IV. Про різницю між аналітичними

І СИНТЕТИЧНИМИ СУДЖЕННЯМИ

В усіх судженнях, у яких мислиться вілношення суб’єкта до предиката (я розглядаю тільки створені [судження], бо застосовувати потім [добуті висновки] до заперечних неважко), це відношення може бути двояким. Або предикат В належить до суб’єкта А як щось таке, що міститься (приховано) в цьому понятті А, або ж В знаходиься цілком поза поняттям А,хоча й стоїть у зв’язку з ним. У першому випадку я називаю судження аналітичним, а в другому ― синтетичним. Отже, аналітичні судження (ствердні) ― це ті, у

44

яких зв’язок предиката з суб’єктом мислиться через тотожність, а ті, у котрих цей зв’язок мислиться без тотожності, повинні називатися синтетичними судженнями. Перші можна було б також називати пояснювальними, а другі ― розширювальними судженнями, оскільки перші своїм предикатом нічого не приєднують до поняття суб’єкта, а лише розкладають його шляхом аналізу (Zergliederung) на складові поняття, що вже мислилися в ньому (хоча й нечітко), останні ж натомість приєднують до поняття суб’єкта предикат, що зовсім не мислився в ньому і не міг би бути видобутий із нього ніяким аналізом; наприклад, коли я кажу «усі тіла є протяглі», то це ― судження аналітичне. Адже я не потребую виходити поза те поняття, яке пов’язую зі словом «тіло», аби виявити: з ним поєднана протяглість; [мені слід] лише розчленувати те поняття, себто лише усвідомити собі розмаїття, яке я повсякчас у ньому мислю, щоб натрапити там на цей предикат: отже, це є аналітичне судження. Натомість якщо я кажу «усі тіла ― важкі», то цей предикат є щось цілком інше, ніж те, що я мислю в голому понятті тіла взагалі. Приєднання такого предиката дає, отже, синтетичне судження.

Емпіричні судження як такі геть усі є синтетичними. Адже безглуздо було б засновувати аналітичні судження на досвіді, бо я зовсім не мушу виходити за межі свого поняття, щоб сформулювати це судження, і, отже, не потребую для цього жодного свідчення досвіду. Те, що якесь тіло є протяглим ― це положеня, встановлюване a priori, а не емпіричне судження. Раніш-бо ніж звертатися до досвіду, я маю всі умови для свого судження вже в тому понятті, з якого мені досить тільки видобути предикат відповідно до принципу суперечності, і таким чином я воднораз можу усвідомити необхідність цього судження, що її досвід навіть не міг би мені вказати. Натомість хоча в понятя тіла взагалі я зовсім не включаю предикат ваги, одначе воно позначає той чи інший предмет досвівду через якусь його частину, до котрої я, отже, можу приєднати ще й інші частини того самого досвіду, на додачу до тих, що належать до першого поняття. Я можу спершу пізнати аналітично поняття тіла через ознаки протяглості, непроникності, кшталту та ін., що всі мисляться в цьому понятті. Але потім я розширюю своє знання, і, звертаючись до досвіду, з якого я добув це поняття тіла, виявляю, що з вищеназваними ознаками завжди пов’язана також вага, і отже, долучаю її синтетично до того поняття як предикат. Отже, можливість синтезу предиката ваги з поняттям тіла ґрунтується на досвіді, бо обидва поняття, хоч одне з них і не міститься в другому, проте, як частини одного цілого, а саме досвіду, який сам є синте-

45

тичними сполученнями споглядань, належать одне до одного, нехай і лише випадково.

Але апріорні синтетичні судження геть-чисто позбавлені цього допоміжного засобу. Якщо я повинен вийти за [межв] понятя А, аби пізнати інше [поняття] В як пов’язане з ним, то на що я спираюся і що вможливлюєсинтез, коли тут я не маю зручної нагоди шукати це в царині досвіду? Візмімо положення: усе, щзо відбувається, має свою причину. У понятті про те, що відбувається, я мислю, щоправда, про якесь існування, котрому передує певний час і т. д., і звідси можна отримати аналітичні судження. Але поняття причини лежить цілковито поза цим поняттям, показує щось відмінне від того, що відбувається, і, отже, зовсім не міститься в цьому останньому уявленні. З якої ж рації я стверджую про те, що взагалі відбувається, щось цілком відмінне від нього, як довідуюся, що хоча поняття причини й зовсім не міститься в тому [першому], проте належить до нього, і то навіть необхідно? Що править тут за те невідоме = x, на яке спирається розум, коли вважає, що знайшов поза поняттям А чужий йому і проте пов’язаний із ним предикат В? Це не може бути досвід, бо наведена засада долучає друге уявлення до першого не лише з більшою загальністю, ніж [та, яку] може дати досвід, але й із виразом необхідності, отже, цілком a priori і з самих лише понять. Уся кінцева мета нашого спекулятивного апріорного пізнання базується саме на таких синтетичних, себто розширювальних, зосадах, бо аналітичні судження хоча й надзвичайно важливі та потрібні, але лише для того, щоб досягти тієї виразності понять, яка вимагається для певного й розгорнутого синтезу, як для справжнього нового надбання.