Ключові параметри інвестиційної асиметрії національних економік

Є.М. Терехов

Державний вищий навчальний заклад «Українська академія банківської справи Національного банку України»

Економічна глобалізація, як стійка закономірність розвитку світового господарства, надає світовій економічній системі, з одного боку, цілісності, завершеності та внутрішньої єдності, а, з другого, – обумовлює поглиблення розриву в економічному розвитку країн та зростання нерівномірності у розміщенні на їх території світових фінансових, виробничих і людських ресурсів. Серед факторів, які обумовлюють наростання країнових диференціацій економічного розвитку, провідне місце посідають нині інвестиційні чинники, котрі справляють безпосередній вплив на трансформацію соціально-економічної структури суспільств, рушійних сил соціальних процесів та їх економічних та суспільних механізмів. І це невипадково, адже ключовим компонентом економічної глобалізації є її інвестиційна складова, яка, базуючись на транснаціоналізації національних економік, тим не менше обумовлює асинхронний й непропорційний розподіл глобального інвестиційного ресурсу на міжкраїновому рівні. У даному контексті особливої актуальності набувають питання оцінки рівня інвестиційної асиметрії національних економік країн світу. До ключових параметрів, які її характеризують, на нашу думку, слід віднести наступні:

По-перше , концентрацію інвестиційних потоків в обмеженій кількості країн світу . Так, незважаючи на щорічне нарощення світових обсягів прямих іноземних інвестицій (ПІІ), які протягом 1980-2011 рр. зросли з 57 до 1,6 трлн. дол. США [1, с. 3], спостерігається чітко виражена тенденція щодо їх локалізації переважно на території розвинутих країн світу. Протягом 1980-1990-х рр. частка цих держав у сукупному іноземному інвестуванні складала близько 95%, і навіть упродовж 1990-2011 рр., незважаючи на певну переорієнтацію інвестиційних потоків на користь постсоціалістичних країн, вона не опускалася нижче 70-75% сукупного обсягу іноземного інвестування [1, с. 225]. Визначальною рисою сучасного іноземного інвестування є стрімке зростання обсягів взаємних інвестицій національних економік провідних країн світу, що обумовлено формуванням глобальних корпоративних структур через злиття і поглинання та концентрацією на території цих країн НДДКР. Так, протягом 1985-2011 рр. найбільші сумарні обсяги взаємного інвестування були зафіксовані у двосторонніх ПІІ США, європейських країн та Японії з домінуванням Сполучених Штатів в якості найкрупнішого реципієнта ПІІ. Наприклад, за вказаний період ПІІ до цієї країни з Великої Британії зросли з 44 до 282 млрд. дол., з Японії – з 19 до 190 млрд., з Німеччини – з 15 до 184 млрд., з Канади – з 17 до 144 млрд. з Нідерландів – з 37 до 171 млрд. відповідно [1, с. 20].

Що стосується країн з нерозвиненими фінансовими ринками (emerging markets), то протягом останніх тридцяти років основну частку ПІІ залучає невелика група країн Латинської Америки, до яких належать, головним чином, Бразилія, Мексика, Чилі, Аргентина та Перу, які у 2011 р. залучили 217 млрд. дол. США прямих іноземних інвестицій [1, с. 53]. Ще одним крупним реципієнтом іноземних інвестицій є азійський мегарегіон, до якого належать країни Південно-Східної Азії з дешевою робочою силою: Сінгапур, Китай, Малайзія, Індонезія, Таїланд, Гонконг та Тайвань. Лібералізація внутрішніх ринків цих країн, послаблення регуляторних заходів обмеження припливу ПІІ та реформування їх зовнішньоторговельного режиму спричинили бум прямого іноземного інвестування в даному регіоні, який на сьогодні залучає до 35% світового обсягу іноземного інвестування. Прикметно, що можливість отримати величезні прибутки у результаті наявності дешевих ресурсів і величезної ємності внутрішніх ринків цих країн отримали ТНК не лише розвинутих країн світу, але й країн, що розвиваються.

Водночас спостерігається певне скорочення частки країн, що розвиваються, у загальному обсязі світових капіталовкладень: якщо у 1970 р. вона складала 25%, то у 1980-х рр. скоротилася до 17% [2, с. 175-176], а у 1990-2011 рр. – частка держав, котрі не належать до ОЕСР, у світовому обсязі ПІІ не перевищувала 7-10% [1, с. 3] .

По-друге, випереджаюче зростання частки ПІІ, вкладених у сектор послуг, порівняно з інвестиціями у матеріальне виробництво . Так, протягом 1990-2011 рр. частка сфери послуг у залучених ПІІ зросла з 48 до 64 % на фоні скорочення їх частки у матеріальному виробництві з 41 до 30 % та первинному секторі з 10 до 6 % відповідно [1, с. 225] . Це обумовлено, насамперед, істотним розширенням внутрішніх ринків країн-реципієнтів, вдосконаленням комунікаційних технологій, розширенням приватизації об’єктів інфраструктури і більш доступним страхуванням інвестицій. Невипадково, що найбільша частка інвестицій у сферу послуг припадає нині на бізнес-діяльність (майже 60% у 2011р.), у структурі якої 42% охоплюють послуги у сфері інформаційних технологій та програмного забезпечення, 24% – ділові послуги, 17% – логістичні послуги та 16% – послуги у сфері операцій з нерухомістю [1, с. 211] .

По-третє , нерівномірність регіонального розподілу портфельних інвестицій та їх суперечливий вплив на економіки країн-реципієнтів. У географічній структурі іноземного портфельного інвестування найбільша частка припадає нині на країни Азії та Латинської Америки, які поглинають до 70% їх сукупного обсягу. Хоча портфельні інвестиції, на відміну від прямих, не пов’язані з передачею технологій, їх надходження може позитивно впливати на економіку приймаючих країн через зростання ліквідності національних фондових ринків та їх відкриття іноземним інвесторам. Водночас портфельне інвестування тісно пов’язано з нестабільністю фінансових і валютних ринків, адже країни з нерозвиненими фінансовими ринками є більш уразливими до раптової зміни поведінки інвесторів.

По-четверте, поглиблення нерівномірності розвитку фінансового та реального секторів глобальної економіки . Підтвердженням цього є випереджаюче зростання світового фінансового ринку порівняно зі світовим виробництвом: якщо у 1978 р. щоденний обсяг валютних операцій становив 15 млрд. дол. США, у 1992 р. – 880 млрд., у 1995 р. – 1,3 трлн., то нині він сягає відмітки у 2 трлн. дол. [3, с. 26]. Близько 90% операцій світового фінансового ринку носить чисто спекулятивний характер. Ще більших масштабів (майже 100 трлн. дол. США) досягнув глобальний ринок похідних цінних паперів та депозитарних розписок, що унеможливлює їх подальший контроль та відриває їх від реального сектору економіки. Фінансовому сегменту глобального ринку нині притаманна внутрішня суперечність між матеріальними активами та нематеріальними правами власності на них, результатом чого є глобальне домінування фінансового спекулятивного капіталу над капіталом виробничої сфери, фактичне відособлення кругообігу транснаціонального фінансового капіталу та відволікання ним інвестиційних ресурсів від реального сектору.

Висновки. Сучасна фаза глобального економічного розвитку характеризується випереджаючою динамікою зростання міжнародного руху інвестиційного капіталу порівняно з міжкраїновим переміщеннями товарів, робочої сили та нефінансових послуг. Це обумовлює визначальний вплив інвестиційної компоненти на динаміку та векторну спрямованість сучасних процесів економічної глобалізації. Разом з тим, інвестиційний капітал у світі розміщений вкрай асиметрично, що спричиняє отримання позитивного ефекту глобалізації переважно країнами-лідерами глобальної економіки. Водночас решта країн світу імплантуються у систему глобальної інвестиційної взаємодії переважно в якості «провідників» економічних інтересів міжнародного державно-монополістичного капіталу. Це істотно деформує параметри глобальної економічної рівноваги та умови міжнародної конкурентної боротьби, що за відсутності ефективних інституційних механізмів регулювання глобального економічного розвитку спричиняє руйнівний вплив на країни з незрілими національними економіками та періодичні фінансові кризи на локальному та глобальному рівнях.

Література:

1. World Investment Report 2012. Transnational Corporations, Extractive Industries and Development / U.N. – N.Y.; Geneva, 2011. – 239 р.

2. Paterson M. Global Warming and Global Politics. L. – N.Y., 1996.

3. Філіпенко А.С. Глобальні форми економічного розвитку: історія і сучасність. – К.: Знання, 2007. – 670 с.