Французька література хіх століття.

Загальна характеристика культури. Французьке ХІХ століття - надзвичайно складне явище у культурному відношенні. Навряд чи можна знайти ще одну таку країну, де політичне життя, ідейні, наукові, мистецькі пошуки були такими інтенсивними і плідними. Одна з характерних прикмет життя Франції ХІХ ст. на внутрішній арені - швидка зміна політичних режимів. З 1800 до 1900 рр. їх було сім. Відкриває цей список період Консульства, який завершується у 1804 р., коли Наполеон проголосив себе імператором (період Першої імперії). У 1814 р., після його розгрому, до Франції повернулися представники старої династії Бурбонів і розпочався період Реставрації, протягом якого відновлювалися старі дореволюційні порядки. У липні 1830 р. правлінню Бурбонів настав кінець - відбулася революція, внаслідок якої утворилася Липнева монархія, а в 1848 р. спалахнула ще одна революція, яка скинула Липневу монархію та проголосила республіку (період Другої республіки). 2 грудня 1851 р. після державного перевороту Луї Наполеона Бонапарта на зміну республіці знову прийшла монархія, так звана Друга імперія, існування якої закінчилось у 1870 р. поразкою Франції (у війні з Прусією) та Паризької комуною – повстанням робітників французької столиці. У 1870 р. було проголошено Третю республіку, а в 1875 р. прийнято нову конституцію, яка закріпила зміни у державному устрої країни.

Напружена боротьба на внутрішній арені, революції та перевороти призводили, зокрема, до високої політичної заангажованості письменників, які займали активну позицію щодо соціальних питань, партійної роботи та участі в парламенті. Багато з французьких письменників були депутатами (Ламартін, Гюго) або активно втручались у події зі шпальт газет. Найвідоміший приклад – публічні виступи Золя на захист Дрейфуса під час однойменної політичної справи. Чимало митців слова безпосередньо брали участь у вуличних битвах на барикадах (Ш.Бодлер) або співпрацювали з революційними урядами (Ламартін, Верлен).

Бурхливе політичне життя становило “чудовий” емпіричний матеріал, на якому створювалися численні ліберальні та соціалістичні теорії. Поширення останніх також стимулювалося загостренням соціальних конфліктів, які були наслідком індустріальної революції і великої концентрації пролетаріату в містах, з одного боку, та швидкого, несправедливого і без перебільшення безсоромного збагачення буржуазії, з іншого. За таких умов чимало людей вважали гроші найбільшим злом (таку думку поділяли, зокрема, такі французькі письменники, як Бальзак і Золя). З-поміж найвідоміших французьких соціалістичних теорій варто згадати утопічний соціалізм Сен-Сімона і Фурє, католицький соціалізм Ламенне, анархо-синдикалістський Прудона і “науковий” К.Маркса.

На окрему увагу заслуговує реакція французького письменства на розвиток буржуазного суспільства. Чималого поширення серед класиків французької літератури набули антибуржуазні настрої. Безумовно, у французькій літературі ХІХ ст. були обдаровані письменники, які сприймали новий спосіб життя, не вважали за злочин пристосовуватись до нього, на перше місце ставили комерційний успіх. Відомими представниками такого типу літератури є Дюма-батько і Дюма-син, Е.Сю та ін. Але найбільша й найталановитіша частина романістів, поетів, драматургів була антибуржуазною. Ще з часів романтизму під поняттям “буржуа” вони розуміли не класову, а духовну категорію, синонім духовної обмеженості й меркантилізму.. На їхню думку, буржуа міг бути і комерсантом, і селянином, і пролетарем, якщо не шанував жодних цінностей, окрім матеріальної вигоди та насолод. До цієї ідеї звертались і реалісти, і натуралісти. Антибуржуазними були й представники модернізму та аванграду: символісти, а в ХХ ст. сюрреалісти, творці “антидрами” (Е. Іонеско), екзистенціалісти (Ж.-П.Сартр). Під гаслами антибуржуазності відбувалися студентські демонстрації 60-х рр. ХХ ст. Логіка життя і творчості деяких провідних митців доби пояснюються цією ненавистю до буржуа, яка штовхала їх на барикади та на епатаж (звернення до такої мистецької практики, використання таких образів, а також така поведінка, мета яких – роздратувати пересічних громадян, представників середнього класу, аби вивести їх зі стану рівноваги й у такий спосіб змусити їх замислитись над своїм життям). Ще один варіант духовного виживання за умов засилля вульгарно-матеріалістичних ідеалів – рух “мистецтва заради мистецтва”. Схожа реакція на формування буржуазної індустріальної цивілізації була типовою і для інших країн. Наприклад, своєрідними синонімами “буржуазності” є такі поняття, як “філістерство” (Німеччина) або “міщанство” (Росія, Україна).

Великих успіхів досягла французька наука. З-поміж найбільших її досягнень варто згадати відкриття Леверє планети Нептун, наукові праці Луї Пастера, біологічні теорії Клода Бернара, швидкий розвиток медицини, соціології і демографії та дослідження радіоактивності Пєром і Марі Кюрі. Як і в інших країнах Заходу, французькі інтелектуали, спираючись на еволюціонізм Ламарка і Дарвіна, радикально переглянули звичні уявлення про світ тварин і людей, про Бога і безсмертя. Критичне ставлення до релігії стимулювала публікація праці Е.Ренана “Життя Ісуса” (1863). Французькі інтелектуали сповідували характерний для ХІХ століття позитивізм (одним з його засновників вважається французький мислитель Огюст Конт). Широку відомість у Європі здобув історик культури і теоретик літератури І.Тен. Своєрідним памятником дерзанню французького духу ХІХ ст. є Ейфелева вежа, збудована 1889 р.

У ХІХ ст. утверджується імідж Франції як законодавиці смаків у мистецтві, а Парижа як культурної столиці світу. Це закономірно, бо для Франції ХІХ ст. було властиве співіснування великої кількості першорядних митців-новаторів у всіх галузях мистецької творчості, які збагачували один одного. Майже одночасно публікувалися твори романтиків (А. де Мюссе, В.Гюго, Ж. Санд та ін.), реалістів і натуралістів (Флобер, Золя, Гі де Мопассан), а також попередників модернізму (“парнасці”, Бодлер, Лотреамон) і символістів, та й вплив їх на свідомість читачів був майже рівноцінний. Зазнали розквіту образотворчі мистецтва. Картини Ж.О.Д. Енгра, Е. Делакруа, Г. Курбе, представників Барбізонської школи, К. Коро, імпресіоністів, скульптури О.Родена визначають розвиток образотворчого мистецтва не тільки Франції, а й усього світу. Художня фотографія, яка почала розвиватися завдяки зусиллям Надара, революціонізувала розуміння природи прекрасного. Французька музична школа (Шопен, Г. Берліоз, Ш. Гуно, Ж. Бізе, К. Дебюссі та ін.). була спроможна змагатися з італійською або німецькою. Такий високий рівень культурного життя Франції створював надзвичайно сприятливі умови для народження шедеврів.

Літературна ситуація. Реалізм. Французьку літературну ситуацію ХІХ ст. визначали романтизм, реалізм і символізм. Романтизм виник хронологічно раніше, але його значення зберігається протягом майже усього ХІХ століття. Реалізм починає відігравати провідну роль після 1850-х рр., але тільки в прозових творах. Формування реалізму розпочалось у малих жанрах, популярних серед різних груп французького середнього класу (гумористичні й сатиричні пісні П.-Ж.Беранже, памфлети, нариси, і особливо “фізіологічні нариси” (поєднання опису звичаїв, псевдонауковості та жартівливості)). Твори Стендаля й О. де Бальзака, які побачили світ протягом 1830-х-1840-х рр., символізують якісний стрибок у розвитку реалізму. Вони піднесли новий стиль на рівень високого мистецтва і фактично створили окремий жанр – реалістичний роман, в якому нове художнє бачення світу втілилося найповніше.

Сучасником обох великих романістів був Проспер Меріме (1803-1870), який здебільшого працював у жанрах драми та новели. Стиль його творів важко схарактеризувати однозначно. Письменник звертався до романтичних тем і образів, зображував яскраві сильні постаті, віддавав данину екзотиці й містиці. Одначе романтизмові Меріме не можна цілком довіряти, бо письменник знижував романтичну піднесеність. Він тримав пристрасті під жорстким контролем розуму, показував життя героїв у тісному звязку з оточенням. Така велика роль раціонального у Меріме дає підстави деяким критикам називати його неокласиком і одним з попередників реалізму. П.Меріме – автор естетично вишуканих новел і визнаний майстер психологічного аналізу.

До 50-х рр. терміну “реалізм” не існувало. Ні Стендаль, ні Бальзак не вважалися реалістами, хоча в їхніх творах переважають реалістичні риси, щоправда поєднані з романтичними. Тільки згодом так їх стали характеризувати літературознавці. Це поняття запровадив у вжиток прозаїк і критик Шанфльорі (псевдонім Жуля Юссона, 1821-1889) під час полеміки про творчість художника Г. Курбе. До Шанфльорі приєдналися літератори Анрі Мюрже, Луі-Еміль Дюранті та ін. Так зявилася “реалістична школа”. Її представники закликали зображувати звичаї буржуа, священиків, пересічних французів, докладно вивчати побут і відтворювати в літературних творах “зрізи життя”. Проте їх реалізм позбавлений філософської глибини й оригінальності думки. Письменники школи Шанфльорі, заробляючи популярність на нових темах, а також на антибуржуазній спрямованості, були швидше копіїстами дійсності, ніж справжніми митцями.

Значення “реалістичної школи” зовсім втрачається після того, як побачив світ роман Гюстава Флобера “Пані Боварі” (публікації в періодиці - 1856 р., окреме видання - 1857 р.). Внесок цього творця у розвиток реалізму можна порівняти лише з тим, що зробили Стендаль і Бальзак. Флобер поглибив принципи нового стилю і сприяв усвідомленню його своєрідності, поєднував реалізм з ідеєю “мистецтва заради мистецтва”. Це те єдине, що він міг протиставити ненависній вульгарній дійсності. То був ще один прояв антибуржуазності французьких літераторів.

Серед інших видатних представників французького реалізму другої половини ХІХ ст. слід згадати братів Ж. і Е. Гонкурів і А.Доде, які продовжували традиції своїх великих попередників і закладали нові. Особливою популярністю користується в нашій країні творчість Гі де Мопассана (1850-1893), визначного майстра художнього слова і психологічного аналізу. Його світогляд вирізняється глибоким соціальним і філософським песимізмом, відвертим презирством до сучасної Франції, яка здавалася йому царством обмежених буржуа.

Натуралізм. Наприкінці 60-х рр. зявляється натуралізм, який розвивав ідеї реалізму. Його батьком, як уже зазначалося, був Еміль Золя (1840-1902), який обстоював вірність принципам спадковості, середовища, історизму, обєктивізму, максимального зближення позиції письменника та вченого. Практичним утіленням цієї програми став так званий “експериментальний роман”. Звичайно, натуралістичний підхід був надто жорсткий для такого обдарованого письменника, як .Золя. Його могутня уява, його темперамент полеміста і відверта ненависть до буржуазії не підкорялися абстрактним принципам. Через те в своїх творах він неодноразово відхиляється від власної естетичної програми.

Значення натуралізму полягає в тому, що він не тільки продовжує справу реалізму, але й потроху перетворюється на імпресіонізм і модернізм. За приклад може правити еволюція такого провідного французького натураліста Ж.-К. Гюїсманса, перші романи якого - “Марта” (1876), “Сестри Ватар” (1879), “Сімейне вогнище” (1881) – пропонують ретельний опис світу дрібних буржуа та богеми. Потім письменник переходить на декадентські позиції. Йому належить зразковий твір декадентської літератури “Навпаки” (1884) - розповідь про втомленого розчарованого в житті аристократа Дез Ессента, який прагне заховатись від жахливого світу в штучному раю витворів мистецтва, запахів, в аналізі власних вад. Книга написана витонченим, гнучким стилем, за допомогою якого письменник намагається відтворити ту насолоду, що межує із зіпсуттям. Цей твір став одним з культових явищ “кінця віку”.

“Парнасці”. Отже, утвердження реалізму у французькій літературі відбувалося переважно в прозових жанрах (романах, повістях, оповіданнях). Поезія цілком залишається під впливом нереалістичних стилів. Значення французької поезії ХІХ ст. для мистецтва слова новітнього часу так само велике, як і реалізму. Творчість “парнасців” , Ш. Бодлера і символістів зробила Францію батьківщиною світового поетичного модернізму та авангарду ХХ ст.

Процес оновлення мови поезії започаткували у 50-тих рр. “парнасці” (Теофіль Готьє, Шарль Леконт де Ліль, Теодор де Банвіль, а згодом до них приєдналися Жозе-Маріа де Ередіа і молодий Анатоль Франс). Члени цього угруповання були далекими від політики песимістами та служили Красі як найвищій цінності. Вони також відмовлялися від сповідальності романтиків і натомість відсторонено описували прекрасні речі (витвори мистецтва, екзотичних тварин, літературні образи). Чільне місце вони надавали пластичній видовищності образів. Поезії мають нагадувати скульптуру або живопис, переконували вони. Критерієм прекрасного проголошувалася досконалість форми. “Парнасці” наполягали на потребі контролю уяви з боку розуму і дотримувалися суворих правил віршування.

Такий чистий естетизм “парнасців”, їхній культ Мистецтва і Форми - це ще один варіант прояву антибуржуазності у французькій літературі. Ш.Леконт де Ліль та його однодумці відкрито нехтували французькою сучасністю “з причин природної відрази до того, що нас вбиває”. Вихід із цього вони вбачали у вихованні духу, а ригоризм Форми був одним із засобів такого виховання. “Парнасці” зараховували себе до еліти, вузького кола носіїв культури, завдання яких полягає в тому, щоб особистим прикладом служіння Красі та Істині показати людству шлях порятунку.

Шарль Бодлер. Мабуть, найоригінальнішим поетом усього ХІХ ст. був Шарль Бодлер (1821-1867). Його вплив на сучасну світову поезію можна пояснити новизною почуттів і тем, які до нього не були залучені в поетичній традиції, тим контрастом між вишуканою формою поезій і нерідко жахливим, похмурим і відразливим змістом, який підкреслює вже сама назва головної книги поета - “Квіти Зла” (1857). Її публікація викликала шок, і автора поетичної збірки, як і автора роману “Пані Боварі” Флобера, було притягнено до суду за звинуваченням у неморальності. На відміну від великого романіста, Бодлер програв процес. Цей епізод його біографії має символічне значення, бо і він брав участь у боротьбі французьких прозаїків та поетів проти буржуа. До того ж, Бодлер мав репутацію одного з найнебезпечніших бунтівників. А добропорядне суспільство цього не забуває. Осуд супроводжував майже кожний крок Бодлера. Недаремно П. Верлен згодом назве його одним із “проклятих поетів”.

Творчість Ш. Бодлера - складне явище. Деякі риси його стилю суперечать романтизму. На відміну від романтиків, які сповідували культ вільної поетичної імпровізації, він віддає перевагу ретельно виваженій композиції. Це стосується, зокрема, головної книги Бодлера “Квіти Зла”, в якій кожний поетичний твір має окреме, тільки йому призначене місце. Кожна його поезія вирізняється бездоганністю форми. Тому критики нерідко порівнюють Бодлера з поетами доби класицизму. Ще один прояв антиромантизму Бодлера - відмова від культу природи. Вона виглядає в нього ворогом людини, ось чому поет не шукає в неї оновлення почуттів або захисту від цивілізації. Бодлера називають першим урбаністичним поетом, який не перестає любити велике місто, свій Париж, незважаючи на його жахи і злидні. Поруч із міськими краєвидами, в своїй поезії Бодлер описує витвори мистецтва і продукти людської праці. Культ природи в нього заступає культ штучного світу.

Однак Бодлер не є чистим антиромантиком. У його поезіях чимало свідчень про звязок з романтизмом. Це культ Краси, визнання великої місії поета, який покликаний збудити в світі розуміння Прекрасного, дендизм, протиставлення генія юрбі. Поет і далі живе мрією про загублений рай, в якому жив у дитинстві або який розташований у далеких екзотичних країнах. Неможливість досягти цього ідеалу на землі викликає в Бодлера розчарування, яке він відчуває надзвичайно гостро. Він буквально падає в безодню відчаю. До того ж, на його думку, призначення поезії полягає в тому, щоб вирощувати Квіти з непривабливого, зі Зла. Внаслідок такого підходу, Бодлер значно розширює коло тем світової поезії, торкаючись відразливих сторін людського існування. За своїми релігійними поглядами він був атеїстом і навіть нігілістом, намагаючись у цьому бути послідовним до кінця. Він не тільки не звертається до Бога за допомогою або забуває згадувати імя Христа, але й створює культ Сатани. Його творчість позначена й імморалістськими рисами.

Нерідко Бодлера називать попередником символізму, який утвердився у Франції лише 1886 р. При цьому спираються на відомий сонет поета “Відповідники” (1852), в якому він порівнює природу з “лісом символів” і висловлює ідею синестезії - такий спосіб сприймання явищ, коли колірні асоціації виражаються через звуки або запахи і навпаки. Отже, без Бодлера картина сучасної поезії навряд чи була б такою, якою ми її маємо тепер.

Символізм. Рішучо ламаючи старі уявлення про поезію і гостро критикуючи її за “літературність”, наприкінці 60 – на початку 70-х рр. дебютують П.Верлен, А.Рембо, Ст. Малларме . Усі три поети, кожен по-своєму, закликали до створення нової універсальної мови поезії, спроможної передати вищу містичну таємницю буття.

Поль Верлен – неперевершений поет-лірик, який з непересічною майстерністю розкриває в своїх творах найінтимніші переживання людини. Його поезії властива сповідальність і свіжість почуттів, гра напівтонів, відтінків фарб і почуттів, нюансів вражень і емоцій, відтворення яких вимагало радикального оновлення поетичної мови. Мабуть, найприкметнішою рисою верленівської нової поетичної мови є музичність, яка становить новий тип поетичного мислення і передбачає зовсім нову поетику вірша. Завдяки тому, що Верлен ослаблює логічну зв’язність поетичного тексту заради посилення єдності враження від нього, поезії Верлена сприймаються читачами безпосередньо, як сприймаються слухачами музичні твори.

Артюр Рембо за своє коротке життя без перебільшення здійснив революцію в поезії. Бунтівник за натурою, він рішуче відмовляється від усіх форм цивілізації – релігії, моралі, держави – які оголошує втіленням буржуазності. Він прагне радикального оновлення не тільки поетичної, але й звичайної людської свідомості. Як і Верлен, Рембо намагається створити принципово нову поетичну універсальну мову, за допомогою якої сподівається вивільнити людський дух. Однак наріжним каменем цього світовідчування є «яснобачення» - рішуча і послідовна перебудова свідомості, звільнення її від традиційної логіки, від тягаря повсякденності. Рембо приніс у поезію нову несподівану образність, надзвичайно сміливі метафори і словосполучення, одним з перших у сучасній французькій поезії почав писати верлібром.

Найбільший внесок у розробку теорії і практики символізму зробив Ст Малларме, який вважав мистецтво священною справою, зрозумілою тільки небагатьом обраним. Його гаслом був “герметизм”. Поетична мова, казав він, має походити на “ієратичні формули, які зроблять будь-які спроби профанів навчитися розуміти її марними”. На думку Малларме, тільки поет може проникнути в таємницю всесвіту і перекласти його людською мовою, певна річ, не звичайною, а таємничою. “Єдиний обовязок поета,- казав він, - полягає в тому, щоб залишити після себе орфічне пояснення Землі”.

Творчість П.Верлена, А.Рембо і Ст.Малларме у 80-х рр. стала взірцем для угруповання поетів, які назвали себе символістами і утвердили новий ідеал поезії: культ містичного, таємничого, звернення до стихій несвідомого, аналіз відтінків почуттів, використання верлібру і малих поезій тощо. Символізмові згодом судилося перетворитися на один з найвпливовіших чинників світового літературного модернізму й авангарду.

Французька література ХІХ ст. та українська література. У ХІХ ст. навряд чи інша література настільки глибоко вплинула на українське письменство, як французька. Вільна творча атмосфера притягувала українських літераторів як магніт. Багато хто з них (наприклад, Марко Вовчок) відвідували Париж, де могли познайомитися з французькими класиками та їхніми творами безпосередньо. Невипадково саме там на світовому літературному конгресі 1878 р. М.Драгоманов виступив з доповіддю про заборонену царським урядом українську літературу. Паралельно почали зявлятися переклади французьких письменників того часу, спочатку зроблені самими українськими письменниками, а згодом і професійними перекладачами (І. Сидоренко, Д. Паламарчук, М.Терещенко, Е. Старинкевич, М.Лукаш, М.Рудницький, Я.Кравець, Г.Кочур, М.Москаленко та багато інших). Одними з найкращих популяризаторів і перекладачів французької поезії були “неокласики”, з-поміж яких варто загадати М.Зерова, М.Драй-Хмару і М.Рилького. Чимало зробили для поширення французької класики ХІХ – початку ХХ ст. і літератори діаспори. Духовний звязок українського письменства з французькою літературою влучно висловив С. Гординський у своїй невеличкій поемі “Листи з Парижа”: