3. “Українізація” 20-х рр. В усрр: причини, характерні риси, значення.
Розуміючи, що без задоволення хоча б мінімуму національних потреб українців, їх влада завжди буде під загрозою, більшовики пішли на впровадження так званої політики “українізації”. В УРСР впровадження українізації відбувалося в межах політики т. зв. “коренізації”, що була розпочата радянською владою в першій половині 20-х рр. ХХ ст. Підстави для повороту до такої політики містила і написана В.Леніним резолюція “Про радянську владу на Україні”, прийнята пленумом ЦК РКП(б) у листопаді 1919 року, постанова ВУЦВК від 21 лютого 1920 року “Про вживання в усіх установах української мови нарівні з російською” та постанова Раднаркому України від 21 вересня 1920 року про впровадження української мови у школах і радянських установах.
Прийнята на ХІІ з’їзді РКП(б) у 1923 році політика “коренізації” передбачала: впровадження рідної для населення мови в роботу партійного, радянського, профспілкового, господарчого апаратів, розширення навчальних закладів із національною мовою навчання, розвиток національної культури, виховання й просування професійних кадрів з представників корінної нації. Політику “українізації” підтримували нарком освіти Г.Гринько, О.Шумський, М.Хвильовий. Проти виступали: перший секретар ЦК КП(б)У Є.Квірінг, другий секретар ЦК Д.Лебідь, Л.Каганович.
Найбільшу увагу було приділено українізації сфери партійного апарату, що було зумовлено політикою самої радянської влади і пояснювалося нею таким чином: “Оскільки увага і енергія в галузі українізації були спрямовані, головним чином, на українізацію державного апарату, а вся громадсько-політична і культурна робота партії провадилась російською мовою, національна політика партії мала ухил в бік апаратної українізації. Відставання українізації партії загрожує ослабленням ролі партії, як керівника мас і їх самодіяльності, відривом радянського апарату від партії…”.
Особливу увагу було приділено й українізації державних установ. Національний склад державного апарату республіки на початок 20-х рр. був переважно неукраїнським. У 1923 р. питома вага українців у ньому ледь перевищувала 30 % і особливо незначною була у керівних структурах держапарату. Так, у колегіях наркоматів налічувалося 47 % росіян, 26 % євреїв і 12 % — українців. Службовці у наркоматах складалися на 40 % з євреїв, 37 % — з росіян і лише 14 % — з українців. Тепер, згідно з головними заходами українізації, на державну службу приймали лише тих, хто володів українською та російською мовами. Для осіб, що вже перебували на державній службі, але не володіли українською мовою необхідною умовою продовження служби визначався 6-місячний строк вивчення української мови. Для таких держслужбовців організовувалися короткотермінові чи довгострокові курси.
Партійцям і держслужбовцям, що вільно володіли українською мовою надавалися широкі можливості кар’єрного зростання, що, звичайно, викликало обурення багатьох спеціалістів-росіян. Не були випадком і втечі “спеців” з України. І все ж таки питома вага росіян і російськомовних спеціалістів залишалася в Донбасі залишалася впродовж усього періоду непу.
Згідно з Декретом РНК УСРР від 27 липня 1923 року та постановою РНК “Про введення української мови у школах і радянських установах” (1920 р.) були негайно розпочаті заходи по впровадженню українізації в шкільній справі. У першу чергу був проведений облік педперсоналу, визначені працівники, що не володіли українською мовою, були розпочаті заходи з їх навчання, а також з підготовки нових кадрів педперсоналу зі знанням української мови. Іншим заходом у справі поширення української мови в сфері освіти було переведення педагогів, що нею володіли, у місцевості, де спостерігалася нестача фахівців.
В усіх вищих освітніх закладах вводилося викладання українською мовою. При заміщені вакантних кафедр і відповідальних адміністративних посад в установах профосвіти перевага віддавалася особам, що знають українську мову. Складна ситуація з впровадженням української мови склалася у вузах, де велика кількість професорів, особливо у Східних регіонах України, були росіянами за походженням чи культурою. Так слабка робота з українізації відмічалася в технічних навчальних закладах, де працювало багато російських викладачів-інженерів. Прагнучи до часткового розв’язання цієї проблеми Наркомат освіти дав зобов’язання готувати кадри професорів з числа українців, але загалом проблема українізації вищих навчальних закладів вирішувалася традиційним шляхом змушення викладачів вивчати українську мову в разі її незнання, та по можливості переходу на українську мову викладання.
Безумовно, коренізація сприяла розвитку культур і мов національностей. Проте цей наслідок був політично небажаним. Для держави, яка називалася федеративною, а була унітарною, розвиток національних культур становив небезпеку. Він означав піднесення національної самосвідомості корінного населення і тому в майбутньому могло постати питання про політичну рівноправність народів і перетворення Радянського Союзу на справжню федерацію. Однак доки Й. Сталін боровся за владу, він погоджувався на поступки з національного питання в обмін на політичну підтримку з боку республіканських партійних організацій і широкої громадськості союзних республік.
На компроміс йшли і суперники Й. Сталіна у політбюро. Зайняте власними проблемами, центральне партійно-радянське керівництво готове було тимчасово миритися з побічними наслідками коренізації в національних республіках. Й. Сталін і Л. Каганович особливо далеко зайшли у здійсненні коренізації саме в Україні. Як генсек ЦК КП(б)У (до липня 1928 р.) Л. Каганович по-чиновницькому ретельно втілював у життя офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову і намагався розмовляти нею. За нього українізація поширилася на всі сфери життя. Націонал-комуністи у керівництві КП(б)У на чолі з М. Скрипником дістали можливість здійснити заходи з розвитку української культури і мови.
Саме в цей період деякими діячами культури, політики й науки розповсюджується ідея націонал-комунізму. Її підтримали письменник М.Хвильовий (в літературі “Геть від Москви!”, за орієнтацію на Європу), нарком освіти О.Шумський, економіст М.Волобуєв (доводив, що характер української економіки має колоніальний характер).
Результати українізації 1920-х років були вагомими. Кількість українців серед службовців державного апарату за 1923 1927 pp. зросла з 35 до 54 %. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Книжки, журнали і газети видавались переважно українською мовою. З ініціативи М. Скрипника, національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах. На Кубані, де компактно проживали українці, відкрилися українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення.
З 1924 року почалися масові набори у державну партію, які докорінно змінили її обличчя, остаточно розкололи партійні лави на еліту (апаратних працівників) і рядових. Членська маса і значно меншою мірою еліта поповнювалися за рахунок представників місцевих національностей. Наприкінці 1920 року в Україні налічувалося понад 30 тис. членів партії, у тому числі близько 60 % росіян, 20 % українців, 11 % євреїв і 2 % поляків. У 1927 р. питома вага українців серед членів і кандидатів КП(б)У досягла 52 %. Однак у ЦК КП(б)У українців було не більше чверті. Генеральними секретарями ЦК КП(б)У з волі центрального партійного керівництва ставали лише неукраїнці німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович, а після відкликання останнього в Москву поляк С. Косіор.
Політика коренізації проводилась і в районах України, компактно населених національними меншинами, де працювали сотні шкіл з німецькою, болгарською, єврейською, польською, татарською та іншими мовами навчання.
Задовго до запровадження коренізації компартійно-радянське керівництво дозволило українізацію церкви. Створена у 1918 році Всеукраїнська церковна рада наполягала на утвердженні в Україні незалежної від російського патріархату, тобто автокефальної церкви. У жовтні 1921 року було скликано собор, який проти волі патріарха обрав митрополитом священика В.Липківського. Так було покладено початок Українській автокефальній православній церкві (УАПЦ). У 1924 році нова церква уже мала 30 єпископів, півтори тисячі священиків і понад 1 тис. парафій. Релігійна служба відправлялася українською мовою. У церковному житті було здійснено багато демократичних нововведень. УАПЦ швидко завойовувала авторитет у віруючих. До неї почали приєднуватися українські парафії в Америці та Європі. Усе це виявилося несподіваним для радянської влади, яка дозволила діяльність УАПЦ, лише розраховуючи подальший розкол у сфері релігійного життя. У 1926 році проти української церкви розпочався широкий наступ. Всеукраїнська церковна рада була розпущена. Митрополит В. Липківський і більша частина священнослужителів високого рангу були звинувачені в українському націоналізмі. У січні 1930 року українська церква була ліквідована.
Щоб зменшити негативні для центру політичні наслідки українізації, Й. Сталін і Л.Каганович повели боротьбу з так званим „націонал-ухильництвом” деяких відповідальних працівників партії, які, з точки зору центрального керівництва, приділяли підвищену увагу національному питанню. Основною мішенню для обвинувачень було обрано народного комісара освіти О. Шумського.
Під час зустрічі Сталіна з делегатами з’їзду Комуністичної партії Західної України (1925 р.) О. Шумський запропонував генсеку відкликати Л. Кагановича з України і поставити на чолі КП(б)У В. Чубаря. Він пояснив це тим, що Л. Каганович грубий і нетерпимий. Але Й. Сталін не підтримав О. Шумського, після чого йому стало важко працювати. X з’їзд КП(б)У (1927 pоку), який цілком контролювався Л. Кагановичем, осудив „націоналістичний ухил О. Шумського”.
Отже вже наприкінці 20-х рр. більшість прихильників націонал-комунізму були звинувачені в т.зв. “націонал-ухильництві”, синонімами якого стали ярлики “шумськизм”, “хвильовизм”, “волобуєвщина”, а активні прибічники політики “українізації” в “українському шовінізмі”, звільнені з посад й зазнали утисків.
Література
Барбуков Б. А. НЭП. Проверка временем / Б. А. Барбуков, В. А. Струк. – Луганськ : Копицентр, 2000. – 176 с.
Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1918–1928) / С. Кульчицький. К. : Основи, 1996. – 396 с.
Куромія Гіроакі. Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки / Гіроакі Куромія [пер. з англ. Г. Кьорян, В. Агєєв]. – К. : Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2002. 510 с.
Сутність і особливості нової економічної політики в українському селі (1921–1928 рр.). К. , 2000. 224 с.
„Українізація” 1920 – 30-х років: передумови, здобутки, уроки / За ред. В.А.Смолія. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2003. – 392 с.
Соловей Д. Голгота України. Частина І. Московсько-большевицький окупаційний терор в УРСР між першою і другою світовою війною. Дрогобич: Відродження, 1993. 289 с.
Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХХХ ст. Історичні нариси. К.: Наукова думка, 2002. 951 с.
Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України і світу / За ред. Б.Д.Лановика. К.: Вікар, 1999. 737 с.