Кант і. Критика чистого розуму/
/ Пер. з нім. та прим. І. Бурковського. - К.: Юніверс, 2000. - 501, [1] с.
- С.42-53:
42
…Саме до цих останніх знань, що виходять у позачуттєвий світ, [туди] де досвід не може дати провідної нитки та вказівки, належать дослідження нашого розуму, які ми вважаємо набагато важливішими за значенням і далеко вищими за кінцевою метою, ніж усе, чого розсудок може навчитися в царині явищ, причому ми ладні навіть [іти] на ризик скоріш за все заблудитися, аніж облишити такі важливі дослідження з приводу якогось сумніву або зі злегковаження та байдужості. Ці неминучі проблеми самого чистого розуму суть Бог, свобода та безсмертя. Наука, що її кінцевий задум з усіма її налаштуваннями спрямовано власне лише на вирішення цих завдань, називається метафізикою; її спосіб діяння напочатку є догматияним у тому сенсі,що вона впевнено береться до діла без попереднього випробування здатності чи нездатності розуму до такого великого заходу.
Видається природним, що, покинувши ґрунт досвіду, не будують відразу ж будинок з наявних невідомо звідки знань і на довірі до засад невідомого похоження, не забезпечивши спочатку міцний підмурок тієї споруди шляхом ретельного дослідження, і що, отже, давно вже мало б бути поставлене питання [про те], як же розсудок може прийти до всіх цих апріорних знань, і який обсяг, значущість і вартість вони можуть мати. І справді, нема нічого природнішого, якщо розуміти під словом природний усе те, що має відбуватися в справедливий і розумний спосіб; якщо ж розуміти під цим словом те, що відбувається зазвичай, тоді знову ж таки нема нічого природнвшого і зрозумілішого, як те, що таке дослідженя мало довгий час не бути здійсненим. Адже окремі види цих знань, як-от математичні, віддавна набули надійності і тим спонукають очікувати цього йвід інших, хоча б вони й мали цілком відмінну природу. До того ж хто перебуває поза обрієм досвіду, той упевнений, що не буде спростований досвідом. Спокуса розштрювати свої знання така велика, що зупинитися в цьому поступі можна тільки наштовхнувшися на явну суперечність. Але цього можна уникнути, якщо творити свої вимисли обачно, від чого вони анітрохи не перестають бути вимислами. Математика дає нам блискучий приклад [того], як далеко можна просунутися вперед у апріорному пізнанні незалежно від досвіду. Щоправда, вона займається предметами й знаннями лише тією мірою, якою вони можуть бути подані в спогляданні. Однак цю обставину легко можна недобачити, бо згадане споглядання саме може бути дане a priori, і тоді його важко відрізнити від голого чистого поняття. Захоплений таким доказом могутності розуму, потяг до розширення знання не знає жодних меж. Легкий голуб,
43
розтинаючи у вільному леті повітря й відчуваючи його опір, міг би уявити, що в бузповітряному просторі літати йому було б значно краще. Так само Платон покинув чуттєвий світ, бо він ставить розсудку такі тісні бар’єри, і наважившись [податися] на крилах ідей потойбіч, у порожній простір чистого розсудку. Він не помітив, що своїми намаганнями не просунувся ні на крок, бо не мав жодної перешкоди, [яка могла б правити йому,] так би мовити, за опертя, на якому він би міг базуватися і прикладати туди свої сили, щоб зрушити розсудок з місця. Але така вже звична доля людського розуму в його спекуляціях: якнайскоріш звести до кінця свою будівлю і щойно потому з’ясувати, чи добре було закладено фундамент. Тоді вишукуються всілякі виправдання, аби заспокоїти нас щодо її придатності або навіть зовсім відхилити такий запізнілий і небезпечний іспит. Під час же будівництва нас утримує від турбот і підозр, підкуповуючи позірною ґрунтовністю, ось що. Значна, а може, й переважна частина діяльності нашого розуму полягає в розчленовуванні (Zergliederungen) наявних уже в нас понять про предмети. Це дає нам масу знань, котрі, хоча й власне не більше як роз’яснення чи тлумачення того, що вже мислиться (хоча й іще не чітко) в наших поняттях, але принаймні за формою цінуються нарівні з новим знанням, хоча за матерією, або за змістом, тільки розтлумачують, а не розширюють поняття, які ми маємо. Позаяк цей спосіб діяння дає справжнє апріорне знання, яке має певне й вигідне продовження, то розум, сам того не помічаючи, підсовує під виглядом такого знання твердження зовсім іншого штибу, у яких він і приєднує до джаних понять цілком чужі їм, апріорні, не знаючи, як він досягнув їх, і навіть зовсім не замислюючися над цим питанням. Тому я займуся спочатку різницею між цими двома видами знання.