Фройд З.Я та Воно

Фройд З. Я ТА ВОНО //

// Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення): навч. посіб. / за ред. акад. НАН України

Л.В. Губерського. – К.: Знання, 2009. – С. 293- 302.

СВІДОМЕ ТА НЕСВІДОМЕ

Розмежування психіки на свідоме та несвідоме є головною передумовою психоаналізу, і лише це дає можливість зрозуміти та піддати науковому до­слідженню дуже важливі патологічні процеси душевного життя, що трап­ляються досить часто. Інакше кажучи, психоаналіз не може вважати сві­доме сутністю психіки, а повинен розглядати свідомість як властивість пси­хічного, яка може приєднуватися або не приєднуватися до інших його влас­тивостей.

...Для більшості філософськи освічених людей ідея психічного, яке одно­часно не було б свідомістю, до такої міри є незрозумілою, що видається аб­сурдною та несумісною з простою логікою. Це відбувається, як я гадаю, тому, що вони ніколи не досліджували феноменів гіпнозу та сновидінь, які також мають стосунок до психічного, і які —- не кажучи вже про всю сферу патоло­гічних явищ — вимагають такого розуміння.

...До терміна або поняття несвідоме ми дійшли... шляхом перероблення досвіду, в якому велику роль відіграє душевна динаміка. Ми дізналися, тобто змушені були визнати, що існують досить потужні душевні процеси або уявлення, які можуть мати такі самі наслідки для душевного життя, як і всі інші уявлення... Досить сказати: тут розпочинається психоаналітична теорія, яка стверджує, що такі уявлення не стають усвідомленими тому, що їм протидіє відома сила, позаяк вони могли б бути усвідомленими, і тоді ми б побачили, як вони мало відрізняються від усіх інших загальновідомих психічних елементів. Цю теорію неможливо спростувати завдяки тому, що психологічній техніці знайшлися засоби, за допомогою яких можна ліквідувати силу, що протидіє, і довести відповідні уявлення до свідомості. Стан, за якого вони перебували до усвідомлення, ми називаємо витісненням, а сила, яка призвела до витіснення і підтримує його, відчувається нами під час психоаналітичної роботи як спротив.

Поняття несвідомого ми, таким чином, отримали з учення про витіснен­ня. Витіснене ми розглядаємо як типовий приклад несвідомого. Ми бачимо однак, що існує кілька несвідомих: латентне, проте спроможне стати усвідомленим, і витіснене, яке само по собі та без подальшого не здатне стати усвідомленим... Латентне несвідоме, яке є несвідомим лише в описовому, однак не динамічному сенсі, називається нами досвідомим; термін "несвідоме" ми застосовуємо лише відносно витісненого динамічного несвідомого.

...Ми створили для себе уявлення про цілісну організацію душевних процесів в одній особистості і позначаємо її як Я цієї особистості. Це Я пов'язане зі свідомістю, воно панує над спонуканням до руху, тобто до розрядки збудження у зовнішній світ. Це та душевна інстанція, яка контролює всі окремі процеси, яка вночі засинає, однак усе-таки керує цензурою сновидінь. З цього Я походить також витіснення, завдяки якому відомі душевні спонукання підлягають вилученню не лише зі свідомості, а й з інших сфер впливів та дій. Це вилучення через витіснення в аналізі протиставляє себе Я, і зав­дання аналізу полягає в тому, щоб ліквідувати спротив, який Я вчиняє за спроб наблизитися до витісненого. Під час аналізу ми спостерігаємо, як хвора людина, якщо перед нею ставляться відомі завдання, відчуває труднощі; її асоціації припиняються, як тільки вони мають наблизитися до витісненого. Тоді ми кажемо їй, що вона перебуває під владою спротиву, однак сама про це нічого не знає, і навіть у тому випадку, коли на основі відчуття дискомфорту вона повинна здогадатися, що на неї діє певний спротив, вона все ж не вміє ні назвати його, ні вказати на нього. Однак, оскільки спротив, безсумнівно, належить її Я, то ми опиняємося у несподіваній ситуації. Ми знайшли в самому Я дещо таке, що також є несвідомим і виявляється подіб­но до витісненого, тобто чинить потужний вплив, не переходячи у свідомість, і для усвідомлення якого потрібна особлива робота. Наслідком такого спо­стереження для психоаналітичної практики є те, що ми потрапляємо в не­скінченну множину труднощів та незрозумілостей, якщо хочемо дотримува­тися звичних способів вираження, наприклад бажаємо звести явище невро­зу до конфлікту між свідомістю і несвідомим. Відповідно до нашої теорії структурних відносин душевного життя, ми повинні таке протистояння за­мінити іншим, а саме: цілісному Я протиставити витіснене, яке від нього відкололося.

Проте наслідки нашого розуміння несвідомого ще більш важливі. Зна­йомство з динамікою внесло першу корективу, структурна теорія вносить наступну. Ми дійшли висновку, що несвідоме не збігається з витісненим; залишається правильним, що все витіснене неусвідомлене, однак не все не­свідоме є витісненим. Навіть частина Я (один Бог наскільки важлива частина) може бути несвідомою і без жодного сумніву і є такою. І це несвідоме в Я не є латентним у сенсі досвідомого, інакше його б не можна було зробити активним без усвідомлення та сама свідомість не становила б стільки труднощів. Коли ми, таким чином, опинилися перед необхідністю визнання третього невитісненого несвідомого, то нам доводиться визнати, що властивість несвідомого втрачає для нас своє значення. Воно перетворюється на багатозначну якість, яка не дає змогу робити широкі та беззастережні ви­сновки...

II

Я ТА ВОНО

Патологічні вишукування відволікли наш інтерес виключно у бік витіс­неного. Після того як ми довідалися про те, що і Я в певному сенсі слова може бути несвідомими, нам хотілося більше дізнатися про Я...

Все наше знання постійно пов'язане зі свідомістю. Навіть несвідоме ми можемо пізнати лише шляхом перетворення його у свідоме. Проте яким чином це можливо? Що означає: зробити дещо свідомим? Як це може відбутися?

...Ми вже зазначили, що свідомість становить поверховий шар душевного апарату, тобто ми зробили його функцією певної системи, яка просторово найближча до зовнішнього світу... Само по собі зрозуміло, що всі відчуття, які надходять ззовні є усвідомленими (чуттєві сприйняття), а також зсередини, які ми називаємо відчуттями та почуттями. Проте що відбувається з тими внутрішніми процесами, які ми — дещо брутально та недостатньо — можемо назвати розумовими процесами?...

Я гадаю, тут було б доречним дослухатися до запропонованого одним автором, який з особистих міркувань даремно намагається запевнити, що нічого спільного з високою та строгою наукою не має. Я маю на увазі Г. Гроддека, який невтомно повторює, що те, що ми називаємо своїм Я, в житті пере­важно виявляється пасивно, що нас, за його словами, "поборюють" невідомі і непідвладні нам сили. Усі ми переживаємо такі відчуття, хоча б вони і не оволодівали нами настільки, щоб виключити все інше, я відверто заявляю, що поглядам Гроддека потрібно відвести належне місце в науці. Я пропоную враховувати такі погляди і назвати сутність, яка походить із системи (сприйняття), що перебуває на початку досвідомою, іменем Я, а ті інші сфери психічного, до котрих ця сутність втручається і які є несвідомими, позна­чити, як і Гроддек, словом Воно.

Ми незабаром побачимо, чи можна отримати з такого розуміння щось корисне для описання та розуміння. Згідно із запропонованою теорією індивідуум постає перед нами як непізнанне і несвідоме Воно, на поверхні якого покоїться Я, що виникло з системи W (сприйняття) як ядра... Я не цілковито охоплює Воно, а покриває його лише настільки, наскільки система W утворює його поверхню, тобто розташоване відносно нього приблизно так, як зародковий диск розташований у яйці. Я і Воно не розділені чіткою межею, і з останнім Я зливається знизу.

Проте витіснене також зливається з Воно і є тільки його частиною. Витіснене завдяки спротиву витіснення різко відокремлене лише від Я; за допомогою Воно йому відкривається можливість злитися з Я. Зрозуміло, звідси, що майже всі розмежування, які ми намагалися описати на основі цих патологій, мають стосунок лише до відомих нам поверховим шарам душев­ного апарату...

Не важко переконатися в тому, що Я є лише видозміненою під прямим впливом зовнішнього світу та за посередництвом W — Вw (сприйняття - свідомість) частиною Воно, своєрідним продовженням диференціації повер­хового шару. Я намагається також сприяти впливу зовнішнього світу на Воно і здійсненню тенденцій цього світу, воно прагне замінити принцип за­доволення, який повністю панує у Воно, на принцип реальності. Сприйняття має для Я таке саме значення, як потяг для Воно. Я уособлює те, що можна назвати розумом і розсудливістю, всупереч Воно, яке містить пристрасті. Все це відповідає загальновідомим і популярним розмежуванням, однак може вважатися правильним лише для декотрого окремого — або в ідеалі правильного — випадку.

Велике функціональне значення Я полягає в тому, що за нормальним умов йому надана влада над спонуканням до руху. Відносно Воно Я схоже на вершника, який має вгамувати переважаючу міць коня, з тією тільки від¹мінністю, що вершник намагається здійснити це власними силами, а Я силами запозиченими. Це порівняння може бути продовжено. Подібно до вершника, якщо він не хоче розлучитися з конем, часто доводиться вести його лише туди, куди коневі заманеться, так і Я зазвичай перетворює волю Воно в дію так, ніби це є його власне бажання.

Я виникає і відокремлюється від Воно, ймовірно, не лише під впливом системи W (сприйняття), а й під впливом іншого моменту. Власне тіло, на­самперед його поверхня, постає як місце, від якого може виходити як зов­нішнє, так і внутрішнє сприйняття. Через зір тіло сприймається як інший об'єкт, але сприйманню на дотик воно надає подвійні відчуття, декотрі з яких можуть бути дуже схожими на внутрішнє відчуття. В психофізіології докладно описувалося, як власне тіло відокремлюється від світу сприйнять. Відчуття болю, ймовірно, також відіграє при цьому деяку роль, а спосіб, яким під час болісних хвороб людина отримує нові знання про свої органи, є типовим способом щодо того, як узагалі складається уявлення про своє тіло.

Я насамперед тілесне, воно є не лише поверховою істотою, а й навіть про­екцією декотрої поверхні. Якщо шукати анатомічну аналогію, то його щвидше за все можна уподібнити "мозковій людинці" анатомів, яка міс­тяться в мозковій корі ніби головою донизу, п'ятами догори, дивиться назад, а ліворуч, як відомо, знаходиться мовленнєва зона.

Відношення Я та свідомості обговорювалося часто, однак тут необхідно знову навести деякі важливі факти. Ми звикли всюди привносити соціальну або етичну оцінки, і тому нас не дивує те, що гра ницих пристрастей відбува­ється у несвідомому, однак ми наперед переконані у тому, що душевні функ­ції тим легше досягають свідомості, чим вища їх оцінка. Натомість психоло­гічний досвід не виправдовує наших очікувань. З одного боку, ми маємо до­кази того, що навіть найскладніша інтелектуальна робота, яка зазвичай вимагає напружених міркувань, може відбуватися несвідомо, не дійшовши до свідомості. Такі випадки цілком безперечні, вони відбуваються, наприклад, у стані сновидіння і полягають у тому, що людина після прокидання знаходить розв'язок складної математичної або іншої задачі, над якою вона билася безрезультатно досі.

Проте найбільше здивування викликає інший факт. Зважаючи на наш аналіз, ми дізнаємося про існування людей, у яких самокритика і совість, тобто безперечно високо оцінені душевні вияви, виявляються несвідомими і, залишаючись такими, зумовлюють найважливіші вчинки; та обставина, що спротив в аналізі залишається несвідомим, не є, звідси, єдиною ситуаці­єю такого роду. Ще більше бентежить нас нове спостереження, яке призво­дить до необхідності, попри найретельнішу критику, враховувати несвідоме відчуття провини, — факт, який загадує нові загадки, особливо коли нас усе більше і більше охоплює переконання в тому, що несвідоме почуття прови­ни відіграє у більшості неврозів економічно вирішальну роль і створює найміцнішу перешкоду для одужання. Повертаючись до нашої оціночної шкали, ми повинні сказати: не тільки найглибше, а й найвеличніше у Я може бути несвідомим.

Отже, нам немов демонструється те, що раніше говорилося про свідоме Я, а саме що воно насамперед є "тілесним Я".

III

Я ТА НАД-Я (Я-ІДЕАЛ)

Якби Я було лише частиною системи Воно, яка визначається впливом системи сприйняття, тільки представником реального зовнішнього світу в душевній сфері, все було б просто.

В іншому місці вже пояснювалися мотиви, які наштовхнули нас робити припущення щодо існування декотрої інстанції в Я, яку можна назвати Я-ідеалом або Над-Я. Ці мотиви цілком правомірні. Те, що ця частина Я не так міцно пов'язана зі свідомістю, є несподіванкою, яка вимагає пояснення.

Нам доведеться розпочинати здалеку. Нам поталанило зрозуміти муче­ницьке страждання меланхоліка завдяки припущенню, що в Я відтворено загублений об'єкт, тобто відбулася заміна прихильності до об'єкта ідентифікацією. Водночас, однак, ми ще не зрозуміли всього значення цього процесу і не знали, наскільки часто він повторюється. З того часу ми кажемо: така заміна відіграє велику роль у формуванні Я, а також має істотне значення у творенні того, що ми називаємо характером.

На початку примітивної оральної фази розвитку індивіда важко відрізнити володіння об'єктом від ідентифікації. Пізніше можна вдатися до припущення, що бажання оволодіти об'єктом походить з Воно, яке відчуває еротичний потяг як потребу. Спочатку ще кволе Я отримує від прихильності до об'єкта знання, задовольняється ним або прагне ліквідувати його шляхом витіснення.

Якщо ми маємо потребу в сексуальному об'єкті або нам доводиться відмовитися від нього, з Я нерідко відбуваються зміни, які, на кшталт меланхолії, потрібно розуміти як вторгнення об'єкта в Я; найближчі подробиці цього заміщення нам поки що невідомі. Можливо, за допомогою такої інтроспекції (вторгнення)... Я полегшує або уможливлює відмову від об'єкта., а Можливо, це ототожнення є тією умовою, за якої Воно взагалі відмовляється від своїх об'єктів. У будь-якому випадку цей процес, особливо на ранніх стадіях розвитку, спостерігається дуже часто: він дає нам можливість припустити, що характер Я є осадом відкинутих прихильностей до об'єкта, що він містить історію цих виборів об'єктів. Оскільки характер особистості відкидає або приймає ці впливи з історії еротичних виборів об'єкта, природно припустити цілу шкалу спротиву. Ми вважаємо, що в рисах характеру жінок, які мали великий досвід кохання, легко знайти відгук їхньої прихильності до об'єкта. Необхідно також узяти до уваги випадки одночасної прихильності до об'єкта та ідентифікації, тобто зміни характеру до того, як відбулася відмова від об'єкта...

Інший підхід до явища демонструє, що таке перетворення еротичного вибору об'єкта на змінене Я є також тим способом, яким Я отримує можливість оволодіти Воно і поглибити свої відносини з ним, правда, ціною вагомої поступливості щодо його переживань. Набуваючи рис об'єкта, Я немов нав'язує Воно самого себе як об'єкт кохання, намагається відшкодувати йому його втрату, звертаючись до нього такими словами: "Дивися, ти вже можеш кохати мене — я так схоже на об'єкт".

Перетворення об'єкт-лібідо в нарцисичне лібідо, очевидно, несе з собою відмову від сексуальних цілей, певну десексуалізацію, а отже, своєрідну сублімацію. Більше того, тут виникає питання, яке заслуговує на уважний розгляд, а саме: чи не є це звичайний шлях до сублімації, чи не відбувається будь-яка сублімація за рахунок втручання Я, яке на початку перетворює сексуальне об'єкт-лібідо на нарцисичне лібідо для того, щоб в майбутньому прагнути, можливо, іншої мети? До цього питання ми ще повернемося.

Хоча ми і відхиляємося від нашої мети, однак необхідно зупинити на деякий час нашу увагу на об'єктних ідентифікаціях Я. Якщо такі множаться, стають занадто численними, потужними та несумісними одна з одною, то це легко може призвести до патологічних наслідків. Справа може дійти до розщеплення Я, оскільки окремі ідентифікації завдяки протистоянню відокремлюються одна від одної і таємниця так званої "множинної особистості", можливо, полягає якраз у тому, щоб окремі ідентифікації по черзі оволодівають свідомістю. Навіть якщо справа не заходить так далеко, все-таки створюється підґрунтя для конфліктів між різними ідентифікаціями, на які розкладається Я, конфліктів, які в кінцевому підсумку не зажди можуть називатися патологічними.

Як би не зміцнів у майбутньому спротив характеру щодо впливу відки­нутих прихильностей до об'єкта, все-таки вплив перших ідентифікацій, які виникли ще в ранньому дитинстві буде широким та стійким. Ця обставина змушує нас повернутися назад до моменту виникнення Я-ідеалу, оскільки за ним прихована перша і найважливіша ідентифікація з батьком у найраніший період історії розвитку особистості. Така ідентифікація, гадаю, не є наслідком або результатом прихильності до об'єкта; вона є прямою, безпоредньою і більш ранньою, ніж будь-яка інша прихильність до об'єкта. Однак вибір між об'єктами, який має стосунок до першого сексуального періоду стосовно батька та матері, за нормальних умов приводить, гадаю, до такої ідентифікації і тим самим підсилює первинну ідентифікацію.

Всі ці стосунки настільки складні, що виникає необхідність розглянути їх докладніше. Є два моменти, які зумовлюють цю складність: трикутне розташування Едіпового відношення і початкова бісексуальність індивіда.

Спрощений випадок для дитини чоловічої статі має такий вигляд: досить рано дитина відчуває до матері об'єктну прихильність, яка розпочинається з материнських грудей і постає типовим вибором об'єкта як опори; з батьком же хлопчик ідентифікується. Ці відношення існують деякий час паралель­но, допоки посилення сексуального потягу до матері й усвідомлення того, що батько є перешкодою для такого потягу, не викликає Едіпового комплек­су. Ідентифікація з батьком віднині набуває ворожого забарвлення і пере­творюється на бажання усунути батька і замінити його собою. З тих пір ставлення до батька має амбівалентний характер, створюється враження» ніби наявна із самого початку в ідентифікації амбівалентність стала явною. "Амбівалентна установка" у ставленні до батька і лише ніжний об'єктний потяг до матері утворюють для хлопчика зміст простого, позитивного Едіпо­вого комплекса.

За руйнації Едіпового комплексу необхідно відмовитися від об'єктної прихильності до матері. Замість неї можуть з'явитися дві речі: або ідентифі­кація з матір'ю, або посилення ідентифікації з батьком. Останню ми зазвичай розглядаємо як більш нормальний випадок, який дає змогу зберегти певною мірою ніжне ставлення до матері. Завдяки зникненню Едіпового комплексу мужність характеру хлопчика, таким чином, зміцнилася. Відпо­відно аналогічно Едіпова установка маленької дівчинки може завершитися ідентифікацією з матір'ю, яка зміцнюватиме жіночний характер дівчинки.

Ці ідентифікації не відповідають нашим очікуванням, оскільки вони не вводять полишений об'єкт в Я; проте і такий наслідок є можливим, причому у дівчаток він легше спостерігається, ніж у хлопчиків. В аналізі досить часто доводиться стикатися з тим, що маленька дівчинка, після того, як їй довело­ся відмовитися від батька як об'єкта кохання, виявляє мужність та іденти­фікує себе з батьком, тобто з загубленим об'єктом. Зрозуміло, що все це за­лежить від того, чи достатньо потужні її чоловічі задатки, у чому б вони не полягали.

Отже, перехід Едіпової ситуації в ідентифікацію з батьком або матір'ю залежить в обох статях, гадаю, від відносної сили задатків тієї чи іншої статі. Це один спосіб, яким бісексуальність втручається в долю Едіпового комп­лексу. Інший спосіб ще більше важливий. Насправді, виникає таке вражен­ня, що простий Едіпів комплекс узагалі не є найчастішим випадком, а від­повідає деякому спрощенню чи схематизації, яка практично здійснюється, правда, досить часто. Більш докладне дослідження відкриває в більшості випадків повний Едіпів комплекс, який буде двояким — позитивним і не­гативним — залежно від первинної бісексуальності дитини, тобто хлопчик перебуває не лише в амбівалентному ставленні до батька та зупиняє свій ніжний вибір на матері, однак водночас він поводиться як дівчинка, виявляє ніжне жіноче ставлення до батька і відповідно ревнощі та ворожість до мате­рі. Це вторгнення бісексуальності досить ускладнює аналіз відносин між первинними виборами об'єкта та ідентифікаціями і перешкоджає зрозумі­лому описанню їх. Можливо, що встановлена у ставленні до батьків амбіва­лентність має бути повністю віднесена на рахунок бісексуальності, а не ви­никає, як я досі стверджував, з ідентифікації внаслідок суперництва.

Я гадаю, що ми не помилимося, коли припустимо існування повного Едіпового комплексу взагалі в усіх людей, особливо у невротиків. Аналітич­ний досвід відкриває незабаром, що у відомих випадках та чи інша складова цього комплексу зникає, залишаючи тільки ледве помітний слід, так що створюється ряд, один кінець якого займає позитивний комплекс, інший кінець — зворотний, негативний комплекс, тоді як середні ланки зображу­ють повну форму з неоднаковою участю обох компонентів. За зникнення Едіпового комплексу чотири потяги, які він уміщує сполучаються у такий спосіб, що з них виходить одна ідентифікація з батьком та одна з матір'ю, причому ідентифікація з батьком утримує об'єкт-мати позитивного комп­лексу та одночасно заміняє об'єкт-батька зворотного комплексу; аналогічні явища мають місце за ідентифікації з матір'ю...

Отже, можна зробити грубе припущення, що внаслідок сексуальної фази, яка характеризується пануванням Едіпового комплексу, в Я накопичуєть­ся осад, що складається з утворення обох названих, певним чином узгодже­них одна з одною ідентифікацій. Ця зміна в Я зберігає особливе місце. Вона протистоїть іншому змісту Я як Я-ідеал або над-Я.

Натомість Над-Я не є простим осадом від першого вибору об'єкта, здій­сненим Воно, йому притаманне також значення енергійного реактивного утворення відносно них. Його відношення до Я не вичерпується вимогою "ти мусиш бути таким самим як (батько)", воно виражає також заборону: "Та­ким (як батько) ти смієш бути, тобто ти не смієш робити все те, що робить батько, деякі вчинки залишаються виключно його правом". Це подвійне об­личчя Я-ідеалу зумовлено тим фактом, що над-Я намагалося витіснити Едіпів комплекс, більше того — могло виникнути лише завдяки цій різкій зміні. Витіснення Едіпового комплексу було, очевидно, нелегким завданням. Оскільки батьки, особливо батько, усвідомлюються як перешкода щодо здійснення Едіпових потягів, то інфантильне Я накопичувало сили для цього витіснення через створення в собі такої самої перешкоди. Ці сили воно запозичувало певним чином у батька, і таке запозичення є актом, вищою мірою здатним викликати наслідки. Над-Я збереже характер батька, і чим сильніший був Едіпів комплекс, тим стрімкіше було його витіснення (під впливом авторитету, релігії, освіти, читання), тим строгіше незабаром над-Я пануватиме над Я як совість, а можливо, і як несвідоме відчуття провини. Звідки береться міць для такого панування, звідки його примусовий харак­тер, який набуває форми категоричного імперативу, — з цього приводу я ще висловлю свої міркування.

Зосередивши ще раз увагу на описаному вище виникненні над-Я, ми по­мітимо в ньому результат двох надзвичайно важливих біологічних чинників: тривалої дитячої безпорадності й залежності людини та наявності в неї Еді­пового комплексу, який був нами редукований навіть до перерви у розвитку лібідо, що утворився завдяки латентному періоду, тобто до двократного на­чала статевого життя. Ця остання обставина є, мабуть, специфічною особ­ливістю людини, згідно з психологічною гіпотезою, наслідком того поштовху до культурного розвитку, який був насильницьки викликаний у льодовико­вий період. Таким чином, відокремлення над-Я від Я не випадкове, воно ві­дображає найважливіші риси розвитку як індивіда, так і роду і навіть біль­ше: надаючи батьківському впливу тривалого вираження, воно увіковічує існування чинників, яким зобов'язане своїм походженням.

Нескінченну кількість разів психоаналізу дорікали тим, що він не ціка­виться вищим, моральним, надособистісним в індивіді. Таке дорікання несправедливе двічі — історично і методологічно. Історично — тому що психоаналіз із самого початку приписував моральним та естетичним тенденціям в Я прагнення до витіснення, методологічно — внаслідок небажання зрозу­міти, що психоаналітичне дослідження не могло виступати, на кшталт філософської системи, із завершеним колом своїх положень, однак мало крок за кроком просуватися в розумінні складного душевного життя шляхом аналітичного розчленування як нормальних, так і аномальних явищ. Тепер, коли ми зважилися підійти, наостанку, до аналізу Я, ми можемо відповісти всім, хто, вражений від власної моральної свідомості, наполягав на необхідності вищого в людині: "Воно безперечно повинно існувати, але Я-ідеал чи над-Я, вираження нашого ставлення до батьків, якраз і є вищою істотою. Ще в ди­тинстві ми знали цих вищих істот, були здивовані ними і відчували жах перед ними, однак незабаром ми прийняли їх у самих себе".

Таким чином Я-ідеал є спадкоємцем Едіпового комплексу, отже, вира­женням найміцніших рухів Воно та долі його лібідо. Висунувши цей ідеал, Я змогло оволодіти Едіповим комплексом і водночас підкоритися Воно. Тоді, коли Я переважно є представником зовнішнього світу, реальності, над-Я виступає йому назустріч як довірена особа внутрішнього світу, або Воно. І ми тепер підготовлені до того, що конфлікти між Я та Я-ідеалом у кінцевому підсумку відображатимуть суперечність реального і психічного, зовнішньо­го і внутрішнього світів.

Усе, що біологія і людська історія створили у Воно та зафіксували в ньо­му, — все це приймається Я у вигляді утворення ідеалу і знову індивідуаль­но переживається ним. Унаслідок історії формування Я-ідеал має найтісні­ший зв'язок із філогенетичною та архаїчною спадщиною індивідуума. Те, що в індивідуальному душевному житті належало найглибшим шарам, на­буває завдяки утворенню Я-ідеалу найвищого з боку наших оцінок змісту людської душі… Не важко показати, що Я-ідеал відповідає всім вимогам, які висувають стосовно вищого початку в людині. Як пристрасна прихильність до батька він містить у собі зерно, з якого зросли всі релігії. Судження про власну недовершеність у порівнянні Я зі своїм ідеалом викликає релігійне почуття благоговіння, на яке спирається пристрасно віруюча людина. У по­дальшому розвитку роль батька перейде до вчителів та авторитетів; їх запо­віді та заборони зберігають свій вплив у Я-ідеалі, здійснюючи як совість мо­ральну цензуру. Неузгодженість між вимогами совісті та діяльністю Я від­чувається як відчуття провини. Соціальні почуття ґрунтуються на ідентифі­каціях з іншими людьми на основі однакового Я-ідеалу.