2. Проблема пізнання у філософській традиції.

Пізнання є специфічним різновидом духовної діяльнос­ті людини, процесом осягнення навколишнього світу, отри­мання й нагромадження знань. А знання — це інформація про світ, яка існує у формі певної суб'єктивної реальності, ідеальний образ дійсності. Іншими словами, пізнання і знан­ня відрізняються одне від одного як процес і результат. Про­цес пізнання охоплює певну кількість взаємоорганізованих елементів: об'єкт, суб'єкт, знання як результат досліджен­ня. У своїй відносній самостійності людина і є тим суб'єк­том, якому протистоїть об'єкт. У зв'язку з цим постає пи­тання про можливості пізнання людиною навколишнього світу. «Що я можу знати?» -- запитує І. Кант. Протисто­яння суб'єкта та об'єкта надає питанню про можливість пі­знання певну парадоксальність, що призводить до виник­нення різноманітних концепцій пізнання.

Гносеологія як специфічна теорія пізнання набула дина­мічного розвитку в XVII—XVIII ст., постаючи в різних кон­цепціях. Емпіричну концепцію розробили англійці Ф. Бекон, Дж. Локк і Т. Гоббс. Першим заявив про емпіризм та екс­периментальну науку Бекон. Він вважав, що науки, які ви­вчають пізнання та мислення, є ключем до всіх інших наук, бо вони мають у собі «розумове знаряддя», яке дає розумові вказівки або попереджає щодо помилок («примар»). Бекон вважав, що поширена на той час логіка не є корисною для набуття знань. Порушуючи питання про новий метод «ін­шої логіки», він наголошував, що нова логіка, на відміну від суто формальної, повинна виходити не тільки з природи ро­зуму, але й з природи речей, «не вигадувати та надумувати», а відкривати й відображати те, що здійснює природа, тобто бути змістовною та об'єктивною.

Ф. Бекон розрізняє три основні шляхи пізнання:

1. «Шлях павука» -- здобуття істини із чистої свідо­мості. Він був головним у схоластиці, яку Бекон піддав різкій критиці, підкреслюючи, що витонченість природи значно переважає витонченість міркувань.

2. «Шлях мурахи» — вузький емпіризм, збір роз'єдна­них фактів без їх концептуального узагальнення.

3. «Шлях бджоли» — єднання обох шляхів, здібностей Досвіду та розсудку, тобто чуттєвого та раціонального.

Вболіваючи за таке поєднання, Ф. Бекон, проте, віддавав пріоритет дослідному пізнанню. Він вважав справжнім зна­ряддям у дослідженні законів («форм») природних явищ, здатним зробити розум адекватним природним речам.

3. Поняття пізнання та його види.

Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати? У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності. Але результатом такої взаємодії можуть бути враження, почуття, певні емоції. І хоча вони також можуть бути елементами пізнання, усе ж до останнього ми відносимо таку взаємодію свідомості й дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальнішими або ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи.

При осмисленні наведеного розуміння пізнання важливо звернути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об'єкта та суб'єкта як вихідні поняття гносеології. Суб'єкт пізнання - це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням. Об'єкт пізнання - фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та ін.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність. Таке розуміння суб'єкта та об'єкта засвідчує:

- по-перше, що об'єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання може набувати характеру самопізнання;

- по-друге, що суб'єкт та об'єкт співвідносні: об'єкт набуває характеристик саме об'єкта лише у відношенні до певного суб'єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об'єкт.

Види пізнання - це специфічні форми одержання нових знань. За іншою класифікацією розрізняють такі види пізнання: 1) повсякденне пізнання - одержання людиною елементарних відомостей про природу, людину й суспільство в процесі повсякденного життя); 2) художнє пізнання - процес створення й сприйняття художніх образів - творів мистецтва); 3) ігрове пізнання здійснюється в процесі спортивних і ділових ігор, ритуальних і культових дій; 4) релігійне пізнання - пояснення світу на основі віри в реальне існування  надприродних сил; 5) філософське пізнання - створення загальних концепцій існування світу й людини; 6) наукове пізнання - дослідження світу за допомогою наукових методів з метою одержання істинного знання про закони його функціонування й розвитку.