2. Міжнародний Суд і Міжнародний арбітраж та їх роль у розв’язанні міжнародних економічних спорів

Публічно-правові спори економічного змісту, як уже зазначалося, вирішуються через міжнародні суди, міжнародні арбітражі, а також через інші органи розгляду спорів, які функціонують в рамкам певних міжнародних організаціях.

На забезпечення виконання зобов'язань міжнародних економічних договорів спрямована діяльність Міжнародного Суду ООН, Міжнародного Арбітражу та деяких інших юрисдикційних органів регіональних та галузевих міжнародних організацій (Організації по безпеці та співробітництві в Європі, Європейських співтовариств, Співдружності Незалежних Держав, Світової організації торгівлі та інших), які покликані вирішувати в числі інших і міжнародні економічні спори. Всі зазначені міжнародні структури можуть бути об’єднані за назвою «міжнародні судово-арбітражні установи». Їх функціонування і використання при цьому міжнародно-правових матеріальних та міжнародно-процесуальних норм слід розглядати як один із важливих напрямів забезпечення виконання зобов’язань, що випливають з міжнародних договорів, зокрема, і з міжнародних економічних договорів.

Одним із авторитетних міжнародних юрисдикційних органів є Міжнародний Суд ООН, який був створений відповідно до Статуту ООН у 1945 р. у складі 15 суддів, що обираються Радою Безпеки і Генеральною Асамблеєю ООН (незалежно одна від одної) абсолютною більшістю голосів строком на 9 років. Кожні три роки склад суду оновлюється на третину. Судді можуть обиратись із громадян будь-якої країни – члена ООН, але не більше одного представника від країни. Статут Міжнародного Суду зазначає, що Суд складається з колегії незалежних суддів, обраних, незалежно від їх громадянства, із числа осіб високих моральних якостей, які задовольняють вимоги, що висуваються в їх країнах для призначення на вищі судові посади, або являються юристами з визнаним авторитетом у сфері міжнародного права (ст. 2). Члени Суду не можуть виконувати ніяких політичних або адміністративних обов’язків і не можуть присвятити себе ніякому іншому заняттю професіонального характеру (ст. 16). Вони при виконанні своїх судових обов’язків користуються дипломатичними привілеями та імунітетами (ст. 19).

Суд може по мірі необхідності створювати одну а декілька камер, в складі 3-х або більше суддів, на розсуд Суду для роботи над розглядом відповідних категорій справ, наприклад, трудових справ і справ, які стосуються транзиту та зв’язку. Він може у будь-який час створити камеру для розгляду окремої справи. Проте, справи заслуховуються і вирішуються камерами, якщо про це просять сторони (ст. 26). Рішення камер вважається рішенням Міжнародного Суду. Слід зазначити, що не дивлячись на можливість створення таких камер, вони створюються досить рідко.

Глава 2 Статуту Міжнародного Суду (ст.ст. 34-38) закріплює його компетенцію. В цій главі зазначається, що сторонами по справам, які розглядаються судом, можуть бути лише держави. Відповідно до умов свого регламенту Суд може звернутися із запитами до публічних міжнародних організацій і отримати інформацію по справі, яка знаходиться на його розгляді, а також отримує подібну інформацію, яка надається указаними організаціями за їх власною ініціативою.

Суд відкритий для держав, які є учасниками Статуту Міжнародного Суду. Умови, на яких Суд відкритий для інших держав, визначаються Радою Безпеки. Щодо держав, які не є Членами Об’єднаних Націй, але які є стороною по справі, Суд визначає суму, яку ця сторона повинна внести на покриття витрат Суду. До ведення Суду відносяться всі справи, які будуть передані йому сторонами і всі питання, спеціально передбачувані Статутом ООН або чинними договорами та конвенціями. Держави-учасники цього Статуту можуть в любий час заявити, що вони визнають, без особливої про те згоди ipso facto, відносно будь якої іншої держави, яка б прийняла таке ж зобов’язання, юрисдикцію Суду обов’язковою по всіх правових питаннях, які стосуються: тлумачення договору; будь якого питання міжнародного права; наявності факту, якщо він буде установлений, який являє собою порушення міжнародного зобов’язання; характеру та розмірів відшкодування за порушення міжнародного зобов’язання.

Суд, який зобов’язаний вирішувати передані йому спори на основі міжнародного права, застосовує: міжнародні конвенції, як загальні, так спеціальні, які встановлюють правила, що визнаються державами між якими виник спір; міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаний в якості правової норми; загальні принципи права, які визнанні цивілізованими націями; застереження про те, що рішення Суду обов’язково лише для сторін які приймають участь у даній справі і лише по даній справі, судові рішення й доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй в якості допоміжних засобів для визначення правових норм.

Судочинство регламентується нормами глави ІІІ Статуту (ст.ст. 39, 64), які визначають, що офіційними мовами є французька та англійська. Щодо справ, то вони порушуються в залежності від обставин або нострифікації спеціальної угоди або письмової заяви на ім’я секретаря, в яких повинні бути вказані предмет спору та сторони.

Сторони виступають через своїх представників, а також вони можуть користуватися в Суді за допомогою повірених або адвокатів, які користуються привілеями або імунітетами, необхідними для самостійного вирішення ними своїх обов’язків.

Судочинство складається з двох частин – письмової та усної.

Слухання справ ведеться під керівництвом Голови або, якщо він не може головувати, Віце-Голови. Якщо ні той ні інший не може головувати, то головує старший із присутніх суддей.

В цій главі містяться й інші норми пов’язані із організацією судочинства.

Міжнародний суд може надавати консультативні висновки по будь-якому юридичному питанню, по запиту будь-якого закладу, який уповноважений робити такі запити Статутом ООН або відповідно до цього Статуту. Питання по яким запитуються консультативні висновки Суду, подаються до Суду у письмовій заяві, яка містить точний виклад питання по якому вимагається висновок. До нього додаються всі документи, які можуть служити до роз’яснення питання (ст. 65).

За період з 1947 до 2011 року Міжнародним Судом було розглянуто, на наш погляд, незначна кількість справ, зокрема у 1947 р. – 2 справи, 1948 – 1, 1949 – 6, 1950 – 4, 1951 – 4, 1953 – 3, 1954 – 3, 1955 – 8, 1957 – 6, 1958 – 3, 1959 – 4, 1960 – 2, 1961 – 2, 1962 – 1, 1967 – 2, 1970 – 1, 1971 – 1, 1972 – 3, 1973 – 3, 1974 – 1, 1976 – 1, 1978 –1, 1979 – 1, 1980 – 1, 1981 – 2, 1982 – 1, 1983 – 1, 1984 – 3, 1986 – 3, 1987 – 1, 1988 – 2, 1989 – 4, 1990 – 1, 1991 – 4, 1992 – 3, 1993 – 3, 1994 – 1, 1995 – 3, 1996 – 1, 1998 – 5, 1999 – 17, 2000 – 1, 2001 – 3, 2002 – 3, 2003 – 4, 2004 – 1, 2005 – 1, 2006 – 3, 2008 – 7, 2009 – 3, 2010 – 4, 2011 – 2. Таким чином за цей період за 52 роки було розглянуто лише 151 справу. В 1952, 1956, 1963, 1964, 1965, 1966, 1968, 1969, 1975, 1977, 1985, 1997, 2007 роках за даними офіційного сайту Міжнародного Суду в Гаазі справи не розглядалися.²³ Таким чином, якщо взяти 64 роки функціонування Міжнародного Суду, то можна зробити висновок, що в середньому за один рік розглядалося 2,4 справи. А якщо виключити 13 років, в які не було розглянуто жодної справи, то в середньому за рік розглядалося 3 справи.

Враховуючи практику розгляду справ та низьку, на нашу думку, завантаженість Міжнародного Суду ООН, було б доцільно щоб він розглядав і справи де однією із сторін є міжнародні організації, зокрема і міжнародні економічні організації. Така постановка питання обумовлює перегляд змісту п. 1 ст. 34 Статуту Міжнародного Суду. Її варто викласти, на наш погляд, в такій редакції: «Лише держави та міжнародні організації можуть бути сторонами по справам, які розглядаються Судом». Але зробити це не просто, адже для цього все таки потрібна не лише згода держав-учасників Статуту, а й відповідних міжнародних організацій.

Міжнародний Суд за період своєї діяльності розглядав спори між різними країнами (між Австралією і Японією, Грецією та Італією, Грузією і Росією, Мексикою і США, Аргентиною та Уругваєм та між іншими). Ряд таких спорів описаний в літературі. Найбільш відомими є дві справи: справа «Barcelona Traction, Light and Pawer Company Ltd.» (1970 р.), в якому протистояли Бельгія та Іспанія, і справа «L’Elettronica Sicula S.p.A.» (1989 р.), в якому розглядався спір між США та Італією. Із рішень Суду по цим справам випливає, що держава вправі здійснювати дипломатичний захист відносно багатонаціональних підприємств, які мають національну належність до відповідної країни (ТНК).

В 1957 р. Міжнародний Суд ООН розглянув досить відому справу по спору між Францією та Норвегією, щодо норвежських займів. Із рішення Суду випливає щодо договору між державою та іноземним громадянином або юридичною особою застосовується внутрішнє право даної держави, і, відповідно до зобов’язань по займам повинно прийматися право країни, яка випустила займ.

В 1952 р. Міжнародний Суд розглянув скаргу Великобританії до Ірану з приводу націоналізації іранським урядом англо-іранської нафтової компанії. Іран заявив про непідсудність цього питання Міжнародному Суду. Суд також визнав непідсудність цього спору і не прийняв справу до розгляду.²⁴

Ще одним із таких прикладів був спір, що розглядався за позовом Румунії до України стосовно острову Зміїний. Як відомо, цей зовсім маленький острів (його площа становить 0,17 км²⁾, розташований в Чорному морі на відстані 35 кілометрів від узбережжя в територіальних водах України і входить до складу Кілійського району Одеської області, на ньому відсутні джерела прісної води. Слід зазначити, що після підписання у 1997 році українсько-румунського Договору про відносини про добросусідство та співробітництво, розпочалися переговори про розмежування морських просторів у Чорному морі. Протягом семи років було проведено 24 раунди переговорів, які до бажаних результатів не привели. Особливої гостроти набуло це питання, коли українська компанія «Чорноморнафтогаз» у 2001 році виявила в шельфі досить значні запаси нафти і газу в 40 кілометрах від острова. У зв’язку з цим загострилась проблема щодо з’ясування статусу самого острова і порядку розташування територіальної зони навколо нього. Румунська сторона наполягала на тому, що Зміїний не є островом, а скелею, а це значить, що акваторія навколо нього не може розглядатися як прибережна економічна зона. На Суді представник Міністерства закордонних справ Румунії заявив, що України намагається розширити свої кордони у Чорному морі у супереч міжнародним нормам. Виходячи з цього, 16 вересня 2004 року Румунія подола позов до України у Міжнародний Суд. Ці кроки румунської сторони обумовили відповідну реакцію з боку України, яка почала активно розвивати інфраструктуру острова. Переш за все на ньому офіційно було засноване українське селище Біле, з населенням близько 80 чоловік. Це були працівники маяка, іхтіологи, геофізики, гідрографи, прикордонники та інші.

Враховуючи обставини справи, українська сторона мала підстави вважати, що Міжнародний Суд ООН не ухвалить рішення, яке шкодило б територіальній цілісності держави. Так і сталося. Розглянувши справу, Суд підтвердив українську приналежність острова Зміїного та наявність українських територіальних вод навколо нього, але разом з тим він вирішив, що цей острів не є складовою частиною берегової лінії та не повинен впливати на делімітацію у даній судовій справі, окрім 12-ти мильної смуги територіальних вод навколо острова. Судом була ухвалена лінія розмежування виняткових економічних зон та континентального шельфу в Чорному морі.

Щодо висновків Міжнародного Суду по цій справі є різні думки з приводу того Україна програла його Румунії чи виграла. Хотілось би у зв’язку з цим провести, на наш погляд, думку І. Карамана – одного з фахівців із міжнародного права. Він зазначає, що з більшістю висновків Суду можна погодитись. Вони ґрунтуються на його широкій практиці і мало чим відрізняються від тих принципів, що були застосовані ним та іншими міжнародними судовими установами в інших справах. Крім того, вони засновані на міжнародному праві і тому є об’єктивними. З юридичної точки зору, як зазначає І. Караман, не можна говорити про чиюсь перемогу або поразку, оскільки рішення суду формально є справедливим для обох сторін. А з практичної точки зору, на перший погляд, очевидна перемога Румунії, адже згідно з рішенням вона одержала більше 3/4 спірної морської зони.

Наголошується, що рішення головної міжнародної судової установи – це не просто автоматичне застосування міжнародного права. Воно також значною мірою залежить і від правильної і послідовної позиції сторін, від її переконливості. Румунія серйозно поставилась до цього спору, залучила багато відомих юристів-міжнародників, які склали її позов до суду і всі документи пов’язані з письмовим провадженням, а потім виступила від її імені в усному провадженні. У державному бюджеті Румунії була передбачена спеціальна стаття на витрати на розгляд справи в суді. Згідно з неофіційною інформацією Румунія втратила до 10 млн. євро тільки на юристів та експертів.

Що стосується України, то у її бюджеті не було передбачено коштів на фінансування справи, крім фінансування прискореного розвитку інфраструктури о. Зміїного, що з рештою ніяк не вплинуло на рішення суду і, на жаль, закінчилося разом з прийняттям цього рішення. Відсутність достатнього фінансування, необхідного для залучення висококласних і досвідчених юристів-міжнародників і експертів для підготовки позицій України в суді, напевно не найкращим чином позначилося на результатах розгляду справи. Не найкращим чином позначилося і те, що протягом розгляду справи в Суді змінювався агент (представник) України, і кілька раз змінювався склад української команди. Очевидно, є й інші фактори, але оскільки вони, на думку І. Карамана, є більш політичні та дипломатичні, а ніж правові.²⁵ Важко не погодитися з таким висновками. Розвиваючи їх, можна зробити й інші висновки. Перш за все потрібно серйозно займатися питанням підготовки в навчальних закладах України юристів-міжнародників, які б досконало знали не лише морське право, а міжнародне економічне право. Наприклад, є не зовсім зрозумілою ситуацією, що більшість вузів України готують фахівців з міжнародних економічних відносин, а з міжнародного економічного права, яке покликане забезпечувати їх регулювання, ні. В той час як свідчить практика, в них є гостра потреба, оскільки значна частина міжнародних договорів стосуються організації та здійснення міжнародного економічного співробітництва. І саме в цьому напрямі міжнародного співробітництва виникає немало міжнародних економічних спорів, вирішення яких потребує ґрунтовних знань в галузі міжнародного економічного права. Враховуючи таку ситуацію, юридичним факультетом Київського національного економічного університету ім. В. Гетьмана була розроблена магістерська программа «Міжнародне економічне право», яка, до речі, виграла грант Єврокомісії у сумі 500 тис. євро. За цією программою уже три роки випускаються магістри. Щодо бюджету України, то в ньому завжди повинні резервуватись кошти для забезпечення вирішення міжнародних спорів та інших подібного роду ситуацій. І безперечно необхідно належним чином готувати склад української команди при розгляді будь-яких справ у міжнародних судових (арбітражних) установах.

Якщо проаналізувати характер справ, які розглядаються Міжнародним Судом, то можна зробити висновок, що більше половини справ стосується територіальних і прикордонних суперечок. Не мало справ пов’язані із спорами, що випливають з морського права. Інша група справ пов'язана з питаннями державної юрисдикції і дипломатичного і консульського права. Найважливіші спори в практиці Суду стосувалися тверджень про незаконне застосування сили. Крім того, до Суду звертаються з проханнями винести ухвалу по претензіях комерційного характеру або претензіям приватно-правового характеру до однієї держави, яка підтримує іншу державу.

Розглядаючи діяльність Міжнародного Суду, звертає на себе увагу той факт, що справи в ньому розглядаються досить тривалий час від двох з половиною до чотирьох років. Цілком зрозуміло, що чітко визначити строк розгляду тієї чи іншої справи досить складно, але велика тривалість розгляду справ веде до збільшення витрат по оплаті послуг експертів, адвокатів, свідків і так далі. Адже гонорари цих учасників судового процесу досягає сотень тисяч доларів США, що в свою чергу ставить у скрутне фінансове становище окремі держави. У зв’язку з цим Генеральний Секретаріат ООН на основі Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 1989 р. заснував трастовий фонд, в якому акумулюються добровільні пожертви. Цей фонд покликаний надавати фінансову допомогу у відшкодуванні судових витрат тим державам, які цього потребують.

Одним із таких органів, який також розглядає міжнародні спори є Міжнародний арбітраж. Він був відомий ще з моменту створення держав. Як зазначає С.Л. Лазарев частина авторів вважає, що перше третейське рішення зустрічається в історії Стародавнього Сходу, інші вважають, що у Стародавній Греції, а деякі автори вважають, що Міжнародний арбітраж як спосіб вирішення міжнародних спорів в Стародавній Греції широко використовувався як інститут міжнародного права.²⁶ Ми не ставимо перед собою питання дослідження історії розвитку арбітражу і тому зупинимося на міжнародно-правовому регулюванні його діяльності у більш близький для нас період.

Виходячи з цього варто зазначити, що важливе значення для розвитку міжнародного арбітражу мала Конвенція про мирне розв’язання міжнародних сутичок 1899 р., яка визначила загальні юридичні правила третейського розгляду справ. Відповідно до ст. 20 зазначеної Конвенції була заснована постійна палата третейського суду. Важливим положенням Конвенції є те, що вона дозволяє розглядати спір не лише між державами, які її підписали, а також і між державами, які її не підписали, але мають бажання звернутись до послуг постійного третейського суду в Гаазі (ст. 26).

В 1907 році була підписана Конвенція про мирне розв’язання міжнародних спорів, яка замінила Конвенцію 1899 року. В цій Конвенції достатньо детально були визначені правила розгляду справ у міжнародних слідчих комісіях (ст.ст. 9-36) та ряд інших важливих положень.

Відповідно до зазначеної Конвенції звернення до арбітражу - це справа добровільна і не обов'язкова для держав, між якими виник спір. Але якщо вони вже звернулися до послуг арбітражу, то повинні підкоритись його рішенню.

Арбітражний розгляд міжнародних спорів передбачений і рядом інших міжнародно-правових документів, серед яких, крім Гаазької конвенції про мирне розв'язання міжнародних спорів 1907 р., слід назвати Загальний акт про мирне розв'язання міжнародних спорів 1928 р., статути міжнародних організацій, Зразкові правила арбітражного процесу 1958 р., арбітражні договори та інші угоди між окремими країнами.²⁷

Необхідність вдосконалення міжнародного судочинства обумовила створення ряду міжнародних структур. Так, до неурядових організацій, які займаються цими проблемами, необхідно віднести Інститут процесуальних аспектів міжнародного права, Міжнародну асоціацію процесуального права та деякі інші.

Арбітражний розгляд різних спорів, зокрема і спорів, пов'язаних з невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань міжнародних економічних договорів, як уже зазначалося, є одним із засобів їх мирного розв'язання.

Арбітраж передбачений у багатьох міжнародно-правових документах. Відповідно до ст. 33 Статуту ООН сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого може загрожувати підтриманню миру і безпеки, повинні намагатись розв'язати його мирними засобами. У цій нормі Статуту ООН закладені основи мирного врегулювання спорів, зокрема і використання можливостей Міжнародного арбітражу.

Необхідність розгляду спорів міжнародного характеру арбітражем обумовила потребу розробки Кодексу арбітражного процесу. Такий проект Кодексу як первинний варіант був підготовлений Інститутом міжнародного права. До цього проекту повертались неодноразово. Активну роль відіграла в цьому Комісія міжнародного права ООН, створена 21 листопада 1947 р. В 1950 р. на Комісії була заслухана спеціальна доповідь, в якій був запропонований проект арбітражного процесуального кодексу. Проект цього Кодексу став предметом обговорення третьої (1951 р.), четвертої (1952 р.) і п'ятої (1955 р.) сесій Комісії міжнародного права.

Особливістю цього проекту є те, що звернення до арбітражу, незалежно від волі сторін, є обов'язковим. Якщо сторони, між якими виник спір, не можуть укласти арбітражну угоду самостійно або з допомогою третьої сторони, то умова такої угоди визначається Міжнародним Судом ООН. Якщо арбітраж не може розтлумачити своє рішення, воно роз'яснюється Судом. Якщо відкрились нові обставини, то Суд може переглянути арбітражне рішення.

У 1958 р. на десятій сесії Комісії міжнародного права був прийнятий кінцевий варіант документа про арбітражний процес, який називався "Зразкові правила арбітражного процесу". Він був представлений Генеральній Асамблеї ООН, яка 14 листопада 1958 р. своєю резолюцією рекомендувала цей документ до використання.

Звичайно, зразкові правила потребують вдосконалення з урахуванням сучасної практики міжнародного економічного співробітництва. Найкращий варіант вирішення цього питання, на наш погляд, – це розробка на основі "Зразкових правил арбітражного процесу" відповідної конвенції. Тим більше, що практика використання конвенції в цьому напрямі існує. Як відомо, у 1957 р. державами - членами Ради Європи була укладена Європейська конвенція з мирного врегулювання спорів. Цей міжнародно-правовий акт, поряд з іншими питаннями, регулює при розгляді спорів судову процедуру (ст. 1-3), примирення (ст. 4-18) і арбітраж (ст. 19-26).

Слід виділити дві різновидності міжнародного арбітражу. Перша – це постійно діючий міжнародний арбітраж, який передбачається у міжнародних договорах на випадок розгляду спорів, пов'язаних з їх невиконанням. Друга - це міжнародний арбітраж, який створюється сторонами договору для розгляду і розв'язання спору, що випливає з його конкретного змісту.

Певні специфічні особливості має формування міжнародного арбітражу в рамках конкретного договору або угоди. Так, відповідно до ст. 5 Угоди між Урядом України і Урядом Сполучених Штатів Америки про сприяння капіталовкладенням від 6 травня 1992 р., спори, які можуть виникнути між ними, можуть передаватись за ініціативою будь-якого із урядів до арбітражного суду. Передбачається, що в рамках данного договору арбітражний суд буде створений і функціонуватиме наступним чином.

Кожний Уряд (України та США) призначить по одному арбітру. За взаємною згодою ці арбітри визначать голову арбітражного суду, який повинен бути громадянином третьої держави і призначення якого має бути прийняте обома урядами. Коли арбітри від цих країн мають бути призначені протягом трьох місяців, то голова - впродовж шести місяців з дня одержання прохання від будь-якого з урядів про проведення арбітражу. Якщо відповідні призначення не будуть здійснені в зазначені строки, то будь-який з урядів може, за відсутності іншої домовленості, просити Генерального секретаря Постійного арбітражного суду зробити необхідне або необхідні призначення, і обидва уряди погоджуються прийняти таке або такі призначення.

Арбітражний суд повинен ґрунтувати своє рішення на основі відповідних принципів і нормах міжнародного публічного права. Його рішення, прийняті більшістю голосів, будуть остаточними і матимуть обов'язкову силу, для сторін данного договору.

Під час судового розгляду кожен з урядів візьме на себе витрати, пов'язані з діяльністю свого арбітра і своїм представництвом у судовому розгляді в арбітражному суді, тоді як витрати, пов'язані з діяльністю Голови, та інші витрати арбітражу будуть сплачені в рівних частинах обома урядами. В той час арбітражний суд своїм рішенням може на власний розсуд змінити пропорцію розподілу витрат між двома урядами. Варто наголосити, що з усіх питань арбітражний суд має право встановити свої правила процедури.