Тема 3 Теоретико-методологічні засади вдосконалення парадигми соціальної роботи.

План

1. Протиріччя закордонної і вітчизняної парадигм соціальної роботи.

2. Колективна та індивідуальна психологія соціальної допомоги.

3. Генеза теорії соціальної роботи у вітчизняній думці від благодійності до доброчинності через стигматизацію.

4. Значення наукових підходів у розвитку системи доброчинності.

5. Оформлення наукової парадигми соціальної роботи.

Соціальна робота в Україні тісно пов'язана з формуванням цілісного державно-суспільного організму, який покликаний своєчасно реагувати й компетентно вирішувати соціальні проблеми на всіх рівнях суспільства. Конституція України визначає нашу державу як соціальну [21, 4]. Проте, соціальні проблеми й деформації можуть перешкоджати економічному відродженню, політичній стабільності країни. У їх подоланні важлива роль належить саме соціальній роботі [37, 38-39; 40-54].

Вирішенню проблем становлення й функціонування соціальної роботи в Україні допомагають різноманітні соціально-політичні заходи, такі, наприклад, як:

• постанови й Акти Президента й інших державних органів і організацій України: Президент України Л.Кучма підписав Указ “Про заходи щодо поліпшення умов функціонування закладів охорони здоров'я в сільській місцевості”. Документ, зокрема, передбачає впродовж 1999 – 2000 років забезпечити медичними кадрами центральні, районні та дільничні лікарні, сільські амбулаторії та фельдшерські пункти [8];

• огляди преси: „40 маленьким утікачам може дати дах над головою обласний притулок для недоглянутих дітей, створений у Вінниці на базі бюджету на його фінансування. Тут працюватимуть 30 педагогів і психологів із стажем роботи не менш як 5 років. У кожному конкретному випадку вони виїжджатимуть на місце для з'ясування причин утечі дитини з дому чи школи-інтернату. За даними управління освіти, майже 5,5 тисяч дітей області виховуються нині в неблагополучних сім'ях” [73]; “Всеукраїнську школу передового досвіду роботи з дітьми-інвалідами створено в Донецькому обласному центрі соціальних служб для молоді. У п'яти містах області діють центри соціальної реабілітації юних громадян, а в Слов'янську для них організовано реабілітаційну школу. На допомогу центрів можуть розраховувати всі молоді люди, які опинилися в скрутному становищі” [9].

По-третє, соціальна робота й вирішення її проблем в Україні сьогодні пов’язані з міжнародною допомогою (Соціальна робота: наука і професія. Віче. – 1998. – № 5).

Так, наприклад, програма Євросоюзу «Тасис» підтримує підготовку спеціалістів соціальної роботи в Києво-Могилянській академії, Ужгородському університеті, Чернігівському юридичному коледжі. Складовою частиною проекту “Соціальний захист в Україні” є навчання й підвищення кваліфікації працівників цієї сфери в Житомирській і Харківській областях. Українське представництво Християнського дитячого фонду за підтримки ЮНІСЕФ, Міжнародної федерації соціальних працівників і їх Української асоціації реалізують скрізь проект “Соціальна освіта в Україні”. У січні 1998 року в Києві відбулася наукова конференція “Перші підсумки навчання соціальній роботі в Україні”. Її учасники отримали різноманітну інформацію щодо існуючих програм і стандартів, які існують у світі при підготовці спеціалістів. Позитивним є й випуск “часописів”: “Соціальна політика і соціальна робота”, “Практична психологія”; брошур, тематичних теле- і радіопередач, організація фотовиставок, “круглих столів” та інших науково-освітніх заходів, що популяризують унікальні цінності та зростаюче суспільне значення соціальної роботи.

Зазначений перелік видів допомоги може бути значно продовжений. По-четверте, вирішення актуальних проблем соціальної роботи в Україні значною мірою залежить від того, якими є й можуть бути стандартні програми підготовки спеціалістів соціальної сфери в Україні.

На сьогоднішній день найбільш повно “стандарти соціальної роботи і програми підготовки фахівців соціальної сфери в Україні” викладені в матеріалах однойменного семінару в м. Тернополі (29.11 – 2.12.2000).

Стисло ж необхідно відзначити, що підготовка спеціалістів міжнародного рівня здійснюється в Україні на трьох рівнях: базовому, середньому й вищому – університетському. У різних навчальних закладах існують різні підходи до здійснення цієї підготовки. У ліцеях, коледжах готують соціальних асистентів (допомагаників) і молодших спеціалістів, в інститутах – бакалаврів, в університетах – менеджерів і магістрів соціальної роботи і соціальної політики, у ВНЗ педагогічного профілю – переважно соціальних педагогів, у юридичних – правозахисників і соціальних працівників. Удосконалюється також навчання тих, хто працює в соціальній сфері. У цілому близько 30-ти ВНЗ країни організують вивчення соціальної роботи й педагогіки. Віддалена перспектива – домогтися, як у розвинених країнах, такої кількості соціальних працівників різних рівнів, що відповідала б кількості педагогів і перевищувала б кількість лікарів.

Аналіз світового досвіду соціальної роботи свідчить про те, що в соціальній роботі можна знайти те загальне, без чого ця професійна діяльність утратила б свої базисні характеристики. Це загальне своїм системоутворюючим компонентом включає професійну культуру, яка, у свою чергу, містить у собі універсальні загальнолюдські, суспільно визнані базові цінності, а також загальні стандарти професійної поведінки [18].

Покажемо особливості взаємозв'язку професійної культури з ціннісними установками, її базовими цінностями.

Перед засновниками соціальної роботи завжди поставало кардинальне питання: Чиї потреби – індивіда або суспільства – повинні стати визначальними у професійній діяльності соціальних служб?

Можливі три варіанти відповідей на це питання.

Перший варіант припускає, що професійна соціальна робота полягає в тому, щоб задовольняти потреби суспільства й дозволяти «людські потреби» в інтересах суспільства», тим самим пристосовуючи інтереси або потреби індивіда до інтересів суспільства в цілому. У цьому випадку соціальна робота перетворюється в ще один додатковий орган соціального контролю і вступає в конфлікт зі своїми власними ціннісними установками, дегуманізуючи систему соціальної взаємодопомоги.

Друга альтернатива полягає в задоволенні потреб індивіда, і в цьому випадку інтереси суспільства відповідають потребам індивіда. Така позиція призводить соціального працівника і його клієнта до постійного конфлікту із самим суспільством.

І, нарешті, третя позиція, якої дотримується вітчизняна соціальна робота, – це варіант, при якому першочергове завдання професії в галузі соціальної роботи полягає в задоволенні потреб однаковою мірою як індивіда, так і суспільства. Остання позиція передбачає для соціальної роботи діючу роль посередника між людиною й суспільством, між потребами людини й потребами суспільства, між суспільними й індивідуально-особистісними цінностями тощо. У цьому випадку може бути ефективно реалізована триєдина мета соціальної роботи: підсилити життєву стійкість людини; використовувати найбільш оптимальні й гуманні засоби вирішення проблеми людини, які має ця соціальна система; об'єднати зусилля людини й суспільства у вирішенні соціальних проблем. Цей третій шлях потребує додаткових конкретних дій, спрямованих на поєднання інтересів конкретної людини й суспільства, досить високого професіоналізму соціальних працівників і чітко збалансованої та ефективної підготовки спеціалістів.

Система соціальної роботи в Україні достатньо молода, тому для розуміння культури соціальної роботи корисно й необхідно використовувати знання колег, що діють у межах різноманітних культурологічних традицій. При цьому тут варто враховувати такі важливі обставини. Справа в тому, що, по-перше, чужий досвід достатньо рідко може накладатися на умови іншої країни через те, що феноменологія соціальної роботи визначена культурно-історичними й іншими традиціями й умовами. По-друге, результати аналізу й використання інших культур, як правило, віддалені і в просторі, і в часі. У зв’язку з цим вони втрачають свою актуальність на той час, коли їх намагаються використати й застосувати на практиці іншої країни. По-третє, запозичення знань в інших призводить, як показує досвід, не до поліпшення певного знання, а до його погіршення. У цьому випадку відбувається ніби абсолютизація одномоментного присвоєння чужих ідей, які надалі, при більш детальному вивченні тієї або іншої ідеї, не становлять великої цінності. По-четверте, практика може надавати соціальному працівникові ідею, яка здається на перший погляд “чудовою”, але надалі вона виявляється аж ніяк не плідною. По-п'яте, надмірне захоплення чужим досвідом може стати певним гальмом для розвитку соціальних цінностей і соціальної роботи.

Взаємозв'язок професійної культури з її базовими цінностями визначається також і тим, що цінності є життєвим компонентом соціальної роботи.

По-перше, соціальна робота займає особливе положення щодо ролі соціальних працівників у суспільстві й тих цінностей, якими вони керуються у своїй практичній діяльності. Соціальна робота цілком займається соціальним благополуччям індивідуума, соціально й економічно неблагополучних груп. Вона представляє інтереси людей, які не відповідають звичайним соціальним очікуванням або не виправдовує їх, виступає від їх особи й забезпечує адекватне ставлення до них з боку систем і соціальних інститутів, що зачіпають їхні інтереси.

По-друге, сама ідея формування системи соціальної роботи містить у собі міркування про цінності, тому що передбачає існування деяких категорій людей, котрим необхідно надати певні види допомоги й наявність особливих спеціалістів для її надання. По-третє, виникає проблема, як найкраще надати цю допомогу в межах загальної політики або окремих прикладів – це теж проблема цінностей. По-четверте, комплексні ціннісні судження виробляються через питання про існування якихось особливих навичок, бажаних для соціальних працівників, і про засоби й можливості їхнього придбання. По-п'яте, питання про цінності продиктовані тими напрямками, у яких власне повинна розвиватися соціальна робота: чи повинна вона стати більш-менш “професіоналізованою” або “інституціоналізованою”.

Таким чином, цінність як життєвий компонент соціальної роботи має для неї виняткове значення. Ця важливість визначається:

• Складністю відносин між соціальною роботою і громадськістю. Насамперед, це люди-побратими і співгромадяни. Ці два набори відносин передбачають наявність обопільних прав і обов'язків. Саме існування суспільства й держави передбачає наявність такої системи, що взаємозобов’язує. У силу специфіки своєї діяльності соціальні працівники мають додаткові зведення прав і обов'язків. Їх, принаймні, три: ті, що мають відношення до людей, які користуються послугами соціальних працівників; ті, що мають відношення до роботодавців і мають відношення до професії в широкому значенні. При цьому виникають дві великі проблеми. По-перше, будь-які додаткові права й обов'язки соціальних працівників повинні виконуватися ними відповідно до широко прийнятих принципів. По-друге, ці права й обов'язки відкривають реальну можливість для виникнення конфлікту між соціальними працівниками та іншими членами суспільства. Соціальні працівники несуть моральну відповідальність за будь-які (у розумних межах) передбачені наслідки своїх дій. Їм варто бути особливо обережними при виконанні своїх професійних обов'язків.

• Існуванням прямого зв'язку між цінностями й дією. Питання про цінності проходять через усю діяльність соціального працівника. Компетентність у мистецтві роботи з цінностями – це компетентність у роботі, яку соціальні працівники виконують усе своє трудове життя. Така природа практичної соціальної роботи. Подібні твердження про те, що практична соціальна робота грунтується на тих або інших цінностях, виявляються в етичних кодексах різноманітних організацій соціальних працівників.

Розуміння виняткової важливості базових цінностей для соціальної роботи не позначає, що в цьому питанні немає “білих плям”. Основною проблемою цінностей у соціальній роботі є проблема сприйняття всього списку уявлень про цінності в соціальній роботі (канон) як одне ціле. У цьому розумінні проблема цінностей закладена в таких положеннях.

По-перше, розмова про цінності в соціальній роботі має рису тандемності. Як правило, “цінності” зустрічаються в експліцитному сполученні з “етикою”, “відношенням” та “переконаннями” і в імпліцитному – з правилами (нормами) або ідеалами (виправданнями). Ці поняття різноманітні, але пов'язані між собою. Необхідно вичленування всіх типів зв'язків між ними. По-друге, прийнятий нині засіб ведення розмови про цінності схиляє до думки про те, що список цінностей соціальної роботи вже повний. По-третє, цінності пов'язані з поняттям системи. У цьому розумінні панує та точка зору, що кращий опис зв'язку – це щось, що має відношення до системи.

Водночас усі три позначені вище підходи до проблеми цінностей соціальної роботи не відповідають принципу цілісності. Дійсно, зведення цінностей, наприклад, до ряду відібраних установок, що випадково виявилися поруч, послабляє багаті і складні поняття, охоплювані загальною цілісною ідеєю цінностей, перетворюючи їх у безглузді знаки. Далі, у кожному конкретному суспільстві цінності використовуються для посилань на директивні й орієнтуючі ідеї в житті індивідуума, житті, гідного того, щоб жити. Якщо це і є усередненням того, що розуміється під цінностями, то й тоді зв'язок між цінностями як складовими частинами індивідуального способу життя й цінностями як складовими способу соціального життя не може бути взята “системою”. Життям живуть, життєвим шляхом ідуть; зв'язок обох із системою пропозицій є нечітким.

Вихід із зазначеної безвиході, можливо, знаходиться в розгляді проблеми цінностей професійної соціальної роботи через примат “динаміки цінностей у соціальній роботі”. “Що дійсно потребує захисту, так це не чистий плюралізм цінностей, а конкретні картини їх відношень – те, що вони зіштовхуються, що всі вони значні, що всім їм приходить свій час, що для них не існує постійної табелі про ранги, що часто життя пов'язує узвишшя однієї цінності з аварією іншої, що люди можуть іти найрізноманітнішими шляхами і при цьому жити рівноцінним життям” [15, 25]. Таким чином, цінності соціальної роботи, відношення до них змінюється разом із зміною самої соціальної роботи (і так було завжди). Перш за все, ці зміни можуть бути широко описані як політичні. Переконливою ілюстрацією такого твердження може служити аналіз сучасного стану соціальної роботи в Західній Європі. Як зазначає С. Шардлоу, за останні 25 років у соціальній роботі відбулося багато подій. Соціальна робота проводиться на тлі суцільно наростаючих соціальних змін багатьох усталених служб. Зруйновано повоєнний консенсус, що стосується природи й функцій держави. Уряд, за підтримки міцніючої ідеології “Нового права”, щосили заохочує підприємницьку культуру. Більше не існує широкої згоди з приводу розмірів державної соціальної захищеності, оскільки росте кількість тих, хто знаходиться на периферії суспільства, а почуття співчуття, схоже, послабло. Зазначені зміни в соціальній роботі потребують урахування: а) розуміння філософських принципів, моральних і етичних цінностей, закладених у цих змінах; б) визначення моральних дилем і питань про цінності, що періодично виникають у результаті розвитку нових форм практики; в) з'ясування загальних тем, породжених низкою нових обставин [16, 17 – 18].

У зв'язку з цим теперішній “західний” стан розвитку соціальної роботи як професійної теорії і практики з позицій цілісного ціннісного підходу пропонує розгляд її динаміки за допомогою теорії і практики громадянськості. Ідея громадянства допоможе зняти багато сьогоднішніх протиріч у галузі соціальної роботи (і з цим важко не погодитися) [16; 31; 41].

Ідея громадянства прямо пов'язана з проблемою моралі у професійній соціальній роботі, яка в їхній єдності може бути позначена як “переосмислене громадянство”. Проблема переосмисленого громадянства стисло закладена ось у чому. Виявилося глибоко помилковим припущення, що в даний час світове співтовариство живе, керуючись єдиним експліцитним зведенням загальновизнаних моральних правил. Сьогодні ми отримали у спадщину не єдину, а низку добре інтегрованих моралей (аристотеліанство, примітивна християнська простота, пуританська етика, аристократична етика споживання, традиції демократії й соціалізму). Між прихильниками моралей, що суперничають, і прихильниками однієї моралі й тими, хто не дотримується ніякої моралі взагалі, не існує нічого. Поки не будуть докладені колективні зусилля для інтеграції розрізнених понять у галузі моральних цінностей соціальної роботи, доти вона буде залишатися скоріше в стані інкогерентності, ніж плюралізму.

У спробі вирішення дилеми соціальної роботи з позицій громадянства-моралі більш імовірні конфліктні думки про мораль і політику, ніж одностайне схвалення розвитку подій. У цьому розумінні соціальний працівник не повинен виставляти на показ моральні й політичні переконання, якими він керується. І тут можлива й необхідна визначена стратегія технології і методики соціальної роботи.

У наш час теорія соціальної роботи знаходиться в стані прогресивної еволюції.

Будь-яке наукове знання починається з визначення об'єкта й предмета свого пізнання.

Сьогодні людство одержало нові можливості для посилення соціальної й індивідуальної допомоги тим, хто її потребує, особливо в суспільствах, що досягли рівня “масового споживання”. Відповідно до цього виникає цілий ряд комплексних соціальних зв'язків (соціальна допомога, соціальна реабілітація, соціальна корекція, соціальний захист та ін.), що фіксують певні соціальні факти (явища, процеси), але дотепер не вивчалися спеціально жодною з офіційно існуючих соціальних наук. Цей тип зв'язків і є об’єктом вивчення такої наукової теорії, як теорія соціальної роботи.

До визначення предмета соціальної роботи існує багато підходів. Відзначимо, що сукупність особливих законів і закономірностей функціонування й розвитку об'єкта дослідження складає предмет даної конкретної науки.

Предметом дослідження в теорії соціальної роботи як науки часто вважаються соціальні закономірності й тенденції їхнього розвитку під кутом зору психолого-педагогічних, економічних і управлінських підходів, що визначають реалізацію і захист соціальних прав і свобод у суспільстві [52, 53]. Інші автори розглядають предмет теорії соціальної роботи через співвідношення його з предметом соціальної педагогіки [4, 45]. У Щвеції уявлення про предмет соціальної роботи часто ідентифікують із предметом психосоціальної роботи в різноманітних її варіаціях [2]. Цікавий підхід до предмета соціальної роботи, і в цілому до її статусу як науки і як професії, пропонує професор університету Калгарі Р. Рамзей. Він стверджує, що структура загальної глобальної концепції соціальної роботи закладена в чотиримірній системі координат (до старих картезіансько-ньютонівських координат додається фактор часу) [33]. Американський підхід до предмета соціальної роботи звичайно зв'язують із методикою індивідуальної психотерапії [45]. Прагнення до комплексної оцінки характеру соціальної роботи при визначенні її предмета подано в традиціях Великобританії [32]. Продуктивним підходом до визначення предмета соціальної роботи є розгляд в основі теорії соціальної роботи концепції життєвих сил, індивідуальної та соціальної суб’єктності людини [10].

З точки зору сучасного стану розробки питання, поняття предмет соціальної роботи можна визначити так: ”предметом соціальної роботи як самостійної соціальної науки є закономірності становлення й реалізації життєвих сил, індивідуальної і соціальної суб’єктності індивіда і групи, а також механізми сполучення життєвих сил і засобів забезпечення, їхньої реалізації” [44, 11].

Будь-яка наука базується на специфічній системі відповідних їй теорій. Не є винятком і соціальна наука. Тут також існує багато проблем і перша з них – це проблема класифікації теорій соціальної роботи.

У ХІХ-ХХ століттях, з моменту виникнення перших спроб теоретичного обґрунтування соціальної роботи, широко поширилося вже більше двох десятків моделей її наукового осмислення. Їхня специфіка дає певні підстави для групування різноманітних теоретичних конструкцій, що складають наукову базу соціальної роботи, визначення її статусу як наукової дисципліни.

На цьому етапі розвитку теоретичних основ соціальної роботи доцільно виділяти тільки, як доводять Григор'єв С.І. і його колеги [10], психолого-орієнтовані, соціолого-орієнтовані й комплексні психолого-соціологічні теорії. Вони дозволяють розглядати специфіку всіх відомих теоретичних концепцій соціальної роботи, у тому числі й тих, де помітну й навіть визначальну роль відіграють правові й соціально-педагогічні компоненти.

До психолого-орієнтованих теоретичних моделей соціальної роботи відносять:

• психодинамічну концепцію;

• екзистенціалістську модель теоретичного обґрунтування соціальної роботи;

• гуманістичну модель концептуально-теоретичного бачення соціальної роботи;

• комунікативну теорію концептуального бачення соціальної роботи;

• рольову концепцію теоретичного осмислення соціальної роботи;

• проблемно-орієнтовану модель;

• кризис-інтервентну концепцію.

До групи соціолого-орієнтованих концепцій теоретичного обґрунтування соціальної роботи відносять:

• системне обгрунтування теоретичного бачення соціальної роботи;

• соціально-екологічна модель теоретичного обгрунтування соціальної роботи;

• соціально-радикальна модель;

• марксистська концепція соціальної роботи;

• дозволяюча модель.

Виділяють, насамперед, такі комплексні психолого-соціологічні концепції:

• когнітивну (пізнавальну) модель теоретичного обґрунтування соціальної роботи;

• соціально-педагогічну модель;

• віталістську концепцію теорії життєвих сил індивідуальної й соціальної суб’єктності людини;

• соціально-психологічну концепцію.

Групування теорій соціальної роботи також можливе й доцільне, особливо для практики соціальної роботи, за об'єктом професійних турбот соціума. Тут іде пошук концепцій, спроможних технологічно оптимізувати:

• допомога сім'ям, що переживають різноманітні види криз;

• допомога різноманітним групам ризику (проституткам, наркоманам, алкоголікам, гомосексуалістам та ін.);

• допомога закладам і працівникам освіти, учням;

• допомога закладам і працівникам охорони здоров'я, хворим;

• допомога закладам і працівникам правоохоронних органів, право-порушникам;

• допомога безробітним, закладам, що забезпечують працевлаштування населення;

• допомога малозабезпеченим, пенсіонерам, інвалідам та ін.

Відповідно до специфіки соціальної допомоги, якої потребує клієнт і на яку орієнтований соціоном або заклад соціальної роботи, також можливе групування теорій, визначення відомих преваг: розрізнення професійної і непрофесійної соціальної роботи, тобто, насамперед, із позиції групування суб'єктів соціальної роботи, спроможних обрати для своєї діяльності ті або інші підстави.

Не менш важливе й розрізнення функцій суб'єктів соціальної роботи відповідно до їх професійного профілю (кризовий центр для чоловіків або жінок, підлітків, бюро з працевлаштування, служба сім'ї, “телефон довіри” тощо).

Нарешті самі теорії можна кваліфікувати за тим, чи орієнтовані вони на зміни, надання допомоги безпосередньо клієнту або мають на меті поліпшення його життєвого середовища, закладів обслуговування, задоволення потреб підтримки життєзабезпечення, реабілітації або діяльного існування.

Практика звичайно потребує знань різноманітних теоретичних підходів, можливостей розробки на їх базі ефективних технологій соціальної допомоги, їх узгодженості з реальностями, розуміннями здорового глузду.

Коротко зупинимося на характеристиках найбільш значимих моделей соціальної роботи.

Психолого орієнтовані теорії соціальної роботи

Як показали дослідження, проведені С.І.Григор'євим і його колегами [44], у цій групі теоретичних підходів до соціальної роботи основне положення займають теорії, засновані на психоаналітичному підході різного роду, психодинамічні теорії і концепції (1-е рангове місце); теорії, засновані на ідеях біхевіоризму й гуманістичної психології (2-е рангове місце); екзистенціалістський напрямок (3-є рангове місце).

Психодинамічні теорії соціальної роботи

Є базою для таких моделей соціальної роботи, як кризис-інтервентна, функціональна, проблемна, его-орієнтована та ін.

Сучасні психодинамічні теорії мають досить широкий спектр відмінностей, але всіх їх об'єднує опора на ідеї класичного психоаналізу З. Фрейда. Він з позицій послідовного детермінізму вважав, що все психічне викликане й визначається попередніми подіями. Свідомість, підсвідомість, несвідоме – три рівні психічного. Саме на останньому рівні знаходяться основні детермінанти особистості, психічної енергії, спонукань та інстинктів. Цей рівень особистості Фрейд назвав Воно (Ід), складається переважно з прагнення до сексуального задоволення (лібідо), інстинкту агресії і прагнення до смерті. Вищий рівень особистості – Понад-Я (Супер-Его) – сховище моралі. Між ними знаходиться рівень Я (Его) – відповідає інстинктам несвідомого й вимогам моралі, відповідає за довільну поведінку й формування психологічних захистів.

Хоча позиції, висунуті З.Фрейдом, дотепер викликають запеклі дискусії, ні в кого не виникає сумнівів у їх важливості. Численні учні й послідовники психоаналізу постійно модифікують концепцію Фрейда: Альфред Адлер, Ерік Еріксон, Еріх Фромм, Карен Хорні, Карл Юнг – відомі імена в психології. Психоаналіз стимулював розвиток нових ідей-транзактного аналізу (Е. Берн), біоенергетики (А. Лоувен), гештальт-традицій (Ф. Перлс) та ін. Цей напрямок об'єднує велику кількість теорій і шкіл. Спектр їхніх відмінностей досить широкий – від ортодоксальних, традиційних (класичних) до більш гуманістичних, з використанням методів інших напрямків. Проте, якою б не була різноманітною сутність різних теорій, є й загальна ідея, що об'єднує різноманітні акценти – визнання величезної ролі підсвідомого, вивчення підсвідомих сил, що управляють поведінкою [2; 5; 30; 34; 35; 48; 50; 51].

Основні теоретичні ідеї психодинамічної концепції в теорії соціальної роботи пов'язані з визнанням величезної ролі минулого досвіду людини, що йде корінням у її дитинство. Ця роль, як правило, не усвідомлюється суб'єктом. Ця ідея виражається поняттям “предметні зв'язки” (зв'язку життєвого досвіду), а центральним поняттям є “конфлікт” – протиріччя непізнаних (“несвідомих”) впливів минулого досвіду, що виникли в ході розвитку людини, починаючи з дитинства, і сучасного життя людини. На основі минулого досвіду формується особлива організація (сукупність почуттів, думок і манер) поведінки, що впливає на теперішнє сприйняття світу. Якщо вона виражається в неадекватних умовам реакціях, то, досліджуючи дійсні події в контексті минулого досвіду, можна змінити ці “організуючі системи, сприяючи тому, щоб інформація й досвід у особистості в майбутньому структурувались інакше, ставши основою нормального психічного самопочуття. При його порушенні від тривоги й невпевненості рятує людину своєрідний механізм, названий психологічним захистом, що діє на підсвідомому рівні. Психологічний захист – один із механізмів, що перешкоджають зміні особистості (“опір”). Основні, принципові положення, засновані на психодинаміці, використовуються й в інших моделях соціальної роботи (кризис-інтервентної, проблемно-орієнтованої та ін.).

Кризис-інтервентна модель соціальної роботи

Бувають ситуації, коли клієнту необхідно терміново надати допомогу. Саме на надання термінової допомоги клієнту, який знаходиться, як правило, у зміненому емоційному стані, використовується дана модель. Її психологічна сутність полягає у визнанні необхідності застосування кризового короткострокового втручання (вони можуть з'єднуватися в серії) у психічний світ клієнта. Кризове втручання (чітко регламентоване, що базується на методах психологічного впливу) є дією, що перериває серію подій, які ведуть до порушення нормального життя людей. Тому кризове короткострокове втручання розглядається як загальна теорія вирішення проблем клієнтів. Кризис-інтервентна модель соціальної роботи найбільш ефективно застосовна для допомоги людям, які пережили нещастя, допомагаючи їм знову пристосуватися до життя, удосконалювати старі рівні функціонування, по-новому справлятися з труднощами.

Проблемно-орієнтована концепція

На відміну від кризис-інтервентної, індивідуальна проблемно-орієнтована робота не визнає яку-небудь специфічної або соціологічної основи для технології, методів свого здійснення. Вона цілком спирається на оперативний прагматичний підхід, що поширився в силу незадоволеності тривалою стаціонарною психодинамічною допомогою, індивідуально-психологічною підтримкою особистості в ряді індустріально розвинених країн. Проблемно-орієнтована робота пояснюється як діяльність, зосереджена на певних проблемах. Вона бере проблеми як такі, щоб вирішувати їх в актуальному плані суто прагматично; фіксує увагу на виявленні клієнтом себе у розв’язанні практичних завдань, які вирішують якісь приватні проблеми, у тому числі й емоційні.

Помітну роль у становленні теорії соціальної роботи відігравали й відіграють біхевіорально-когнітивні теорії. Біхевіористський підхід, або теорія поведінки, був першим великим наступом на психодинамічні теорії та їх використання в соціальній роботі.

В основі психології поведінки в соціальній роботі лежать такі основні положення.

Основна ідея: поведінка людини визначається впливом навколишнього середовища, яке контролює його шляхом різноманітного роду стимуляцій. Центральною конструкцією системи сприяння тут є можливість показати вплив оточення на поведінку людини. Для біхевіоризму важливий не минулий досвід людини, а, насамперед, думки і вчинки людини, особистості. Не існує поганої поведінки, а є та її форма, що не відповідає даній ситуації. Таким чином, різноманітні форми поведінки можуть бути адаптивні в різноманітних оточеннях і культурах, тому немає необхідності в її особливих змінах. Для психології біхевіоризму основними є постулати про відповідну й оперантну обумовленість поведінки індивідів і соціального навчання як одного із засобів формування й реалізації поведінкових реакцій. Якщо встановлений зв'язок між стимулами й реакціями стає неадекватним або порушуються умови його функціонування, то він руйнується. Після руйнації формуються нові системи зв'язків на базі відповідної обумовленості у вигляді навичок, умінь, звичок та інших форм автоматизованої поведінки. У цьому зв'язку соціальне навчання – загальний набір принципів біхевіоріальної теорії в соціальній роботі. В основі соціального навчання лежить процес імітації; у цьому зв'язку багатьом людям можна допомогти вирішити проблеми, просто давши їм можливість побачити реальну поведінку, якої вони бояться або до якої прагнуть. Основна мета практики соціальної роботи – сприяти вгасанню, скасуванню небажаних форм поведінки і, навпаки, посилювати бажану поведінку людей шляхом використання різних видів підкріплення й соціального навчання.

У межах даної моделі теоретичного обґрунтування соціальної роботи зустрічаються дуже серйозні проблеми. Наприклад, тоді, коли соціоном має справу з невмотивованою, необумовленою поведінкою клієнтів.

Розвиваючи ідеї біхевіоризму, але в той же час і достатньо незалежно, сформувалася когнітивна психологія. Представники цього напрямку в соціальній роботі вважають суттєвим, що людина думає про світ, як робить вибір із багатьох можливостей, приймає рішення і як діє в межах історично визначеної соціальної реальності.

В останні 2-3 десятиліття в західній науковій традиції як відносно самостійна гілка сформувалася так звана гуманістична теорія соціальної роботи. Гуманістичні концепції соціальної роботи спираються на ідеї, що розвиваються в гуманістичній психології (К.Роджерс, А.Маслоу та ін.), екзистенціальному, когнітивному підході (В.Франкл) і гештальт-традиції (Ф.Перлс). Іноді цей напрямок називають екзистенціонально-гуманістичним. Основні положення гуманістичних моделей соціальної роботи виходять з розуміння людини як цілісної особистості, що знаходиться у взаємодії з навколишнім середовищем, зі своїм оточенням. Важливим моментом, що об'єднує ці підходи в єдиний напрямок, є декларація віри в людину як вищу істоту, спроможну сприймати й конструювати світ, приймати рішення й формувати життєві стратегії, змінюватися при наявності певних позитивних або негативних умов. Екзистенціональна психологія дає можливість у соціальній роботі з клієнтами навчити їх планувати й розвивати стосунки з іншими людьми, що забезпечують їм певне існування.

До психологічних теорій гуманістичного напрямку варто віднести й гештальт-традициї. “Гештальт” – це принцип цілісності або фігура, що діє або всередині контексту, або на визначеному фоні. Гуманістичне начало тут пов'язане з констатацією положення про те, що зміни в особистості відбуваються тільки тоді, коли вона стає сама собою, а не тоді, коли вона намагається кимось бути. Ні від вирішення “бути краще”, ні від прохань, ні від вимог інших людей активних внутрішніх змін, як правило, не відбувається. Серед усіх моделей гуманістичного напрямку гештальт-психологія є підходом з потужними технологіями, що провокують психічні зміни в особистості.

Таким чином, важливо відзначити те, що гуманістичні теорії соціальної роботи різноманітні. Але істотним для всіх них є відсутність заздалегідь жорстко заданої моделі клієнта, групи, суспільства, навколишнього середовища, причин, що породжують проблеми, і їхніх джерел. Отже, гуманістичний напрямок постулює не директивний шлях взаємодії з клієнтом у соціальній роботі, дотримання норм особистісної екології, коли не потрібно нав'язувати комусь визначену модель, стандарт дії. У цьому значенні соціальний працівник вільний у виборі форм і засобів впливу на клієнта, співробітництва з ним.

Соціолого-орієнтовані теорії [10].

Зазначений напрямок у соціальній роботі демонструє очевидний зв'язок із соціологічною наукою.

Розглянемо основні соціолого-орієнтовані теорії.

Системне обґрунтування теорії соціальної роботи.

Системні ідеї в соціальній роботі беруть початок від загальної теорії соціальних систем Берталанфі. Активно й широко системні ідеї стали застосовуватися в аналізі проблем соціальної роботи в 70-і роки. Головним аргументом на користь такого підходу висувалася думка про те, що життя людей залежить від різноманітних навколишніх її систем. А з цього випливає, що вирішення проблем соціального захисту життєстійкості людини в основному повинно спиратися на вдосконалювання й регулювання цих систем. У межах такого роду уявлень сформувалася поширена точка зору про те, що людям можуть допомогти три типи систем: неформальні або природні системи (сім'я, група друзів, об'єднання за інтересами та ін.); формальні системи (общинні групи, профспілки, суспільно-політичні організації тощо); системи, що існують у суспільстві у вигляді закладів, відомств, функціонально-орієнтованих організацій (лікарні, бібліотеки, школи й ін.). У даному контексті завдання соціального працівника звичайно диференціюються: з одного боку, вони пов'язуються з оптимізацією діяльності закладів, організацій і відомств, спроможних надати допомогу людям у вирішенні їхніх проблем. З іншого боку, зі сприянням тим, хто потребує допомоги, у використанні ними закладів соціальної роботи для задоволення своїх потреб, активізацією самозахисних потенцій людини як системи, що саморегулюється.

Сьогодні традиційно розрізняють дві форми застосування теорії систем у соціальній роботі: положення загальної теорії систем у соціальній роботі; розробка й використання екологічної теорії систем.

Соціально-екологічна модель теорії соціальної роботи.

Вузловим поняттям теорії екологічних систем у соціальній роботі стала категорія “модель життя”. Модель життя розглядає людей як системно-організованих суб'єктів життєдіяльності, які постійно пристосовуються в їхній взаємодії до різноманітності умов буття. Вона виходить з того, що там, де людина може розвиватися шляхом зміни, де її в цьому підтримує середовище, оточення, існує взаємна адаптація. Соціальні проблеми ускладнюють умови буття людини, скорочують можливість взаємної адаптації. Життєві системи (люди, їх об'єднання) повинні намагатися підтримувати гарну рівновагу зі своїм оточенням. Головна мета соціальної роботи – посилення адаптивної спроможності людей. У цьому контексті соціальний працівник не тільки впливає на клієнта, але й на його життєве середовище. Головною хибою зазначених вище моделей є те, що вони недостатньо забезпечують питання технологічності й конкретності у визначенні шляхів надання допомоги людям, особливо на індивідуально-особистісному рівні.

Марксистська концепція соціальної роботи визначила три позиції стосовно неї:

• прогресивна позиція: соціальна робота представлена як позитивний чинник змін, тому що вона пов'язує буржуазне суспільство з його експлуатацією трудящих верств і соціальні групи, які цього потребують. Соціальна робота в цьому контексті характеризується як важлива сила, що сприяє колективним діям підйому самосвідомості людей, здійсненню змін;

• репродуктивна позиція, де соціальні працівники представлені як агенти, службовці, які здійснюють класовий контроль в інтересах панівних класів;

• суперечлива позиція характеризується, з одного боку, як корисне для трудящих явище суспільного життя, що дає можливість забезпечення консолідації трудящих верств. З іншого боку, соціальна робота, соціальні працівники представлені як спеціалісти, що виконують функції послаблення соціальної напруженості в суспільстві.

До соціолого-орієнтованих моделей теоретичного обґрунтування соціальної роботи близько примикає й так звана дозволяюча модель. Вона передбачає досягнення таких цілей:

• допомогти клієнтам побачити й усвідомити себе як агентів, здатних до пошуку рішень існуючих проблем;

• допомагати сприйняттю клієнтом соціального працівника як спеціаліста, що має знання, які можуть бути корисними йому;

• допомагати сприйняттю клієнтом соціального працівника як партнера у вирішенні деякого кола своїх проблем;

• допомогти сприймати владну, повноважну структуру організації соціальної допомоги, суспільства в цілому як складну й частково відкриту для впливу.

Соціолого-орієнтовані моделі, їхня цілісність становлять уже нову якість наукової дисципліни, що народжується, – теорії соціальної роботи.

Комплексно-соціологічні теорії соціальної роботи: когнітивна, соціально-педагогічна, віталістська й соціально-психологічна моделі.

Когнітивна (пізнавальна) модель. Дана теорія сполучає психосоціальні, біхевіористські, поведінкові й соціальні елементи в осмисленні й вирішенні проблем соціальної роботи. Як правило, у межах аналізованого підходу виділяються декілька найважливіших моментів, що складають його головну особливість:

• люди можуть бути найкраще зрозумілі, коли вони прагнуть до визначеної мети, долаючи перешкоди в особистому й суспільному житті;

• люди створюють свої власні моделі дійсності відповідно до того, про що вони дізналися, що зрозуміли;

• людина набуває впевненості в житті за допомогою адаптації до соціальних реальностей, у процесі якої вона змінює ці реальності, змінюючись сама;

• на процес адаптації людини й середовища впливає сприймаюче “Я” – наше уявлення про себе, а також засіб його впливу на характер сприйняття та ін.

Специфіка соціально-педагогічної моделі соціальної роботи визначається тим, що вона враховує той факт, що соціальна педагогіка ставить перед собою завдання багаторівневої соціалізації підростаючого покоління, населення в цілому й аж ніяк не зводиться тільки до діяльності закладів освіти. Але вона – не тільки адаптація особистості до умов соціального середовища, але й участь у перетворенні цього середовища з урахуванням вирішення педагогічних проблем. З цього погляду можна виділити два взаємозалежних моменти в розвитку соціальної педагогіки: соціалізація й ресоціалізація особистості, з одного боку, і педагогізація навколишнього середовища – з іншого, тобто власне соціальна педагогіка як педагогіка, націлена на перетворення соціальних відносин, життєвого середовища особистості. При цьому вона враховує необхідність компенсації негативних явищ середовища шляхом створення альтернативних інститутів. Можлива й оцінка впливу утворених інститутів соціалізації з метою їхньої педагогічної корекції, зміцнення й підвищення соціального здоров'я населення.

Вітально-орієнтована модель комплексного осмислення соціальної роботи сьогодні розглядається як одна з найбільш перспективних.

Соціальна робота при цьому підході розглядається й розуміється як процес, діяльність, сприяння формуванню й реабілітації життєвих сил, індивідуальної та соціальної суб’єктності людини. Це дозволяє розглядати її в єдності структурної і психосоціальної роботи, у взаємоперетину традицій психолого-орієнтованих і соціолого-акцентованих теорій соціальної роботи. Інакше кажучи, комплексний підхід до соціальної роботи тут є домінуючим. На цій основі розробляються стратегічні напрямки соціальної роботи, коректується взаємодія, сполучення різноманітних її технологій, формуються нові практико-орієнтовні підходи в соціальному захисті життєвих сил, добробуті людей.

У зарубіжній практиці знайшов застосування широкий спектр соціально-психологічних теорій. У цьому зв'язку особливе місце мають комунікативні соціально-психологічні теорії і, у першу чергу, аспекти взаємин і інтеракцій. Для соціальної роботи такі моделі є надзвичайно важливими, забезпечуючи розуміння всієї сукупності соціальних зв'язків, що оточують клієнта. Значення соціально-психологічних теорій для соціальної роботи важко переоцінити, тому що практично у всіх проблемах, що виникають у людей, які потребують допомоги соціального працівника, є порушення або деривація процесу спілкування.

Соціальна робота, або соціономія (від латинських слів суспільство, закон), є формою суспільної практики, соціальної діяльності. Соціальна робота як суспільна практика передбачає:

Перспективну модель соціальної політики, що відповідає таким умовам:

• вона повинна мати у своїй основі концепцію, що враховує можливі зміни соціальної ситуації;

• у неї повинні бути закладені відповідні механізми, що забезпечують функціонування основних моделей соціальної підтримки населення;

• вона зобов'язана передбачати ефективно працюючий адміністративно-державний апарат у галузі соціальної роботи [41].

Пошуками зазначеної моделі “займається” система соціальної роботи в усьому світі.

Провісником такого пошуку й такої моделі є благодійність. Саме в межах благодійності можливо було зробити такі основні висновки:

• прагнення до взаємодопомоги іманентно властиве людині. Ця діяльність стала традиційно перебувати під патронажем церкви (і в тому або іншому ступені й формі стає ціннісним постулатом усіх світових релігій), коли релігійні інститути виступають і провідниками допомоги бідним, і самі її надають. У зв'язку з цим релігія з її постулатами про допомогу ближньому своєму, а іноді й відповідальності за нього, визначила й визначає дотепер багато сучасних форм соціальної підтримки;

• релігійні норми згодом стають способом життя для окремих націй і народів. З'являються люди, що тепер постійно займаються безкорисливою благодійністю: виникають усілякі благодійні суспільства, що пронизують усю систему соціального захисту. Тим самим визначилася різноманітність моделей і форм соціальних дій.

Суспільний прогрес у всіх сферах життєдіяльності людей визначив реалії соціального життя кінця XX і початку ХХI століття й виробив три практичних підходи до вирішення соціальних проблем.

Перший – революційно-перетворюючий. Він зводиться до вирішення соціальних проблем шляхом перетворення самого суспільного устрою (досвід СРСР, ряду країн Східної і центральної Європи й деяких країн Азії і Латинської Америки в ХХ столітті).

Другий – реформістський, який причини соціальних незгод шукає в суспільстві і знаходить їхнє вирішення в постійному його реформуванні (скандинавські країни в основному).

Третій – антропологічний, який визначає причину всіх соціальних бід людини в ній самій (американська ідеологія індивідуалізму). Тут клієнт соціальної роботи виступає в ролі своєрідного хворого, а завдання соціального працівника – завдання “соціального лікування” індивіда, що знаходиться в незадоволеному стані, підготовка його до можливості самостійно вирішувати свої проблеми.

Таким чином, концепція-модель благодійності в соціальній практиці поступово відійшла на задній план і в сучасному суспільстві замінена на ідею соціальної підтримки населення.

Тут виробилися дві відповідні моделі: європейська й американська.

Європейська модель соціальної підтримки, або захисту, населення базується на теорії держави загального добробуту. В її основі лежить концепція “природних прав” людини. Основні положення даної теорії:

• створення однакових або приблизно рівних можливостей для реалізації життєвих планів;

• забезпечення гідного рівня життя;

• прагнення до наростання соціальної рівності і справедливості;

• формування розвиненої державної системи соціальної допомоги всім громадянам за рахунок забезпечення доступності медичних, освітніх, психологічних, юридичних та інших життєво важливих послуг.

Таким чином, загальним для всіх країн – держав загального добробуту – є їхнє прагнення перерозподілити відповідальність за життєвий шлях особистості із самого індивіда, сім'ї, соціальної групи, общини, церкви, благодійних організацій на інститути держави.

Наприкінці ХХ століття модель “держави загального добробуту” починає піддаватися реконструкції. В основі реконструкції лежить той факт, що реалізації зазначеної ідеї призвели більшість навіть найрозвиненіших країн Заходу до економічної стагнації й соціального застою.

Заходи, що застосовуються урядами західноєвропейських країн щодо реформи “держави загального добробуту”, спрямовані на встановлення більш жорсткого контролю за витратою державних коштів на соціальне забезпечення, скорочення фінансових втрат у цій сфері, пов'язаних із корупцією й надмірною бюрократизацією. Стають платними деякі соціальні послуги, що раніше надавалися населенню безплатно.

Система соціального захисту в США

Національна система соціального захисту в США була закладена в З0-і роки й бере свій початок з моменту підписання президентом Ф.Рузвельтом Акта про Соціальну Безпеку в серпні 1935 р. У її основу було покладено орієнтацію американців на успіх, на особисту відповідальність за свій добробут і добробут своєї сім'ї.

Північноамериканська система соціального захисту має два чітко виражених напрямки: систему соціального страхування й систему соціальної допомоги.

Системою соціального страхування користуються, в основному, середні й вищі верстви суспільства (оскільки саме вони живуть на зарплату й регулярно сплачують податки у відповідні фонди). Ця система захищає економічно активно зайняте населення від основних соціально-економічних ризиків (старість, втрата годувальника, інвалідність, хвороби, виробничий травматизм, безробіття).

Система соціального страхування має ряд основних і допоміжних програм:

• загальна федеральна програма (ЗФП) – основа пенсійної системи;

• програма “Медикер” – медичного обслуговування пенсіонерів;

• федерально-штатна система страхування на випадок безробіття.

Другим напрямком системи соціального захисту в США є соціальна допомога.

Система допомоги включає декілька значних і багато дрібних програм. За каналами цих програм особи, що живуть у бідності, одержують грошові допомоги, продовольчу допомогу, субсидоване житло, допомогу для отримання освіти, професійної підготовки тощо. Право на отримання соціальної допомоги за різноманітними програмами мають ті, хто живе нижче офіційно встановленого рівня бідності. До основних федерально-штатних програм у США належать: програма допомоги сім'ям із залежними дітьми (ДСЗД), програма продовольчих талонів, програма шкільних сніданків, медична програма “Медикейд”, материнська програма “Хелп”, дитяча програма “Хедстарт” і багато інших програм.

У цілому система соціального забезпечення в США характеризується такими специфічними особливостями:

• американська система соціальної підтримки (амер. термін “соціальна безпека”) має багато варіантів з особливостями й можливостями штатів. Кожний із 50-ти штатів проводить активну політику у сфері соціальної роботи й самостійно визначає свої фінансові можливості, форми допомоги й методику реалізації соціальних програм;

• поряд з діяльністю держави значну роль у системі соціального забезпечення відіграє суспільна й приватна благодійність, що має власні соціальні служби й буквально пронизує систему соціальної роботи в Штатах;

• у зв'язку з ростом матеріального добробуту громадян спостерігається тенденція до комерсалізації соціальних дій: соціальні послуги стають платними;

• система соціального забезпечення спрямована, у першу чергу, на допомогу щодо самозабезпечення, самореалізації, досягненні особистого успіху, а не на розвиток утриманства й розрахунок на допомогу держави [17, 18, 54, 55].

Об'єднана соціальна практика підтримки населення в сучасному світі породила три базові моделі соціального розвитку [41].

Патерналістська модель. Характерна для США, Японії і тих країн Європи, де сильні позиції католицької церкви. Відрізняється (порівняно з іншими моделями) низьким рівнем участі держави у вирішенні соціальних проблем, звідси й відносно невеликими витратами на соціальне обслуговування, основний тягар яких лягає на сім’ю і приватних благодійників. Соціальні програми з підтримки прибутку більшою мірою спрямовані на найбідніших.

Корпоративістська модель. Характерна для соціального забезпечення в Німеччині, Австрії, Нідерландах і Бельгії. Тут соціальна політика розрахована не стільки на підтримку бідних, скільки на захист стабільного рівня життя трудящих, на співучасть державних і суспільних структур у періоди життєвих криз окремих індивідів. Подібна співучасть забезпечується відповідними законодавчими актами. Основні функції соціального забезпечення належать промисловим корпораціям і профспілкам. Держава бере участь, в основному, в організації соціальної допомоги тим, хто її потребує, і в організації обслуговування сім'ї і дітей.

Етатична модель узята на озброєння скандинавськими державами, де принципи універсалізму соціальних прав сприяють з непорушністю індивідуальній автономії, тому ця модель становить собою з'єднання лібералізму із соціалізмом. Соціальна політика в цих країнах орієнтована на екстенсивну й дорогу систему соціального забезпечення, що носить централізований характер.

Соціальна робота як навчальна дисципліна (соціономія) становить собою систему певних положень, які вважаються загальновизнаними в теорії соціальної роботи [41, 76]. Стисло розглянемо деякі з них.

Цільова настанова соціальної роботи як навчальної дисципліни [44, 11-14].

Світовий досвід держави з ринковою економікою свідчить, що без спеціальних державних і суспільних структур соціального захисту населення гуманно-духовне, морально-громадянське й багате демократичне суспільство, правову державу побудувати неможливо. У зв'язку з цим особливого значення набувають активні розробки наукових проблем, пов'язаних із прикладною соціологією, соціальною екологією, соціальною інженерією, соціономією, і супроводжуються широким розповсюдженням і утвердженням професії соціального працівника.

Одним з найважливіших завдань підготовки спеціалістів у галузі соціальної роботи є їх теоретична підготовка. Вона проводиться в межах вивчення курсу “Теорія соціальної роботи”.

Теорія соціальної роботи як навчальна дисципліна – це систематизований виклад з навчальними цілями основ теорії і методики соціальної роботи стосовно до профілю навчального закладу. Вивчення даної навчальної дисципліни дозволяє озброїти майбутніх спеціалістів у галузі організації соціальної роботи методологією наукового аналізу соціальних процесів і оптимального вибору найбільш доцільних організаційних структур, змісту, форм і методів діяльності служб, що здійснюють соціальний захист і допомогу населенню.

Теорія й методика соціальної роботи, входячи до навчальних планів різних ВНЗ і профілів підготовки, водночас вирішує зовсім неоднакові завдання, що знаходить вираження в цільовій настанові навчального курсу.

Проте цільова настанова передбачає завжди науково обґрунтовані очікувані результати навчально-виховного процесу з даної навчальної дисципліни. Частіше вона постає як модель майбутнього спеціаліста, яка включає перелік вимог до обсягу знань, умінь, навичок і якостей, які повинен набути й виробити той, хто навчається.

У цьому зв'язку сучасний соціальний працівник – спеціаліст у галузі соціальної інженерії і технології, соціоном, який глибоко розбирається у правових, моральних і психологічних регулятивах життєдіяльності людей, здатний прийти їм на допомогу.

Випускник навчального закладу зі спеціальності “Соціальна робота” повинен:

• знати теоретичні й методологічні засади соціальної роботи, її історичні корені й традиції, вітчизняний і зарубіжний досвід організації захисту населення;

• мати навички соціально-психологічного й ситуаційного аналізу й організаційного діагнозу умов життєдіяльності різних груп населення;

• уміти проводити конкретно-соціологічні дослідження, прогнозувати розвиток соціальних процесів і враховувати їх результати в організації соціальної роботи, у виборі засобів і способів впливу на розвиток соціальних процесів;

• мати організаторські здібності, високу загальну культуру, педагогічні здатності, бути привітним і товариським.

Цільова настанова соціальної роботи як навчальної дисципліни містить у собі визначення й усвідомлення мети й завдань соціальної роботи [41, 76 – 86].

Соціальний працівник несе професійну відповідальність і перед суспільством у цілому, і перед клієнтом. У цьому зв'язку мета подвійна: сприяти інтеграції суспільного цілого (1) і сприяти адаптації людей у мінливому світі (2).

Цілі соціальної роботи конкретизуються в таких завданнях:

• максимально розвивати індивідуальні спроможності і морально-вольові якості клієнтів, заохочуючи їх до самостійних дій і прийняття особистої відповідальності за все, що відбувається в їхньому житті;

• сприяти досягненню порозуміння між клієнтом і соціальним середовищем, у якому він існує;

• виробляти основні положення і принципи соціальної політики, домагатися на всіх рівнях їх законодавчого прийняття й виконавчого здійснення;

• проводити роботу з профілактики й попередження соціально небажаних явищ;

• організовувати наукові дослідження для практикуючих працівників;

• сприяти поширенню інформації про права й пільги окремих категорій громадян, обов'язки й можливості соціальних служб, забезпечувати консультації з юридичних, правових аспектів соціальної політики [1, 28, 46].

Розуміння соціальної роботи як навчальної дисципліни також пов'язане і з її проблемами в галузі підготовки соціального працівника в країні й за кордоном.

Перші навчальні заклади, що здійснюють підготовку соціальних працівників, створювалися благодійними організаціями:

• Англія (1896) – курси з підготовки соціальних працівників-Лондонське товариство організації благодійності; у той же час у Німеччині (Аліса Саламон) на основі ідей і практики фемінізму;

• США – виникнення в 1898 р. Нью-йоркської школи філантропії, що призначалася для дружніх відвідувачів та інших волонтерів; згодом вона стала Школою соціальних працівників Колумбійського університету. Згодом виникла Чикагська школа громадянського права й філантропії, створена в 1905 р. Гремом Тейлором і його колегами (пізніше підрозділ Чиказського університету під назвою Школи управління соціальним обслуговуванням);

• Голландія (1899 р.) – заснувала перший у світі інститут з підготовки соціальних працівників. Вона прискорила тим самим процес створення навчальних закладів, що займаються підготовкою соціальних працівників у країнах Європи й Америки: до 1910 р. їхня кількість збільшилася до чотирнадцятьох.

Загострення, пов'язані з Першою світовою війною, супроводжуються збільшенням кількості країн, що почали підготовку соціальних працівників. У 1930 р. перші школи соціальної роботи відкриваються в Бельгії і Норвегії, у Чилі, а до цього в 1928 р. – в Італії.

У 30-х роках продовжилося зростання кількості країн, що здійснювали підготовку професійних соціальних працівників: Іспанія (1932), Ізраїль (1934), Ірландія (1934), Люксембург (1935), Португалія (1935), Греція (1937), Данія (1937) та ін.

Вищезазначений кількісний рух у галузі соціальної роботи, у кінцевому рахунку, призводить до того, що сьогодні, наприклад, у США більше 400 університетів і коледжів пропонують програми, за якими здійснюється підготовка соціальних працівників. Останні десятиліття у Великобританії характеризуються збільшенням прийомів до навчальних закладів, які займаються підготовкою соціальних працівників. У наш час соціальній роботі в Німеччині навчається 52 тис. чоловік, з них – 37 тис. у коледжах і 15 тис. в університетах.

У країнах СНД соціальна робота як професія орієнтується на її організацію в Росії.

Соціальна робота як професія існує в Росії з 1991 р., коли до Кваліфікаційного довідника посад керівників, спеціалістів і службовців Міністерства праці СРСР було внесено доповнення. У цих доповненнях характеризувалися п'ять нових посад – соціального працівника, педагога-організатора, соціального педагога, завідувача відділення соціальної допомоги вдома самотнім непрацездатним громадянам і спеціаліста із соціальної роботи. У 1991 році почалася підготовка соціальних працівників, центрами котрої стали університети, а також педагогічні й медичні інститути.

Крім того, соціальна педагогіка набула статусу наукової спеціальності.

В Україні офіційне введення соціальної роботи як навчальної дисципліни відносять до весни 1991 року й пов'язують з діяльністю Тимчасового науково-дослідного колективу (ТНДК) “Школа-мікрорайон”, який був утворений у 1989 році Академією педагогічних наук і Державним комітетом народної освіти СРСР. Активну участь у ньому взяла група соціальних педагогів з Донецька, яку очолив В.Сидоров. У 1992 році в Донецькому університеті було відкрито спеціальний факультет перепідготовки соціальних педагогів і працівників. У 1994 році при Національному університеті «Києво-Могилянська академія» відкрита Школа соціальної роботи. Згодом фах “Соціальна робота” відкрита в багатьох провідних навчальних закладах України.

Основу цільової настанови соціальної роботи як навчальної дисципліни складає освітньо-виховний потенціал теорій соціальної роботи.

Зазначений потенціал включає:

• філософсько-методологічні проблеми в курсах з теорії соціальної роботи (філософія як методологічна основа наукового знання й освіти в галузі соціальної роботи; емпіричні й теоретичні рівні пізнання; логіка пізнання або рух від емпіричного до теоретичного рівня; науковий і повсякденний рівні пізнання; діалектика соціальної роботи; філософські категорії й категорії соціальної роботи; природа й суспільство у філософії; потенціал сприяння освоєнню теорії соціальної роботи);

• специфіку використання різноманітних теоретичних моделей соціальної роботи в освітньо-виховній діяльності, професійній підготовці спеціалістів-соціономів (освітньо-виховний потенціал психолого-орієнтованих теорій соціальної роботи; особливості підготовки соціономів до ефективного використання соціолого-орієнтованих концепцій соціальної роботи; вивчення комплексно-орієнтованих концепцій соціальної роботи в підготовці спеціалістів для закладів соціального захисту);

• відповідність навчальних курсів теорії соціальної роботи, соціології, психології й соціальній історії (соціологія й теорія соціальної роботи в контексті проблем освіти; співвідношення психології й соціальної роботи в навчально-освітньому процесі; освітньо-виховний контекст взаємодії соціальної історії й соціальної роботи);

• актуальні соціальні проблеми і спеціалізація в галузі підготовки соціальних працівників: пошук оптимальних теоретичних засад (проблеми сім'ї і специфіка підготовки соціономів; соціальна робота в охороні здоров'я й особливості підготовки соціономів; соціальна робота в освіті й навчання соціономів; соціальна робота в службах праці й зайнятості в контексті завданьпідготовки соціономів; підготовка до соціальної роботи в екстремальних умовах і з “групами ризику”; організація соціальної роботи й підготовка соціономів);

• можливості практичного використання теорій соціальної роботи (теорії соціальної роботи і практика: проблеми і взаємодії; практичний потенціал соціолого-орієнтованих концепцій соціальної роботи: системна теорія і її вплив на практику соціальної роботи, “моделі життя” екологічної теорії в практиці соціальної роботи, дозволяюча модель практики соціальної роботи, соціально-радикальна модель практики соціальної роботи, марксистська модель практики соціальної роботи; психолого-орієнтовані теорії і практика соціальної роботи: психодинамічна модель практики соціальної роботи, екзистенціальна модель, гуманістична модель, рольова теорія в контексті практики соціальної роботи, комунікативна модель практики соціальної роботи; специфіка застосування на практиці комплексно-орієнтованих концепцій соціальної роботи: соціально-педагогічна модель, когнітивна модель практики соціальної роботи, вітально-орієнтована модель практики соціальної роботи).