Лекція регіональна економ.-соц.географія

Загальна характеристика Європи. Європейський союз. Субрегіони Європи. Загальні відомості про регіон Західна Європа, ЕГП, природні умови та ресурси. Населення.

Географічні кордони і розміри. Європа – частина світу, яка займає захід­ну територію материка Євразія. Це твердження справедливе, але не чітке як по відношенню до політико-культурних відмінностей між Європою і Азією, так і виявляється по відношенню до географічних кордонів теж! Якщо ми можемо дати однозначну відповідь щодо західних кордонів Азії, уявлення про які сформувалися ще в античні часи (це – Егейське море, Дарданелли, Мармурове море, Босфор, Чорне море), то починаючи з Кавказу і закінчуючи Новою Землею кордони між Європою і Азією не можуть вважатися точними. Багато вчених, серед яких Д.Менделєєв і О.Гумбольд, взагалі наголошували на штучності будь якого розділення одного материка. Тільки в межах однієї Прикаспійської низовини існує 3 варіанти кордонів: по політико-адміністративному кордону між Росією і Казахстаном, по р.Ембі і по р.Урал. Всі ці три варіанти можна використовувати.

Не завжди східний кордон йшов по Уралу (причому тут теж є дві найпоширеніші думки – по східним схилам проводити кордон чи по вододілу). Лише у 18 сторіччі В.М.Татіщев запропонував Урал, до цього межа Європи йшла по Дону, а від його витоку суворо на північ до Білого моря (принаймні це зустрічається і у Страбона, і у Меркатора).

В даний час|нині| межа|кордон| Європи проводиться найчастіше: на півночі – по Північному Льодовитому океану; на заході – по Атлантичному океану; на півдні – по Середземному, Егейському|, Мармуровому, Чорному, Азовських морях; на сході – найчастіше по вододілу Уралу, по річці|ріці| Урал| до Каспійського моря, потім по узбережжю Каспійського моря, річкам|рікам| Кума і Манич до гирла Дону. Іноді кордон пересувають на вододіл Кавказьких гір. Слід мати на увазі, що оскільки традиційно географічними межами|кордонами| Європи і Азії вважаються|лічаться| або Кумо-Маничська западина або Кавказький хребет і Чорноморські протоки, включення|приєднання| Азербайджану, Вірменії, Грузії, Кіпру і Туреччини|Турції| в список країн Європи ґрунтується перш за все|передусім| на політичних, економічних і культурних міркуваннях|тямі| і не є|з'являється,являється| однозначним. Лише маленьку частину Туреччини географічно дійсно можна віднести до Європи.

До Європи також належать всі прилеглі|сусідні| острови та архіпелаги, найбільші з яких Но­ва Земля, Земля Франца-Йосифа, Шпіцберген, Ірландія, Британські острови, Зеландія, Балеарські острови, Корси­ка, Сардинія, Сицилія.

Площа Європи складає приблизно 10 млн.км² (це територія 44 держав, включаючи європейську територію Росії. Якщо рахувати Косово, а незалежність цієї країни визнана 62 державами, тоді це – 45 держав + територія Туреччини, яка частково розташована в Європі). Ми з вами будемо зосереджувати увагу на країнах, розташованих на заході від кордону СНД. Це 40 держав (разом з країнами Балтії) і 5,1 млн.км². Водночас є ще і залежні території:

1. Острови Джерсі і Гернсі, які знаходяться у складі Нормандських островів, розташованих між Францією і Великобританією, у протоці Ла-Манш (знаходяться під юрисдикцією британської корони, але не є частиною Великобританії і не входять до складу ЄС).

2. Гібралтар (єдина в Європі колонія Великобританії, розташована на вузькому гористому просторі на півдні Піренейського півострова);

3. Острів Мен - приблизно рівновіддалений від Англії, Шотландії та Ірландії в Ірландському морі під управлінням англійської корони, проте не входить до складу Об'єднаного королівства;

4. Фарерські острови – є автономним районом королівства Данії;

5. Архіпелаг Шпіцберген і острів Ян-Маєн – північні території Норвегії, але на Шпіцбергені економічну діяльність проводить і Російська Федерація;

6. Азорські острови – крайня західна точка Європи, португальський архіпелаг.

Іноді до Європи відносять також і Гренландію, оскільки це юрисдикція Данії, але географічно це все ж таки острів біля Північної Америки.

Щодо географічного центру Європи, то тут панує така ж саме неточність, як і щодо визначення кордонів. Як ви знаєте, то один з визнаних не тільки в Україні, але в багатьох європейських країнах центр розташований в Рахівському районі Закарпатської області. Це, виходячи з патріотичних позицій, але це занадто приваблива туристична фішка, щоб існувати в єдиному екземплярі. Загадки тут ніякої немає: залежно від того, яким методом визначають географічний центр Європи, він виникає у зовсім різних місцях, часто за сотні кілометрів від суперника. Відтак на сьогодні відомо декілька дюжин таких центрів. Багато країн бажають прибрати його до себе. Найвідоміші з них це – м.Дрезден у Саксонії (Німеччина), о.Сааремаа (Естонія) – якщо за крайні точки Європи брати Ісландію, Кріт та острови Франца Йосифа і Азорські і т.д.

Для фізичної карти Європи характерні різні риси, серед яких слід відзначити дві:

1. по-перше, це мозаїчність будови її території, на якій перемежовуються низовинні, горбкуваті рівнини і гірські райони. Найвища точка – гора Монблан (4807 м). Гори і височини належать до 3 рівнів складчастості: каледонської (наприклад, Скандинавські гори), герцинської (Іберійський масив, Вогези, Арденни) та альпійської (Альпи, Піренеї, Карпати, Апенніни та ін.). Найбільша рівнина – Середньоєвропейська.

2. По-друге, це приморське положення|становище| більшості країн зарубіжної Європи, багато з|із| яких розташовані|схильний| на островах і півостровах, а отже – розчленованість| берегової лінії. Дійсно, берегова лінія Європи, включаючи острови, складає 143 тис.км. Європа сама схожа на великий півострів Євразії з рядом великих півостровів – Піренейський, Апенинський, Балканський, Скандинавський, і більш дрібними, наприклад Ютландський. У Зарубіжній Європі майже немає місць, які були б віддалені від моря більш ніж на 600 км, середня ж віддаленість – 300 км. А на більшій частині|частці| Великобританії немає населених пунктів, віддалених від узбережжя|узбережжя| далі ніж на 60-80 км.

Майже уся Європа лежить у зоні помірного клімату; у південній частині Європи субтропічний клімат (середземноморський), на півночі — субарктичний (зокрема в Ісландії); тому тут присутні всі можливі види господарського використання території – від оленярства в холодній Лапландії до масового курортного бізнесу в Середземномор’ї. Наближеність до моря визначає переважання м’якого і вологого клімату і це проявляється, зокрема, у тому, що нульова ізотерма січня проходить на сході Центральної та Східної Європи, розділяючи два різних кліматичних регіони. За запасами води на душу населення Європа займає проміжне положення між багатими (Австралія, Південна Америка) і бідними (Азія, Африка) в цьому плані регіонами Землі. Озера найчастіше зустрічаються у північній частині Європи; найглибші – біля підніжжя Альп (зокрема, Женевське, Боденське). Основні річки: Волга, Дунай, Рейн, Луара, Ельба, Вісла, Одер, Прут, Рона; Льодовики розташовані на Шпіцберґені, в Ісландії, в Альпах та Скандинавських горах.

Не є Європа видатною і за лісовими ресурсами, хоча в цьому плані різниця між країнами велика. При середній лісистості 33% цей показник коливається від 6% в Ірландії до 66 % в Фінляндії. У Фінляндії і Швеції ліси – основа економічного комплексу та експорту.

Доволі скромними, за сучасними оцінками, є мінерально-сировинні ресурси Європи, хоча в минулому вони відігравали значну роль в її індустріалізації. Особливо важливим при цьому було сусідство кам’яновугільних басейнів (Рур, Мідленд, Сілезія) з залізорудними родовищами (Лотарингія, Швеція), що було основою староіндустріальних районів Європи. Нині експортну роль відіграють відкриті на шельфі Північного моря родовища нафти та газу. Однак вони навряд чи зможуть задовольнити потреби Європи в енергоресурсах – континент споживає біля 40% світової енергії.

Політична карта зарубіжної Європи також відрізняється своєрідною «мозаїчністю|». У середині 1980-х рр. тут знаходилися|перебували| 32 суверенних держави (включаючи мікродержави — Андорру, Сан-Марино, Монако, Ватикан|Ватікан| і Ліхтенштейн). На початку 1990-х рр. у зв'язку з виділенням з|із| складу СРСР країн Балтії, розпадом СФРЮ| і Чехословаччини число таких країн досягло 40. Найважливішою зміною на політичній карті регіону стало також об'єднання Німеччини|Германії| в 1990 р.

Більшість країн зарубіжної Європи порівняно невелика за розмірами. Не кажучи про мікродержави, до яких можна віднести також Люксембург і Мальту, десять з|із| них мають площу|майдан| до 50 тис. км²: Бельгія, Нідерланди, Данія, Швейцарія, Словаччина, Словенія, Македонія, Албанія, Естонія і Чорногорія. Десять|десятеро| країн мають територію від 50 тис. до 100 тис. км²: Ісландія, Ірландія, Австрія, Угорщина, Чехія, Латвія, Литва, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Португалія. Одинадцять країн мають територію від 100 тис. до 500 тис. км²: Норвегія, Швеція, Фінляндія, Великобританія, ФРН, Італія, Польща, Румунія, Болгарія, Сербія і Чорногорія, Греція. І лише площі|майдани| двох країн — Франції і Іспанії — перевершують 500 тис. км².

Для розуміння «масштабів» країн зарубіжної Європи дуже важливе|поважно| знайомство з|із| їх лінійними розмірами. Більше за інших витягнута Норвегія (1750 км), потім йдуть Швеція (1600), Фінляндія (1160), Франція (1000), Великобританія (965), ФРН (876 км). В таких країнах, як Болгарія або Угорщина, найбільші лінійні відстані не перевищують 500 км, а в Нідерландах ­– 300 км. Тому і «глибина» території в більшості з|із| них не дуже велика. Подібна «прикордонність» |може розглядатися|розглядуватися| як важлива|поважна| сприятлива передумова для розвитку інтеграційних процесів.

Зарубіжна Європа була і залишається одним з найбільших центрів світової економіки. Її сумарний ВВП (на 2007 р.) складав більше 15 трлн| дол., або приблизно 23% від світового. Цей регіон займає|позичає,посідає| перше місце в світовій торгівлі. Йому належить також лідерство у сфері золотовалютних резервів і закордонних інвестицій. Більшість країн зарубіжної Європи вступили в постіндустріальну стадію розвитку (тобто йде постійне зменшення зайнятих у промисловості і зростає питома вага зайнятих у сфері послуг, де домінують фінансова сфера, освіта та інші види діяльності). Для них характерний|вдача| високий і дуже високий рівень життя населення. Менш розвинуті країни Східної Європи характеризуються високою питомою вагою традиційних галузей , а також транспортної інфраструктури і зв’язку.

Європейська культура відіграла значну роль у розвитку світової цивілізації. Попри значні відмінності, населення Європи має єдиний своєрідний «етнокультурний» код, який визначає самосвідомість європейців. Величезний вплив на формування цього коду справила релігія. Головною конфесією Європи є християнство (у північних районах – протестантство, центральних і південних – католицизм, східних – православ’я).

Європа має значний позитивний досвід досягнення міжетнічної та міжконфесійної гармонії. Прикладами цього є Швейцарія з її чотирма етнічними компонентами (германо-, франко-, італо-швейцарцями та ретороманцями) та Італія, де провінції, в яких проживають національні меншини (австрійці у Трентіно-Альто-Адідже (Південний Тіроль), французи-провансальці у Валлє-д’Аоста, словени у Фріулі-Венеція-Джулія) мають фінансову, адміністративну та культурну автономію. Багатоконфесійними країнами слід вважати також Нідерланди, Німеччину, Боснію і Герцеговину.

Взагалі європейські країни мають чи не найсприятливіші умови для інтеграційних процесів, ніж інші регіони світу. Зумовлено це вигідним географічним положенням, подібними рисами історичного розвитку в минулому, активною господарською взаємодією країн регіону, де внутрішньорегіональні зв’язки завжди переважали над міжрегіональними.

Останніми десятиріччями в Європі чітко виділився «регіон» країн ЄС, який став своєрідним каталізатором загальноєвропейського інтеграційного процесу, а в перспективі – основою єдиного економічного простору в Європі.

Європейський Союз. Історичні корені Євросоюзу сягають післявоєнного періоду середини ХХ сторіччя. Так, після Другої світової війни західноєвропейські країни поставили перед собою питання майбутнього Європи, що, власне, і вважається початком європейської інтеграції. На той час інтеграція була єдиною відповіддю, яку знайшли європейські політики та дипломати. В період 1945-1950 років кілька видатних діячів, серед яких – Конрад Аденауер, Вінстон Черчілль, Алкід де Гаспер і Роберт Шуман почали переконувати свої народи “увійти до нової ери”, де має панувати новий порядок, заснований на спільних інтересах її народів і націй.

Фактична історія організації розпочинається з 1958 з договору, підписаного у Римі, на основі якого 6 країн утворили Європейське Економічне співтовариство. Ними стали: ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Договором передбачалася ліквідація всіх національних бар’єрів на шляху вільного руху товарів, послуг, капіталів та робочої сили. Пізніше (1973 р.) у ЄЕС були прийняті: Велика Британія, Данія, Ірландія, у 1981 р. – Греція, 1986 р. – Іспанія й Португалія. У 1992 р. названі 12 країн уклали Маастрихтську угоду (у невеликому нідерландському містечку), яка набула чинності з 1 листопада 1993 р. За нею Європейське економічне співтовариство стало називатися Європейським Союзом. У 1995 р. до нього приєднуються Швеція, Фінляндія, Австрія. Таким чином, «старим» ядром ЄС слід вважати 15 країн. 1 січня 2002 року з метою покращення умов для співпраці в межах Європи та зниження витрат, пов'язаних із обміном національних валют, запроваджено єдину європейську валюту - євро.

В 2003 р. на самміті ЄС в Афінах 15 старих країн-учасниць та 10 країн-кандидатів на вступ до ЄС підписали Договір про приєднання. З 1 травня 2004 р. офіційно 10 нових країн стали членами ЄС: Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія. 1 січня 2007 р. вступили до ЄС Болгарія та Румунія. Про своє прагнення бути членом ЄС заявили також Хорватія, Македонія, Україна, Туреччина і навіть Марокко (хоча останні дві розташовані не в Європі).

Наразі Європейський Союз – інтеграційне об’єднання 27-ми країн на основі спільних людських і демократичних цінностей, його держави-члени заснували спільні інституції та делегували їм певну частку свого суверенітету для того, щоб можна було демократично, на загальноєвропейському рівні ухвалювати рішення з конкретних питань, які становлять загальний інтерес.

Організаційна структура. ЄС побудована за принципом розподілу законодавчої, виконавчої та судової функцій. До основних органів ЄС належать: • Європейська комісія (головний виконавчий орган ЄС, її члени призначаються національними урядами, але є повністю незалежними від них у своїй діяльності – принцип над національності – знаходиться у Брюсселі (Бельгія); • Європейський парламент (представницький орган, якій затверджує членів Європейської комісії і здійснює контроль за її діяльністю) – він знаходиться у Страсбурзі (Франція); • Європейська Рада (нарада глав держав та урядів країн ЄС); • Рада міністрів ЄС (орган прийняття остаточних рішень, у її роботі беруть участь представники держав-членів на рівні голів профільних міністерств, однак на відміну від національних міністерств ця рада є не виконавчим, а законодавчим органом, її рішення є обов’язковими)

• Інші інституції ЄС: - Європейський суд (суд вищої інстанції, який забезпечує однакове тлумачення законодавства ЄС і його примат над національними законодавствами) – він знаходиться в Люксембурзі; - Суд аудиторів; - Статистичний офіс Європейських співтовариств (Євростат); - Комітет регіонів; - Європейський інвестиційний банк тощо.

Величезне за своїми масштабами, надзвичайно складне і багатогалузеве господарство Європи розміщене дуже нерівномірно. В останні два-три сторіччя його головною віссю стала зона, що простягається від південного сходу Великої Британії (від Бірменгему через Великий Лондон, потім через Ла-Манш (під яким проходить Євротунель, відкритий у 1994 р.) через північ Франції, Бельгію, Нідерланди, захід Німеччини, долинами Рейну і його притоками до Північної Італії – так званий «Блакитний банан». Цей термін запропонований французьким географом Роже Брюне в 1989 р., він уклав карту щільності населення, розміщення міст і промисловості і його спостереження було використано міністром облаштування територій на одній з публічних презентацій. «Дуга» міст була показана єдиним ареалом, зафарбованим у блакитний колір. Потім стали з’являтися наукові статті, які почали називати цю просторову форму організації блакитним бананом і цей термін просто прижився в науковій літературі. Пізніше блакитний колір стали пов’язувати з кольором прапору об’єднаної Європи.

Кажуть, що модель Роже Брюне не була сприйнята співвітчизниками. Французи не хотіли вірити, що їх Париж, про який вони звикли думати як про серце Європи, залишився в стороні від головної лінії регіону. І що лише «не зовсім французькі» - з фламандським душком Дюнкерк і з німецьким присмаком Лотарингія й Ельзас насправді входять до цього економічного хребта.

Чому лінія переважної концентрації населення, міст, промислової і банківської діяльності в Західній Європі пролягла саме так? Відповідь нескладна її можна отримати за допомогою звичайного циркуля. Це траса, де можна одним з найкоротших шляхів потрапити від Середземного моря до Північного, а також до Великобританії. Це той давній трансконтинентальний торговельний шлях, уздовж якого протягом віків йшло інтенсивне формування міст, складських комплексів, кредитних і банківських контор, переробних підприємств.

Якщо ми подивимось уважно, то шлях Венеція-Роттердам або Генуя-Роттердам кілька довший, ніж шлях Марсель-Гавр, також дозволяє перетнути Європу від моря до моря. І він не пов'язаний з подоланням потужного орографічного бар’єру Альп, однак він програв італійсько-швейцарському напрямку. Чому? Можна було б припустити, що Венеція ближче до Сходу і тому була більш привабливою для потоків зі Сходу і на Схід. Шлях до Марселю ж лежав в обхід Апеннінського півострова, через Мессінську протоку, яка мала погану славу. Але Роже Брюне, порівнюючи рейнський і можливий французький шляхи, вказує ще на одну причину програшу другого. Франція раніше за інших стала централізованою, і до того ж абсолютистською, державою. Численне чиновництво створило стільки перешкод для торгівлі, що перехід через Швейцарські Альпи виявився набагато більш легким. Тим більше, що швейцарці змогли створити (і зробили це цілеспрямовано) максимальне сприяння транзитній торгівлі. Теж саме робили і німці, які добре розуміли вигоду від транзитної торгівлі і намагалися її не обмежувати.

Субрегіони Європи. Поділ Європи на субрегіони, тобто внутрішні цілісні структурні територіальні частини, викликає немало складностей, що пов’язані з використанням різних критеріїв і підходів. Зазвичай застосовується двочленне, чотирьохчленне або п’ятичленне географічне структурування Європи.

В першому випадку Європу розділяють на Східну і Західну. Таке розділення було виправданим до початку 1990-х років, оскільки воно мало чітку геополітичну основу у вигляді соціалістичних і капіталістичних держав і Залізної завіси. З іншого боку, в географічній літературі є спроби розділити Європу на Північну і Південну, за основу такого розділу приймають культурно-цивілізаційні критерії. Дійсно – на півночі домінують германські мови і протестантизм, на півдні – романські мови і католицизм. Північ більш розвинута, більш урбанізована частина. Цікаво, що всі країни з монархічною формою правління також розташовані на півночі Європи.

Поділ Європи на 4 частини дуже широко використовується в географічній літературі, а також ООН – це поділ на Західну, Північну, Південну і Східну Європу. З 1990-х років Східну Європу нерідко називають Центрально-Східною Європою, яка охоплює 15 постсоціалістичних країн від Естонії на півночі до Албанії на півдні. Водночас, за цією класифікацією такі країни як Великобританія, Ірландія віднесені до групи північних країн, що навряд чи може бути визнаним з точки зору географів.

Саме тому ми зупинимось на п’яти субрегіонах Європи, представлених у посібнику В.В.Безуглого і С.В.Козинця «Регіональна економічна і соціальна географія світу», 2007 р. (це перший підручник, зазначений у списку літератури), які будемо послідовно розглядати:

1. Західна Європа (охоплює 11 країн: Австрія, Бельгія, Велика Британія, Ірландія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, ФРН, Франція, Швейцарія, а також залежні території – о.Мен в Ірландському морі, о.Джерсі і о.Гернсі між Францією і Великобританією);

2. Північна Європа (охоплює 5 країн: Данія, Ісландія, Норвегія, Фінляндія, Швеція, а також автономні території Данії – Фарерські острови та острів Гренландія);

3. Південна Європа (охоплює 8 країн: Андорру, Ватикан, Грецію, Іспанію, Італію, Мальту, Португалію, Сан-Марино і 2 залежні території Гібралтар та Азорські острови);

4. Східна (Центральна) Європа (10 країн колишнього соціалістичного табору: Білорусь, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Росія (європейська частина), Словаччина, Угорщина, Україна, Чехія;

5. Південно-Східна Європа (10 країн соціалістичного табору, які не увійшли до Східної Європи і розташовані у південно-східній частині Європи: Албанія, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Молдова, Румунія, Сербія, Словенія, Хорватія, Чорногорія. Якщо окремо виділяти Косово – то це 11 країн).

Загальні відомості про регіон «Західна Європа», ЕГП, природні умови та ресурси. Населення.

Отже, Західна Європа це 11 країн: Австрія, Бельгія, Велика Британія, Ірландія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, ФРН, Франція, Швейцарія + залежні території – о.Мен в Ірландському морі, о.Джерсі і о.Гернсі між Францією і Великобританією.

Економіко-географічне положення країн регіону характеризують:

1. відносна компактність і межування між собою більшості країн. При цьому природні умови регіону не тільки не створюють перешкод для відносин між країнами, а навпаки, сприяють їх розвитку. Гірські території, зокрема Альпи, давно освоєні і не становлять особливих труднощів для транспортних зв’язків (побудовано численні тунелі);

2. приморське розташування більшості країн. Регіон омивається морями Атлантики (Балтійським, Північним, Ірландським, Середземним) та має безпосередній вихід у відкритий океан. Естуарії численних рік (Темзи, Сени, Ельби та ін.) заходять глибоко у суходіл, що здавна сприяло розвитку морського господарства. Вихід до Атлантичного океану та його морів створює зручні передумови для торгівлі з усім світом;

3. центральне положення щодо інших чотирьох регіонів Європи. Територією Західної Європи проходять зв’язки між Північною, південною, Східною і Південно-Східною Європою.

Всі країни входять до ООН і ЄС; Німеччина, Великобританія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург є членами НАТО, у 1966 р. Франція вийшла з військової структури цієї організації, але залишалась її політичним гравцем, а в 2009 повернулась до військової структури. Нагадаю, що НАТО – це скорочена абревіатура Організації Північноатлантичного договору або Північноатлантичний Альянс – міжнародна політично-військова організація, створена у 1949 р. з метою колективного захисту, яка сьогодні налічує 28 держав. Мета організації – гарантування свободи і безпеки всіх своїх членів в Європі та Північній Америці у відповідності з принципами ООН через політичний вплив і військовий потенціал. Ядром цієї організації стали 12 країн-засновників: Бельгія, Великобританія, Данія, Франція, Нідерланди, Ісландія, Канада, Люксембург, Норвегія, Португалія, США, Італія. З тих пір відбувається процес розширення НАТО, який до сьогодні проходив у 6 етапів:

1. з 18 лютого 1952: в Альянс вступили Греція, Туреччина;

2. з 6 травня 1955: Німеччина;

3. з 30 травня 1982: Іспанія;

4. з 12 березня 1999: Чехія, Польща, Угорщина;

5. з 2 квітня 2004: Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія та Естонія;

6. з 1 квітня 2009 року Албанія та Хорватія стали членами НАТО.

ПРИРОДНІ УМОВИ І РЕСУРСИ.

В цілому співвідношення між рівнинами і горами складає приблизно 1:1. Серед гір Західної Європи переважають середньовисотні, такі, що не є абсолютною|нездоланними,непоборними| перешкодою для економічних та інших зв'язків. Через їх численні|багаточисельні| перевали вже давно прокладені транспортні магістралі. Це – Центральний Французький масив, Вогези, Шварцвальд, Рейнські Сланцеві гори, Північне Шотландське нагір’я тощо. Найвищі гори Європи – Альпи, структура яких створена рухами альпійського віку. Рівнинні території розташовані переважно в прибережних районах. Найбільшими низовинами в межах Середньоєвропейської є Північно-германська, Північно-польська та ін. Майже 40% площі Нідерландів знаходиться нижче від рівня моря, це так звані «польдери» – низинні землі, для яки характерна висока родючість.

Клімат помірний, частково субтропічний середземноморський (у Франції і Монако). Річна сума опадів зменшується із заходу на схід і становить на навітряних схилах гір 1000-2000 мм, на інший території - 500-600 мм. Максимальна сума опадів припадає на літо.

Розподіл річкового стоку нерівномірний – він зменшується із заходу на схід і з півночі на південь. Значна кількість озер розташована в тектонічних зниженнях (зокрема у Швейцарії). Ірландія особливо багата на торфовища.

Ресурси. Надра Західної Європи в минулому мали високий потенціал мінеральної сировини, але внаслідок тривалого промислового освоєння він значно вичерпаний. Найбільші кам’яновугільні басейни: у ФРН – Рурський і Саарський, у Франції – Лілльський басейн і Центральний масив, у Великобританії – Північ Англії та Шотландія, у Бельгії – район Льєжа. Буре вугілля має ФРН (Кельнський басейн і Саксонія). Становище із запасами енергоресурсів поліпшилося після відкриття на початку 1960-х рр. величезних родовищ природного газу в Нідерландах (1929 млрд.м³ – 1 місце в Європі за видобутком), а згодом нафти і газу в британському секторі шельфу Північного моря. Великобританія – єдина з індустріально розвинутих країн Європи, що цілком забезпечена власними енергоресурсами.

Порівняно великі поклади залізної руди є у Франції (Лотарингія), Люксембурзі, поліметалів – у Німеччині та Ірландії, олова – у Великобританії (півострів Корнуолл), бокситів – у Франції (узбережжя Середземного моря), урану – у Франції (Центральний масив, де знаходяться найбільші в Європі запаси), ртуті – в Іспанії. Серед нерудної сировини помітними є запаси кам’яної солі (ФРН, північ Великобританії), калійної солі (ФРН і Франція); магнезиту і графіту (Австрія).