0(1 Я не хочу, щоб ви нужду терпіли. Як же я заведу, то тоді зараз і Опанаса Васильовича до себе перетягну, будемо друкувати і видавати і погодимось вже із ним так, щоб добре було.

Отже, Немирів кинути. І втішно було думати про широ­кий шлях життєвий, що стелився перед нею, і разом якось і мутно ставало на серці. „Мені й подумати невесело, що на Москву заберемось. Хіба щороку їздити на Україну будемо".

Куліш заспокоював, що все, мовляв, гаразд буде.

Перебування в Куліша було для Марковичевої тим приємніше, що вона тут, у Мотронівці, вперше побачила иидрукувані аркуші своїх „Народних оповідань". Чоловіка свого вона сповіщала: „Бачила „Сестру" надруковану, ти получиш усе на тому тижні або пізніш ще трохи, бо вишле Каменецький з Петербурга".

І в наступному листі від 1 вересня запитувала: „Напиши, чи получив уже з Петербурга те, що тобі мусив Каменецький вислати?"

1 ще далі, 11 вересня: „Чи получив ти книжечку од Ііілозерського? Там всього одинадцять повісток, бо ту, що ш иці літали, не помістили, чим мене дуже звеселили за тим, що вона з фантастичного роду".

Всередині Марка Вовчка все співало: мріяне здійснено. Таки вона авторка, письменниця, та ще й неабияка. І доля української Жорж Занд уже носилася перед її очима.

Є почуття, що їх не можна забути: до таких почуттів належить і свідомість свого визнання, своєї письменницької Обраності, нових шляхів, переродження, росту.

Авторське самолюбство Марковичевої було заспокоєне: иііоправок зовсім нема; щоб там що було вставлено, ні, Тільки де, то зчеркнуто, бо, каже Куліш: ₁ — Ви, Маріє Олександрівно, дуже сиплетг багатствами — Треба надалі берегти,— і ще каже: Г — Це тільки ваша проба пера..."

Отже, чимало він казав.

І Іогостювавши в Мотронівці днів зо два, на третій день ■Црковичева рушила далі, на Борзну й Орел... „Попроща- Дйи> ;і Пантелеймоном Олександровичем і гак мені сумно ВЯЛО. Коли-то ще побачу. І на небі ясно, й люди добрі до МИС, а все-таки чогось сумно мені, що й не :казати". З собою повезла Марковичева портрет Куліша ("такий, Ш живий він"), епілог до „Чорної ради" та 5 екземплярів ^Проповідей" Гречулевича для роздачі.

Оцінюючи свою подорож, Марко Вовчок казала: „Хоч і журила мене дорога і розлука, та все ж добре, що я поїхала. Якось лучче тепереньки, ясніше мені".

З Кулішем у неї зав'язуються найкращі стосунки. Як і з Немирова, так і тепер з Орла вона посилає до нього рукописи своїх нових оповідань.

Чоловікові вже з Орла пише: „Скінчу „Гайдамаку" (здасться, буде по-іншому) та й тобі перешлю одного екземпляра, і Пантелеймону Олександровичу другого".

11 вересня року 1857: „Сподіваюсь у слідующу пошту тобі дещо вислати і до пана Куліша теж".

20 вересня: „Чи одібрав уже лист од Пантелеймона Олек­сандровича? Повістки од Каменецького?"

У двадцятих числах вересня: „Напиши мені, не забувай, чи одібрав ти лист од Каменецького, а при листу й „Повіст- ] ки"? Чи одібрав лист од Пантелеймона Олександровича?"

Сидячи в Орлі, Марковичева працювала. „Потроху робо-1 та моя іде. Те, що почала в Немирові, уже скінчила зовсім. Починаю друге".

Збиралась Марко Вовчок уже й додому вертатись до Немирова, нудьгувала за чоловіком, за немирівськими прия­телями своїми — Іллею Петровичем Дорошенком, про якого весь час в Орлі турбувалась, чи пише він свою географію, Гаврилом Петровичем Барщевським, та гаялась усе в Орлі, ] бо чекала на лист від Куліша. Марії Олександрівні хотілось ще раз побачитись із Кулішем перед тим, як роз'їдуться вони остаточно, може, на цілий рік, а то й більше: вона — до Немирова, а він — до Петербурга. Отже, й сиділа Марко Вовчок в Орлі, ждала на лист від Куліша з Мотронівки. Куліш мав попередити її, коли він виїде з Мотронівки. і

„Жду листа од пана Палія¹.

Коли б його ще побачити хоч раз єдиний!.. Та що це говорю, побачу то побачу, це певно, аби живі ми були, то; побачимось, а мені жадалось би побачити його от тепер,! їдучи додому!" — писала Марковичева з Орла 27 вереснЯ| року 1857 до свого чоловіка.

Марко Вовчок та Куліш умовилися виїхати одночасне числа 10—11 жовтня, щоб зустрітись їм не в Орлі і не Мотронівці, а десь у дорозі, на одній з поштових станцій, так що нікому й на думку не спало б їхнє побачення.

Батурин, Кролевець, Кроми, Орел — так було їхаї Кулішеві на Москву, а Марковичевій вертатись з Орла Немирова.

9 жовтня Марковичева писала чоловікові з Орла: „Чого це ти сумуєш, мій друже, хіба хочеш, щоб я знов нездужала? А я тепереньки зовсім здорова, зовсім здорова, нічого не болить. Виїду, може, завтра (10 октября). Сподіваюсь, що ллвтра вже дещо буде укладено й наготовлено. Сьогодні їду попрощатися з добрими людьми".

А Куліш 11 жовтня з Мотронівки повідомляв Миколу Даниловича Білозерського: „Їдетьс7 ч Петербург у неділю рано-вранці, на Батур^.і, чом} ластово прохається взяти не таку багатоверстну подорожну — до станції перед Кромами. Виїду з Миколаївки (маєток Миколи Даниловича коло Мот­ронівки), де буду ночувати на неділю або ж обідати в неділю. Та сопсШіо зіпе диа поп звільнити мене від коней Віктора Миколайовича". Віктор Миколайович Забіло був за доглядача поштової станції. Куліш і Забіло не терпіли один одного.

Перше побачення й знайомство в Мотронівці на людях не задовольнило ані Куліша, ані Марковичеву. До того ж натяг- нсність і ніяковість першої зустрічі зникла не відразу. Марія Олександрівна була конфузлива, сором'язлива й мовчазна, їй треба було звикнути, примусити перемогти себе, щоб на людях вийти за межі ніякових і порожніх „так" і „ні".

Отже, дорожну зустріч на поштовій станції вибрали Куліш і Марковичева як найзручніше місце, щоб побачитись удвох на самоті й уникнути будь-яких зайвих розмов. Коли Мар­ковичева й не робила з цієї зустрічі будь-якого секрету від і ного чоловіка, то Куліш, як завжди обережний і перед­бачливий, волів своє побачення з молодою письменницею ■зберегти не розголошеним.

з

Після цієї дорожної зустрічі в жовтні року 1857 Куліш побачився з Марком Вовчком знов лише у січні 1859.

Ентузіазм Кулішів щодо Марковичевої зростає. 26 листо- Ііллл року 1857 він писав до Шевченка в Нижній Новгород: „Хотів я послать тобі, мій друже шановний Тарасе, дещо з нових книжок, котрі в мене друкуються, та трудно набрать ВО листку з-під великих куп друкованого паперу. Нехай як виведеться все до ладу, тоді й пришлю". „Побачиш,— додає Куліш,— які дива в нас творяться: уже й каміння починає Юіііяти. Де ж пак не диво, московка преобразилась в ук- рліик у та такі повісті вдрала, що хоч би й тобі, мій друже, то прийшлись би в міру. Ось побачиш, що на світі степові квіти".

Грудня 22 Куліш послав був Шевченкові зброшуровані „Оповідання" Вовчка. „Посилаю тобі, брате Тарасе, з цією поштою „Оповідання" Вовчка. Як то ти їх уподобаєш? Пиши щиро, як думаєш, бо ти в нас голова на всю Ук­раїну". Але чомусь Тарас Григорович Вовчкових оповідань не одержав.