Додатки

Валуєвський циркуляр  таємне розпорядження ро­сійського уряду від 20 липня 1863 р. про заборону друкування книг українською мовою. Його автором був міністр внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєв, відомий своїми антиук­раїнськими поглядами. Валуєвський циркуляр значною мірою інспірований ро­сійськими політичними колами, публіцистами, які звинувачу­вали укра­їнські національно-культурні сили у революційній пропаганді, політичному сепаратизмі, зв’язках з польським повстанням, в намаганнях створити «окрему» літературу, у «передражню­ванні» народної, тобто російської, мови. Валуєвський циркуляр заборонив друкувати ук­раїнською мовою шкільні підручники, науково-популярні праці, релігійні видання, що спричинило закриття недільних шкіл, переслідування діячів освіти і культури. Дозволялося друкувати лише твори художньої літератури, які піддавалися жорсткій цензурі. Навіть у середовищі російського імперсь­кого чиновництва Валуєвський циркуляр не мав одностайного схвалення. Нас­тупним етапом дискримінації українського друку став Емський указ 1876 р.

Емський указ  розпорядження про заборону друку­вати в Російській імперії будь-які книжки українською мовою чи завозити їх з-за кордону, підписане у 1876 р. Олександром II в німецькому місті Емсі, де він відпочивав. Прийняття такого Документа зумовлювалося активізацією українського руху на початку 70-х рр. XIX ст., незважаючи на раніше розісланий Валуєвський циркуляр. Київська громада обговорювала плани Популярних видань для народу, з 1872 р. розгорнуло активну ді­яльність Південно-західне відділення Російського географічного товариства, в якому об’єдналися наукові сили Над­дніпрянщини. Експедиція під керівництвом П. Чубинського зібрала величезний фольклорно-етнографічний матеріал, опублікувавши його в 6 томах, вийшли зібрані і пояснені В. Антоновичем і М. Драгомановим «Історичні пісні українського народу», розпочав свою діяльність М. Лисенко тощо. До Санкт-Петербурга надходили скарги на українських «сепаратистів», у відповідь на які було створено комісію, до складу якої увійшли міністр внутрішніх справ Тимашов, міністр освіти Толстой, шеф жандармів Потапов, помічник куратор Київського шкільного округу Юзефович. Вона підготувала проект указу, яким передбачалося:

1. не допускати ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур українською мовою без спеціального дозволу Головного управління у справах друку;

2. заборонити друкування українською мовою оригінальних перекладних творів, за винятком історичних документів і художніх творів, які дозволялося друкувати тільки російським правописом і після розгляду рукописів у Головному управлінні у справах друку;

3. заборонити українські вистави і друкування українських текстів до нот.

За словами С. Єфремова, цей указ «засуджував на смерть письменство одного з найбільших слов’янських народів». Проти нього протестував М. Драгоманов, звертаючись до Міжнародного конгресу літераторів у Парижі (1878) й у Відні (1881), але він залишався чинним аж до 1905 р., коли під впливом неодноразових звертань громадськості України і за рекомендацією спеціальної комісії Російської Академії наук його скасував уряд, виходячи з жовтневого маніфесту царя. У Наддніпрянській Україні почала з’являтися україномовна преса, літературно-мистецькі журнали, але з початком Першої світової війни всі вони знову були заборонені.

Кирило-Мефодіївське братство, або Украінсько-Слов’янське товариство св. Кирила й Мефодія  таємна політич­на антимонархічна організація, що виникла у Києві в середовищі національно свідомої української інтелігенції у грудні 1845  січні 1846 р., проіснувала до березня 1847 р. Попередником Кирило-Мефодіївського братства був київський гурток, що діяв у 18431845 рр. (П. Куліш, О. Навроцький, О. Маркович, Д. Пильчиков, В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров та ін.). Засновники  М. Гулак, М. Костома­ров, В. Білозерський. До товариства входили О. Маркович, О. Навроцький, І. Посада, П. Куліш, Д. Пильчиков, О. Тулуб, Г. Андрузький, М. Савич. У квітні 1846 р. членом Кирило-Мефодіївського братства став Т. Шевченко. На початку 1847 р. число братчиків наближалося до ста. За даними слідства 1847 р., основу організації на кінець 1846 р. складало 12 осіб. Контакти ж учасників братства були у Чехії, Литві, Польщі, Білорусії, Росії. Кирило-мефодіївців об’єдну­вали любов до України, її історії, мрії про самостійне існуван­ня кожного слов’янського народу на засадах парламентариз­му, про слов’янську федерацію як рівноправне об’єднання незалежних держав. Політичні погляди Кирило-Мефодіївського братства виключали прояви авторитарності. Освіченість і християнська мораль були основою уявлень Кирило-Мефодіївського братства про засади майбутнього ладу. Організація була певною мірою відображенням молодоєвропейького руху у розумінні ідеалів суспільного прогресу, високої місії науки, освіти, мистецтва. Програмні положення товариства викладені у «Книзі буття українського народу» («Закон Божий»), автором якої був М. Костомаров, у «Статуті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія», що мав за-писку-пояснення, написану В. Білозерським, у відозві «Брати українці!», «Братья великороссияне и поляки!». За доносом студента О. Петрова члени Кирило-Мефодіївського братства (М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, В. Білозерський М. Гулак та ін.). Документи слідчої справи склада­ли 19 томів, особливо крамольним вважався рукопис «Закону Божого», у якому зафіксовано уроки історії України у зв’яз­ку із загальною історією людства на принципах високої ду­ховності. Зокрема, йшлося про найтрагічніші сторінки української історії  знищення козацтва й Запорозької Січі, поділ України між Польщею та Росією в XVII ст. Кирило-мефодіївці були покарані без суду. М. Костомаров  роком одиночної камери у Петропавлов­ській фортеці та 8-річним засланням до Саратова (щоправда, міг там займатися науковою роботою, а потім мати закордонні поїздки, працю в Петербурзькому університеті, можливості друку і т. ін.). Т. Шевченка покарали десятирічною солдатчи­ною в Оренбурзьких степах із забороною писати і малювати. П. Кулішеві визначили чотири місяці ув’язнення і заслання до Вологди, заміненої одразу ж Тулою, де він перебував три роки і три місяці. М. Гулаку випали три роки ув’язнення, далі  Сибір, зникнення з обріїв культурного і політичного життя, праця на посаді вчителя математики в одній із тифліських гімназій. Студенти І. Посяда та Г. Андрузький були вислані до Казані для закінчення навчання у тамтешньому університеті. О. Маркович, О. Навроцький, В. Білозерський потрапили на службу у віддалені російські міста. Уряд намагався не надава­ти розголосу цій справі, хоч приховати її було неможливо. Реакція інтелігенції була різ­ною. Відомий, наприклад, лист В. Бє­лінського, який обурюється українськими «змовниками». Розгромом Кирило-Мефодіївського братства було завдано тяж­кого удару по українському руху. Проте, незважаючи на коротке, 14-місячне, існування та організаційну недосконалість, Кирило-Мефодіївське братство та його ідеї відіграли значну роль у розвит­ку не лише української, але й загальноєвропейської полі­тичної та філософської думки.

Москвофільство  мовно-літературна, а пізніше сус­пільно-політична течія у Галичині, Закарпатті, на Буковині у XIX ст., стрижнем програми якої було єднання з Російською імперією. Москвофільство найбільше проявлялося у Закарпатті як пропа­ганда російської мови, заохочування талановитої закарпатсь­кої молоді до переїзду на навчання і працю в Росію та визнан­ня закарпатських українців «общерусами». Його ідейні ке­рівники  А. Добрянський, О. Духнович, І. Раковський. У Галичині москвофільство прищеплювалося переважно під впливом ідей російського панславізму, ідеологом якого виступив пропаган­дист етнічної і мовної єдності Галичини та Росії М. Погодін. Проявилося спочатку як поширення знань про Росію, пропа­ганда російської мови і літератури, введення російського пра­вопису. Під впливом М. Погодіна у 18391840 рр. історик Д. Зубицький створив у Галичині так звану «Погодинскую Колонию»  гурток прихильників «единства русского народа», до якого увійшли літературні та громадські діячі  Я. та І. Головацькі, Б. Дідицький, І. Гушалевич, М. Малиновський, С. Шехович та ін., хоч більшість з них до 1849 р. визнавала належність «русинів» до українського народу. Головна при­чина цього  розчарованість у розрахунках на підтримку українс­тва австрійським урядом, який передав адміністрацію у Східній Галичині полякам. Похід російської армії в Угорщину (1849) викликав у значної частини галицько-руської інтеліген­ції надії на те, що невдовзі Галичину буде визволено з-під вла­ди Австрії. Цьому сприяли щедро субсидійована російським урядом пропаганда сил Росії та її намагання стати центром слов’янства. Для москвофілів все українське не вважалося вартим уваги: використання «селянської» мови у школі, літературі, спілку­ванні між інтелігенцією оголошувалось «божевіллям і нікчем­ністю», бо, мовляв, у Росії вже є готова і багата література. У 60-ті рр. XIX ст. активізується діяльність лідерів москвофільства  письменни­ків і політичних діячів Б. Дідицького та І. Наумовича. Серед москвофілів опинилася переважна більшість галицької, буковинської і закарпатської інтелігенції. У їх руках перебували культурно-освітні установи  Ставропігійський інститут, Народний дім у Львові та Галицько-руська матиця. У 1876 р. під керівницт­вом І. Наумовича було створено на противагу «Просвіті» «Ощество ім. Качковського». Тут видавали часописи «Слово», «Русская рада», «Наука», згодом «Проломъ», «Галичанина», «Русское слово». У 70-ті рр. велику роботу в розвінчуванні москвофільства провів М. Драгоманов. Його «Листи», надруковані в журналі «Друг», стали поштовхом до розгортання де­мократичного руху серед галичан і початком нового розвитку літератури. Діяльність москвофілів послабилася після судового проце­су проти Ольги Грабар (1882), коли австрійський суд звинува­тив його лідерів А. Добрянського, І. Наумовича, В. Площанського, Й. Маркова та ін. у державній зраді. На початку XX ст. молодше покоління москвофілів стало на позиції повної націо­нальної і культурної єдності з росіянами та запровадження російської літературної мови. Тоді активно виступав проти москвофільства як однієї з «головних болячок» українського національного життя І. Франко. У статтях «Двоязичність і дволичність», «“Ідеї” й “Ідеали” галицької москвофільської молодежі» та ін. він викривав «внутрішнє роздвоєння», що ставало причиною особистої трагедії кожного з талановитих представників цього напряму. Русофільська агітація посилилася перед Першою світовою війною. На початку війни галицькі москвофільські провідники заснували у Києві «Карпато-русский освободительньїй комитет» та видали відозву із закликом підтримувати російські війська. Відкрита антиукраїнська позиція москвофілів, з одного боку, зростання укранської національної свідомості  з іншого  спричинили перехід частини москвофільських діячів до українського табору. На Буковині москвофільство значно швидше ослабило свої позиції, оскільки не мало підтримки місцевої адміністрації. Під час окупації Галичини 19141915 рр. москвофіли брали активну участь у російській адміністрації. З часом, у 30-ті рр. XX ст. москвофільство занепадає. Значна частина москвофілів згодом стала «радянофілами», членами КПЗУ.

МУР (Мистецький Український Рух) – об’єднання ук­раїнських письменників в еміграції з метою консолідувати українських літераторів, які після Другої світової війни опи­нилися в таборах для переміщених осіб переважно в Німеччи­ні та Австрії. Засноване в 1945 р. у м. Фюрт (Німеччина). За час існування відбулися три з’їзди (1945, 1947 і 1948) та кілька конференцій М. Головою об’єднання був У. Самчук, заступни­ком Ю. Шерех (Шевельов). Неоднорідність еміграційного середовища того часу (вихідці з Радянської України, західно­українських земель, представники міжвоєнної еміграції переважно з Чехо-Словаччини та Польщі) спричинила роз­біжності в поглядах на літературу та її призначення, дискусії щодо перспективності літературних стилів тощо. Водночас народжувалися ідеї, які мали об’єднати представників різних світоглядних принципів та політичних орієнтацій. Такою бу­ла висунута У. Самчуком ідея «великої літератури», яка базу­валася на тому, що література є одним із найголовніших чин­ників духовного самовияву нації і чи не єдиним в умовах її бездержавності. Широкого резонансу набула також розробле­на в цьому річищі концепція національно-органічного стилю Ю. Шереха (Шевельова). Незважаючи на розбіжності в ідео­логічних та естетичних поглядах, МУР об’єднав основні мис­тецькі сили еміграції. До нього входили: О. Бабій, І. Багря­ний, Докія Гуменна, В. Домонтович (Петров), Ю. Косач, І. Костецький, Б. Кравців, Є. Маланюк, Михайло Орест, Т. Осьмачка та ін. Хоч об’єднанню не вдалося організувати періодичного літературного органу та видавництва, все ж у різних містах вийшли по одному або кілька чисел журналів «Арка», «Заграва», «Хоре», три випуски збірника «МУР» та однойменний альманах. Твори «мурівців» виходили також у «Малій бібліотеці МУРу», видавництві «Золота брама». Об’єднання припинило існування у зв’язку з переїздом його учасників на постійне проживання в інші країни.

Народовці  представники галицької, буковинської закарпатської інтелігенції, які орієнтувалися на народ, обстоювали його інтереси, дбали про формування національної свідомості українців. Народовський рух виник у Галичині початку 60-х рр. XIX ст. на противагу москвофільському і для зв’язання українських культурно-освітніх, а згодом політичних проблем. Діяльність народовців зосереджувалася навколо видань «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Русалка» і спрямовувась на зв’язок із громадівським рухом у Наддніпрянській сраїні. Ідеологами народовського руху 60-х рр. були О. Партицький та Д. Танячкевич. Молоде покоління народовців представляли: письменники В. Шашкевич (син М. Шашкевича), Климкович, Ф. Заревич, К. Горбаль та ін. За ініціативою народовців у Львові організовано діяльність «Просвіти» (1868), у Чернівцях  товариство «Руська бесіда» 869), в організації якого взяли активну участь письменники Г. та С. Воробкевичі. Основним органом народовців був журнал «Правда». Після заборони українського друкованого слова у Східній Україні (Валуєвський циркуляр, 1863; Емський указ, 1876) тут друкували свої твори О. Кониський, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, М. Драгоманов та ін.). Крім «Просвіти», «Руської бесіди», народовці організували низку вариств, серед яких: Літературне товариство імені Т. Шевченка (1873), реорганізоване у Наукове товариство імені Шевченка (1893), «Руське товариство педагогічне» (1881), що видавало педагогічний часопис «Учитель» та ілюстрований двотижневик для дітей і молоді «Дзвінок». Активізація політичної діяльності народовців припадає на кінець 70-х рр. XX ст. і зв’язана з іменами діячів культурно-політичного руху В. Барвінського, В. Навроцького, Ю. Романчука, О. Огоновського, О. Барвінського, А. Вахнянина, О. Терлецького та ін. Тоді від народовців відмежувалася під впливом М. Драгоманова нова радикальна течія  І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький та ін. Народовці видавали політичні часописи для селянства  «Батьківщина» (1879) і для інтелігенції  «Діло» (1880). Виявлення москвофільського напряму у діяльності старої Руської ради спонукало народовців створити свою політичну організацію  На­родну раду (1885). У середині 80-х рр. розгорнулося національне піднесення в Буковині, пов’язане з діяльністю вченого, педагога і політично-культурного діяча С. Смаль-Стоцького. Буковинські народовці здобули перевагу над москвофі­лами, організували власний часопис «Буковина» (1885) і до­билися впливу у найважливіших культурно-політичних уста­новах. У 80-ті рр. розпочався народовський рух у Закарпатті, який мав мовно-літературний характер. Реакцією на проти­стояння двох галицько-українських суспільних рухів  народовства і москвофільства  було створення в Західній Україні перших політичних партій: Русько-української ра­дикальної (жовтень 1890 р.), Української національно-демокра­тичної (грудень 1899 р.), Української соціал-демократичної як складової австрійської соціал-демократичної (вересень 1899 р.). У їх діяльності активну роль відігравали М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, М. Павлик, Ю. Бачинський, Ю. Романчук, В. Будзиновський, С. Данилович, В. Стефаник, В. Охримович та ін.

«Празька школа»  умовна назва (належить літерату­рознавцеві В. Державіну) українських поетів міжвоєнного двадцятиліття, творчість яких відбувалася переважно у Подєбрадах та Празі (Є. Маланюк, Ю. Дараган, Л. Мосендз, О. Стефанович, Юрій Клен, Наталя Лівицька-Холодна, Окса­на Лятуринська, Ю. Липа, О. Ольжич, Олена Теліга, Галя Мазуренко та ін.), деякі з них жили у Варшаві до кінця Другої світової війни (Ю. Липа, Наталя Лівицька-Холодна), у Мюнстері (Юрій Клен). О. Ольжич та Олена Теліга загинули від рук фашистів, Ю. Липа  енкаведистів. «Празька школа» не мала ні стату­ту, ні програми, тому ставлення до цієї назви  неоднознач­не. Наприклад, Є. Маланюк, Наталя Лівицька-Холодна заперечували іс­нування «Празької школи». Проте вона все-таки була, проявлялася у творчих рисах, спільних для її представників: яскравий неповторний історіософізм, вольові імперативи, націотворчий пафос, переважно стильовий синтез їхньої лірики. Деякі «пражани» друкувалися на сторін­ках часопису «Вісник» за редакцією Д. Донцова, тому їх називали ще вісниківською «квадригою»: Є. Маланюк, О. Ольжич, Оле­на Теліга, Л. Мосендз. Пізніше до них приєднався Юрій Клен. Вони, поділяючи націоналістичні погляди Д. Донцова, полемі­зували з ним, зокрема щодо вивільнення мистецтва з-під ідео­логічної заангажованості (Є. Маланюк, Наталя Лівицька-Хо­лодна та ін.), щодо національної традиції (Ю. Липа).

Самвидав  позацензурне нелегальне видання поетичних збірок, альманахів, журналів, окремих творів і т.п., здійснюване машинописним способом. Першим таким виданням в українській літературі вважається поема «Скелька», 1927) І. Багряного. Поява самвидаву у 19601970 рр. пов’язана із перепису-анням і поширенням творів шістдесятників, які не друкувала офіційна преса. Завдяки самвидаву поширювалися: щоденник В. Симоненка; збірка «Круговерть» В. Стуса (у перевиданні  «Зимові дерева»); збірки «Відчинення вертепу», «Коронування опудала», «Спогад про світ», «Підсумовуючи мовчання», «Вино ля княжни» І. Калинця; «Більмо» М. Осадчого; в’язнична ірика 3. Красівського, С. Караванського; «Спогади» Д. Шумука; «Лихо з розуму» В. Чорновола; збірка протестів, лист­ів, заяв «Українські юристи під судом КДБ», упорядкована І. Світличним. Тільки через самвидав могла потрапити до читачів чесна політична публіцистика, переважно у формі окремих машинописних анонімних статей. Найпопулярніші з них: «Стан і завдання українського визвольного руху», «Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людс­тва» Є. Пронюка, «Сучасний імперіалізм», «12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство», «Націоналісти», «Уро­ки історії», «Лист письменниці Ірини Вільде її землякам, які не бояться правди», «Українська освіта у шовіністичному зашморзі», «З приводу процесу над Погружальським» (авто­ри  І. Дзюба, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Чорновіл), «Ін­тернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби та «Приєднання чи возз’єднання» М. Брайчевського. Популярними були есе «Іван Котляревський сміється» Є. Сверстюка, «На свято жін­ки», «Собор у риштованні», а також «Репортаж із заповідни­ка імені Берії», «Серед снігів», «Хроніка опору», «Мойсей і Датан» В. Мороза, написані на межі 19601970 рр. Тоді ж самвидав по­ширює статті правозахисного характеру, заяви, звернення, відкриті листи, матеріали про УПА та на захист церкви. Пра-возахисні матеріали, твори із забутої спадщини (зокрема, поема «Мазепа» В. Сосюри) подавав самвидавівський жур­нал «Український вісник» (19701972) за редакцією В. Чорновола (№№ 14) та М. Косіва (№№ 56). Самвидавівські ви­дання, поширювані через західну українську періодику, були джерелом об’єктивної інформації про ситуацію в Україні для діаспори. Ця періодика поширювала самвидавівські матеріа­ли серед емігрантів. Самвидав існував й у другій половині 80-х рр. (жур­нал «Кафедра» за редакцією М. Осадчого, альманах «Євшан», який редагували Ірина Стасів-Калинець, В. Стецюк, І. Калинець). Самвидав  найвагоміший внесок шістдесятників у рух опору.

Харківська школа романтиків  літературне угрупо­вання, що діяло у 2030-ті рр. XIX ст. при Харківському універ­ситеті. Тут, передусім завдяки проф. І. Кроненбергу, поширювались ідеї І. Канта, Й.-Г. Гердера, Й.-Г. Фіхте, особливі «Філософія одкровення» Ф.-В.-И. Шеллінга. Їхні погляди виявилися суголосними романтично-екзистенціальному мента­літету українства, сприяли теоретичному осмисленню та практичному застосуванню засад романтичної естетики в ук­раїнській літературі, перегляду міметичних принципів ху­дожнього зображення тощо. У світоглядній концепції Харківської школи романтиків спостерігалося відлуння творчих пошуків німецького (гей­дельберзькі та єнські романтики), англійського («озерна шко­ла») романтизму, зорієнтованого на багатство фольклору, а також польського (переклади з А. Міцкевича) та чеського (пе­реклади з «Краледвірського літопису») романтизму, перейня­того актуалізацією історичної пам’яті, захопленого «таємни­чою душею» народу. Неабиякий вплив на формування цієї фольклорно-історичної течії в українському письменстві справила преромантична «Історія русів», збірка «Малоросій­ських пісень», видана у 1827 р. М. Максимовичем тощо. Харківська школа романтиків складалася з двох гуртків студентської молоді, яка гуртувала­ся довкола І. Срезневського. Перший, що діяв на межі 2030-х рр., здійснивши видання «Українського альманаху» (1831), ще не дуже переймався українськими проблемами. Його представників (Л. Боровиковський, О. Шпигоцький та ін.) цікавили передусім загальноестетичні та філософські аспекти романтизму. Другий припадає на період видання «Запорожской старины» (18331836; всього з’явилося шість випусків). Саме в цей час поглибився інтерес до етногенетичних прикорнів, формувалися основи національної самосвідо­мості; осягнення сутності українського менталітету, відобра­женого у думах, історичних піснях та переказах, у народній ліриці, повір'ях, звичаях і т.п., розпочалося збирання та вив­чення фольклорних перлин. І хоч дехто, зокрема І. Срезневський, зважаючи на неповноту українського епосу та беручи приклад із Дж. Макферсона («Пісні Оссіана») чи авторів «Краледвірського літопису», вдавався до підробок окремих дум та історичних пісень (про Свірговського, Серпягу, Баторія та ін.), Харківська школа романтиків стала помітним явищем вітчизняного пи­сьменства. У тогочасній ліризованій літературі відбувся рух від імперсональних мотивів до особистісно-психологічних, від переробок та «поліпшень» народної пісні до оригінального піснетворення («За Немань іду» С. Писаревського, «Дивлюсь я на небо» М. Петренка та ін.), до формування історіософської концепції козаччини (А. Метлинський), до прагнення європе­їзації національного мистецтва слова («Сава Чалий», «Пере­яславська ніч» М. Костомарова) і т. д. Харківська школа романтиків справила неа­биякий вплив на Т. Шевченка, П. Куліша та ін., вийшла за межі українського середовища, зумовила появу «української школи» польських поетів (А. Мальчевський, С. Гощинський, Ю.-Б. Залєський, Л. Семеновський). Припинила своє існуван­ня на початку 40-х рр., так і не розкривши повністю своїх можливостей. Її традиції відбивалися у творчості П. Куліша, О. Стороженка, Ю. Федьковича, Лесі Українки, В. Еллана (Блакитного), Ю. Яновського, О. Близька, Олени Теліги, О. Довженка та ін. іисьменників романтичного типу світобачення.

Шістдесятники  творче молоде покоління 60-х рр. XX ст., сформоване в період тимчасового «потепління» радян­ського режиму, осудження сталінізму та часткової реабіліта­ції деяких представників «розстріляного відродження». Ви­никнувши спочатку у вигляді культурницького руху (Клуб творчої молоді в Києві, 1959; «Пролісок» у Львові, 1961 то­що), це явище невдовзі перетворилося на опозицію владним структурам, набуло загальнонаціонального значення. Най­повніше, найяскравіше воно проявилося у літературі, що за­знала оновлення художніх форм, патетики романтизованого гуманізму, пожвавлення неонародницьких тенденцій та усві­домлення тяглості національних цінностей. Подіями тих літ стали яскраві дебюти І. Драча, М. Вінграновського, В. Симоненка, В. Голобородька та ін. поетів. Творче поколін­ня шістдесятників не обмежується одним десятиліттям. До них належать автори, які ввійшли в літературу у 50-ті рр. (Д. Павличко, Ліна Костенко) або розкрили можливості свого таланту на межі 6070-х рр. (Б. Олійник, В. Забаштанський). Термін «шістдесятники» стосується також представників інших літературних родів та жанрів  прозаїків Є. Гуцала, В. Дрозда, В. Міняйла, Гр. Тютюнника, Вал. Шевчука та ін., літературних критиків і літературознавців І. Дзюби, І. Світличного, Михайлини Коцюбинської, В. Іванисенка та ін., публіцистів В. Чорновола, Ю. Бадзя та ін. У межах шістдесятництва не спостерігалося ані стильової, ані ідейної одностайності. Коли одна їх частина сподівалася на ілюзорне оживлення соціалістичного реалізму, поділяла комуністичні ідеї, то інша  вивільнилася з-під їх засилля, знаходячи художні цінності на іманентній основі мистецтва, несумісній імітат-літературою. Це властиве творчості В. Голобородька, М. Воробйова, С. Вишенського, М. Григоріва, В. Кордуна  представників т.зв. київської школи. Стосується це і творчості дисидентів (В. Стус, І. Світличний, І. Калинець, М. Осадчий, Є. Сверстюк та ін.), переважна частина яких на початку 60-х рр. входила до гурту І. Світличного, що відразу став культурним та духовним осередком відроджуваного українства. Тут не лише відновлювалася етногенетична пам’ять, обстоювались високі естетичні критерії, а й закладалися принципи гуманістичного змісту та національного значення, які викристалізувались у діяльності Гельсінської спілки (1976), готували ґрунт для проголошення незалежної України. Тому дисиденти зазнавали постійних репресій, а «в’язнична поезія, за словами М. Осадчого, стала «альтернативною до офіціної літератури соціалістичного реалізму». Творчість шістдесятників мала вплив і на представників старшого покоління, зумовлючи оновлення їхнього доробку (М. Рильський, М. Бажан, Первомайський, А. Малишко, І. Муратов та ін.).

При складанні довідника були використані наступні видання:

Літературознавчий словник-довідник / За ред.. Р.Т. Гром’яка, Ю.І. Коваліва, В.І. Теремка. – К.: ВЦ «Академія», 2006.

Животко А. Історія української преси. – К.: Наша культура і наука, 1999.

Михайлин І.Л. Історія української журналістики ХІХ століття. – К.6. – Центр навчальної літератури, 2003.

Владимиров В.М. Історія української журналістики (1917–1997 роки). – Луганськ: Вид-во Луганського університету, 1998.

Періодичні видання Катеринослава та Катеринославської губернії (1838–1917 рр.): Список / Укл. Н.М. Сидоренко, О.І. Сидоренко, О.Д. Школьна. – Львів–Київ, 1995.