ист.укр . журналистики / Тоталтаризм

61

17. Тоталітаризм (1918)

Вперше українська журналістика зустрілася з тоталітар­ним режимом, коли червоногвардійські війська пере­тнули кордони молодої держави.

Після погромів у Полтаві у Києві в лютому 1918 р. було знищено десь п'ять тисяч чоловік. Як стверджував уже в Одесі один з учасників цих злочинів, колишній царський палач Муравйов, "сотни офицеров и юнкеров были беспощадно убитьі".

Як по всій країні в цілому більшовики закривали опозиційні видання. Серед провідних українських газет ("Народна воля", "Робітнича газета", "Бо­ротьба" та ін.) після невеликої перерви в режимі ленінських декретів про пресу вдалося зберегтися єдиній "Новій раді".

Коли червоногвардійські полки наближалися до Києва, в місті місцеві та приїжджі більшовики зробили спробу орга­нізувати повстання проти Центральної Ради. Протягом тижня "Нова рада" не мала змоги вихо­дити. Черговий номер на двох полосах вийшов 24 січня після придушення повстання.

Знову довелося припинити видання аж до 17 лютого, коли стало відомо про наступ німців на Україну. Працювати доводилося в напівлегальних умовах, бо посилювався більшо­вицький терор. "Люди вмирають  ідеї вічні,  писав редактор газети С.Єфремов.  Поодинокі люди можуть загинути, але наша національна ідея, що підіймає великий народ із занепаду й кує з нього свідому націю — ця ідея невмируща".

У наступному номері С.Єфремов друкує "Лист без конверта". Це був памфлет, вико­наний в епістолярній формі листа до "командуючого україн­ським військом" та "народного секретаря" Ю.Коцюбинського. Публіцисту гірко і боляче за те, що "серце України в залізних лещатах здушила людина, яка носить прізвище  Коцю­бинський", відоме всій Україні. С. Єфремов знав і любив його батька  Михайла Коцюбинського, але "славного батька виродний син",  писав публіцист,  тепер "бомбардує красу землі нашої й кладе в домовину молоду українську волю".

Після заяви редакції "Киеская мысль" з приводу її без підставного закриття С.Єфремов виступив з реплікою "Гній і вічність", хоч особливих симпатій до цього видання не мав. Його обурював сам факт заборони. Вільне слово  це найдужчий ворог усякого насильства і через те деспоти всіх часів найперше звертали на нього увагу, допікаючи йому всякими способами.

На репліку "Нової ради" оперативно відреагувала біль­шовицька газета "Вісник УНР", але зробила це "у відвертому стилі старого пристава".

"Нова рада" не забарилася з відповіддю. В огляді "З газет і журналів" вона так прореагувала на це. І насамперед довела, що "Нова рада" до "петлюрівського табору" ніколи не на­лежала, а тим менше мала щось спільне із "заплечними молод­цями".

Не тільки проти більшовицького свавілля в галузі преси боролися журналісти "Нової ради", але й проти їхнього за­конодавства в усіх сферах життя. Сергій Єфремов у статті "Порохня сиплеться" дивувався: "Мине ще небагато часу  і з чудуванням та жахом питатимуть себе люди, як могла оця нікчема панувати, яким гіпнозом трималася вона на світі".

Подібні думки знаходимо і в статтях "Стара байка", "Фельдфебель у Вольтерах", "Догнивають", "Не для себе" та ін. Звичайно, влада не могла на це не зреагувати. Під кінець лютого по Києву поширилися чутки, що більшовики склали список людей, яких вони мали взяти перед відступом як залож­ників. У списку були провідні журналісти "Нової ради" Сергій Єфремов і Андрій Ніковський. Чутки підтвердилися. Вдень 28 лютого до редакції заходили двоє солдат і червоноармієць, запитували адресу С.Єфремова. А о першій годині ночі група з 18—20 чоловік вдерлася в будинок, де жив А.Ніковський. Не знайшовши його, пішли в редакцію газети. Кли почалися переговори, червоноармійці сказали, що за наказом Ю.Коцюбинського вони мають заарештувати редакцію, побити машини і знищити шрифти. Але все це було не в редакції, а в друкарні, і спроба помститися редакції не вдалася. Вже після визволення Києва "Нова рада" з тріумфом писала: "Пану Юрію Коцюбинському не пощастило з відповіддю на “Лист без конверта” до нього".

По-іншому склалася доля "Робітничої газети" в умовах диктатури пролетаріату. Підчас більшовицького повстання у Києві та облоги столиці червоними військами газета переживала важкі дні. Через розкол в УСДРП частина журналістів її залишила. Деякий період вона виходила на одному аркуші і нагадувала інформаційний листок. Коли більшовики встановили в Києві радянську владу, відбулися збори соціал-демократів. Лідери партії виїхали із столиці разом з Центральною Радою та її урядом. Останній номер "Робітничої газети" як органу Центрального Комітету УСДРП вийшло 25 січня. Однак Київський комітет партії продовжував працювати. Частина організації вважала, що треба визнати радянську владу і виділилася в окрему групу лівих соціал-демократів на чолі з Є.Касяненком і Є.Нероновичем. Більшість же зали­шилася на старих позиціях. Вони й взяли в свої руки видання газети і аж до визволення Києва від більшовиків видали 33 номери. Серед найбільш активних авторів видання були М.Авдієнко, П.Понятенко, С.Павлюк, М.Вусатий, А.Бухановський. За цей час редакційний колектив мав утрату: від рук більшовиків загинув один із засновників "Робітничої газети" Григорій Іваницький.

Та незважаючи на фізичний і цензурний тиск з боку офі­ційної влади, газеті вдалося передати те соціально-політичне становище, що склалося в Україні за більшовицького режиму. Так, С. Павлюк у статті "Соціальна революція і дійсність" показав процес декласації пролетаріату в Росії, відучення його від праці та прилучення до споживацтва, грабування і насиль­ства, що швидко переноситься на Україну. У статті "Спадає полуда з очей!" П. Понятенко показує, як змінюється орієнтація газети "Трудовая мысль"  органу ЦК української партії лівих соціал-революціонерів, яка "і офіційно, і фактично йде в парі з більшовиками". Ще 20 лютого вона "в панегі­ричному тоні" писала про те, що "демократія Росії подає братську руку демократії України". Та вже 23 лютого "Трудовая мысль" мусила вже говорити з приводу "відкрито централістської політики народного секретаріату".

Не залишилася поза увагою читачів емоційна стаття "Кров та вино ", яку написав брат відомого журналіста-лівака Є.Касяненка. Після того, як більшовики відступили з Києва, Андрій Касяненко, оглядаючи будинок на Хрещатику, де був штаб Ю.Коцюбинського, вже знав, що там знищено все вщент, але на таке не сподівався. Купа сміття, все потрощено, маса пля­шок, окровавлені ганчірки. Це йому нагадувало малюнок Михайла Коцюбин­ського "На руїнах Месини". І він робить висновки: "Чи споді­вався коли-небудь цей світовий художник-поет, що щось подібне до месинського погрому зробить не стихія, а юрба військових людей, народним військовим секретарем котрих буде його син Юрко... Певно ні, бо від однієї думки про це можна збожеволіти".

Великих фізичних і моральних тортур зазнали журналісти "Народної волі". Загинув співробітник редакції, член УПСР Василь Семенець. Були арештовані і розстріляні відпо­відальний секретар, член ЦК УПСР Ісаак Пугач і член Центральної Ради Леонард Бочковський.

В останні дні Центральної Ради

Відповідно до угоди між УНР і Цент­ральними державами австро-угорські та німецькі війська, українські частини, серед яких були Січові стрільці, форсованим темпом просувалися по Україні і вже 1 березня ввійшли до Києва. Сюди ж повернулися члени Центральної Ради і уряду. Влада знову перейшла до них.

Ця подія викликала своєрідний резонанс в Європі. Одна з авст­рійських газет писала: "Першим народом, який має щастя вий­ти з міжнародних боїв, є давня і славна, з великою історичною традицією українська нація... Народи Австро-Угорщини сер-дечно вітають український народ, першим ділом котрого було відновлення славної минувшини, самостійної державності".

У самій же Україні до цих подій поставилися по-різному, що видно з тодішніх газет. "Нова рада", обе­режно спостерігає "неплатонічні українські симпатії" німців. "Робітнича газета" виступила із передовою статею "До спо­кою!", де запевняє читачів у тому, що прихід німців  це не агресія, не окупація, а допомога. "

Так, М.Грушевський у статті "Повороту не буде!", надрукованій в газеті "Народна воля" пише : "Будуємо республіку не для буржуазного імперіалізму, а для трудящих мас України, і від цього не відступимо!".

Повернувшись до Києва, Українська Центральна Рада проголосила незмінність свого політичного курсу, підтвердила всі попередні закони, видані на користь трудящих, зберегла свободи, проголошені Третім і Четвертим універсалами. Як стверджують дослідники цього періоду, деякі юристи радили негайно вжити радикальних заходів, наприклад, заборонити неприхильну до держави пресу, звернути пильнішу увагу на протидержавну агітацію тощо. Однак Центральна Рада стояла на своїх традиційних позиціях. Її в цьому підтримували газети українських соціалістичних партій, захищаючи демократичні принципи будівництва нової міцної влади.

Відновлена влада не змінила свого ставлення і до дру­кованого слова. Практично повністю відновилася газетна мережа, яка склалася в Україні до приходу більшовиків. З'являються нові видання, розширюється їхній типологічний діапазон і за характером видавців, і за тематикою, і за со­ціальне-політичним спрямуванням.

У Києві знову почав виходили "Вістиик Ради народних міністрів УНР". В одному з номерів було надруковане звернення Української Центральної Рада до громадян УНР, в якому вона пояснила вимушену перерву в своїй діяльності, зокрема, звинувачувала більшовиків за те, що вони "збаламутили багато... наших людей, особливо солдатів, фальшивими чутками і порожніми обіцянками". Центральна Рада запевняла, що всі про­голошені нею законодавчі акти (земельний, закон про 8-годин­ний робочий день, про профспілки, тощо) залишаються в силі і в умовах перебування німецьких військ на території України. Давалися гарантії й того, що німці не внесуть ніяких змін у внутрішнє життя держави. Тому Центральна Рада закликає населення не ставитись вороже до німців.

На цю подію дуже активно відреагували всі сущі в Україні соціалістичні й несоціалістичні політичні партії та громадські організації.

Значно посилила свою організаторську і видавничу діяль­ність Українська соціал-демократична робітнича партія. Укін­ці березня вона відновила свій центральний орган "Робітничу газету". На спеціальній нараді співробітників із регіонів і членів редколегії обговорювалися питання перс­пектив розвитку газети і преси загалом. Після наради один з редакторів газети М.Авдієнко ділився своїм занепокоєнням про спад політичної активності робітничого класу. Ця політичиа пасивність пролетаріату, зумовлена непрогнозованістю розвитку подій, млявою реакцією на них влади, розпливчивістю позицій партії, розколом в її рядах, вимагала перебудови преси, розширення інформаційного простору, бо столичні ідеї часто не доходили до периферії. Тому редакція збільшила свою кореспондентську мережу. Перший номер "Робітничої газети" вийшов 1-го квітня. Газету редагував комітет на чолі з Сем. Вітиком. Видання мало на меті розширювати сві­домість пролетарів міста і села, і "Робітнича газета" зобов'я­зувалася їм у цьому допомогти.

Українські соціал-демократи намагалися організувати свої видання в різних містах. Особлива увага була прикута до Кате ринослава, де останнім часом велику пропаганду вели більшо­вики й меншовики.

Радянський уряд України 1719 березня скликав у Катеринославі II Все­український з'їзд Рад. На ньому більшовики зробили спробу відірвати від України певну територію, оголосивши її Донецько-криворізькою республікою з наміром пізніше передати її Росії. Необхідно було провести велику роз'ясню­вальну роботу серед населення регіону. Цю місію па себе взяли катеринославські соціал-демократи, організувавши видання газети "Голос робітника". Її перший помер на двох полосах вийшов 6 квітня 1918 р.

Як правило, перший помер вважався програмним, хоч свою програму редакція надрукувала в другому. Проте її напрямок вже можна було зрозуміти. У редакційній статті "Що ж далі?" виправдується вимушений крок Центральної Ради, яка залу­чилася підтримкою німців ддя боротьби з більшовиками. Газета закликає місцевих демократів підтримати Центральну Раду, бо боротьба проти неї дасть право німцям втручатися у внутрішні справи України.

Від нової влади газета вимагала чіткого втілення в життя закону про перехід усіх земель до рук трудового народу, за­безпечення 8-годинного робочого дня, державного контролю надвиробництвом, реалізації всіх здобутих революцією свобод, в тому чист свободи профспілок. Щодо рад газета дотриму­валася такої думки: "Рада робітничих депутатів також може бути відновлена, але не як орган влади, а як організуючий центр революційної демократії".

Така позиція газети зразу викликала обурення у опонентів Катеринославщини. Найбільш упередженою була меншовицька газета "Рабочая борьба", яка проводила в Катеринославі ідею єдиної-неподільної Росії і досить скептично реагувала на публікації українських соціал-демократів. Вона пропонувала об'єднання всієї соціал-демократії України під своїм крилом.

"Голос робітника" відреагував на цей пасаж статею Олелька "Побільше би тільки щирості". Автор теж зане­покоєний тим, що на Україні працюють три соціал-демокра­тичні партії: українська, російська і Бунд, які борються між собою за право бути вождем пролетаріату. Проте його не влаштовує об'єднання під зверхністю росіян, які відстоюють владу більшості і не хочуть сприйняти Центральну Раду через те, що вона українська.

Газета докладає всіх зусиль, щоб захистити Центральну Раду від нападків російських соціалістів. Вона друкує цілий ряд власних матеріалів, передруковує з "Робітничої газети"  центрального органу УСДРП статтю М.Вусатого "Бережімо Українську Центральну Раду" і називає її найвищим рево­люційним органом України.

Політиці більшовиків автор протиставляє діяльність Цент­ральної Ради, доводить, що вона "не може бути зрадником трудової революційної демократії", тому пролетаріат і селянство повинне всіма силами підтримувати її і допомагати в роботі.

Проте "Голос робітника" підкреслював, що він не обожнює Центральну Раду, а оцінює її дії тверезо, об'єктивно, не по­верхово, а глибоко аналізуючи їх, враховуючи плюси і мінуси. Тобто газета оцінювала діяльність Центральної Ради залежно від суспільнополітичних обставин, які складалися від форм і методів її праці.

Серед тематичних пластів газети чільне місце належало проблемі організації української армії. Вперше її поставив автор "Голосу робітника" Ф.Павленко на початку квітня Ї918 р. Він пропонує створити самостійну українську армію в особі вільного козацтва та гайдамацтва. Закликає робітників і селян записуватись у вільне козацтво, вчитися на досвіді своїх попередників, не забуваючи й про сучасні зав­дання. Вільне козацтво, на думку автора, повинно будуватися на принципах, що виключають реквізиції (чим прославилися червоногвардійці), на засадах організованості, дисципліни, обов'язку боротися з грабіжниками та злодіями, відстоювати революційні завоювання народу.

В іншій статті, "Організація армії", Порохня, відстоюючи необхідність створення збройних сил УНР, наголошує на якісному складі вояків. Він виступає за армію, яка була б дисциплінованою організацією, спрямованою до кращої "ути­лізації сил молодих людей на добро їхнього розумового і фізичного розвитку".

Не менш актуальною була проблема ставлення соціал-де­мократів до окупаційної німецької армії. Її принагідне підні­мали журналісти в багатьох статтях. Так, один із них під псевдонімом Діодор присвятив їй статно "Мо­мент", де роз'яснює, що в ситуації, яка склалася, прихід ні­мецьких військ на територію України цілком оправданий. Журналіст не бачить нічого небезпечного, якщо деякими багатствами доведеться поді­литися з Німеччиною. Зате німці встано­вили порядок, припинили анархію, дали стабільність всьому життю. Німцям потрібен хліб, цукор і залізо, тому вони заці­кавлені в державній самостійності України, в тому, щоб при владі стояла партія, яка б забезпечила виконання торговель­ного договору між двома країнами. Такою партією, на думку автора, є партія українських есерів, яка має більшість в Центральній Раді. Правда, цій партії доведеться відмовитись від соціалізації землі (бо це утопія), щоб викликати серед селян "міжусобну перманентну війну".

Проте редакція реагувала і на будь-які спроби ні­мецької виконавчої влади втрутитися у внутрішнє життя Ук­раїни. Так, після видання генералом Ейхгорном наказу про введення в столиці України німецького суду, а також введення цензури над вільним словом, яким передбачалося закриття газет "шкідливого напрямку", "Голос робітника" виступив з гнівною редакційною статею.

Можливо, саме такі виступи і азети в умовах німецької окупації спричинили спробу коменданта Катеринослава на­класти руку иа соціалістичну пресу, в тому числі і на газету "Голос робітника".

Все ж таки газета зуміла встояти і продовжувала виходити аж до гетьманського перевороту.

Така велика увага одному часопису зумовлена тим, що він був одним з найкращих патріотично настроєних губернських видань і найбільш адекватно до статутних документів партії передав увесь спектр проблем, які розв'язували українські соціал-демократи.

Відновила і розширила мережу й інша українська партія  соціал-революціонери. Якщо врахувати те, що УПСР мала найбільше представництво в Центральній Раді і з її членів була сформована виконавча влада, то есерівські видання можна вважати урядовими.

Разом з Центральною Радою до Києва повернулася "Народна воля". В кожному з березневих номерів із програмними статтями виступав М.Грушевський. У статті "Очищення огнем" він викриває суть федералізму Леніна і Троцького, під яким "лежить в дійсності самий поганий, терорис­тичний, бандитський централізм". Проаналізувавши події ос­танніх днів у статті "Українська самостійність і її історична необхідність", голова Центральної Ради приходить до такого висновку: "Не розриваючи з федералістичною традицією, як провідною ідеєю нашого нащонально -політичного життя, ми мусимо твердо сказати, що тепер наше гасло  самостійність і незалежність".

Ряд статей М.Грушевський присвятв про­блемам державного будівництва: парламенту, символіці, грошам, місцевому самоврядуванню тощо. У статті "Установчі збори чи парламент?" відчувається якась роздвоєність глави держави. З одного боку він розуміє, що в нових умовах варто затвердити і на засадах виборчого закону обрати парламент, а з другого  хоче, щоб цю проблему вирішили маси, які вже пройняті ідеєю Установчих зборів.

Друге центральне есерівське видання теж відновило свою роботу. У березні  квітні орган ЦК УПСР, великоформатна двополосна щоденна газета "Боротьба" виходила за редакцією М.ІІІрага. В одному з номерів газета визначила свої завдання. У статті Ів. Лизанівського "Організація і скріплення сил" за­значалося, що газета ставить перед собою мету "освідомлення широких селянських і робітничих мас", щоб перетворити їх на "найбільший творчий чинник нового ладу на Україні"; до­помагати Центральній Раді "закріпляти здобутки революції і вести організацію мас"; давати відсіч контрреволюції та повідомляти німецькі війська про стан речей в Україні, щоб їхня присутність принесла якнайменше лиха, аби створити єдиний революційний фронт для захисту здобутків революції.

Проголосивши таку програму, газета намагалася її ви­конувати. Але зусилля газет з подібними програмами не могли достатньою мірою забезпечити населення потрібною інформацією.

Цю нішу в інформаційному просторі України намагалися заповнити більшовики та інші антиукраїнські сили. Щоб покласти цьому край, газета пропонує створити анкетно-слідчу комісію, яка б виїжджала на місця, інформувала населення, збирала матеріали про настрої мас, роз'яснювала універсали Центральної Ради.

Українські есери у своїй політичній діяльності переважно орієнтувалися на найчисельніші верстви населення селян­ство. Тому аграрним проблемам газета приділяла виняткову увагу.

Часто селянських проблем торкався А.Терниченко. У статті "Аграрна реформа на Україні" публіцист роз'яснює суть аграрної політики Центральної Ради, розповідає про основні механізми її впровадження.

Інший автор  Люнко  у статті "Де­мократична влада і буржуазія" зазначив, що настав відпові­дальний момент для демократизації України, в тому числі й земельної справи, проте позитивних наслідків поки що мало. Публіцист критикує Центральну Раду за політичну нерішу­чість, що стримує енергію і сили селянства, виступає проти всяких угод з аграрною буржуазією, бо її відродження  це "гибель ідеї української державності".

Українські есери мали свої видання в Харкові, Катери­нославі, Одесі, Вінниці та інших містах. Серед них варто назвати велику щоденну газету "Рух", яку в Харкові видавало однойменне соціалістичне-революційне товариство під ре­дакцією Я.Лепченка і С.Лимара.

Харківські соціал-революціонери часто обурювалися з приводу зловживання представників місцевої влади. В одному з номерів "Рух" категорично виступив проти передачі влади місцевому самоуправлінню, де засіли приїжджі чиновники, які притримуються "московської орієнтації і ледве терплять Укра­їну як самостійну державу". Російських есерів цей виступ газети зачепив за живе, і вони намагалися спростувати такі тверд­ження в ще одній газеті "Мысль народа", захищаючи членів міського самоуправління.

Так, полемізуючи з своїми політичними опонентами, газети українських есерів торували нелегкий шлях інформаційного забезпечення побудови і зміцнення молодої української дер­жави.

В останні дні діяльності Центральної Ради, коли свавілля німецьких окупантів перевершувало чашу терпіння народу, активізувалася Українська партія самостій­ників-соціалістів (УПСС). Вона була аснована ще в грудні 1917 року шляхом об'єднання самостійницьких партій і груп. Кістяком цього об'єднання стали організації Української народної партії, натхненником та ідеологом якої був М.Міхновський.

Як і всі партії, УПСС посилила видавничу діяльність. Центральний Комітет партії 7 квітня 1918 року за редакцією Сергія Макаренка випустив у світ перший номер свого друкованого органу газети "Самостійник". Спочатку це був тижневик, що виходив на 8 полосах, згодом газета стала щоденною.

Серед авторів часопису не було зірок першої величини, ма­теріали підписувалися переважно псевдонімами або ж невідо­мими прізвищами. Проте вони були достатньо інформаційно насиченими, доволі критичні, передавали яскраво виражену самостійницьку позицію партії. Серед публіцистичних творів виділяються ґрунтовні статті, підписані псевдонімом "Агроном А. X.", або просто "А. X.", в яких автор піднімає ряд еконо­мічних, фінансових, соціальних проблем, переважно в галузі аграрної політики.

Тематичні напрямки газети визначалися її авторським скла­дом і характером аудиторії, якій вона адресувалася. Партія самостійників-соціалістів опиралася на військових старшин і на селянство, яке було базою для формування національного війська. Тому аграрна і військова тематика виступають на сторінках газет на передній план.

Майже в кожному номері журналісти торкаються селянського питання. Вже перше число "Самостійника" відкривається редакційною передовою статтею "Соціалізація землі", в якій не погоджується з варіантами розв'язання цієї проблеми Центральною Радою. Закон про соціалізацію, зазначає автор,  утопія, його писали мрійники-утопісти, що не бачили української о села, не знають його зе­мельних відносин, психології селянина (селянин-індивідуаліст, він, маючи зайву землю, ніколи її добровільно не віддасть). Всім зрозуміло, що затвердженням цього закону ставилася мета "підвести міну під більшовиків, вирвати грунт з-під їхніх ніг", довести "небуржуазність Ради". Автор стверджує, що цей закон був "даниною певного настрою мас", в певний історичний час "необхідною помилкою". Тому національний обов'язок за­конодавчих установ тепер сказати про це відверто і негайно приступити до розв'язання аграрного питання "на наукових підвалинах, на підвалинах щир о демократичних, державних", бо "державна робота  то є не партійна, а надпартійна, на" ціональна, всеукраїнська і тому вже час позбутися партійної нетерпимості: ми діти мужицького народу, що не має ані своєї національної буржуазії, ані аристократії".

Наступна проблема, що червоною ниткою проходила на шпальтах газети,  організація українського війська. Тут відчутні дві тенденції: створення вітчизняної армії і оперативна, тактична діяльність існуючих військ у боротьбі з більшовиками.

Першій проблемі присвячено кілька передовиць і стаття "На військові теми", підписана “Ю. С.” Автор обстоює ідею створення самостійної української армії  міцної, надійної, яка могла б боронити авторитет й інтереси незалежної держави. На жаль, на його думку, ця справа посувається повільно, незадовільно. І ще одна проблема непокоїть авто­ра: замість "українізації" армії відбувається її "русифікація", замість національних українських сил до неї залучаються ро­сійські офіцери. Це була справедлива пересторога газети, бо з приходом в Україну німців ці процеси посилювалися.

Про тактику українських військ на фронтах війни з більшовиками повідомлялося в оперативній інформації, замальовках і репортажах з місця бойових дій. В усіх таких матеріалах підкреслюється нова тактика ведення війни українською ар­мією не загальним суцільним фронтом, а зручним, ефективним маневруванням невеликими відділами на обширній території.

Ще одна проблема, до якої нетрадиційно підходив "Са­мостійник". Йдеться про так звані єврейські погроми, про які з особливою заповзятістю писали єврейські та й українські газети. Якщо "Нова рада" чи "Робітнича газета" намагалися об'єктивно розібратися у всіх випадках злочинства від імені українського народу і коли треба, то ганьбила гайдамак чи вільних козаків, то "Самостійник" був категоричним. У статті "Українське військо атакують не тільки з фронту, але й з тилу" він так висловив своє ставлення до проблеми: "Єврейська преса скаржиться, ііі,о розстрілюється єврейське населення. Але хто ж тому винен, що в більшовики-красногвардійці записуються і євреї... Чого ж єврейська преса не винесла анафему усім євреям, що беруть участь у більшовицьких бандах?.. Розстрілюються більшовики-великороси, більшовики-українці-зрадники,  на якій же підставі милувати красногвардійців-євреїв? Чи тільки тому, що вони євреї...".

Автор ставив собі за мету не тільки спростувати не­обгрунтовані претензії до гайдамаків і вільних козаків, а й докопатися до того коріння, звідки ростуть ці нарікання. Адже про погроми писала не тільки єврейська преса, а й газети інших національних меншин (маються на увазі російські). Вони, за­значає автор, хочуть "здискредитувати ідею української державності, хочуть довести усьому світу, що самостійна українська держава існувати не може, що український народ до державного життя не доріс і створити своєї держави не здатний". Звідси і "всі лиментації" преси меншостей про "звірства українського війська".