1Tripilska_kultura

Влітку 1654 р. розпочалися військові дії об’єднаних сил союзників проти Речі Посполитої. Але несвоєчасна й недостатня допомога царського уряду, який левову частину уваги надавав приєднанню білоруських і литовських земель, а також спроби втручання у внутрішні справи України, привели до загострення відносин. Останньою краплею стали Віленські переговори восени 1656 р., коли Москва й Польща  уклали угоду про припинення воєнних дій, а козацьку делегацію навіть не пустили за стіл переговорів. Гетьман рішуче змінює зовнішньополітичну орієнтацію і намагається створити антипольську коаліцію держав у складі Швеції, Трансільванії, Бранденбургу, Литви. Він не відмовляється від головної мети, а саме – звільнення всіх етнічних українських земель і включення їх до складу самостійної й незалежної держави. Частково йому з допомогою військ Швеції й Трансільванії вдається це завдання виконати. Але територіальні претензії нових союзників на західноукраїнські землі, а також неузгодженість дій перекреслили перемоги, здобуті безпосередньо на території Польщі. Та головною причиною того, що побудова Української держави була не завершена, стала смерть Б.Хмельницького (27 липня 1657 р.).Підсумки. Політичний та соціально-економічний гніт, спроби ополячення та окатоличення з боку Речі Посполитої, утвореної внаслідок Люблінської (1569 р.), викликали посилення національно-визвольної боротьби українського народу. Особливо яскраво це проявилося вже наприкінці ХVІ ст. під час козацьких війн під проводом К.Косинського та С.Наливайка, а також у ході козацько-селянських повстань 20-30 рр. ХVІІ ст. Щодо страшної загрози з боку Туреччини  та Кримського ханства, то тут повною мірою проявився талант гетьмана П.Сагайдачного, який підніс рівень військового мистецтва козаків на новий щабель і створив фактично регулярне військо. За гетьмана П.Конашевича-Сагайдачного козацтво здобуло європейську славу, воно об’єдналося у єдиному потоці національно-визвольних змагань із православним міщанством і духовенством. Вершиною боротьби проти Речі Посполитої стала національно-визвольна війна українського народу середини  ХVІІ ст., коли постала козацько-гетьманська держава на чолі з видатним полководцем, державним і політичним діячем Богданом Хмельницьким.

86.Зовнішня політика Центраньної ради. Попри значні труднощі, пов'язані зі становленням української державності періоду Центральної Ради, саме в цей час закладалися основи української зовнішньої політики та дипломатії, саме в цей час незалежна Україна зробила низку важливих кроків, котрі стосувалися розбудови національної зовнішньополітичної служби, активної участі України в тогочасних міжнародних відносинах. Дотримання керівництвом ЦР курсу на політичну автономію України у складі федеративної Росії, звичайно, гальмувало самостійний вихід нашої держави на міжнародну арену. Однак навіть за цих умов було зроблено чимало.Як уже зазначалося, певні зовнішньополітичні повноваження були покладені на секретаріат міжнаціональних справ Центральної Ради. Проголошення УНР у листопаді 1917 р. дало змогу Україні активно включитися у міжнародну діяльність в рамках боротьби за припинення Першої світової війни. Формується перша дипломатична місія республіки — делегація на мирні переговори у Брест-Литовську. Протягом грудня 1917 р. секретаріат міжнаціональних справ трансформується у відомство міжнародних справ. До Швейцарії підряджається представник уряду УНР Ю. Гасенко для погодження умов запровадження постійного представництва України за кордоном. Англія та Франція призначають своїх представників в Україні. З січня 1918 р. починає діяти міністерство закордонних справ УНР. Після укладення Брестської угоди з Центральними державами Україна відправляє послів до Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Румунії. Була тут і серйозна проблема: зовнішньополітична залежність України від австро-німецького блоку гальмувала встановлення нормальних зносин з державами Антанти.Значну увагу уряд УНР приділяв організації консульської служби. МЗС виробило проект закону, який визначав компетенцію та структуру консульських установ України, їх планувалося запровадити в державах Центрального блоку, нейтральних європейських країнах, а також на території колишньої Російської імперії в місцях компактного проживання українців.

87.Революція 2004-2005рр. кампанія протестів, мітингів, пікетів, страйків і інших актів громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді — грудні 2004 року, після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно з якими переміг його суперник — Віктор Янукович. Акція почалася 22 листопада 2004, як реакція на масові фальсифікації, що вплинули на результат виборів.Основною базою об'єднаної опозиції стали західні і центральні регіони країни, у той час як Віктора Януковича підтримав Схід і Південь України. Громадська думка західних країн була переважно на боці української опозиції.Основним результатом революції було призначення Верховним судом повторного другого туру президентських виборів (не передбаченого прямо законодавством). Внаслідок компромісу, досягнутого фракціями Верховної Ради, після призначення повторного другого туру виборів були прийняті зміни до Конституції, які отримали назву Конституційна реформа 2004. Конституційна реформа зменшила повноваження президента, і, таким чином, знизила рівень значущості спірних президентських виборів.За результатами голосування у повторному другому турі виборів перемогу одержав Віктор Ющенко.Зміна правлячої еліти України, що відбулася в результаті «Помаранчевої революції», і пов'язана з цим переорієнтація внутрішнього й зовнішньополітичного курсу країни дали привід багатьом спостерігачам говорити про чергу «кольорових» революцій, що почалася зі зміни влади в Сербії та продовжилася в Грузії, Україні та Киргизстані, намагатися знайти аналогії між ними та визначити ті держави, у яких можливе повторення «кольорових» революцій. Зі свого боку, влади країн, які називалися як потенційні об'єкти застосування «революційного досвіду», почали певні контрзаходи для недопущення цього.

88.Формування державних інституцій та зовнішня політика гетьманської держави в середині XVII. Одним з перших трагічних наслідків договору стало жахливе пограбування татарами земель Волині, Галичини й особливо Поділля. Було спустошено Острог, Заслав, Сатанів, Бар, Меджибіж й багато інших міст (всього близько 70). Умови договору висунули перед українським урядом комплекс питань політичного й суспільно-економічного характеру, від вирішення яких залежала доля держави. Найскладнішим було запобігти соціа-льному вибухові селян і міщан, оскільки передбачалося відновлення старої мо-делі соціально-економічних відносин і вилучення з козацького стану десятків тисяч осіб з їх наступним поверненням. У вересні розпочався рух селян і міщ-ан, котрі хотіли бути вільними, особливої сили він набирає на початку 1650 р., коли після затвердження сеймом Зборівського договору розпочалося масове повернення панів до маєтків. Б.Хмельницький проводив гнучку соціальну по-літику. З одного боку, він розсилав універсали для «втихомирення» населення, з другого — домагався від А.Кисіля «скромного» поводження шляхти з підда-ними, відмовився залучати панів до складання реєстру, дозволив залишатися у війську багатьом виписаним з реєстру, хто мав виконувати обозну службу. Наприкінці лютого — на початку березня у Києві зібралася старшинська рада, рішення якої засвідчили прагнення Б.Хмельницького не допустити відновле-ння найгрубіших форм експлуатації трудящих, національно-релігійних утис-ків. Рішення ради зафіксували також намагання старшини перетворити козац-тво на привілейований стан українського суспільства, змусити селян визнати своє підлегле шляхті й гетьманській владі становище. Місцеві органи влади одержують розпорядження «жорстко страчувати» учасників соціальних висту-пів тощо. З березня стрімко наростає хвиля антифеодальної боротьби. Селяни і міщани йшли до «козаків джурами» або переселялися за Дніпро й створювали слободи. Посилюються виступи населення на окупованих поляками землях. Важливе місце у політиці гетьмана посідала проблема реорганізації адмініст-ративно-територіального устрою України та зміцнення державних інституцій. На початок 1650 р. було сформовано 16 полків, які становили територіальне ядро держави, де проживало у цей час близько 1,4 — 1,6 млн. осіб. У цілому завершується також творення державних інституцій козацької України. Старшинська рада перетворилася (замість генеральної ради) в головний орган державної влади, що вирішувала політичні, економічні, військові й інші спра-ви й ухвали якої були обов’язковими для гетьмана. Останній очолював уряд й державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінан-сами, керував зовнішньою політикою. Б.Хмельницький неухильно проводив курс на зосередження в своїх руках всієї повноти влади. Керівні військово-ад-міністративні посади займала генеральна старшина. На території полків влада перебувала у руках полковників, сотників, отаманів. На місці станово-шляхе-тської системи земських і підкоморських судів виросла мережа нових козиць-ких судів. Виникали сільські суди. Незмінним залишалося міське судівництво. Налагоджується функціонування державних органів у сфері стягнення подат-ків з населення. Серйозна увага приділялася будівництву храмів, розвитку освіти, захисту найбільш обездолених (у кожному місті й селі будувалися для бідняків і сиріт спеціальні притулки), боротьбі з кримінальними злочинцями. Вдалося домогтися зміцнення міжнародного становища держави, зростання її ролі як суб'єкта відносин у Східній і Південно-Східній Європі. Влітку 1650 р. Б.Хмельницький погодився прийняти турецьку протекцію і наприкінці року султан взяв його «під крила і протекцію неосяжної Порти». Справа тепер зали-шалася за відповідною ухвалою старшинської чи генеральної ради. Вдалося уникнути загострення відносин з Росією й домовитися з Трансільванією про координацію дій проти Польщі. Гетьман змусив господаря Молдавії відмови-тися від проведення антиукраїнської політики; підтримував дружні відносини з Валахією; налагодив стосунки з Венецією; розпочав пошук шляхів порозумі-ння з Швецією. Проблема нейтралізації негативних наслідків кримсько-поль-ського договору залишалася нерозв'язаною. Кримська верхівка домагалася створення антимосковської коаліції (із залученням до неї козацької України) з метою проведення війни, щоб прилучити землі Астраханського і Казанського ханств. А загострення українсько-польських відносин наприкінці 1650 р. заг-рожувало зірвати ці наміри й утягти ханство у воєнні дії. Намагаючись уник-нути участі в них, Іслам-Гірей тривалий час відмовляв Б. Хмельницькому у до-помозі і лише під тиском султана направив наприкінці лютого 1651 р. 5—6 тис. татар з нурадин-султаном Казі-Гіреєм з наказом ухилятися від боїв з поляками.

89.Прорахунки Центральної Ради. . Аналізуючи невдачі та поразки можна визначити їх найголовніші причини:- ЦР не вдалося створити єдиний політичний табір. Між її керівниками точи-лась боротьба за вибір історичного шляху. На протилежних позиціях стояли М.Грушевський та В.Віинниченко( прибічники соціал.розвитку), М.Міхновсь-кий – націоналістичного, С.Петлюра – соціал-демократичного; - українські державотворці виявили нерішучість і нерослідовність у здійснен-ні найважливіших соціально-економічних реформ (передусім аграрної);- ініціатором історичних перетворень в Україні була інтелігенція, яка стано-вила тільки 2-3%; - найбільшою політичною силою України стало селянство, проте цей клас , найменш свідомий та освічений, здебільшого був далекий від ідей національ-ного відродження, а тому серед селян більшовицька пропаганда мала чималий успіх; - завжди протистояли ворожі сили(більшовики, «білий рух» та ін.), які кількіс-но переважали українців;- сподівання на допомогу європейських країн виявилися марними, країни Антанти прагнули, передусім, допомогти «білому рухові» в Росії, відродити «єдину й неділиму Росію», українські проблеми їх мало цікавили; - загальна анархія, хаос, отаманщина підривали авторитет української влади, позбавляли істинної підтримки, призводили до кризи державвотворчого процесу. У роки революції українська державність стала історичним фактом . Боротьба за державність в роки революції об’єднала сотні тисяч патріотів. Події національного визволення стали важливим уроком для наступних борців за визволення України.

90.Спроба державного перевороту в СССР та події в Україні 1991р. У 1991 р. Україна зазнала кризи, пов'язаної з надзвичайно гострим протистоянням між старими соціально-політичними структурами і вже глибоко зміненим суспільством. Зростали вимоги прискорити реформування суспільства, швидше ліквідувати віджилі структури, зміцнити процеси демократизації та державотворення. З іншого боку, посилилися спроби зберегти панування КПРС, яка керувала від імені народу, не отримавши на це повноважень, зберегти панування партійно-бюрократичних структур, панівне становище військово-промислового комплексу.Боротьба точилася навколо підписання нового союзного договору, що передбачав створення «реальної федерації рівноправних республік». В Україні ця ідея була зустрінута неоднозначно. Окремі статті нового союзного договору суперечили Декларації про державний суверенітет України: обмеження прав республіки, союзні органи влади мали великі повноваження у фінансовій політиці, міжнародних відносинах; передбачалося верховенство союзних законів над республіканськими.Аби запобігти розпаду СРСР, союзне керівництво на чолі з М. Горбачовим намагалося якнайшвидше підписати новий союзний договір. Улітку 1991 р. у підмосковному Ново-Огарьово відбулися переговори президента СРСР М. Горбачова з керівниками дев'яти союзних республік, включаючи й Україну. Попереднє підписання договору планувалося провести наприкінці літа 1991 р.Але 19—21 серпня 1991 р. в СРСР було здійснено спробу державного перевороту. Президент СРСР М. Горбачов був ізольований на дачі «Форос» у Криму і відсторонений від влади. Організаторами заколоту був створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) у складі Г. Янаєва, В. Павлова, Д. Язова, В. Крючкова, Б. Пуго, О. Бакланова, Д. Стародубцева. До Москви вводилися війська. На території СРСР на шість місяців був оголошений надзвичайний стан.Свої дії члени ДКНС мотивували тим, що вони йдуть назустріч народу, прагнуть забезпечити законність і правопорядок у СРСР, запобігти загальнонаціональній катастрофі. Насправді це була спроба консервативних політичних сил знищити демократичні перетворення, повернути країну до періоду «застою», зупинити рух народів СРСР до незалежності.Підсумком цих подій для України стало прийняття 24 серпня 1991 р. Акту проголошення незалежності України, у якому зазначалося: «Територія України є неподільною і недоторканною. Відтепер на території України діючими є винятково Конституція і закони України». 1 грудня 1991 р. був проведений всеукраїнський референдум про підтвердження незалежності України. Майже 90,3 % громадян, що брали участь у референдумі, висловилися за незалежність України. У цей же день відбулися вибори президента України. Ним став Леонід Кравчук. На карті світу з'явилася нова самостійна демократична держава — Україна, яка пройшла складний і суперечливий шлях до незалежності.