План

І. Вступ

ІІ. Поняття і форми співучасті

1. Поняття співучасті у злочині, її об’єктивні та суб’єктивні ознаки

2. Форми співучасті за об`єктивними ознаками

а) проста співучасть – співвиконавство;

б) складна – співучасть з розподіленням ролей.

3. Форми співучасті за суб`єктивними ознаками

а) співучасть без попередньої змови;

б) співучасть за попередньою змовою;

в) організована група;

г) злочинна організація.

4. Особливості відповідальності при різних формах співучасті

ІІІ. Висновок

IV. Використана література.

Вступ

Кримінальна ситуація в нашій державі характеризується з негативної сторони. Спостерігається сильна тенденція зміни структури злочинності, яка викликана посиленням її організованості.

Діяльність злочинних угруповань порушує значною мірою стабільність державної й економічної системи, є вагомою перешкодою у побудові ринкових відносин, заважає цивілізованому торгівельному обміну.

В.В.Лунєєв, аналізуючи тенденції розвитку організованої злочинності , зазначає, що ця злочинність постійно та цілеспрямовано здійснює пошук високоприбуткових і малоризикованих злочинних діянь. Обравши якийсь злочин як головний засіб досягнення своєї мети, організовані злочинці об'єктивно та суб'єктивно не в змозі зупинитися перед вчиненням будь-якого іншого діяння, яке відкриває можливість розквіту, виживання або спасіння. У зв'язку з цим, їх кримінальна діяльність, з часом генералізується.

Тому дати вичерпний перелік злочинів, що вчинюються організованими злочинцями, неможливо.

І. Поняття співучасті у злочині, її об’єктивні та суб’єктивні ознаки

Злочини вчинюються не лише поодинці. Досить часто в одному злочині беруть участь дві або більше особи, які діють узгоджено і спрямовують свої дії на досягнення єдиного результату. У таких ситуаціях виникає питання про співучасть у злочині. Співучасть у злочині є однією з форм злочинної діяльності. Такого роду діяльність має свої правові особливості, які дозволяють виділяти співучасть у самостійний кримінально-правовий інститут. ЇЇ специфіка полягає в тому, що:

- участь у вчиненні злочину двох або більше осіб обумовлює його підвищену суспільну небезпеку;

- склад злочину виконується лише завдяки спільній діяльності всіх співучасників. У діяннях окремих із них можуть бути відсутні всі ознаки злочину, вказані у статті Особливої частини ККУ. Вчинення злочину у співучасті полегшує досягнення злочинного результату, ускладнює його розкриття та притягання винних до відповідальності.

Відповідно до ст.26 ККУ співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину¹.

Великого поширення набула зараз організована злочинність. Зростання деструктивного впливу організованої злочинності на всі сфери суспільного життя та нагальна потреба створення кримінально-правовових засад протидії цьому соціально негативному явищу зумовили активізацію наукових досліджень різних аспектів організованої злочинності як її прояву і як особливої форми спільного вчинення злочинів – її форм, учасників, окремих видів організованих злочинних угруповань, створених для або у процесі її здійснення, підстав та меж кримінальної відповідальності осіб, котрі беруть участь у ній тощо.

Закріплені у чинному кодексі зазначені засади становлять особливий науковий та практичний інтерес, їх вчинення необхідне для з’ясування державної політики у сфері протидії організованій злочинності, нових законодавчих підходів у вирішенні окремих питань криміналізації організованої злочинної діяльності, у тому числі суто технічного характеру, а також змісту значення на місця у системі кримінального права нових норм, викликаних потребою протидії проявом організованої злочинності.

В чинному кодексі порівняно з попереднім, мають місце суттєві зміни, зокрема розширено коло норм, спрямованих на боротьбу з проявами організованої злочинності.

В Загальній частині ст.28 вказано такі форми спільної злочинної діяльності, як вчинення злочину організованою групою та вчинення злочину злочинною організацією, котрі, по суті є формами організованої злочинної діяльності. Серед видів співучасників у ст.27 Організатором злочину визнається також «особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію, або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організувала приховання злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації. У ст.30 визначаються межі відповідальності організаторів та інших учасників організованої групи і злочинної організації.

Встановлена також підвищена відповідальність за вчинення ряду злочинів організованою групою. Вчинення злочину організованою групою виступає кваліфікуючою чи особливо кваліфікуючою ознакою багатьох складів злочинів. Відповідно до п.2 ч.1 ст.67 ККУ, вчинення злочину організованою групою є обставиною, що обтяжує покарання.

Проте організована злочинна діяльність як специфічна форма спільного вчинення злочинів декількома особами, об’єднаними у організоване злочинне угруповання, не знайшла у кодексі належного відображення. Тому і завдання криміналізації участі в ній окремих осіб вирішується неповно. Головною причиною цього є ототожнення проявів організованої злочинної діяльності із співучастю у злочині.

Позитивним моментом у вирішенні проблеми криміналізації організованої злочинної діяльності є наявність законодавчого визначення понять вчинення злочину організованою групою та вчинення злочину злочинною організацією.

Стосовно закріплених у ч.3 ст.28 ознак вчинення злочину злочинною організованою групою треба зауважити, що деякі з них (кількість учасників злочину) не є специфічними саме для даної форми спільної злочинної діяльності і можуть проявлятися якщо не у більшості, що у значній частині випадків спільного вчинення злочину групами осіб, котрі можуть бути як стійкими організованими, так і тимчасовими утвореннями.

Окрім організованої групи та злочинної організації як різновидів організованих злочинних угруповань, виділених у Загальній частині кодексу, у Особливій частині виділяється ще ряд угруповань, яких також можна за рядом ознак віднести до розряду організованих: озброєна банда (ст.297); терористична група та терористична організація (ч.4 ст.258); не передбачені законом воєнізовані та збройні формування (ст.260) та ін.

У багатьох статтях вчинення злочину організованою групою як ознака, що утворює кваліфікований чи особливо кваліфікований склад злочину, закріплюється «у парі» з іншою подібною за значенням ознакою – «вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб». При цьому вони розташовуються у різних частинах статті і вчинення злочину організованою групою тягне більше посилення покарання порівняно з обставиною вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб. Проте у окремих випадках це цілком зрозуміла логіка їх застосування у законі порушується. Наприклад, ст.109 ККУ передбачає кваліфікуючи ознаку вчинення злочину організованою групою не містить ознаки вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб.

З прийняттям нового Кримінального кодексу сталися значні зрушення у напрямі створення кримінально-правових засад протидії організованій злочинності. Зокрема, у кодексі закладено ряд норм, що об’єктивно зорієнтовані на специфіку організованої злочинної діяльності як особливої форми спільного вчинення злочинів – про вчинення злочину організованою групою та вчинення злочину злочинною організацією, про межі відповідальності керівників та членів цих угруповань; про відповідальність за створення окремих видів організованих злочинних угруповань, участь у них та участь у злочинах, ними вчинюваних та ін.

Норми КК, що регулюють поняття співучасті, форми співучасті, відповідальність співучасників, утворюють самостійний інститут кримінального права. Співучасть має важливе значення в кримінальному праві.

1. Інститут співучасті включений до КК для того, щоб на його підставі визначити, як і за що відповідають ті особи, що безпосередньо у вчиненні об`єктивних ознак злочину не брали участі.

2. Об’єднання зусиль двох або більше осіб при вчиненні злочину в принципі і підвищує небезпечність самого злочину, полегшує його вчинення і приховування. Коли діють дві або більше особи, вони підтримують один одного, що природно, полегшує їм вчинення злочину, дає можливість з більшим успіхом нейтралізувати опір жертви, втекти з місця події, приховати потім здобуте злочинним шляхом майно тощо. Ось чому у деяких випадках співучасть розглядається як кваліфікуюча обставина, що тягне за собою більш сувору кваліфікацію злочину або вважається обтяжуючою обставиною при призначанні покарання. Формування ст.26 ККУ, де говориться, що співучастю у злочині визнається умисна спільна участь декількох суб`єктів злочину у вчиненні умисного злочину, вироблене в результаті довголітніх теоретичних досліджень і є розвитком поняття співучасті, що містилося у ст.19 КК 1960р. Таким чином, співучасть – це об`єднання, коли кулька осіб, вчиняють злочин спільно та умисно¹.

Об`єктивні та суб’єктивні ознаки співучасті

Законодавче визначення поняття «співучасть» включає такі ознаки:

а) наявність двох чи більше суб’єктів злочину, які беруть участь у вчиненні одного і того умисного злочину;

б) спільність їх участі у злочині;

в) умисний характер діяльності співучасників.

Перші дві ознаки в теорії кримінального права прийнято вважати об’єктивними, а останню – суб’єктивною.

Першою об’єктивною ознакою співучасті є множинність учасників злочину. Закон говорить про декількох суб’єктів злочину, що передбачає участь у вчиненні злочину двох чи більше суб’єктів злочину (поняття суб’єкта злочину визначено у ст. 18 КК).

Таким чином, участь у вчиненні одного і того умисного злочину двох чи більше осіб, які відносно до закону не є суб’єктами злочину (наприклад, неосудних) не утворює співучасті у злочині. Це саме стосується і випадків, коли лише один з учасників такого злочину є суб’єктом злочину, а інші – ні. Вказане положення суттєво відрізняється від положень про співучасть КК 1960р., який визначав її як умисну спільну участь двох або більше осіб у вчиненні злочину, що дозволено визнати співучастю і відповідним чином оцінювати з позиції кримінального закону дії учасника групового злочину (наприклад, зґвалтування, грабіж тощо) і в тому разі, коли учасники через неосудність або недосягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, не були притягнуті до кримінальної відповідальності.

Закон може передбачити різні ознаки суб’єкта закону для різних учасників спільної злочинної діяльності. Це є характерним для складів злочинів, де виконавцем могли бути лише спеціальний суб’єкт (для таких співучасників. Як організатор, підбурювач, пособник, наявність ознак спеціального суб’єкта не є обов’язковою: ними можуть бути осудні особи, які досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність). Бути співучасником у злочинах, відповідальність за які законом встановлена з 16 років, можуть особи, які досягли 16-річного віку, а в законах, відповідальність за які встановлена з 14 років – особи, які досягли 14-річного віку. Що стосується злочинів, за вчинення яких встановлена відповідальність з іншого віку, наприклад, з 18 років, то співучасниками в таких злочинах можуть бути особи, які досягли 16 років¹.

Спільна участь у вчиненні злочину передбачає:

а) злочин вчинюється загальними зусиллями всіх співучасників. Роль, функції кожного зі співучасників можуть відрізнятися, але при цьому злочин – це результат загальної, спільної діяльності всіх співучасників, кожний з них вніс у вчинення злочину свій внесок;

б) спільність також означає, що наслідок, який досягається в результаті вчинення злочину, є єдиним, неподільним, загальним для всіх співучасників. За цей наслідок відповідальність несуть всі співучасники, незалежно від тієї ролі, яку кожний з них виконував у злочині. Яскравим прикладом може слугувати кримінальна за ст.115 КК України, що розглядалася Ходинським районним судом. В обвинувальному висновку зазначалося, що протягом всього дня в домоволодінні засудженого Д., останній разом із засудженим П. та мешканцем села Т. розпивали спиртні напої, внаслідок чого між ними виникла сварка, в ході якої засуджений Д. на ґрунті особистих неприязних стосунків завдав Т. велику кількість ударів руками, ногами в різні частини тіла. Засуджений П. схопив дерев’яну лавку та вдарив нею Т. Від отриманих тілесних ушкоджень, завданих засудженими, Т. помер. Після скоєння вбивства засуджений Д. розповів про все батькові вбитого М., при цьому показавши труп Т. і в подальшому, з метою приховання скоєного вбивства, погрожував вбивством М., котрий мав реальні підстави побоюватися здіснення цієї погрози, змусив викопати яму на огороді для захоронення Т. На судовому засіданні П. своєї вини у скоєнні злочину не визнав, стверджуючи, що він лише один раз вдарив Т., а останній помер від ударів Д., який крім того, ще й змусив М. заховати труп. Тому, якщо дві особи вчинили вбивство, то кожний з них повинен нести відповідальність за вбивство, а не за його половину, хоча він безпосередньо і не вбивав жертви.

в) спільність при співучасті означає, що між діями співучасників і тим злочином, що вчинив виконавець має місце причинний зв’язок. Причому опосередкований причинний зв’язок, тому що загальний результат досягається лише шляхом свідомої діяльності виконавця. Діяльність кожного співучасника повинна за часом передувати тому злочину, що вчиняє виконавець, вона створює реальну можливість для виконавця вчинити даний злочин. Виконавець же перетворює цю можливість в дійсність, спричинюючи необхідний наслідок¹.

Суб’єктивна ознака розглядуваної злочинної діяльності проявляється в умисній формі вини співучасті, що передбачає:

1) Наявність умислу кожного з учасників стосовно їх власних дій (бездіяльності).

2) Наявність умислу стосовно діянь інших співучасників і у т.ч. виконавця чи співвиконавця.

3) Єдність злочинного інтересу для всіх співучасників, тобто спрямованість їх умислу на досягнення загального злочинного результату. У своїй сукупності зазначені ознаки утворюють спільність психічної діяльності співучасників.

Особливістю інтелектуального моменту умислу співучасників є те, що ним охоплюється усвідомлення кожним х учасників не лише суспільно небезпечного характеру особисто вчинюваного діяння, а й факту вчинення всіма співучасниками одного й того самого злочину, характеру дій інших співучасників, можливості діяння спільно з ними, наявності умислу в їх діях, спрямованості їх дій на досягнення загального злочинного результату тощо, тобто усвідомлення обставин, які відносяться до всіх елементів складу злочину. Таке усвідомлення має бути взаємним – кожний із співучасників повинен усвідомлювати той факт, що він вчиняє злочин спільно з іншими його учасниками. Лише той факт усвідомлення цих обставин дає підстави для притягнення до кримінальної відповідальності учасника не лише за конкретне діяння, вчинене ним особисто, а й за результат діяльності всіх співучасників вчинення злочину. Тому не можуть визнаватися співучастю дії або бездіяльність, які об’єктивно сприяли вчиненню злочину і настанню злочинного результату, але не охоплювались умислом співучасників як вчинені спільно.

Вольовий момент умислу передбачає бажання всіх співучасників діяти спільно для досягнення єдиного, злочинного результату.

Єдність наміру всіх співучасників щодо спільності їх дій і єдиного злочинного результату не означає обов’язкового співпадіння їх мотивів: злочинна діяльність кожного зі співучасників може бути викликана різними спонуканнями.

Співучасть можлива на всіх стадіях умисного злочину – готування, замаху, безпосереднього виконання об’єктивної сторони злочину (як приєднання до злочинної діяльності), а також закінченого злочину. Співучасть на стадії закінченого злочину можлива у єдиному випадку? Коли пособник, відповідно до попередньої домовленості з іншими співучасниками, починає діяти після вчинення злочину. При цьому його дії спрямовуються на переховування злочинця, знарядь чи засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, на придбання чи збут таких предметів, інше приховування злочину. Попередня домовленість про вчинення таких дії є не лише юридичною підставою для визнання зазначених дій пособництвом, але й ознакою, яка відмежовує співучасть у вигляді такого пособництва від причетності до злочину¹.

В основі злочинної діяльності лежить мотив. Він відіграє роль рушійної сили. Кожне організоване злочинне угруповання діє, принаймні, заради досягнення двох цілей і одержання мотиву та уникнення кримінальної відповідальності. У зв’язку з цим серед факторів, що справляють помітний вплив на визначення злочинної діяльності особливе місце належить мотивам користі та особистої безпеки. Перший мотив є основою прагнення заволодіння будь-яким протиправним шляхом матеріальними цінностями і безперешкодного розпорядження ними на свій розсуд, а другий утримує злочинців від надмірного ризику їх до вчинення захисних заходів.

Протидія розслідуванню це завжди умисні дії по приховуванню слідів, предметів, знарядь вчинення злочину, дезорієнтації слідства, чиненню психічного та фізичного впливу на учасників кримінального процесу та членів їх сімей. Такі дії здійснюють злочинці та інші особи, зацікавлені у спрямуванні слідства по вигідному для них шляху.

Для слідчого важливо одержати інформацію про протидію. Нею можуть бути заява потерпілих, свідків, експертів про погрози щодо них та членів їх сімей з боку злочинців, факти відмови потерпілих, свідків, підозрюваних, обвинувачених від дачі показань або зміни даних раніше показань, оперативного характеру про корумповані зв’язки членів організованих злочинних угруповань про напади, що готуються, на учасників попереднього слідства тощо. Головне – виявити ці факти. Важливо визначити сутність, зміст та особливості останніх, механізм негативного впливу на хід розслідування, те, які засоби, цілі та мотиви лежать в його основі. Необхідно отримати інформацію про осіб, які чинять протидію, часові та просторові характеристики останньої, її наслідки, встановили, наскільки серйозною є протидія та які можна подолати або нейтралізувати.

Це можна проілюструвати на прикладі кримінальної справи по обвинуваченню Б., С., Д., Г., Ш., Т., і М. за ч.2ст.141; ч.3ст.141; ч.3ст144 КК. Зазначені організованого злочинного угрупування під керівництвом Б. у період з травня по грудень 1996р. на території м. Лисичанська вчинили кілька грабежів та вимагательств. Характерною особливістю способів вчинення злочинів було не тільки заподіяння тілесних ушкоджень потерпілим, а й застосування погрози вбивства останніх і членів їх сімей, а також знищення шляхом вибуху або підпалу їх домівок, автомобілів. Допитані як обвинувачені, вказані особи пояснили, що цим вони хотіли не тільки здолати волю потерпілих до опору і заволодіти їх майном, а й відбити в них бажання звертатися до правоохоронних органів. З метою запобігання чиненню тиску на потерпілих та свідків з боку злочинців, слідчим біло прийнято рішення про обрання до усіх членів організованого злочинного угруповання, запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Незважаючи на це Б. через своїх родичів робив спроби залякати або підкупити свідків і деяких потерпілих з метою схилення їх до відмови від дачі правдивих показань. Слідчий, отримавши данні про це, допитав свідків, потерпілих, Б. і його родичів, і роз’яснивши останнім, що їх дії можуть негативно вплинути на призначення Б. покарання і попередив про можливість їх притягнення до кримінальної відповідальності. Після цього Б. відмовився від наміру вплинути на учасників процесу¹.