История_Украины_конспект_лекций

201

Державну програму випуску літератури мовами етнічних груп реалізують відповідно до постанови Кабінету Міністрів 1992 р. „Про спеціалізовані редакції для випуску літератури мовами національних меншин України” всеукраїнські державні видавництва «Каменяр» у Львові (польською мовою), «Карпати» в Ужгороді (угорською, чеською, словацькою), „Маяк” в Одесі (єврейською, болгарською, гагаузькою), «Донбас» у Донецьку (мовою греків Приазов'я), «Січ» у Дніпропетровську (німецькою), «Таврія» у Сімферополі (кримськотатарською). За три роки діяльності цих редакцій побачили світ понад 260 видань 20 мовами етнічних груп.

Для задоволення освітніх потреб етнічних груп Міністерством освіти спільно з Міністерством у справах національностей та міграції розроблено і затверджено Державну програму відродження й розвитку освіти етнічних груп в Україні на період 1994 – 2000 рр.

У 1995 р. Кабінет Міністрів схвалив Концепцію розвитку культур етнічних груп. Було створено Центр циганської культури в Києві та болгарський культурний центр у Болграді Одеської області. Прийнято низку постанов про заходи щодо розв’язання політико-правових, соціально-економічних та етнічних проблем кримськотатарського населення в Автономній Республіці Крим.

12.10 Історичні аспекти появи численних етносів в Україні, найбільш характерні риси їх спілкування між собою, в рамках держави

Проблеми міжетнічної взаємодії в сучасній Україні — державі з поліетнічним та полікультурним населенням — привертають нині пильну увагу дослідників. Від їх глибокого осмислення багато у чому залежить можливість вироблення оптимальної моделі державної етнополітики, спрямованої на досягнення нормалізації, стабілізації і в майбутньому —гармонізації міжетнічних відносин в Україні, забезпечення можливостей повнокровного соціального і культурного розвитку українського суспільства. Протягом останніх років розробляються передусім етнополітичні, етносоціальні етнокультурні аспекти міжетнічної взаємодії (що охоплює такі компоненти, як міжетнічні контакти, спілкування, зв'язки, міжетнічні відносини на груповому та індивідуальному рівні), зокрема, визначаються питання динаміки чисельності, освітнього равня, соціального статусу, професійної діяльності, етнічної самоідентифікації, мовної компетенції, культурних та політичних орієнтацій, уконфліктності та взаємної толерантності різних етнічних груп населення України. При цьому об'єктом аналізу є статистичні матеріали, дані соціологічних досліджень, публікації преси, документи політичних партій та громадських організацій.

202

В той же час все більш очевидною стає потреба дослідження характеру процесів міжетнічної взаємодії «вглиб часу»—впродовж тривалого історичного періоду, від самих початків формування сучасної української нації. Подібні студії є вкрай необхідними для осмислення історичного минулого України в аспекті багатовікового процесу формування і розвитку на українських землях цілісного поліетнічного і полікультурного соціуму з притаманними йому складними і суперечливими явищами стосунків, боротьби, суперництва, взаємовпливів, солідарності, співробітництва між українством, як консолідуючою основою суспільства та іншими етнічними групами населення, а, отже, і для кращого розуміння історично обумовлених тенденцій сучасного розвитку. Необхідні історичні підходи для цього, зокрема понятійний апарат, в цілому вже достатньо напрацьований.

Однак, історичне минуле України і нині висвітлюється переважно або як «єдиний потік», без осмислення характеру і специфіки внеску в нього різних етнічних груп, або як суто етнічна історія одного лише українського народу з протиставленням його всім іншим етнічним компонентам населенням, зокрема полякам, євреям, росіянам, як таким, що повністю знаходились поза межами українського історичного процесу. Відповідно, й історія нинішніх національних меншин України досліджується значною мірою окремо від українства та історії (в кожному конкретному випадку) інших етнонаціональних груп. В кращому випадку досліджуються лише окремі аспекти міжкультурних зв'язків, наприклад — українсько-російських, українсько-польських на рівні провідних національних інтелігенцій. В результаті замість цілісного образу українського суспільства маємо конгломерат мало пов'язаних з українством і між собою етнічних спільностей, що не відповідає реаліям історичного розвитку. В цьому плані нерідко спостерігається певний відступ навіть від того теоретичного доробку, що був напрацьований на початку XX ст. українською політичною думкою та істориками державницької школи.

Між тим нині цілісний погляд на минуле України в усьому його поліетнічному розмаїтті є конче потрібним для осмислення історичного досвіду співіснування українського народу з іншими етнічними групами населення, розуміння історичних умов, самого середовища формування української ментальності, розвитку духовної культури, національної ідеї, громадської думки, українського національно-визвольного руху.

12.11 Етнополітика та її особливості в різних періодах життя народу

203

Період існування Української Народної Республіки – це часи коли відбулось започаткування державної етнополітики в Україні у сфері регулювання міжетнічних відносин. Цього часу особливо проя-вилась велична постать її головного теоретика і фундатора М. Грушевського. Саме йому належить обґрунтування неперервності українського державотворчого процесу, який завершився утворенням нової державної формації – УНР. Очолювана М. Грушевським Центральна Рада виступила на початку ХХ століття основним політичним чинником в Україні і своєю діяльністю позначила стратегічний напрям української історії ХХ століття – переходу українців до державної нації; надала росіянам, євреям, полякам права на національно-персональну автономію та права на вільний духовно-культурний розвиток представникам інших етносів, які проживали в Україні.

За радянський період процеси у цій сфері характеризуються непослідовністю. 20-ті роки в історії України розпочалися політикою духовно-культурного відродження української нації, національних меншин, дерусифікації шляхом коренізації (українізації) державного й громадського життя. Взявши такий курс, керівництво СРСР сподівалось продемонструвати протилежність своєї політики імперській політиці Росії. У практичній реалізації політики коренізації в Україні союзне партійне і радянське керівництво зіткнулося з діяльністю національно свідомої української еліти, яка всерйоз поставилася до своєї ролі захисниці історичної спадщини, наголошувала на українському, а не загальнодержавному суверенітеті, на ідеї «дистанціювання» від Москви як засобу подолання провінційності української культури. Зростання національної свідомості в Україні стало здаватися панівній партії небезпечним. У кінці 20-х – на початку 30-х років сформована командно-адміністративна система починає проводити жорстку уніфікаційну, русифікаторську політику, що супроводжувалась репресіями в українському суспільстві. Була згорнута українізація, змінюється державна політика щодо нацменшин.

Партійне і державне керівництво України фактично було відсторонене від проведення самостійної національної політики. У 30-х

– 40-х рр. проводяться масові депортації поляків, німців, інших етнічних груп, кримських татар з місць їх постійного проживання, в тому числі і за межі України. Впродовж 50-х – 70-х рр. в УРСР, як і в інших республіках, командно-адміністративною системою ігнорувались потреби національного розвитку, під гаслами «пролетарського інтернаціоналізму», «розквиту і зближення націй в СРСР» здійснювалась політика русифікації та денаціоналізації етнічних груп, велась рішуча боротьба з проявами «українського буржуазного націоналізму». У другій половині 80-х років у СРСР, зокрема в Україні, розпочався

204

етнічний ренесанс, наслідком якого став розпад Союзу і утворення на його території 15 суверенних держав.

Після проголошення незалежності Українська держава з поліетнічним складом населення зіткнулась з проблемою обрання власної стратегії етнонаціонального розвитку з врахуванням і свого історичного досвіду, і вироблених міжнародних стандартів захисту прав національних меншин. Перед державою постало завдання узгодити цей процес з консолідуючими загальнонаціональними (загальнодержавними) інтресами. Нагальною потребою стало також прийняття всебічно обґрунтованої Концепції державної етнополітики. Така Концепція випливає безпосередньо з цілого комплексу етнополітичних й етнонаціональних проблем, що постали перед Українською державою. По-перше, найбільш важливим стало законодавче забезпечення рівних можливостей участі громадян незалежно від їхньої національності у державотворенні. По-друге, державна політика має своєчасно і кваліфіковано розв’язувати наявні суперечності і проблеми у сфері міжетнічних відносин, зміцнювати гарантії, що виключали б націонал-екстремізм, дискримінацію громадян за національною, релігійною або мовною ознакою. По-третє, держава повинна піклуватися про забезпечення етнокультурних потреб усіх етнокомпонентів українського суспільства. По-четверте, найважливішим завданням є відновлення історичної справедливості щодо депортованих осіб за національною ознакою, здійснення заходів щодо їх правової, політичної, соціально-культурної реабілітації. По- п’яте, утвердити у міжетнічних відносинах атмосферу толерантності, дружби, високої взаємної довіри, поваги до мов, культур, традицій, звичаїв і релігій.

Література

1.Бойко О.Д, Історія України (запитання, відповіді), К., «Академія», 1997.

2.Бокань В., Польовий Л., Історія культури України. К.1998. 3.Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Непринцев В.Ф, Україна від

найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. Київ, «Наукова думка», 1995.

4. Грунчак Т.І. Україна, перша половина 20 ст. Київ, «Либідь»,

1993.

5. Грушевський М. «Як жив український народ». Київ, «Веселка»,

1992.

6 Історія України та її державності. Навч. посібник. За ред.. Дещинського Л.Є. Львів, 2005.

7. Історія України. Навч. посібник. Лях Р.Д. та інші, Донецк, 1998

205

8.История Украины. Учебное пособие. Лях Р.Д. и другие. Донецк, 1998.

9.Історія України. Документи, матеріали. Навч. Посібник К., Наукова думка, 2001.

10.Історія України в життєписах визначних її діячів. За ред.

М.Костомарова. К., «Світ», 1991.

11.Кормич Л.І. Багацький В.В, Історія України від найдавніших часів і до 2000р.: Навч. Посібник, Х. Одіссей, 2000/2001.

12.Котляр Н.Ф., Смалий В.П. История в жизнеописаниях К.: Наукова думка, 1990.

13.Крисаченко В.С. Українознавство: Хрестоматія – посібник К.: Либідь, 1996.

14.Лапичак Д. Історія України в датах. Львів: Інститут народознавства НАН.України, 1995.

15.Мирончук В.Д., Ігошкін І.С. Історія України: Навч. посібник К.: МАУП, 2001.

16.Негаєвський І.О. Історія Української держави двадцятого століття. К., Укр. письменник, 1993.

17.Полонська-Василенко Н.П. Історія України. У 2-х т. Київ, «Либідь»,1995.

18.Смолій, В.С. Степанков А.Д. Богдан Хмельницький. Київ, «Либідь», 1995.

19.Субтельний О. Україна: історія. Київ, “Либідь”, 1994

20.Толочко П.П. та інш., Давня історія України: Навч. посібник. К.: Либідь, 1994.

206

207