1. «Ідеологія»
Поняття "ідеологія" введено в науковий обіг у 1796 р. французьким філософом А. Дестютом де Трасі в доповіді "Трактат ідеології". Політична ідеологія - це система уявлень, ідей, поглядів на політичне життя, яке відображає інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй, політичних партій, громадських рухів та інших суб'єктів політики (Політологічний енциклопедичний словник-К.: Генеза, 1997.-С 140). Політична ідеологія визначалася об'єктивним ходом суспільного розвитку та розвитку суб'єкта-носія політичної ідеології. Структура політичної ідеології є комплексом елементів: ідей, гіпотез, концепцій, теорій, ідеалів, гасел, програм політичного розвитку, взятих у взаємозв'язку, які мають певну системність. Політична ідея є вихідними моментом і розуміється як форма відображення політичної дійсності. Політична ідея проходить етап перевірки та обґрунтування, тобто стає політичною гіпотезою. Гіпотеза опирається на певні результати спостереження та експерименту. Політична гіпотеза не має самодостатнього значення, вона лише просуває знання до концепції. Політична концепція - це форма знання, у якій змістовно виражене цілісне розуміння об'єкта пізнання, хоча часом воно є непевним. Розробка концепції має виходити з чітких уявлень про стратегічну соціально-політичну модель суспільства. Основні політично-ідеологічні доктрини сучасності: -лібералізм (неолібералізм); - консерватизм (неоконсерватизм); - соціал-демократія (реформізм); - соціалізм; - комунізм (марксизм-ленінізм); - фашизм (неофашизм).
2. Лібералізм (Неолібералізм) І. ЛІБЕРАЛІЗМ – (лат. libezalis – вільний) – політична та ідеологічна течія, що об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави.
Лібералізм як одна з найбільш поширених у світі ідейних і соціально-політичних течій сформувався ще в ХVІІІ ст. У другій половині ХІХ ст. він окреслився в самостійний напрям, який з появою ліберальних партій набув особливого розвитку і значення.
Поняття “лібералізм” потрапило до політичного словника в 30–40-ві роки ХІХ ст.
Базові цінності, політичні пріоритети та приклади партій, що сповідують ліберальну доктрину подаються на схемі
Історично виникнення класичного лібералізму пов’язане з появою нового для феодального суспільства класу – буржуазії. Однак у класичному лібералізмі свобода ще не вступала в драматичні відносини з новими капіталістичними відносинами. Вона розглядається як рівність, як свобода для всіх, а індивідуалізм – як розвиток і самовираження особистості.
Біля витоків лібералізму стояв Дж. Локк, який обґрунтував ідею суспільного договору та природного права, коли держава є результатом угоди між людьми. За цією угодою люди передають державі частину своїх прав, але є такі права, що належать їм від народження і не можуть бути відчужені. До них належать, насамперед, право на життя, свободу і власність. Ідея індивідуальної свободи є незаперечною, центральною в лібералізмі.
Засновники класичного лібералізму вважали, що лібералізм – це заснований на особистій ініціативі і свободі вибору спосіб дій, готовність до сприйняття нових ідей і разом з тим заперечення диктату ідеологій, політики і влади.
Згідно з ліберальним ідеалом мета створення держави – збереження і захист природних прав людини, відносини між окремою людиною і державою повинні мати договірний характер, а верховенство закону є інструментом соціального контролю. У кожному суспільстві громадянським свободам надається пріоритет над політичними, юридичними та моральними нормами.
БЕНЖАМЕН КОНСТАН (1767–1830) – ідеолог буржуазного лібералізму Франції першої половини ХІХ ст. Він вважав, що свобода утверджується не через владу народу, а через незалежність індивіда від державної влади. Свобода людини – це особиста, громадянська свобода. Права громадянина існують незалежно від державної влади. Політична свобода, держава, на думку Констана, є лише засобом забезпечення громадянської свободи. Влада, яка порушує громадянську свободу, перетворюється на тиранію, ліквідує засади власного існування. Звідси висновок : політична влада, кому б вона не належала – монарху, народові, не може бути абсолютною. Межі її – у правах особистості.
ІЄРЕМІЯ БЕНТАМ (1748–1832) – англійський мислитель. У творах “Принципи законодавства”, “Керівні основи конституційного кодексу для всіх держав” сформулював теорію утилітаризму, взявши за основу принцип корисності. Відповідно дії людини мотивуються практичною вигодою, тісно пов’язаною з пошуком задоволення та уникнення страждань. Загальне благо є сукупністю індивідуальних благ. У цьому полягає головний закон соціально-політичного життя. Особистість (її вигода і щастя) є метою, а держава – засобом. І. Бентам забезпечував революції, покладаючись на реформи. Завдання держави вбачав у тому, щоб на основі принципу корисності забезпечити найбільше щастя для найбільшої кількості людей. Цієї мети можна досягти через політику лібералізму: вільний розвиток приватно – власницьких відносин, демократизацію державних інститутів, забезпечення законності, підконтрольності діяльності посадових осіб.
Як політична течія лібералізм розвивався не лише в Західній Європі, США, а й у Російській імперії, до якої входила Україна, що було зумовлено розвитком капіталістичного ладу.
В останній третині ХІХ ст. почав складатися новий тип лібералізму – неолібералізм, або “соціальний” лібералізм. (Дж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науман, Дж. Д’юї, Дж. Джеліотті, Р. Дарендорф, М. Фрідман).
ІІ.НЕОЛІБЕРАЛІЗМ (грец. neos – новий, libezalis – вільний) – сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя; “етатистський” різновид лібералізму зі збереженням принципу демократії, вільної конкуренції, гласності, приватного підприємництва.
Під назвою “кейнсіанство” (від імені англ. економіста Дж. Кейнса) поступово утвердилася відповідна система економічних поглядів, яка передбачала посилення економічної та соціальної ролі держави. Архаїчні принципи вільного ринку і вільної конкуренції, на думку прихильників цієї системи, обертаються злиднями та безправ’ям одних задля процвітання інших. Реалізація кейнсіанських принципів покликана пом’якшати, попередити економічні кризи або навіть усунути їх, а отже, зміцнити капіталізм. Відповідно без держави взагалі неможливо забезпечити мінімум політичних прав для громадян. Звідси вимога збереження за нею значних регулюючих функцій, визнання закономірності існування профспілок. Концепція “держави добробуту” обґрунтувала необхідність і можливість подолання соціальних конфліктів. У політичній сфері проголошувалась ідея “плюралістичної демократії”, згідно з якою політична система – механічний процесс урівноваження конкуруючих групових інтересів.
Найбільш помітне практичне втілення неолібералізм дістав у політиці “нового курсу” президента США Ф. Рузвельта, особливо в роки другої світової війни та у повоєнні роки, що було зумовлено науково-технічного революцією, яка потребувала значних державних капіталовкладень в основні фонди невиробничої сфери, у розвиток освіти і науки, у підвищення класифікації робочої сили, в охорону здоров’я.
У 50-ті роки ХХ ст. вирізнилася соціально – охоронна функція доктрини сучасного лібералізму, спрямована на збереження капіталізму, реформування його окремих ланок та інститутів. Проте наприкінці 60-х – на початку 70-х років він утратив динамізм і здатність оперативно відгукуватися на проблеми суспільства. Його витіснив неоконсерватизм.
У середині 80-х років неолібералізм знову почав міцніти в боротьбі з право консервативними і лівими течіями, зокрема було зроблено спробу переосмислити характер відносин суспільства, державно-політичної системи та індивіда, сформулювати концепцію “передового ліберального суспільства” (В. Жискар Д`Естен ).
Неолібералізм є неоднорідною масою. Так, “праве” крило вважає, що вирішення проблем сучасного суспільства можливе через створення уряду згідно з вимогами моралі, воно виступає за “мінімальну” державу, солідаризуючись в цьому з консерваторами; “ліве” крило – заперечує класові суперечності, зводить їх до конфлікту між виробництвом і споживанням.
Серед теоретиків лівого крила – Джеймс Гелбрейт, відомий як автор теорії конвергенції, згідно з якою інтернаціоналізація економічної, політичної та культурної діяльності веде до політичного і соціального зближення різних політичних систем. Представником цього напрямку є також Даніел Белл, автор основних засад концепції “постіндустріального” суспільства, яка є продовженням концепції “індустріального суспільства” та “стадій економічного росту”. Різновидом ліберальної теорії постіндустріального суспільства є концепція інформаційного суспільства З. Бжезінського і О. Тофлера, в якій інформація, її виробництво, поширення і використання розглядаються як головна сфера діяльності людства.
В основі неоліберальних теорій фігурують не так проблеми розподілу й перерозподілу національного доходу, структура соціальних потреб суспільства і способів їх задоволення. Соціалізм, соціальну справедливість неоліберали трактують як загальні гуманістичні спрямування, яких дуже важко досягти, оскільки „природа людини” незмінна.
У сучасному світі існують два напрями лібералізму: соціальний і консервативний. Головна відмінність між ними полягає в тому, що перший визнає необхідність державного регулювання соціально-економічних процесів, а другий, навпаки, прагне до всілякого обмеження втручання держави в суспільне життя.
Нині ліберальний рух налічує до 110 партій; 60 із них об’єднані в Ліберальний інтернаціонал, створений 1947 р. В Україні лібералізм як політична доктрина представлений групою різноманітних ліберальних партій і рухів. Його прихильники виступають за формування вільного ринку, забезпечення умов для різних форм економічної діяльності, розвитком конкуренції.