РОЗДІЛ VII

ІСТОРИЧНИЙ ХАРАКТЕР ЛОГІКИ ЯК НАУКИ

1. Логіка стародавньої Індії

При аналізі предмета і методу логіки зазначалося, що логіка є єдиною наукою при всій різноманітності систем, учень, шкіл. Щоб осягнути цю єдність, цілісність логіки, варто спинитися на основних історичних етапах її розвитку.

Перші дослідження і відкриття з логіки з’являються незалежно одне від одного у стародавній Греції та Індії. Логіка стародавніх греків, зокрема Арістотеля, була поши- рена у Західній і Східній Європі, а згодом і на Близькому Сході. Індійська ж логіка була розповсюджена у Китаї, Японії, Тібеті, Монголії, Індонезії та на Цейлоні.

І у Греції, і в Індії логіка формувалася в межах універ- сальної, єдиної тоді науки – філософії. В Індії виникнен- ню логіки сприяли філософські диспути, на яких предста- вники різних філософських течій відстоювали свої погля- ди. Тому логіка стародавньої Індії була тісно пов’язана з риторикою, теорією ораторського мистецтва.

Віндійській логіці можна виділити три основні періоди

їїрозвитку:

рання буддійська логіка (VІ–V ст. до н.е. – II ст. н. е.);

діяльність логічних шкіл ньяя і вайшешика (III – V ст. н. е.);

розквіт буддійської логіки (VІ–VIII ст).

У ранній буддійській логіці вивчаються види промов,

залежність промови від місця її проголошення. Тогочасні логіки розрізняли шість видів промов:

промова про себе;

красива промова (художнє слово);

промова диспутів;

«дурна промова» (промова, яка викладає хибне вчення);

правильна промова (промова, яка знаходиться у злагоді з істинним вченням і має за мету донести до слухачів істинне знання);

промова, яка викладає істинне знання.

В основі поділу промов на види лежить субстанціональ- на ознака промови, тобто ознака, яка визначає, носієм чо- го може бути промова в кожному конкретному випадку: чи істинного відображення дійсності, чи приємних емоцій і т.д.

Промову поділяли на види і за місцем, де вона прого- лошується:

перед царем,

перед правлячими,

у великому зібранні,

перед ученими,

перед брахманами,

перед тими, хто любить слухати істинне вчення.

Багато уваги індійські логіки приділяли прикрашенню

промови. Щоб промова досягла своєї мети, вона повинна бути ясна, легка і проста, послідовна, цікава за змістом. Недоліками промови, яких слід уникати, вважали неяс- ність, незв’язність, неспівмірність промови (або надто ко- ротка промова, або надто довга). Промова також не може досягнути поставленої мети, якщо вона проголошується в стані гніву, або якщо в ній відсутній смисл.

Розробивши докладну типологію самої промови, її ознак, буддійські логіки намагалися пов’язати вивчення правил риторики з дослідженням логічної сторони мови.

Удискусії розрізнялося два елементи: об’єкт доведення

ісаме доведення.

О б’ є к т о м доведення може бути або сутність,

або атрибут. Коли об’єктом є сутність, то результатом доведення є встановлення факту існування чого-небудь чи його неіснування. Коли ж об’єктом доведення є атрибут, властивість, то в цьому разі визначається, належить даний атрибут сутності чи не належить.

Доведення складається з восьми членів, кожен з яких виконує певну функцію у процесі доведення і має відповідну назву: речення, підстава, приклад, однорід- ність, різнорідність, пряма перцепція, висновок, ав- торитет.

Охарактеризуємо кожний з восьми членів доведення.

Ре ч е н н я м, або тезою, є положення, яке учас- ник дискусії добровільно приймає і яке повинно бути доведеним.

П і д с т а в а – логічна основа, яка випливає з при- кладу однорідності, різнорідності, прямої перцепції, ви-

сновку, авторитету. Під логічною основою розуміють відношення, зв’язок, який полягає у визначенні наявності однієї речі залежно від наявності іншої речі (наприклад, від наявності диму стверджують про наявність вогню). Або, іншими словами, логічною основою є відображення саме такої дії, коли істинність одного твердження обов’яз- ково спричинює істинність другого твердження.

П р и к л а д – є наведення загальновизнаних або прийнятих наукою положень.

О д н о р і д н і с т ь – встановлення подібності між сутностями, між атрибутами, між причинами, між наслідками.

Рі з н о р і д н і с т ь – констатація взаємовідмін- ності між сутностями, атрибутами, причинами, нас- лідками.

П р я м а п е р ц е п ц і я – сприйняття речі без домішок, які можуть випливати з психологічних, емо- ційних сенсорних та інших особливостей людини (на-

приклад, міраж, ілюзії, сон).

В и с н о в о к – констатація інформації про об’єкт за умов, коли він безпосередньо на сприймається (на-

приклад, минуле виводять із теперішнього).

А в т о р и т е т – вчення мудреців, положення, викладені у священних книгах.

Аналіз структури доведення в ранній буддійській логіці показує, що тут елементи логіки вплетені в загальні дог- матичні доктрини, значна частина матеріалу має віддалене відношення до логіки, а суто логічний матеріал викладено досить не систематично.

Другий період індійської логіки представлений діяль- ністю шкіл ньяя і вайшешика.

Ці школи доповнювали одна одну, оскільки перша за- ймалася логікою, а друга – натурфілософією. У цей період логіка також тісно пов’язана з філософією, тобто логічні проблеми розглядаються в контексті філософських вчень, логіці передує вчення про засоби пізнання. Логіка зайнята розробкою правил, норм ведення дискусії. (До речі, слово

«ньяя» має багато значень, зокрема, такі: «правило», «канон», «норма»)

Оскільки власне логічною проблематикою займалася шко- ла ньяя, то здобутки і проблеми логіки цього періоду пов’язані з діяльністю саме цієї школи. Школа ньяя за- лишила після себе твір з логіки, який належить фундато- рові школи Готаму і складається із 538 сутр («сутра» –

основне положення у вигляді короткого афоризму).

У цей період з’являється теорія умовиводу (слово

«ньяя» означає ще й «силогізм»), яка включає три види умовиводів:

умовивід за аналогією,

умовивід від попереднього до наступного, від при-

чини до наслідку (наприклад, від вогню до диму),

умовивід від наступного до попереднього, від нас-

лідку до причини (наприклад, від дощу до скупчення хмар).

Щоб краще зрозуміти вчення про умовивід в індійській логіці взагалі і зокрема в логіці школи ньяя, треба охара-

ктеризувати теорію «проникнення».

В індійських підручниках з логіки найуживанішим прикладом є приклад про зв’язок вогню і диму: «Якщо я сприймаю, що на горі піднімається дим, то я можу ствер-

джувати, що там є вогонь». Популярність цього прикладу певно зумовлена його надзвичайною образністю. Він ніби передає і подих вогню, і плин диму.

Скористаємося цим прикладом для з’ясування суті те- орії «проникнення». У цьому прикладі «дим» є ознакою, а «вогонь» – носієм ознаки. Між ознакою і носієм ознаки існує відношення проникнення. При цьому ознака є про- никнутим, а носій ознаки – проникаючим. Тому сфера уявлень про дим вся проникнута уявленням про вогонь. Вогонь є проникаючим. Сфера уявлень про вогонь ширша, оскільки вогонь буває і без диму. Виходить, що сфера ознаки менша, ніж сфера носія ознаки. Таке трактування співвідношення ознаки і носія ознаки відрізняється від арістотелівської точки зору. Арістотель розглядає ознаку як більш широке поняття порівняно з поняттям про носія ознаки.

Наприклад, у судженні «Дерево – рослина» арістотелів- ська логіка за ознаку бере поняття «рослина», а за носія ознаки «дерево».

Віндійській же логіці зовсім іншим підхід. Поняття «дерево» розглядається як ознака, з якої слідує, що перед нами саме рослина.

Справа в тому, що в індійській логіці логічні відношен- ня, принципи значною мірою мають онтологічний харак- тер. Це відчувається навіть у доборі прикладів («немає ди- му без вогню» тощо). Тут відчувається намагання ототож- нити логічну підставу з причиною, логічний наслідок з ді- єю, наслідком, причинно-наслідкове відношення з відно- шенням логічного слідування. Саме це і зумовлює специ- фіку теорії умовиводу в індійській логіці.

Віндійській логіці умовивід ототожнюється з доведенням. Тому, коли йшлося про структуру доведення в ранній буд- дійській логіці, мався на увазі «індійський силогізм» (тобто умовивід) у вигляді доведення. Виходить, що в ранній буд- дійській логіці силогізм складався з десяти членів (суджень).

У школі ньяя кількість членів силогізму скорочуєть- ся до п’яти:

теза;

підстава;

приклад;

застосування;

висновок.

Наведемо приклад індійського силогізму:

1.На пагорбі є вогонь. (Теза).

2.Тому, що на пагорбі є дим. (Підстава).

3.Де дим, там є вогонь. Наприклад, на кухні. (При-

клад).

4.На цьому пагорбі є дим. (Застосування).

5.Отже на цьому пагорбі є вогонь. (Висновок).

Оскільки силогізм в індійській логіці виступає у вигля-

ді доведення, то йому передує теза, за нею – підстава, і лише потім дається висновок із засновків. Спеціально у структурі силогізму виділяють «приклад», функція якого полягає у демонстрації конкретної ситуації, де реалізову- валася логічна підстава.

Якщо в індійський силогізм внести деякі структурні зміни, то отримаємо арістотелівський силогізм:

1.Де дим, там є вогонь.

2.На пагорбі є дим.

3.Отже, на пагорбі є вогонь.

Очевидно, що третій член індійського силогізму (при- клад) відповідає більшому засновку арістотеліського сило- гізму, другий – (підстава) і четвертий – (застосування)

– меншому засновку, а перший член – (теза) і п’ятий – (висновок) відповідає засновку.

Та й основних термінів у індійському силогізмі три. Менший термін, суб’єкт висновку (в даному випадку – пагорб) є в тезі і в висновку; середній термін, або причин- на ознака – наявність диму; більший термін, або доказо-

ва ознака – наявність вогню.

Відмінність індійського силогізму від арістотелівського полягає в тому, що в основі індійського силогізму лежить теорія проникнення (з наявності диму випливає наяв- ність вогню, з того, що певна річ має властивість «бути металом» випливає властивість «бути електропровід-

ним»), а в основі арістотелівського силогізму лежить підведення часткового під загальне (з того, що будь-яка планета є космічним об’єктом, випливає, що і Земля як планета є космічним об’єктом).

Специфіку індійського силогізму треба вбачати не тіль- ки в тому, що він пов’язаний, ототожнений з доведенням, що в його основі лежить теорія проникнення, а й у тому, що в його підвалинах передбачається той логічний зв’язок, який притаманний умовиводу за аналогією. Підстава в ін- дійському силогізмі доводить те, що повинно бути доведене вказівкою на подібність з прикладом або на відміну від нього. Це й зрозуміло. Особливо, коли врахувати, що умо- вивід за аналогією є головним умовиводом в школі ньяя.

Визначення умовиводу за аналогією міститься в сутрі 16:

«Порівняння є доведенням порівнюваного із його поді-

бності з відомим». Наприклад: «Бик мені відомий, але про буйвола я тільки знаю, що він за зовнішнім виглядом схожий на бика. На підставі цього знання я можу, хоча ще ніколи раніше не бачив буйвола, при зустрічі з ним пі- знати його і вказати іншим».

За основний логічний принцип школа ньяя бере твер- дження, що з двох контрадикторних суджень одне обов’язково буде істинним, а друге – хибним.

Третій період індійської логіки (VІ–VШ ст.) – це розквіт буддійської логіки. Справжнім творцем буддійської логіки, який відділив її від метафізики і сформував як са- мостійну науку, вважається Дігнага. Йому належить пра-

ця з логіки «Про джерела пізнання», де він розробив вчення про три властивості логічної підстави (середнього терміна). Висновок в умовиводі, згідно з цим вченням, бу- де правильним, якщо:

а) логічна підстава (середній термін) пов’язана з об’єк- том умовиводу, тобто з меншим терміном (наприклад, «на пагорбі є дим»);

б) логічна підстава пов’язана з однорідними об’єктами (наприклад, «дим є скрізь, де є вогонь»);

в) логічна підстава не пов’язана з неоднорідними об’єкта- ми (наприклад, «диму немає там, де немає вогню, як у воді»).

Дігнага визнавав правомірність двох видів силогізму: тричленного (підстава, приклад, теза) і п’ятичленного (те- за, підстава, приклад, застосування, висновок).

Значний внесок у розробку індійської логіки цього пері- оду вніс Дхармакірті. Йому належить сім трактатів з ло- гіки, серед яких стислий підручник «Крапля логіки».

Його система логіки включає чотири розділи:

сприйняття,

умовивід «для себе»,

умовивід «для інших»,

логічні помилки.

Судження Дхармакірті не вважав особливою формою мислення. На його думку, судження – це особливі умови- води, які виникають під час сприйняття, ще до того, як вони одержать словесну оболонку. Такі умовиводи він на- зивав умовиводами «для себе».

Умовиводом «для інших» називається умовивід, завдя- ки якому що-небудь повідомляється іншому.

Можливі дві форми умовиводу «для інших»: силогізм

подібності і силогізм відмінності.

Прикладом силогізму подібності є такий умовивід:

1.Де є дим, там є вогонь. Наприклад, у домашньому вогнищі.

2.Тут є дим.

3.Отже, тут повинен бути вогонь.

Силогізм відмінності має такий вигляд:

1.Де немає вогню, там немає диму.

2.У цьому місці є дим.

3.Отже, є і вогонь.