Tvorche_10_tema

Основні характеристики

Реформи

Австро-угорська імперія (1848р.)

Російська імперія (1861 р.)

1. Рушійні сили,що спричинили реформи

Початок 1848 року ознаменувався низкою буржуазно-демократичних революцій у Франції, Італії, Німеччині, Австрії. Їх невід'ємною складовою стали визвольні рухи багатьох національно-поневолених народів Східної і Центральної Європи.Звідси пішла назва революції - "Весна народів". Не залишалася осторонь і Австро-Угорська імперія. 13 березня виросли перші вуличні барикади у Відні, а через два дні було проголошено першу австрійську конституцію. У Східній Галичині з 1814 p. на сторінках преси відкрито обговорювали питання про шкідливість панщини і підвищення заінтересованості селян у праці. Це питання не сходило з порядку денного станового сейму Галичини, діяльність якого була відновлена в 1827 p. У 1829 p. сейм висловився за радикальні заходи щодо перебудови господарства, а в 1843 p. офіційно порушив перед монархом питання про необхідність врегулювання панщинних відносин. Проте реальних наслідків не було. У 1846 p. почалося повстання галицьких селян проти шляхти. Розгромлено понад 200 поміщицьких маєтків, перебито майже 1500 землевласників, управителів і дрібних шляхтичів. Великі заворушення селян відбулися в Буковині та Закарпатті. За цих умов уряд взяв на себе ініціативу розв'язання селянського питання, створюючи різні проекти. Кріпосне право в Австрійській імперії було скасовано в ході революції 1848 p. 18 березня 1848 p. угорський сейм видав закон про скасування панщини в країні, в тому числі і в Закарпатті. 17 квітня 1848 p. австрійський уряд оголосив про скасування панщини в Галичині. Рішенням уряду від 1 липня 1848 p. цей закон було поширено на Буковину. 7 вересня 1848 p. було видано закон про скасування кріпосного права в Австрії. Законом від 17 квітня 1848 p. у Галичині панщинні та інші кріпосні повинності скасовувалися з 15 травня 1848 p. за винагороду поміщикам за рахунок держави.

У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення капіталістичного укладу загострювались соціальні протиріччя, посилювалася антикріпосницька боротьба. Поширеними формами селянського протесту були скарги до урядових установ та цареві, відмова платити оброк, непокора властям, втечі – в Новоросійський край, на Дон, у Таврію.В Україні розпочався антикріпосницький рух. Особливо широкого розмаху він набрав на Правобережній Україні у зв’язку з проведенням інвентарної реформи 1847–1848 рр. та під впливом революційних подій 1848 р. в Європі.

Щоб не допустити непередбачуваного соціального вибуху царизм змушений був вдатися до проведення косметичних реформ. 19 лютого 1861 р. маніфестом Олександра II було проголошено скасування кріпосного права. Це був початок аграрної реформи в Росії, її перший етап.

Також рушійною силою антикріпацької реформи став програш Російської імперії у турецько-російській війні 1853-1856 рр..

2. За реформою скасовувалося

18 березня 1848 р. угорський сейм видав закон про скасування панщини в країні, у т. ч. і в Закарпатті. 17 квітня 1848 р. австрійський уряд оголосив про скасування панщини в Галичині. Рішенням уряду від 1 липня 1848 року цей закон було поширено на Буковину.

Закон (патент) про ліквідацію панщини в Галичині було проголошено народові 22 квітня 1848 року на Великдень. Селяни оголошувалися вільними громадянами держави і звільнялися від панщинних повинностей.

7 вересня 1848 року віденський парламент ліквідував примусову закупівлю селянами горілки та інших міцних напоїв, правом на виробництво і реалізацію яких (право пропінації) володіли поміщики.

17 квітня 1848 р. спеціальним законом цісаря Фердінанда І скасовуються феодальні повинності в Галичині. У зверненні цісаря сповіщалося, що панщинні та інші кріпосні повинності скасовуються з 15 травня.

Повністю відмінялися підданські обов’язки, наявні сервітути (тобто землі спільного користування селян та панів, до яких відносилися луки, пасовища, ліси тощо) залишаються недоторканими, тобто у власності панів, а за селянами залишаються лише їх польові наділи. Якщо ж селяни і надалі бажають користуватися сервітутами, то вони повинні за це платити панам. За втрату повинностей пани звільняються від так званих «опікунських обов’язків» та цілого ряду інших. До того ж пани повинні отримати компенсацію: 1/3 вартості повинностей повин­на була сплатити панам держава, а 1/3 прирівнювалася до вартості «опікунських» та інших обов’язків», а ще 1/3 компенсувалася вартістю сервітутів. Проте сам спосіб отримання компенсації повинен був установлюватися законом пізніше. З цього пояснення селяни вирішили, що «цісар дарує їм повинності».

Але 7 вересня 1848 р. Фердінанд І підписує закон щодо ліквідації кріпацтва в імперії, в якому уточнювалися ряд положень попереднього закону. Так, поміщики втрачали верховну владу над селянами, які переставали бути їх підданими, а ставали громадянами держави, що й визначало правовий статус селянина. Скасовувалася різниця між домініальними (панськими) та рустикальними (селянськими) землями, що означало передачу селянських земель у їхню власність. Усі повинності халупників і комір­ників закон скасовував безплатно. Стосовно ж сервітутів, то в законі від 7 вересня уточнювалося, що селяни зберігають право лише на збирання квітів у лісі та випас худоби на толоці та стерні, а за все інше повинні платити панам.

Найважливішим питанням цього закону було визначення розміру так званої індемнізації, тобто компенсації панам за втрату селянських повинностей — панщини, десятини, натуральної данини зерном і чиншу.

Було скасовано кріпосне право. Ліквідовано особисту залежність селян від поміщиків і прикріплення до землі. Селяни і дворові люди ставали "вільними обивателями", могли купувати, володіти і продавати рухоме та нерухоме майно, вільно торгувати, записуватися в цехи і гільдії, займатися підприємницькою діяльністю, найматися на різні роботи, без дозволу поміщика одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади, переходити в інші стани, отримали право обмеженого самоврядування. Селяни залишилися нижчим станом. їх обмежували у праві пересування, без дозволу громади вони не могли отримати паспорт і залишити село. Паспорт селяни отримували на рік (інші стани мали безстрокові паспорти), платили подушний податок, виконували рекрутську повинність, їх могли фізично карати (до 1904 р.), зберігалися окремі селянські суди, кругова порука при сплаті податків і виконанні повинностей. Поміщики вважалися попечителями сільської громади.

3. Викупу за умовами реформи підлягало

Організація викупу "підданських обов'язків" (феодальної земельної ренти і повинностей) селян. Державному викупу у поміщиків підлягали такі повинності селян Східної Галичини і Буковини: держава викупала у поміщиків селянські повинності за досить значні суми. Однак саме у такий спосіб знімалося напруження у суспільстві.

Ліквідація панщини супроводжувалась пограбуванням селян. Викуп з панщини галицьких селян, за даними сейму, становив 5800 тис. золотих ринських, які уряд обіцяв сплатити поміщикам «із скарбу державного». Але уряд про свою обіцянку «забув» і примусив галицьких селян заплатити поміщикам 250 млн золотих ринських. Крім того, уряд і поміщики під час скасування панщини позбавили селян сервітутів (права збирати в лісі опал, гриби, ягоди, випасати худобу) Загалом селяни всієї Галичини заплатили поміщикам «за волю» 310 млн золотих ринських, а разом із сервітутними процесами – майже 330 млн. На Буковині селянам «воля» коштувала 5,5 млн золотих ринських, а на Закарпатській Україні загальна сума викупних платежів досягла 4,4 млн форинтів. Під час проведення реформ землевласники позбавляли селян лісів, сіножатей. Лише патентом 1853 p. було встановлено викуп чи регуляцію сервітутів. Більшість судових сервітутних процесів (було подано більше 30 тис. позовів) селяни програли, витративши на їх ведення 15–20 млн флоринів. У 70-х рр. XIX ст. селяни були змушені викупити право на пропінацію, яке давало поміщикам щорічно 5 млн флоринів чистого прибутку. Крайовій адміністрації воно обійшлося в 66 млн флоринів, які були сплачені податками всіх громадян краю.

Селяни одержали змогу купити наділи землі, хоча мало хто з них мав на це достатньо грошей, та й умови викупу землі не були встановлені досить прозоро, а за одержані від поміщиків наділи потрібно було сплачувати борг.

Порядок викупу селянами землі та розмір викупної суми визначало спеціальне «Положення про викуп селянами, які вийшли з кріпосної залежності, їх садибної осілості і про сприяння уряду придбанню селянами у власність польових угідь». Селяни отримали право викупу садиби за умови відсутності боргу перед землевласником і казною. Надільну землю можна було викупити лише за згодою поміщика і навіть проти бажання селян. До укладання викупної угоди селяни вважалися тимчасовозобов'язаними, після її оформлення - селянами-власниками. Лише за законом 1881 р. для поміщицьких селян запроваджено обов'язковий викуп надільної землі. Розмір викупної суми визначався капіталізованою вартістю щорічної земельної ренти і повинностей селян (грошовою сумою, яка, будучи покладеною в банк, приносила би дохід у обсязі вартості повинностей селянина до реформи 1861 р. за банківської ставки у 6 %). Якщо рента і повинності селянина становили 10 руб., то за умови капіталізації цієї суми він мав заплатити власнику землі 166,6 руб. (10 х 100 : 6). Це приблизна вартість десятьох коней. Селяни платили поміщикові 20-25%(повний-неповний наділ) від викупу готівкою при укладанні викупної угоди. Далі посередником ставав уряд, який виплачував поміщикові 80 % селянського боргу при наданні повного наділу (75 % - неповного) частково грішми, але переважно у вигляді 5 % банківських білетів або викупних свідоцтв. Селяни ставали боржниками держави і були зобов'язані отриману позику погасити впродовж 49 років, сплачуючи щорічно в % від викупної суми. У середньому викупні платежі становило 150 руб. на двір. Отже, поміщик щорічно мав проценти з викупної суми, які дорівнювали доходу від селянського господарства до реформи. Ще одним важливим принципом реформи була платність визволення селян. З самого початку ні в кого з авторів реформи не було сумніву, що поміщики мають одержати компенсацію за втрату ними колишнього статусу. Спосіб, за допомогою якого уряд замаскував викуп селянської волі, був такий: замість того, щоб брати за землю ринкову вартість, навіть з певною націнкою, автори реформи вирішили визначати цю ціну через оброк, який зовсім не відповідав реальній вартості землі. Оброк був значно вищим в нечорноземних губерніях, де вартість землі була меншою. Тому під час викупу наділу селяни платили, як правило, ціну, яка не тільки була вищою за ринкову, а й набагато перевищувала можливу прибутковість землі.

4. Статус селянина:

• до реформи

• після реформи

До реформи: був залежним селянином, тобто кріпаком

Після реформи: селяни стали вільними громадянами, власниками рустикальної (селянської) землі, було розширено їхні політичні права та врегульовано взаємини з поміщиками.

В Австрійській імперії аграрне законодавство Марії Терези та Йосифа II впродовж 1760-1780-х років скасувало кріпосне право і впорядкувало селянське землекористування. Селяни перестали бути особисто залежними від власника землі та прикріпленими до неї, отримали елементарні громадянські права, адміністративно-судову підпорядкованість державі, здобули право вільно пересуватися по країні та "ходити" на заробітки, займатися ремеслом, спадково розпоряджатися рухомим майном, одружуватися на свій розсуд, обирати професію, навчатися у школах. Встановлювали норми земельної ренти залежно від кількості землі, що була в селян у користуванні. Панщину обмежили трьома днями на тиждень від господарства. Скасовували дворові повинності, роботи за звичаєм, монополію домену на купівлю продуктів селянських господарств, право пропінації. Селяни отримали право скаржитись на пана. Було встановлено сільське самоврядування, очолюване виборним війтом. Землі феодального маєтку поділили на рустикальні (селянські) та домініальні (фільваркові). Було проголошено комутацію ренти на грошовий чинш. Розміри державних і урбаріальних (на користь пана-землевласника) повинностей не могли перевищувати 30 % загального доходу від селянської землі (17,8 % - на користь пана, 12,2 % - держави). Селяни мали право "дотації" від власника землі на наділ, користування пасовищами і лісами, допомогу реманентом, опіку під час злиднів (так звані опікунські обов'язки). Проте поміщик залишався власником землі, зберігав верховну владу над особою селянина, міг вигнати його із землі, передати її іншому, користувався правом першості найму, платив за цінами, встановленими місцевою владою. У 1785-1788 рр. в Австрійській імперії проведено перший кадастр земель (йосифінська метрика). Шляхта і духовенство визначились як податкові стани. Встановили єдиний земельний податок для всіх категорій власності, а також норми прибутковості різних категорій земельних угідь. Аграрне законодавство спричинило незадоволення шляхти. У 1790-х роках почався період феодальної реакції, було відновлено колишні норми феодальної ренти і повинностей. Шляхта залишалась повним власником домініальних земель і верховним - рустикальних, намагалася позбавити селян права користування лісами та пасовищами. Селянин без дозволу поміщика не мав права залишити землю, а якщо отримував дозвіл на перехід в іншу домінію, був зобов'язаний знайти заміну. Селяни отримали права громадян держави. Поміщики втратили над ними верховну владу, звільнялися від "опікунських обов'язків". Селяни ставали власниками рустикальної землі, яка була в їхньому користуванні до реформи. Сервітути (обмежене право користування за певну плату чужим нерухомим майном, зокрема лісами, пасовищами, луками), якими до реформи спільно користувалися земельні власники і селяни, залишалися власністю перших. Селяни могли користуватися ними за відповідну плату на основі спільної угоди. Лише в 1853 р. за спеціальним законом установлено умови викупу або регулювання користування сервітутами.

До реформи: був залежним селянином, тобто кріпаком.

Після реформи: доки 20 % викупу не сплачено, селянин залишався тимчасовозобов’язаним; потім він набирав статусу “вільного хлібороба”.

Загострення протиріч між старими феодальними виробничими відносинами і новим характером капіталістичних продуктивних сил проявлялось також у витісненні праці кріпосних працею вільнонайманих робітників, особливо на механізованих підприємствах, та в неможливості в той же час задовольнити потребу у вільнонайманих робітниках у зв’язку з закріпаченим становищем селян. В гонитві за прибутками і збільшенням товарів поміщики посилювали експлуатацію, зокрема збільшували кількість днів панщини, в зв’язку з чим селяни були позбавлені можливості забезпечити своє існування працею на власному наділі. Надзвичайно зросла тенденція позбавлення селян одного в найголовніших засобів виробництва - землі. Намагаючись розширити посівні площі і пасовища, поміщики зменшували селянські наділи або зовсім відбирали їх у селян. Однак посилення експлуатації і обезземелювання селян не давали поміщикам бажаного ефекту. Продуктивність праці селян і сільського господарства в цілому не збільшувались. Головна причина кризи в сільському господарстві була в непродуктивній кріпосницькій праці на базі старої, надзвичайно низької за своїм рівнем кріпосницької техніки. Впровадженню ж нової сільськогосподарської техніки і нових капіталістичних методів ведення сільського господарства перешкоджали непридатність для цього кріпосного селянина. В 40-х роках в організації державних і феодальних повинностей державних селян відбулись деякі зміни. На Україні, як і в інших місцевостях Росії, стягнення подушних феодальних повинностей, а також мирських і земських зборів було замінено повинностями, в основі яких знаходились земля і промисли, якими володіли й займалися селяни. 3 цього часу феодальні платежі державних селян виступали у формі поземельно-промислового податку. Спочатку, в 1844 р., царизм з метою обмеження і часткової ліквідації польського землеволодіння провів на Правобережжі реформу, що припиняла господарський стан. Відповідно до цієї реформи для державних селян Правобережжя вводилась єдина форма феодальної ренти - поземельний оброк на загальних з іншими губерніями Росії підставах.Феодально-залежне становище державних селян визначалось, поряд з покладеними на них тяжкими податними обов’язками, з урізаним і обмеженим характером їх правоздатності. На початку XIX ст. державні селяни України, як і Росії, залишались надзвичайно обмеженими у вільному пересуванні і зміні місця проживання.Розширення правоздатності державних селян було вимушеною поступкою з боку панівного класу процесу нездоланого розширення сфери участі все нових прошарків суспільства в товарно-грошових відносинах, які набували буржуазного характеру і розвивалися в надрах феодального ладу.Такого роду поступками царизм розраховував розширити можливості державних селян по відшуканню коштів для виконання великих державних і феодальних повинностей. В гіршому становищі, порівняно з державними селянами, знаходилися поміщицькі кріпосні селяни. Вони становили величезну масу цілком пригнобленого сільського населення. На початок 60-х років на Правобережжі поміщицькі кріпаки становили 50% населення/8 млн. чоловік на Лівобережній Україні - 35% населення /1,7 млн. чол. на Півдні України /в Таврійській, Херсонській, Катеринославській губерніях/ поміщицьких селян було 25% всього населення /600 тисяч чол/.Оскільки поміщицькі селяни були власністю окремих дворян-поміщиків, то вони перебували в їх повному розпорядженні і управлінні. Поміщик здійснював по відношенню до селян адміністративну, поліцейську і судову владу. Селяни не мали ніяких політичних прав. Селяни залишилися нижчим станом. їх обмежували у праві пересування, без дозволу громади вони не могли отримати паспорт і залишити село. Паспорт селяни отримували на рік (інші стани мали безстрокові паспорти), платили подушний податок, виконували рекрутську повинність, їх могли фізично карати (до 1904 р.), зберігалися окремі селянські суди, кругова порука при сплаті податків і виконанні повинностей. Селяни стали безстроковими користувачами землі. Поміщики були зобов'язані надати, а селяни - взяти в безстрокове користування садибу і наділ польової землі. За користування польовим наділом до викупу селяни платили грошову земельну ренту або відробляли панщину. їх розміри визначали для кожної місцевості окремо. Панщину відбували чоловіки віком 18- 55 років і жінки віком 17-50 років. Селянське господарство відокремлювалося від поміщицького. Селяни набули право самостійно займатися сільськогосподарською та іншими видами діяльності. Надільну землю надавали сільській громаді, яка згідно з урядовими рішеннями; а) передавала її селянам у спадково-подвірне землеволодіння, б) залишала у громадському землеволодінні та періодично розподіляла між селянськими дворами в тимчасове користування залежно від якості землі, наявних душ і робочої худоби. Найпоширенішими були садибні, піші та додаткові наділи.

5.Умови наділення селян землею відповідно до реформи

Розмір наділу залежав від способу ведення панського господарства. Скасовувалася різниця між домініальними (панськими) та рустикальними (селянськими) землями, що означало передачу селянських земель у їхню власність. Усі повинності халупників і комір­ників закон скасовував безплатно. Стосовно ж сервітутів, то в законі від 7 вересня уточнювалося, що селяни зберігають право лише на збирання квітів у лісі та випас худоби на толоці та стерні, а за все інше повинні платити панам. Селяни ставали власниками рустикальної землі, яка була в їхньому користуванні до реформи. Сервітути (обмежене право користування за певну плату чужим нерухомим майном, зокрема лісами, пасовищами, луками), якими до реформи спільно користувалися земельні власники і селяни, залишалися власністю перших. Селяни могли користуватися ними за відповідну плату на основі спільної угоди. Лише в 1853 р. за спеціальним законом установлено умови викупу або регулювання користування сервітутами.

Селянин повинен одержати землі рівно стільки, скільки необхідно, щоб прив'язати його до села, і не допустити переїзду в місто. Іншими словами, землі наділяли стільки, щоб її селянину не вистачало, тобто щоб він був прив'язаний до поміщицького господарства, вимушений йти в кабалу. Як наслідок, тільки 4,8% селян отримали наділи в розмірі, що забезпечував прожитковий мінімум, тоді як основна маса одержала менше землі, ніж мала до реформи. Розміри селянських наділів визначалися трьома місцевими положеннями, які враховували специфіку поземельних відносин у різних районах України. Зокрема, губернії Катеринославська, Херсонська і частково Таврійська, а також деякі повіти Харківської і Чернігівської губерній згідно з одним із місцевих «Положений» поділялися на три основні смуги: нечорноземну, чорноземну й степову. Ці смуги додатково поділялися на місцевості, для кожної з яких визначався розмір наділу на селянську душу, в який входили як присадибні ділянки, так і орні, сінокосні землі і пасовиська. Крім того, «Положение» передбачало й іншу можливість обмеження селянського наділу. Наприклад, якщо сільська община виявляла бажання викупити землю у власність, поміщик мав право відрізати собі дві третини наділу. Він також міг за домовленістю з селянами виділити їм безплатно лише четверту частину вищого або зазначеного наділу, а решту землі залишити собі. Певні відмінності мало «Положение» про поземельне упорядкування селян, поселених на поміщицьких землях губерній: Чернігівської, Полтавської та частини Харківської. Його специфіка полягала в тому, що в основу наділення селян землею був покладений принцип спадкоємно-сімейного землекористування. Земля розподілялася в межах сільської общини не на зрівняльних засадах з періодичними переділами, як це робилося за общинної форми землекористування, а на основі сімейних ділянок, що складалися з садиби та польового наділу, або тільки з садиби. Вищий наділ на душу, залежно від місцевості, коливався від 2,75 до 4,5 десятин, нижчий становив половину вищого. При цьому, якщо існуючий селянський наділ перевищував вищий розмір наділу, розрахованого на всю селянську общину, то поміщику дозволялося відрізати цей надлишок у своє безпосереднє розпорядження. Якщо після надання землі в користування селян у розпорядженні поміщика залишалося менше однієї третини загальної кількості угідь, що йому належали, то він міг утримувати у своєму безпосередньому розпорядженні до третини всієї кількості угідь.

6.Форми власності на землю, передбачені реформою

Особливістю шляхетського землеволодіння була наявність латифундій. Селяни, що мали наділи, становили близько 70% населення. Земля, якою селяни раніше тільки користувалися, зі скасуванням панщини переходила у їхню власність, тобто ставала приватною. Реформа 1848 р. перетворила рустикальні землі на приватну власність селян.

Реформа 1861 р. зберегла дві основні форми землеволодіння, які склалися історично: громаду, яка існувала на більшій частині території України, і подворові. Общинна власність на землю була особливим видом спільного користування нею. Відповідно вказівкам другого департаменту Урядового сенату від 25 лютого і 10 березня 1908р. різниця між поняттями суспільної та спільної власності полягала в тому, власником першій було суспільство як юридична особа, відокремлена від її членів, а власником іншого - окремі особи. Громада представляла собою форму "поземельного порівняння" смуг і земельних наділів шляхом здійснення періодичних "загальних переділів", а в періоди між ними - "приватних переділів". Порівняння проводилися в залежності від зміни сімейного складу дворів. При подворовому землекористуванні розміщення і розміри смуг і земельних наділів залишалися незмінними.

7.Наслідки реформи

Реформа, яка відмінила кріпацтво в західноукраїнських землях, не поліпшила становища селянства, вони втратили частину земель, якими користувалися раніше, а також повинні були сплачувати значні кошти на індемнізацію. Але при цьому вони ставали власниками своїх наділів, отримували право вільного розпорядження ними, що відкривало шлях до більш ефективного їх використання, зростання товарного виробництва. Однак це мало і негативні наслідки, посилило соціальну диференціацію селянства, малоземелля та безземелля більшості західноукраїнських селян. У 1852-1866 рр. великі землевласники володіли у Галичині 44,4 % сільськогосподарських угідь, Буковині - 54 %, Закарпатті - 70 %. Половина галицьких селян стала власниками менш ніж 10 моргів землі (приблизно 5 га). Селяни до 1890 р. отримали лише 0,5 з 4 млн га сервітутів, програвши судові процеси. Упродовж 1858-1898 рр. селяни Галичини і Малопольщі сплатили разом з процентами за облігації 222,2 млн зл. р., або 5,5 млн щорічно, що в 2,3 разу перевищувало вартість земельної ренти до реформи. Заборгованість державі в сумі 100 млн зл. р. мали виплачувати до 1943 р. Цього не сталося внаслідок розпаду Австро-Угорської імперії. До пропінаційного фонду крайової адміністрації селяни до 1910 р. сплатили 124,4 млн крон, котрі сплачувало податками все населення.

Реалізація реформи почалася в 1863 р. після закінчення строку укладання уставних грамот. На той час у власності поміщиків залишилося 18,5 млн десятин землі, у користування селянам було передано 6,7 млн га землі, що становило 26,56 % від усієї поміщицької землі. За офіційними даними, в ході реформування від селянських господарств відокремлено 28-31% земель дореформеного користування, в окремих місцевостях ця величина досягала 40-70%. Селянські землі збільшилися на Правобережжі. Поміщики проводили розмежування землі на свою користь, заміняли кращі селянські землі на гірші, утворювали черезсмужжя, часто переносили селянські садиби. Пасовища, сіножаті та ліси, частина яких після реформи була залишена у спільному користуванні селян і поміщиків, після сенатського указу 1886 р. майже повністю стали власністю останніх. Із 2,65 млн поміщицьких ревізьких душ польові наділи отримали 87 %, дарчі - 3,9, без наділів залишилися 9,1 % селян. У подвірно-спадкове землеволодіння було надано 41,5 % надільної селянської землі. У громадсько-передільному користуванні залишалося 58,5 % землі.

За переписом 1877р. 2878 тис. селянських дворів уклали викупну угоду і вважалися власниками 18,16 млн дec. надільної землі. Селянський двір отримав в середньому 6,3 десятини. У приватній власності було 17 953 тис. дec, з них у селян - 776 тис. дec, дворян -16174 тис, монастирів і церкви - 96 тис, міського населення --15188 тис. dec1 Приблизно 5 % землі належало державі. Ринкова вартість отриманої селянами землі за цінами 1857- 1861 pp. становила 128 млн руб. Первісний борг поміщицьких селян України викупними позиками становив 166,8 млн руб. У середньому викупні платежі на ревізьку душу за наділ у 3 дес. становили 4- 6 руб. на рік. Селяни мали сплатити 503 млн руб. До скасування платежів з 1 січня 1907 р. вони сплатили 382 млн руб. Отже, поміщики зберегли не лише землю, а й той прибуток, що вони отримували до реформи. Царський уряд забезпечив для них 5-процентну ренту впродовж майже півстоліття.