Тема 2. Дослідження в галузі психології дітей з розумовою відсталістю план

1. Розвиток уявлень про розумову відсталість у період до становлення психології як науки.

2. Клінічні дослідження розумової відсталості у 19-20 ст.

3. Визначення розумової відсталості в історичному аспекті.

4. Розповсюдженість розумової відсталості.

1. Розвиток уявлень про розумову відсталість у період до становлення психології як науки

Спеціальна психологія як галузь психологічної науки розвивається з початку XX ст. Проте на той час уже було досить багато відомостей про особливості психіки розумово відсталих дітей, зібраних ученими протягом декількох століть.

Перший клінічний опис вродженого слабоумства, для позначення якого тоді найчастіше використовувався термін "ідіотія", було зроблено в кінці XVIII ст. На початку XIX ст. Філіп Пінель дав визначення цьому поняттю як одній з форм психічного захворювання, різновиду психозу, що зводиться до порушення функцій розуму і/або почуттів.

Першим ученим, який відокремив слабоумство від психічних захворювань і цим започаткував клінічний та психологічний напрями вивчення розумової відсталості, був французький психіатр Жан Етьєн Домінік Ескіроль (1772—1840). Він уперше відокремив розумову відсталість від психічних захворювань, розуміючи її як стійкий стан, наслідок порушення розвитку, що обов'язково супроводжується інтелектуальним дефектом. Ескіроль також уперше виокремив два види розумової відсталості: олігофренію та деменцію. Він образно порівнював олігофренію з бідняком, який ніколи не мав багатства. Деменцію, сутність якої полягає у втраті розумових здібностей з часом, він порівнював з багатієм, що розорився.

Цікаво зазначити, що Ескіроль звернув увагу на недоліки мовлення розумово відсталих: диференціацію розумової відсталості він будував на основі стану розвитку мовлення. Залежно від ступеня порушення мовлення вчений розрізняв п'ять груп слабоумства:

1. імбецилики І ступеня, мовлення яких можна легко зрозуміти;

2. імбецилики II ступеня, котрі мають обмежений словниковий запас, але їхнє мовлення доступне розумінню;

3. ідіоти І ступеня, які вживають лише короткі слова та фрази;

4. ідіоти II ступеня, котрі використовують лише односкладні слова та вигуки;

5) ідіоти III ступеня, в яких мовлення взагалі відсутнє. Основні положення Ескіроля про слабоумство лягли в основу всіх подальших учень і досліджень.

Педагогічний напрям вивчення розумової відсталості започаткував Жан Ітар (1775—1838). Він займався вивченням проблем осіб із вадами слуху при Національному інституті глухонімих у Франції. Одного разу в Айверонському лісі поблизу Парижа знайшли серед зграї вовків дикого хлопчика, який мав вовчі звички, не говорив і не розумів зверненого до нього мовлення. Учений назвав дикуна Віктором і вирішив виховати з нього людину. Ж. Ітар поділяв погляди сенсуалістів, за якими основою всієї психічної діяльності людини є розвиток відчуттів. Навчання хлопчика почалось з розвитку в нього одного з органів відчуттів, після чого переходили до розвитку іншого. Спочатку айверонського дикуна помістили в умови подібні до лісових, потім ці умови поступово підлягали соціалізації. Віктора навчили ходити на двох ногах, вживати їжу з використанням посуду, одягатися, окремим навичкам самообслуговування. Хлопчик навчився розуміти примітивні фрази.

Ж. Ітар не зміг перетворити айверонського дикуна на повноцінну людину, але результати, яких йому вдалося досягти, довели, що навіть людину з глибокою інтелектуальною недостатністю можна чомусь навчити.

У першій половині XIX ст. з'явились сумніви в тому, що сутністю ідіотії є недостатність розуму. Почали висловлюватися припущення про те, що недорозвиток розуму може бути наслідком якихось інших порушень. Так, француз Бельом вбачає сутність слабоумства у порушенні інстинктів і розробляє свою класифікацію, за якою при глибокій ідіотії спостерігається відсутність інстинкту самозбереження; при неповній ідіотії наявні інстинкти як у тварин; при імбецильності І ступеня особа у своїй поведінці підкоряється інстинктам, але не задіює інтелект; імбецили II ступеня піддаються вихованню, здатні займатися ручною працею; імбецили III ступеня спроможні міркувати та діяти, проте їхній інтелект не досягає норми.

В. Солльє вважав, що слабоумство зумовлене порушенням уваги. На його думку, в абсолютних ідіотів довільної уваги немає, в ідіотів вона слабка та ускладнена, а в імбецилів характеризується нестійкістю. На думку Штромайєра, імбецили характеризуються хворобливою рухливістю уваги, невмінням концентрувати душевні сили на одному об'єкті, їх відволікає кожний новий подразник і вони переходять до нового сприймання перш, ніж попереднє буде завершено. У відсутності уміння зосереджувати свою увагу на потрібному об'єкті Штромайєр бачить головну трудність навчання розумово відсталих дітей. Недостатність уваги за Штромайєром є причиною того, чому "дебіл" не навчається відокремлювати суттєве від несуттєвого.

Едуард Сеген (1812—1880) недоліки розуму ідіота пояснював порушенням вольової сфери. З цього приводу став добре відомим його вислів про те, що типовий ідіот — це істота, яка нічого не знає, нічого не може, нічого не хоче. Е. Сеген уточнював, що фізично така дитина не може, розумово — не знає, психологічно — не хоче. Вона б і могла, і знала, якби тільки захотіла, але вся біда у тому, що вона передусім не хоче. На підставі цих поглядів Е. Сеген побудував свою систему навчання слабоумних. Спостерігаючи інертність, відсутність волі в ідіота, учений докладав зусиль, щоб вивести його з цього інертного стану. Щоб здолати інертність вихованців, він вдавався до послідовного використання таких способів: 1) створення сприятливих умов життя; 2) використання системи вправ, за допомогою яких вихованець поступово переходив від дії, яку виконував педагог його руками, до дії за наслідуванням; 3) переходу від ситуацій, в яких воля дитини повністю підпорядкована волі педагога, до поступового збільшення самостійності дитини. На думку Е. Сегена, виховання має охоплювати розвиток рухових здібностей м'язової системи та відчуттів; формування уявлень, опанування елементарними знаннями, виховання здатності керувати своїми інстинктами, формування волі та моральної поведінки. Метою виховання має бути формування позитивних звичок. Звичка — друга натура, — стверджував Е. Сеген, — й ідіотія — майже в усіх своїх найбільш відштовхувальних симптомах є не витвором природи, а переважно результатом звичок; звичка до нервового тику, звичка до інертності, неуважності, крику, неохайності, онанізму, звичка до повторення одних і тих самих вражень та актів, до відхилення від нормальних функцій — ось що становить образ ідіота. Всі органи без винятку, і особливо головний мозок, можна зміцнити та розвинути вправою. Залишаючись у бездії, всі органи, і знову-таки найбільше головний мозок, позбавляються здатності реагувати, втрачають життєвість, атрофуються. Таким чином, звичка — все для ідіота, все для його спасіння або для його кінцевої загибелі. Ідеї Е. Сегена щодо виховання та розвитку дітей з розумовою відсталістю лежать в основі сучасних підходів до розв'язання проблеми соціальної адаптації таких дітей.

Погляди Е. Сегена щодо сутності розумової відсталості знайшли своє продовження у концепціях учених XIX—XX ст. Російський дослідник Г.Я. Трошин вказує на наявність межі в розвитку волі та уваги дитини-олігофрена і вважає, що така дитина схильна діяти по лінії найменшого опору. Характерний для волі нормальної дитини момент, який можна назвати "я борюсь із", відсутній у дебіла. За динамічною теорією розумової відсталості, висунутою німецьким психологом К. Левіним, розумово відсталі діти відрізняються від нормальних тим, що у них порушена емоційно-вольова сфера. Відхилення в цій сфері зумовлюють недостатність усієї психіки та діяльності.