II КнчанІвцІ Куліш — метр. Він проповідує себе, проголо- ніувічн им іік по Ім'я Квітки. Квітчина Маруся служить йому 4йі ііОом викликати сліюзи й зворушити чутливість тих щи-

В. міщт., що нс іи.іжаючи на модний жоржзандизм, ще миоп ии и и принадній владі сентиментальних традицій. „ІІріпч.і пі п к .1 '1,1 ні ііи v . р. І шоиідає Куліш у листі від (I Нін І.МІЙ ІІІЛШІІ исчора. Тут був Юзефович, «і«і |і>і шінійки, ссе гра хазяїна, їх дочки та ще к щ іцч ні пк і,' і к що всіх и сім'єю душ ЗО. Це ж іще

ГІН» Иімімііін І.vii і\ м І 'огні батько (М. Маркевич, історик • Ми и раф П II і От іараз та давай обніматься та цілу-

Гіни ніщо Почаш к н|кі що розмовляти. А потім забравсь І ІіфІІМ 11,11 ii ii м V куточок і розмовляли про своє. Тим Пішмочки поодягались у християнську одежу і прий- ШПніо іі|ннить старого на весілля. Гарні панночки — І Й чорнобриві, тільки деякі недавно з інституту, то ШНміі|івіііііні Л ш.ісмо дурний розум, то й дома живучи, фітином, ноіір.шн гься. Ну Бог з ними. ПЙ Другий день, це вже буде 18 серпня (а вчора я і цмин в, пі це виходить 19, а куди дівавсь день — не авОіїнлміннь на ґанку балаканням, а потім прочитав 4. шпорі старші, дві проповіді. Зраділи дуже, по- пюроие слово. От і розохотились іще чого-небудь рінпь її н,і і ранили на „Марусю" Основ'яненкову. ми ми. мене щмчитать, бо рідко хто читав її, а декотрі й ИКНИ що то іа „Маруся". Ну добре! Почав я читать і ■пі пінку натроє, зупиняючись у таких місцях, де і МіУІУмать і окинуть одним поглядом усе, що чоловік чув. лемликам дуже прийшлась до смаку перва часть; пік собі, а панночки, позаморювані в інституті, И§ Мі і л іній до кінця дослухать — устали й вийшли до І «имі, щоб і казати, що це нісенітниця і що Оеог£е Запгі ііуч>іі> їй) (Кнов'яненка.

Дарма! Сідаємо обідать; після обіду їдемо трьома возками гулять по полю (панночки самі правлять конем, крутяться, пустують, як діти); вертаємось додому і ввечері знов за читанку.

Читаю аж доти, поки Маруся попрощалась із Василем на кладовищі. Панночки кріпляться, слухаючи, а далі одна не втерпіла — закрилась платочком, а там друга, третя — і вся­ке почуло, що хватає за саме серце. Як зупинивсь,— почали всі в один голос хвалить Марусю. Двоє було воєнних, один на милицях, бо пулі з обох ніг йому повиймали, і тії хвалять, дарма, що один з них німець. Постій же, думаю, ще не так вас розбере! Як же почав читать остаток, то інституточки розревлись, як телята, а там і чоловіки почали сльози вти­рать, старий Василь заховавсь за колони, а Юзефович давай підсміюваться над дамами, а у самого сльози по щоках течуть, бо нема душі такої, которій би Маруся не доводилась би родичкою; в кого жінка, в кого дочка є на неї схожа, а інший любить дівчину так щиро, як Василь, а інша любить так, як Маруся козака,— то обізветься та любов і кохання з самого дна серця, і на місце Марусі стане всякому перед очима та душа, котра до його святії, нікому більш не говорені речі промовляла, і сльози заллють йому очі. Щодо мене, то я всіма силами старавсь, читаючи, об тобі споминать, тілько моє старання мені не допомагало. Маруся говорила в мене твоїм голосом, і не раз мені треба було зупиниться і закрить­ся книжкою. Все-таки я видержав, поки все почало плакати, а вже як лились кругом мене сльози, тоді вже стало не вмоготу. Сашуню! Я свого серця сам не знаю..." (20.УІІ. 1856).

З Сокиринець же всі гуртом їздили в Лебединець, де Галаган збудував собі будинок в українському стилі.

Внесення національного елемента в будівництво, як і взагалі в побут, „проблема національного побуту" дуже цікавила тодішнє суспільство, і для історика українського громадського руху мають певне значення ті думки, що їх висловлює з того приводу Куліш.

В листі від 21.УІІІ.1856 читаємо: „їздили — я, Галаган, Жемчужников і Вася. Тарновський в Лебединець (20 верстов від Сокиринець), де збудовано будинок український. Під'їхавши до нього, відчуваєш у душі легкість, нібито скинув ярмо нав'яза­ної нам навмисне цивілізації. Простота й багатство давно вже перестали в нас поєднуватись одна з одним. Смак до чужозем-І ного пригнітив усе, що властиве нашому сільському життю, і

II.ІІН і.ні будинки між мужичими — такі ж чужоземці, як і Нйми між народом. Будинок Ґалаґана — перший і дуже ЙДЙЛІїН крок, щоб примирити дві ворожі верстви в зовнішній формі. Подивимось, як то буде внутрішнє примирення".

Мйіісдсний лист дає нам багато для з'ясування Кулішевої Ідеології тих часів. Вихідна теза в Куліша — негативна оцін­ки цпііілі.ілції. „Цивілізація" то є ярмо, нав'язане насиль­ством :і:ювні; вона є елемент пригноблення, прикмета економічного зиску й соціального розшарування, вона чужа „ііммнлродному", неприродна, й їй бракує простоти. „Просто- М" властива тільки сільському життю. Розвиток „своєнародно- 10" ііопиіісн призвести до примирення двох ворожих верств, Ііонднії їи простоту й заможність, усунути протилежність пан- бккоіо її мужичого, звільнити від прихильності до всього чужо­го. В цьому полягає завдання націоналізації життя та різних ЙОП) проявів. Внесення національного елемента в зовнішні форми життя — то крок до примирення двох верств, що приз- игдг й до дальшого, внутрішнього примирення.

Думки, що їх висловив Куліш у наведеному листі Внийішіи собі відображення і розвиток в основних тверджен ими статті Жемчужникова „Из записной книжки 1856 г." Мйдру копаній в „Основі" року 1861. Ідея нації, як ідея особи Місцевих умов і потреб, ідея своєрідності, як ідея традиції ■іелідупання старовини, історизму, отже, ідея нації, як ідея Шйорлжсння простого й народного, простонародно-селянсь Ним і і як заперечення цивілізації, чужоземних впливів і ІІІДежиості, отже, ідея самозамкненого буття народу, нації в

Ї|) — ось ідеологічна схема „народності", що її проповідував УЛІІІІ І під його безпосереднім впливом Л. Жемчужников.

Як під дівчини Куліш вимагає простоти, природності, ■■МИЬКоа^і до народного життя, засмаглих рук, вміння відріз- Пірнс полотно від ледачого, пошити й вишити сорочку, і • усі>ому іншому він шукає простоти.

иМвмІ погрібні колискові пісні,— каже Вертер у Гете.— ІИййшон в усій повноті в Гомері. Як часто заспокоюю я Сйомі схвильовану кров, бо ж нема нічого хиткішого й ;го, як моє серце. ІІЄТО — неприємне, але природа поза ним — неви- чу ні і и И

Р Місцгиі ирсктолюдини вже знають мене й люблять", 1(1 мої піки правлять для Гете за інтродукцію, що ними !||йЙ9іОйЛнм: никлад історії кохання Вертерового й Лоти.

Як бачимо, Куліш у своїх шуканнях співзвучного дівочого серця обертається в сфері типових Вертерових, романтично- сентиментальних настроїв, але розвинених і ускладнених: природа, простий люд, село, тікання з міста, народна пісня...

Отоді в Тарновських, повернувшись із Сокиринець від Галагана до Качанівки, Куліш познайомився з двома ка- люжинськими панночками Милорадовичівнами.

У листі до дружини від 29 серпня року 1856 Куліш писав: „У Тарновських прожив я, вернувшись із Сокиринець, днів зо два. Приїхали туди дві панночки Милорадовичівни, котрих застав я в Сокиринцях. Гарнії панночки! Знають рідну мову й співають рідних пісень. Познайомивсь я з ними добре і, здається, надовго, бо душі щирі й простії. Старша обіцяла положить на ноти всі пісні, які знає; а музикантка вона дуже добра. Гаг¹ знає їх, розпитай, то побачиш, як буде хвалить".

Калюжниці — невеличке село в ЗО верстах від Прилук в надзвичайно гарній мальовничій місцевості. Калюжинці майже зливаються (дві верстви) із Сокиринцями, родовим маєтком Ґалаґанів, центром українофільського лівобережного панства.

Хто тільки з українських письменників середини XIX століття не бував у Григорія Галагана в Сокиринцях, як і в Тарновських у Качанівці! Колись Шевченко в повісті „Музикант" з великим захопленням згадував про цю частину Прилуччини, а Куліш чи не тут шукав собі, разом з етног­рафічними матеріалами, і'ліричних емоцій для першої збірки „Досвітки"?

І от саме тут, у цьому куті Прилуччини, у безпосередньому^ сусідстві своїх гарних знайомих і свояків Ґалаґанів, жилиі дрібні поміщики Милорадовичі. У родині одного з них, Григорія Івановича Милорадовича (1800—1868), Куліш) звернув увагу на двох дівчат — Олександру та Марію. Мило- радович був типовим дрібномаєтковим поміщиком; він мав і тільки 88 „душ" кріпацьких і майже все життя поневірявся] армійським офіцером².

Олександра Милорадовичівна головою стояла вище від] звичайної поміщицької панночки середини XIX ст.

Напівукраїнка, напівфранцуженка — мати її була францу­женка з Швейцарії (Куліш двічі в своїх листах згадує Швей­царію як „рідну країну" Олександри Григорівни),— вона сполучувала в собі властивості українки й вдачу францу­женки.

Прегарна блискуча красуня, ставна й граціозна, Олексан­дра Григорівна замолоду дуже веселу, життєрадісну вдачу мала і визначалася своєю добротою і веселістю. „Божествен­ною красою", „гарною дівчиною", „панною між паннами" і всякими іншими голубливими епітетами визначає Куліш степову вроду калюжинської панночки*.

Від матері вона перейняла барвисте шумування, жваву рухливість, блискучу й тонку гру мінливого настрою, деяку експансивність, рішучість, сміливість. Від матері ж вона перейняла й свої чудові вокальні здібності — вона грала на арфі й мала видатний голос, рідкісне своєю красою й силою драматичне сопрано. З великим захопленням виконувала вона численні українські пісні.

Уже літньою жінкою, 55—56 років, вона ще співала, й співала добре. Марко Лукич Кропивницький розповідав, що українські пісні вона співала знаменито.

Отже, в Качанівці у Тарновського 22—23 серпня року І8М Куліш познайомився з цією Милорадовичівною: таке Що свіже, таке молоде!.. Погостювавши днів зо два в Ка- ЦИНІвці, Куліш повернувся до Линовиці, але в Де-Бальменів їжилось йому нудно, як нудно було і в Сокиринцях і в Качанівці. Панське порожнє життя йому не подобалось і ■Мало.

„Н Линовиці,— казав Куліш,— жити не хочеться, в мірницях тяжко й нудно, а в Качанівці також порожнеча ги й нудьга".

Куліша стомлювала офіційна й натягнена церемонність життя, умовність випадкових у своїй етикетній мості слів і фраз, що в їх одягали пани-господарі своє [Цього, як до гостя, ставлення. _мМи мене,— казав він,— і ласкавість, і уваги справляють враження. В усьому я бачу випадковість і умовність а у не надаю ціни!" — так розуміє Куліш своє відно-