Література:

Введение в философию. — М., 1989. — 4.1. — Гл.2. Горфункель А.Н. Философия зпохи Возрождения. — М., 1980. История философии в кратком изложении. — М., 1991. Соколов В.В.Европейская философия ХУ-ХУИ веков. — М., 1984. Філософія: Підручник. — К., 1995. — С.30-35. Філософія. Курс лекцій. — К., 1994. — Лекція 5.

1. Епоха Відродження (ХУ-ХУІ ст.) приходить на зміну середньовіччю як наслідок занепаду феодальних соціальних інституцій і становлення буржуазного суспільства.

В сфері культури епоха Ренесансу утверджує новий тип духовності, орієнтований на людину, тобто тип гуманістичної культури.

Характерними ознаками культури цього періоду були такі:

1. Світський, не-церковний характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації суспільного життя загалом.

2. Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки. .

3. Ствердження людської естетично-художньої спрямованості культури в противагу релігійній домінанті в культурі середніх віків.

4. Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.

5. Широке використання теорії «подвійної істини» для обгрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

34

35

6. Переміщення людини, як основної цінності, в центр світу і в центр філософії.

Варто насамперед уяснити, що в оцінці людини Відродження рішуче розриває з традиціями середньовіччя. Це виявляється в тому, що воно замінює «теоцентричнии» тип світогляду, притаманний середнім вікам, на «антропоцентричний», тобто світогляд, орієнтований на людину. На цій основі формується нова гуманістична філософська антропологія. І хоча мислителі Ренесансу не заперечують існування Бога, але вони «підносять» людину до рівня Бога. Людина — це не «тварь», а творець. Людська природа (тіло людини) не є носієм гріховності, з якою потрібно боротися, а є основа творчого людського начала, закладено в ній Богом.

В тлумаченні гуманістів Відродження творчість людини включає в себе і бажання перетворити себе, свою долю і життя, свої людські якості.

В основі такого підходу до людини лежать два принципи. По-перше, уявлення про безмежні можливості вдосконалення людської природи, яка розглядається не як раз і назавжди дана, а як така, що постійно вдосконалюється завдяки зусиллям самої людини. Бог лише закладає в людину певні можливості (задатки), а їх реалізація і розвиток залежить від самої людини. По-друге, уявлення про те, що людина, яка має вільну волю, сама приймає рішення стосовно своєї поведінки і тим самим сама визначає свій життєвий шлях. Індивід — творець свого життя.

Отже, якщо в епоху середньовіччя вважалося, що лише Бог має повну свободу і тільки він визначає людське життя, гуманісти Відродження стверджують: людина теж володіє свободою.

Відродження поставило у центр філософії людину, а не Бога. Внаслідок цього у філософську та й культурну загалом проблематику органічно вплітається питання про шляхи вдосконалення людини, виховання у неї справжніх чеснот: адже людина істота вільна, і вона повинна вміти правильно користуватися своєю свободою.

2. Вагоме місце в філософії Ренесансу належить пантеїстичній натурфілософії.

Спільними рисами натурфілософських концепцій Відродження були:

1. Всі вони є пантеїстичними вченнями, згідно з якими Бог є іманентним природі та її законом;

2. В цих системах світ розуміється як жива істота, яка в певній мірі наділена душею (гілозоїзм);

3. В цих концепціях світ осягається як цілісність, як єдність, співпадіння протилежностей.

4. Людина (мікрокосм) тлумачиться як частина природи (макрокосму) і має ідентичні їй властивості.

Одну із перших натурфілософських концепцій Відродження створив Микола Кузанський (1401-1464 рр.).

Варто зазначити, що філософія природи Кузанського ще в значній мірі підпорядкована релігійну світосприйняттю; він не заперечує існування надприродної істоти. Але проблему співвідношення Бога і світу він вирішує інакше, ніж релігія. В традиційному релігійному тлумаченні Бог розуміється як особа, що знаходиться над світом і, виходячи із своєї волі, довільно створює світ. Кузанський не заперечує того, що Бог є начало світу, але він тлумачить Бога не як позасвітову особу, а як таке начало, яке співпадає з світом. Світ включений в сутність Бога, а Бог — це і є світ в цілому. Світ, отже, ніколи не створюється, він існує завжди, як завжди існує Бог. Це є релігійна форма пантеїзму, оскільки світ розчиняється в надприродній істоті, а не вона — у світі.

Бог як абсолютне начало заключає у собі весь світ, але в потенційному вигляді. Творення світу виступає як процес розгортання Бога, його перехід в природу.

Засновником системи натурфілософського пантеїзму був Дж.Бруно (1548-1600 рр.).

В основу своєї натурфілософії Бруно покладає поняття єдиного. Єдине — це діалектична єдність всього, співпадіння протилежностей. Єдине є і Богом, і природою, причиною буття і самим буттям; юно є також формою і матерією, можливістю і дійсністю. Єдине — це максимум, постійність і мінливість, сутність і існування; єдине — це все.

В єдиному, отже, знімаються всі протилежності і серед них основна протилежність середніх віків — протилежність між Богом і світом, творцем і творінням. Позиція Дж. Вруно є типовим пантеїзмом, але на відміну від пантеїзму Кузанського його пантеїзм є натурфілософським, оскільки у Бруно Бог розчиняється у природі (а не навпаки, як це було у Кузанця). Природа, згідно з Бруно, є Бог. Така точка зору принципово суперечила традиційним релігійним канонам про те, що Бог є особа і творець світу. Тому-то церква вважала вчення Бруно єретичним, а сам він заплатив за свої переконання життям.

Завершує епоху Ренесансу творчість титанічної фігури Галілео Галілея (1564-1642), який створив своєрідну філософську систему.

36

37

III! НІ

Йри розгляді питання про відношення Бога і світу Галілей ще остаточно не пориває з середньовічними поглядами на Бога як творця природи, але витлумачує процес творіння по-новому. Бог, за його думкою, створив природу, наділив її певним порядком і закономірностями. Однак після цього він не втручається у природу, яка живе і розвивається самостійно, незалежно від Бога. Ця думка Галілея започатковує деїстичне розуміння світу. На підставі незалежного від Бога існування природи Галілей обґрунтовує правильність концепції подвійної істини, що давало йому змогу відмежувати науку від релігії. Наука спрямована на пізнання природи, а теологія — Бога; у них різні сфери пізнання, а тому наука відкриває такі істини, котрі не можуть оцінюватися з позицій релігії; У творчості Галілея знаходять обгрунтування еспериментально-математичні методи пізнання, які на тривалий період визначили методологічні засади природознавства.

Тема: Західноєвропейська філософія Нового часу

1. Особливості філософії Нового часу.

2. Проблема методу пізнання (Фр.Бекон, Р.Декарт).

3. Вчення про субстанцію (Б.Спіноза, ГЛейбніц).

4. Проблема людини в філософії Просвітництва (Ж.Ламетрі, Ж.-Ж.Руссо).