1. Державне управління як суспільне явище.

Управління є складним і універсальним суспільним феноменом, необхідною функцією суспільного життя. Наука трактує управління як функцію організованих систем, що забезпечує збереження їх структури, підтримку режиму діяльності, досягнення поставленої мети.

Метою управління є організація спільної діяльності людей, їх окремих груп та організацій, забезпечення координації взаємодії між ними, а його суттю – здійснення керуючого впливу на відповідні об’єкти.

Необхідність здійснювати управління з’являється там, де потрібно об’єднати і скоординувати зусилля двох і більше людей. Саме тоді, коли в первісному суспільстві з’явилися перші елементи суспільної організації і суспільної праці (наприклад, необхідність полювання чи спільного захисту від ворога), з’явилася особлива функція управління, яка виникає в результаті певних суспільних потреб і самої природи суспільної праці. Тому держава, яка на засадах громадянства об’єднує велику кількість людей, відчуває об’єктивну потребу у здійсненні діяльності з управління різноманітними питаннями, які виникають у процесі життя та становлять загальний інтерес для всієї спільноти: сприяння розвитку економіки, забезпечення збору податків та обороноздатності країни, розвитку науки, освіти, культури, надання соціальної допомоги тощо.

Необхідність державного управління обумовлена:

-поглибленням суспільного поділу праці, спеціалізації та розмежуванням видів діяльності;

-розширенням масштабів економічної діяльності та прискорення мобільності ресурсів;

-збільшення обсягів функцій, які покладалися на державу в зв’язку з новими проблемами.

У сучасному світі єдиною інституцією, за якою визначається беззастережне право запровадження законів, нормативно-правових-актів, обов’язкових для усіх громадян, стає держава. Без держави та її діяльності суспільство як система і організована спільнота функціонувати не може.

2. Методи дослідження та види державного управління.

В теорії державного управління вирізняють три групи найважливіших методів дослідження, що відображають методологію аналізу та узагальнення:

- загальні методи дослідження явищ і процесів управління (іноді їх називають підходами);

- логічні методи пізнання;

- емпіричні методи досліджень.

До загальних методів дослідження явищ і процесів управління належать:

-екуменічний (плюралістичний) підхід, що передбачає розгляд державного управління через призму міждисциплінарного аналізу. Такий підхід є визначальним, так як власне держава як організація та державне управління, дефініції, що відображають прояв всіх сфер людської діяльності.

- соціологічний підхід відзначається тим, що управління розглядається насамперед як спільна діяльність людей. Сучасний стан державного управління характеризується зростаючим впливом соціального фактору;

- системний підхід розглядає організацію як цілісне явище, всі складові якої взаємопо­в'язані цілями, функціями, принципами, методами, структурами, процесами, кадрами і матеріа­льно-технічним забезпеченням. Ця єдність взаємодіє з іншими системами, реагує на стимули середовища і завдяки зворотному зв'язкові дістає інформацію про вплив своїх реакцій, але її внутрішні зв'язки міцніші, ніж зв'язки з зовнішніми системами;

- традиційний підхід концентрує свою увагу на цілях адміністрації - сприяти ефекти­вності (досягнення бажаних організаційних цілей) й продуктивності, (досягнення цілей без зайвих затрат) завдань - раціоналізації та розробки ефективного зв'язку між засобами і цілями;

- історичний підхід виходить з того, що як управлінські знання, так і інститути управ­ління, постійно удосконалюються, їх стан у кожний історичний період визначається конкрет­ними факторами, притаманними цим періодам. Ось чому для правильної оцінки стану та ви­значення напрямків розвитку науки управління необхідно знати історію та фактори, що впли­вають на її розвиток;

- культурологічний підхід встановлює залежність управлінської поведінки від рівня культурного середовища суспільства;

- біхевіористський (поведінковий) підхід, що розглядає організацію передусім через призму впливу психологічних факторів на прийняття управлінських рішень, які відображають стосунки, конфлікти й зв'язки, що їх ке­рівник не завжди спроможний зрозуміти й проконтролювати. На відміну від інших підходів біхевіористський погляд більше зосереджується на людях, їх взаємозв'язках та співпраці. Він наголошує на розвитку інтуїції та розуміння, які спираються на емпіричні дослідження, спону­каючи управлінців та науковців досліджувати нераціональні й раціональні, неформальні й фо­рмальні аспекти організаційної поведінки.

- інституційний підхід формальних та неформальних правилах і обмеженнях, традиціях та звичаях, що визначають поведінку всіх суб’єктів господарювання та учасників суспільного процесу.

Другу групу становлять логічні методи пізнання, їх основу складають теоретичні при­йоми - аналіз і синтез, індукція і дедукція, моделювання, експеримент, абстрагування, узагаль­нення і обмеження, сходження від абстрактного до конкретного та ін.

До третьої групи належать методи емпіричних досліджень, тобто сукупність конкрет­но-соціологічних прийомів, за допомогою яких нагромаджується і систематизується емпірич­ний матеріал і дані конкретних соціологічних, економічних, політологічних, правових та істо­ричних досліджень. Сюди входить і аналіз статистичних даних, прямих спостережень, вивчен­ня різноманітних документів, матеріалів опитування населення тощо. Кожен із названих мето­дів (їх груп) застосовують не ізольовано, а в комплексі. Це дає змогу отримати більш повні та всебічні результати досліджень.

Класифікація видів державного управління:

1.за визначенням ролі і місця людини в суспільстві: а)демократичне; б)авторитарне;

2.за характером взаємодії ієрархічних одиниць та суб’єктів господарювання: а)координаційне; б)субординаційне;

3.за критерієм використання форми власності та розмежування уповноважень:

а)федеральне; б)регіональне; в)муніципальне; г)корпоративне;

4.за функціональним впливом на керований об’єкт:

а)галузеве; б)територіальне;

5.за способом врахування інтересів об’єктів управління:

а)адміністративне; б)економічне;

6.за терміном виконання прийнятих рішень:

а)оперативне; б)тактичне; в)стратегічне;

3. Цілі державного управління та забезпечення їх реалізації.

Сутність управління вимагає налагодженого цілепокладання, а в ньому — логічного просування від більш абстрактного загального передбачення до конкретного прогнозування, від нього — до програмування з використанням сучасної математичної та іншої методології і методики, а далі й до планування — вибору належним чином дій та їх неухильного проведення в життя. «Планування — це прийняті наперед рішення про те, що робити, коли робити і хто буде робити. Планування проводить зв'язок між нашим сьогоднішнім станом і тим, чого ми хочемо досягти»

За джерелом виникнення й змістом, складною й логічною послідовністю основні види цілей державного управління утворюють таку структуру:

• суспільно-політичні, що охоплюють комплексний, цілісний, збалансований і якісний розвиток суспільства;

• соціальні, які відображають вплив суспільно-політичних цілей на соціальну структуру суспільства, взаємовідносини її елементів, стан і рівень соціального життя людей;

•  економічні, які характеризують і утверджують економічні відносини, що забезпечують матеріальну основу реалізації суспільно-політичних та інших цілей;

• духовні, пов'язані в одному аспекті зі сприйняттям духовних (культурних) цінностей, якими керується суспільство, а в другому — з підключенням духовного потенціалу суспільства в реалізацію суспільно-політичних і соціальних цілей.

Вони певним чином уточнюються конкретизованими цілями, які є нижчим рівнем цілей порівняно з основними, а саме:

• діяльнісно-праксеологічними, що передбачають розподіл і регулювання діяльності за конкретними структурами механізму держави та державного апарату;

• організаційними, які спрямовані на вирішення організаційних проблем у суб'єктах і об'єктах державного управління — побудову відповідних функціональних і організаційних структур;

• виробничими, що полягають у створенні й підтриманні активності тих керованих об'єктів, які відповідають за досягнення названих вище цілей і сприяють їх реалізації;

• інформаційними, що забезпечують процеси цілевизна-чення, цілепокладання, цілереалізації та оцінювання ціледо-сягнення необхідною, достовірною, достатньою та адекватною інформацією;

• роз'яснюючими, що вимагають відпрацювання знань, мотивів і стимулів, які сприяють практичному досягненню комплексу цілей державного управління.

Цілі державного управління також поділяють на: стратегічні, пов'язані з якістю суспільства, його збереженням і перетворенням; тактичні; оперативні.

Узгодження (упорядкування) управлінських дій приводить до встановлення між ними вертикальних зв’язків – субординації, тобто підпорядкування одного інтересам іншого. Субординаційні відносини розрізняються за певними видами: пряме підпорядкування, непряме підпорядкування, подвійне підпорядкування, ієрархічне підпорядкування. Всі ці види субординації мають свої особливості та певний обсяг у конкретних системах управління залежно від методів, які використовуються відносинах «суб’єкт-об’єкт».

Встановлення між ними горизонтальних зв’язків має назву координації, тобто поєднання двох і більше однорівневих з точки зору визначеного критерію дій, що забезпечують досягнення запланованого результату. Координаційні відносини розрізняються за видами: узгодження, предметно-технологічна взаємодія, ієрархічна або складна взаємодія.

4. Принципи державного управління та його функції.

Принципи:

1. Директивність управління і самостійність місцевих органів управління.

2. Принцип самоуправління (точніше самоврядування).

3. Принцип верховенства органів законодавчої влади.

4. Принцип цілісності і єдності: держава як цілісне ціле ,що не підлягає поділу.

5. Принцип гласності, прозорості та відкритості – обов’язковості обговорення ряду питань фінансового,соціального і політичного аспектів на засіданнях відповідних рад народних депутатів,з обов’язковим обнародуванням рішень.

6.Принцип достовірності-прийняття управлінських рішень на реальних і обґрунтованих показниках і висновках.

7. Принцип адміністративної і судової відповідальності за не виконання рішень чи не дотримання законів.

8. Принцип заохочення, пільг і привілеїв для державних службовців

9. Принцип ясності і простоти форм управління

10. Принцип спеціалізації,глобалізації, стратегічності

11. Принцип контролю.

12. Принцип обов’язковості і відповідальності.

Під функціями державного управління слід розуміти основні завдання, які виконують державні органи, їхні структурні підрозділи та посадові особи в процесі здійснення керівництва державою і суспільством. До функцій державного управління відносяться: планування, організація, комплектація кадрів, мотивація і контроль.

Планування передбачає визначення стану суспільства в певній політичній ситуації (де ми перебуваємо?), векторів і мети майбутнього розвитку (куди ми прямуємо?), правових, організаційних, ресурсних засобів, їх координацію та коригування щодо запланованої мети (з допомогою яких засобів ми досягнемо мети?). До державного планування слід віднести такі напрями державної діяльності: урядові програми, концепції різноманітних напрямів суспільного розвитку і реформування, формування державного бюджету, директивні та індикативні перспективні плани, президентські послання тощо. Поняття "організація" охоплює структуру і функції державних органів, а також пряме виконання ними державних рішень. Основною організаційною структурою на державному рівні є бюрократія, сутність якої грунтується на професіоналізмі управління та ієрархічному розподілі службових повноважень. Процес виконання управлінських рішень передбачає визначення змісту роботи і розподіл посадових повноважень, коригування структури і функцій організації відповідно до суспільних змін.

Комплектація кадрів включає декілька систем кадрової політики за: принципом покровительства (партійного або бюрократичного), коли керівник на власний розсуд призначає службовців, та принципом заслуг, коли добір кадрів здійснюється на основі здібностей, знань і навичок в умовах відкритого змагання (конкурсу); процедурою формування і перспективою службової кар'єри (кадрова, що передбачає призначення на державну посаду на постійній основі, здачу конкурсних екзаменів, наявність управлінської елітарної освіти, залежність просування по службі від вищих керівних органів; наймана — набір на посаду за контрактом, здебільшого на тимчасовій основі, із застосуванням спеціалізованих тестів, персональна відповідальність керівника за кадрову політику; змішана, яка поєднує кадрову і найману системи); ступенем соціальної мобільності і доступу до неї (відкрита і закрита). До мотивів державної служби відносяться: владні (кратичні), престиж, перспектива просування по службі, матеріальна винагорода і певні привілеї, прагнення реалізувати свої професійні надбання для суспільної мети, політичні переконання, зворотний зв'язок між керівниками і підлеглими.

У державній службі контроль виявляється у таких видах: конституційний контроль, підконтрольність органів держави законам, адміністративне судочинство, прокурорський нагляд, контроль фінансово-ревізійних органів, громадський контроль через опозиційні партії, пресу, групи тиску, референдуми, вибори тощо.

5. Особливості державного управління та його відмінність від приватного.

1. Персоналізм – відданість державній службі, родині, політичному лідеру.

2. Корупція –обєктивна риса, властива державному урядуванню

3. Мінливість кадрових змін що формує не впевненість в майбутньому

4. Нестача загальної координації та зв’язку між міністерствами, зниження ефекту.

5. Ставлення бюрократії до зайнятості – вакансії створюються під осіб, а не за об’єктивними потребами та реалізаціями цілей.

6. Гуманістична особливість – показники успіху є вторинними щодо збереження гарних соціальних взаємин

7. Не розмежована відповідальність кожного рівня управління.

8. Нестача громадянської чи службової культури в тих, хто відповідає за державну службу.

Відмінність державного управління від приватного.

1. По мотивам поведінки державних управлінців.

2. Наявність інституційних домовленостей між рівнями управління.

3. По реалізації цілей управління: державне – надання суспільних послуг, приватне – максимізація прибутку.

4. Державне управління охоплює всі три гілки влади.

5. Державне управління є визначальним по відношенню до приватного

6. Залежність державного управління від політичних циклів

7. Державне адміністрування і екологічне середовище.

6. Фундаментальні складові державного управління як процесу.

Можна визначити механізм державного управління як сукупність відповідних державних органів, організованих у систему для виконання цілей (завдань) державного управління відповідно до їх правового статусу, та масив правових норм, що регламентують організаційні засади та процес реалізації вказаними органами свого функціонального призначення. Звідси складовими елементами зазначеного механізму виступають: 1) система органів виконавчої влади; 2) сукупність правових норм, що регламентують як організаційну структуру системи органів виконавчої влади, так і процеси її функціонування та розвитку.

Головною рисою суб’єкта державного управління є наявність у нього певної компетенції і владних повноважень, які дають змогу втілювати свою волю у формі управлінських рішень, керівних команд, обов’язкових до виконання. Владний вплив, що виходить від суб’єкта до об’єкта управління дозволяє підпорядковувати волю і діяльність останнього волі першого, що є необхідною умовою досягнення цілей і вирішення завдань, визначених суб’єктом управління. Відповідно об’єкт державного управління зобов’язаний підкорятися владній волі суб’єкта і в обов’язковому порядку виконувати його рішення.

Отже, суб’єкт управління – система, наділена певною компетенцією і державно-владними повноваженнями, що дозволяють їй втілювати свою волю у форму керівних команд чи рішень обов’язкових для виконання, тобто, це система, що управляє.

У державному управлінні до суб’єктів управління належать: органи виконавчої влади (уряд, міністерства, державні комітети, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації); керівники і керівний склад цих органів (політичні діячі; посадові особи, службові особи, які наділені державно-владними повноваженнями).

Відповідно можна зробити висновок, що об’єктами державного управління є система, на яку спрямовується владний вплив суб’єктів управління. Безпосередніми об’єктами, на які справляє вплив той чи інший конкретний суб’єкт, є підпорядковані йому сектори (галузі) державного управління.

Отже, об’єкт управління – це система, яка підпорядковується владній волі суб’єкта управління і виконує його рішення, тобто система, якою управляють.

Слід зазначити, що між суб’єктом і об’єктом державного управління не існує абсолютних меж: система, яка управляє, будучи суб’єктом відносно того чи іншого об’єкта, сама, в свою чергу, може бути об’єктом управління з боку іншого суб’єкта. Так, наприклад, обласна державна адміністрація, що здійснює виконавчу владу у межах області, є суб’єктом управління щодо районних державних адміністрацій даної області, одночасно будучи об’єктом управління відносно уряду, останній в свою чергу, є об’єктом управління з боку глави держави і парламенту.

Суб’єкти управління мають суттєві ознаки, які характеризують їх сутність як найважливіших елементів державного управління. Слушно зауважує у цьому зв’язку Ю. Тихомиров, що суб’єкт управління забезпечує реалізацію інтересів певної соціальної спільноти – народу, певної верстви суспільства, нації, професії тощо. Існує певна ієрархія інтересів, яка відображає структурованість суспільства, що закріплено Конституцією та іншими правовими актами. Механізм погодження та гармонізації інтересів розрахований на подолання суперечностей з метою досягнення загальних соціальних цілей. Такий механізм, звичайно, спирається на діючі структури державного управління.

7. Держава як суб’єкт управління суспільними процесами.

Поняття “держава” виникло близько 3-х тисячоліть тому (стародавня держава Урарту існувала в 9-6 ст. до н.е.). В різні епохи це поняття мало різний зміст.

Питання по державу, її поняття, сутність і роль з давніх пір відносяться до числа основоположних в державознавстві. Це може пояснити хоча б такими причинами: по-перше, дані питання прямо і безпосередньо зачіпають інтереси різних шарів, класів суспільства, політичних партій і рухів; по-друге, ніяка інша організація не може конкурувати з державою в багатогранності виконуваних задач і функцій, у впливі на судьбу суспільства; по-третє, держава – дуже складне і внутрішньо-суперечливе суспільно-політичне явище.

В суспільній літературі дається різне тлумачення терміну “держава”. Синонімами даного слова є: “країна”, “народ”, “суспільство”, “вітчизна”. З точки зору політології, держава — це апарат, механізм, який захищає інтереси населення певної території, регулює відносини між членами суспільства, зокрема за допомогою примусу. Держава, поширює свою владу на всіх, хто живе на її території. Державна влада передбачає можливість примусу з боку держави, застосування певних “силових” засобів. В окремих державах це спричиняє порушення прав окремої людини, зневажання її гідності. У демократичній державі влада, забезпечуючи інтереси суспільства загалом, одночасно захищає права і свободи кожної людини. Межа державної влади в демократичному суспільстві – забезпечити права і можливості кожного на користь суспільства.

Загальне поняття держави має не тільки пізнавальне, але і практичне значення, так як воно дає правильне орієнтування в складних і, часом, вельми суперечливих питаннях господарського, політичного і культурного життя, з якими пов”язана держава і які в свою чергу пов”язані з державою.

Держава – це організація. Але слово “організація” можна тлумачити у вузькому і широкому значенні. У вузькому значенні воно означає окремий осередок людського колективу, хоч би в мінімальній мірі оформленого. У широкому значенні воно означає суму таких осередків, згуртованих в одне ціле. Держава являє собою в один і той же час суму організацій (у вузькому значенні слова) і різновид громадської організації (в широкому значенні слова).

Держава є організацією суспільства, але організацією особливою, яка характеризується тим, що вона:

1) всеохоплююча організація - об’єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, відображує та забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби;

2) територіальна організація - об’єднує членів суспільства (громадян) за територіальним принципом, а територія є матеріальною базою держави;

3) єдина організація, що об’єднує все суспільство як ціле, тоді як всі інші соціальні організації (політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо) охоплюють лише окремі верстви населення;

4) офіційна організація - репрезентує суспільство, виступає від його імені, і такою визнана іншими державами;

5) універсальна організація, бо об’єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їх життя;

6) верховна організація - є вищим за значенням та силою об’єднанням суспільства, всі інші соціальні організації у сфері загальносуспільних інтересів підпорядковані їй;

7) централізована організація – внутрішня структура держави здійснюється за ієрархією, тобто підпорядкованістю нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих органів державної влади і управління, державних підприємств і установ) вищим, і насамкінець – загальнодержавним (парламенту, президенту, міністерствам).

8. Теорії виникнення держави та їх суспільна значимість. Основні риси держави.

Теологічна теорія (Фома Аквінський, Хвіст.) грунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви над державою.

Договірна (природно-правова) теорія (у XVII — XVIII в.Дж. Локк, Т. Гоббс, Ж.Ж. Руссо, А.Н.Радіщев) згідно якої держава виникає в результаті укладення суспільного договору між людьми, які знаходяться в «природному» стані, що перетворює їх у єдине ціле, у народ. Об”єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку. На основі цього первинного договору створюється громадянське суспільство і його політична форма - держава. Остання забезпечує охорону приватної власності і безпеки індивідів, що уклали договір

Органічна теорія (Г.Спенсер, ХІХ ст.). який вважає державу результатом органічної еволюції, різновидом якого є соціальна еволюція. Г.Спенсер ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом, його будовою. Держава визначається як суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.

Теорія насильства (Є. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших (у Є. Дюринга – частини суспільства іншою частиною, у Л. Гумпловича і К. Кауцького – одного племені іншим). Насильство лежить і в основі виникнення приватної власності.

Марксистська (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) грунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які спричинили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами. К. Маркс писав, що держава є “орган панування, орган гноблення одного класу іншим”. В. Ленін називав державу “машиною для підтримки панування одного класу над іншим”. У їх трактуванні держава забезпечує переважні інтереси еконмічно панівного класу за допомогою спеціальних засобів підкорення і управління.

Психологічна (Л.Й. Петражицікий, Т. Тард) - пояснює виникнення держави і права особливими властивостями людської психіки - потребою підкорятися волі сильнішого, усвідомленням залежності членів роду від жерців і вождів у період зародження держави і права. Держава визначається як спосіб керівництва суспільством видатними особами. Теорія нічного сторожа. Вона твердить, що держава виникла, щоб охороняти спокій своїх громадян.

Головні риси, які відрізняють державу від інших соціальних організацій такі:

- держава – це єдина політико-територіальна організація влади в межах однієї країни, на визначеній території, основним її призначенням є здійснення владних, управлінських функцій в суспільстві;

- це організація особливої публічної влади: держава – це така публічна влада, яка не зливається з суспільством, а стоїть над ним; держава формально зовні представляє все суспільство;

- це організація влади, яка має у своєму підпорядкуванні аппарат примусу, побудований на правовій основі;

- це організація суверенної влади (неподільність, недоторканість, незалежність та єдність влади і території). Суверенітер як ознака держави має внутрішній і зовнішній прояв. Зовнішній – полягає в охороні влади і території держави від будь-яких впливів інших держав чи сил. Внутрішній – полягає в захищеності державно-правового механізму від внутрішніх насильницьких дій. Єдність державної влади означає, що єдиним джерелом влади у країні є народ, і лише народи може визначити питання про організаційні форми і межі її здійснення;

- невід”ємною ознакою держави є населення, яке пов”язане з нею громадянством чи підданством;

- це організація влади, фінансову основу діяльності якої складають податки;

- обов”язковою ознакою держави є наявність загальнообов”язкових правил поведінки (правових норм), які розробляє, приймає і охороняє держава і які визначають сферу відносин, що охороняються державою, роблять державні рішення обов”язковими на рівні суспільства та встановлюють можливі міри покарання за порушення встановлених норм.

9.Типологія держави, її устрою та вплив на управління.

Філософія типології — це теорія про типи тих чи інших явищ. Коли мова йде про типологію держав, то це означає, що йдеться про «поділ» усіх держав, що існували у минулому і сьогодні. Такий поділ покликаний допомогти з’ясувати, яку форму управління обрала та чи інша країна. Особливості держави конкретного історичного періоду визначаються станом і рівнем розвитку суспільства. При незмінності формальних ознак (території, публічної влади, суверенітету) держава по мірі суспільного розвитку відбуваються суттєві зміни. Змінюються зміст і методи управління, цілі, завдання і соціальна спрямованість. На характер державності і державного устрою впливають національний склад населення, особливості його культури, розмір території, географічне розташування, звичаї та традиції народу, релігійні погляди, інші фактори.

Типологія держави

1.По джерелу і суверенному носію владної сили:

а)монархію, що може перерости в тиранію;

б)аристократію, що може перерости в олігархію;

в)демократію.

МОНАРХІЯ-верховна влада належить спадкоємному монарху, який несе відповідальність лише перед Богом.

АРИСТОКРАТІЯ- еліта, яка повинна управляти-Річ Посполита.

ДЕМОКРАТІЯ-США,конституція 1787 р.

2.По формі правління:

Парламентська (Італія,Німеччина)- вищим органом влади є законодавчий орган,який з свого складу формує уряд,що йому підзвітний.

Президентська – парламент (конгрес) і глава держави президент (США,Аргентина,Мексика) від повноважень президента і визначається величиною влади.

3.По формі державного облаштування (устрою) :

Унітарні - діляться на адміністративно-територіальні одиниці.

Федеративні - єдина держава з широкою державною автономією.

Конфедеративні – союз держав.

4.По діючому політичному режиму:

Деспотичний: до якого відносять тоталітарний, авторитарний (король, дуче ,фюрер) виступає за обмеження свободи.

Ліберальний:державна влада виходить з прав і свобод людини.

Демократичний: правовий-проведення в життя сформованої всезагальної волі народу.

10.Суспільні функції держави та їх еволюція.

Суть держави виражається в її суспільних функціях:

Політична – визначення політичного устрою, забезпечення політичної стабільності та відносин між політичними партіями, професійними союзами іншими суспільними інститутами.

Правова – здійснює право творення, встановлюючи правові норми і приймаючи закони, що регулюють поведінку громадян.

Організаторська – полягає у використанні організаційних важелів для здійснення владних повноважень, виконання рішень.

Економічна – є найголовнішою і направлена на виробленні та застосування економічних важелів впливу держави на підприємницьку діяльність.

Соціальна – включає задоволення потреб людей у роботі, житлі, підтримці здоровя, здійснення соціального захисту.

Культурно-освітня функція держави спрямована на створення умов для задоволення культурних запитів людей, формування високої духовності.

Зовнішні функції – зв’язані з захистом території країни, підтримкою міждержавних відносин, інтеграції та глобалізації.

Економічні функції сучасної держави

Нормативна	Законодавче (а також у підзаконних актах) установлення правил економічних відносин
Клієнтська	Держава виступає як замовник і покупець продукції національного господарства для армії, поліції, освіти, охорони здоров'я, культури і т.д.
Власницька	Практично всі держави мають змішану економіку з різним співвідношенням приватної і суспільної власності
Фінансово - розподільна	Забезпечення грошових ресурсів для організації і функціонування державного устрою
Гуманітарно - соціальна	Створення умов для відтворення і розвитку людського капіталу, включаючи соціальне забезпечення, освіту, охорону здоров'я, надбання і підвищення кваліфікації і т.д.
Прогнозно - планова	Проектування перспективного стану національного господарства (мова йде не про директивне планування, а про індикативні плани, що встановлює цілі розвитку економіки в цілому і її окремих галузях). Центральні планові органи працюють у ряді держав з ринковим господарством - Японії (Агентство економічного планування), Республіці Корея (Центральний інститут планування), Франції (Субміністерство плану), Туреччини (Міністерство економіки і планування) і ін.
Ресурсно - розподільна	Реалізація правил розподілу лімітованих національних природних ресурсів
Координаційно - синхронізуюча	Забезпечення пропорційності національного господарства у відношенні економічних секторів (промисловість, сільське господарство, сфера послуг), галузей і підгалузей, продуктових груп, ринків, соціально-економічної структури суспільства і т.д. (у ринкових умовах і перехідному періоді ця функція повинна здійснюватися в більшій мірі фіскально-кредитними методами, ніж адміністративними)
Ліцензійно - дозвільна	Конкретизація в інтересах суспільства загальних правил стосовно до організації певної діяльності
Контрольно - санкціонуюча	Забезпечення відповідності фактично здійснюваної діяльності правилам її організації
Інвестиційно - технологічна	Формування національної науково-дослідної, інвестиційної й інноваційно-технологічної політики
Сертифікаційно - стандартизаційна	Установлення техніко-експлуатаційних норм і забезпечення обов'язкової уніфікації виробів
Правозахисна	Забезпечення юридичних гарантій і захисту економічних інтересів учасників господарських відносин
Охоронно - захисна	Визначення правил і організація охорони майна економічних суб'єктів
Еколого захисна	Установлення правил і вимог по захисту навколишнього життєво необхідного і природного середовища
Медико - санітарна	Визначення вимог з техніки безпеки й охорони праці, фітосанітарний захист і т.д.
Пропагандно - мотиваційна	Інформування і мотивація населення з метою підтримки владних ініціатив

11.Економічна культура та її складові.

Культура — це переважно неписані вірування, оцінки і прийняті правила, за допомогою яких люди оцінюють поведінку один одного в суспільстві.

На державне управління впливають слідуючи чинники культури:

1. Вартості, які ототожнюються з соціальними, економічними та політичними інституціями в суспільстві.

2. Рівень довіри і прихильності серед індивідів у суспільстві.

3. Рівень покірної чи індивідуалістичної поведінки, яка заохочується в суспільстві.

Із впливом культури ототожнюються п'ять наступних чинників:

1. Технологія: знаряддя виробництва, які суспільство чи люди використовують для досягнення своєї мети.

2. Економіка: система, де товари, послуги та багатства резервуються й розподіляються.

3. Соціальні організації: індивідуальні чи групові взаємини, які зв'язують людей.

4. Релігія: вірування, які стосуються змісту життя і смерті.

5. Символізм: образи чи засоби спілкування, які за допомогою мови, літератури, історії та персоналій пробуджують спільні почуття.

Розглянемо два чинники культури, які справляють вплив на державне управління. Перший вимір — це вартості, які ототожнюються з соціальними, економічними та політичними інституціями в суспільстві. У цьому вимірі зосе­реджуємося на тих інституціях, які користуються увагою та повагою суспільства, підтримуючи культурні та соціальні вартості, приписувані даній інституції. Наприклад, якщо культурні вартості — це чесність, справедливість та рівність перед правовими інституціями, судами, поліцією тощо, то суспільство має певною мірою усвідомлювати те, що ці інституції репрезентують, й поділяти ті самі вартості. Якщо Е це так, то ці інституції мусять мати високий рівень довіри й підтримки від народу.

Важливо усвідомити, що рівень довіри до соціальних. Дію економічних та політичних структур посилює механізм, співпраці чи протистояння.

Другий вимір — це рівень довіри і прихильності серед індивідів у суспільстві. Тут варто зосередитись на основних спільних поглядах щодо ставлення одних індивідів до інших. Ці погляди репрезентують норми ввічливості, поваги, довіри та основні оцінки того, що правильно, а що ні.

Важливий аспект взаємин, який слід розглянути стосовно пасивної чи активної культури,— це рівень довіри в суспільстві до його інституцій та міжособистісні взаємини.