35. Філософія Юркевича.

Памфіл Данилович Юркевич – найвизначніший український філософ минулого століття. Без ґрунтовного вивчення його спадщини важко збагнути глибинний смисл тих процесів, які відбувалися протягом другої половини XIX – початку XX ст. у сфері української духовності, а надто і в духовному житті Росії. Дослідники по-різному оцінюють філософію українського мислителя. Одні називають її «філософією серця», інші – конкретним ідеалізмом, убачаючи в ній початки персоналізму й навіть елементи екзистенціалізму тощо. Неоднаково вирішується й питання щодо ідейних попередників Юркевича. Проте всі одностайні в тому, що його філософія залишилася незрозумілою для сучасників, значно випередила свій час і справила величезний вплив на майбутні покоління філософів, зокрема на В. Соловйова, С. Трубецького, С. Булгакова, М. Бердяєва, С. Франка, М. Лосського, В. Зеньковського та ін. «Філософія серця». Основні засади «філософії серця» Юркевич виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого», де розгортається цілісна філософсько-антропологічна концепція про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Юркевич пропонує досить оригінальний і не типовий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність, котрий аж ніяк не вписувався ні в матеріалістичні, ні в ідеалістичні антропологічні теорії того часу. Серце в філософії Юркевича – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон. Увесь пафос цієї праці спрямований проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, увесь духовний світ до мислення, позаяк у такому випадку знімається проблема людської індивідуальності, а залишається якась абстрактна людина, котра ніде й ніколи не існувала, якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я». Позиція Юркевича в цьому питанні така. Мислення не вичерпує собою всієї повноти духовного життя людини, так само як досконалість мислення ще не визначає всіх досконалостей людського духу. Хто стверджує, що «мислення є вся людина» й сподівається вивести всю багатогранність душевних явищ із мислення, той досягне не більше за того фізіолога, котрий став би з'ясовувати явища слуху (звук, тони і слова) із явищ зору, якими є протяжність, фігура, колір тошо. У відповідності з цим можна припустити, що діяльність людського духу має своїм безпосереднім органом у тілі не одну лише голову або головний мозок з нер- вами, а поширюється значно далі й глибше всередину тілесного організму. Як сутність душі, так і її зв'язок із тілом має бути багатшим і різноманітнішим. Отже, робить висновок Юркевич, світ як система явищ життєдайних, повних краси й знаменності, існує й відкривається найперше для глибокого серця, а вже звідси для розуміючого мислення. Завдання, що їх вирішує мислення, виникають урешті-решт не із впливів зовнішнього світу, а із спонук і нездоланних вимог серця. Якщо з теоретичного погляду можна сказати, що все, гідне бути, гідне й нашого знання, то в інтересах вищої моралі цілком справедливим було б положення: ми маємо знати тільки те, що гідне нашої моральної й богоподібної істоти. Древо пізнання не є древом життя, а для духу його життя уявляється чимось більш вартим, ніж його знання. Сама істина стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом лише тоді, коли вона лягає нам на серце. За цей скарб, а не за абстрактну думку людина може стати на боротьбу з обставинами й іншими людьми, позаяк тільки для серця можливий подвиг і самовідданість. З усього цього Юркевич робить два принципово важливі для розуміння суті його «філософії серця» висновки: 1) серце може виражати, знаходити й досить своєрідно розуміти такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, духовністю та життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе відчувати й помічати не в голові, а в серці: в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою лою й рушієм нашого духовного життя. Інакше кажучи, розум має значення світла, яким осявається Богом створене життя людського духу. Духовне життя вникає раніше за розум, котрий є вершиною, а не коренем духовного життя людини. Закон для душевної діяльності, писав Юркевич, не покладається силою розуму як його витвір, а належить людині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини й людства. Міститься цей закон у серці як найглибшій скарбниці людського Духу. До таких основних положень зводиться суть «філософії серця» Юркевича. (Ми тут свідомо опускаємо ту її частину, яка має безпосереднє відношення до етики, оскільки про це йтиметься нижче.) Для того щоб оцінити всю значущість і оригінальність «філософії серця», зробити необхідні висновки та розкрити її джерела, потрібно попередньо проаналізувати ту духовну атмосферу, в якій вона виникла й у якій їй довелося відстоювати своє право на існування.

36.Що позначає вислів Декарта "Cogito ergo sum"? ( Думаю, отже існую) Уперше Декарт висловив його французькою в «Розмірковуваннях про метод» (1637). У «Засадах філософії» 1644 року він використав латинську форму. Методологічне значення фрази для Декарта в тому, що існує твердження, яке є безумовно істинним. Декарт закликав до універсального сумніву. Сумніватися можна у всьому — в існуванні зовнішнього світу, Бога, матерії тощо, однак суб'єкт міркування не може сумніватися у власному існуванні, оскільки, якщо він не існує, то хто ж тоді розмірковує? Але я переконав себе, що у світі немає зовсім нічого, ні неба, ні землі, ні розумів, ні тіл. Чи слідує з цього, що я не існую? Ні. Якщо я преконав себе в чомусь (чи, взагалі, подумав, про будь-що), то я неодмінно існую. Втім, хай є шахрай надзвичайної сили й хитрості, який свідомо й постійно мене обдурює. І в тому разі, я безумовно існую, якщо він дурить мене, хай собі дурить, скільки може, він ніколи не зможе стверджувати, що я ніщо, якщо я думаю, що я є щось. Тож, обміркувавши все ретельно, я повинен нарешті завершити таким судженням: Я є, я існую неодмінно істинне, якщо воно висловлене, або сфромульоване в моїй думці. (AT VII 25; CSM II 16—17) Декарт першим із значних філософів почав використовувати термін свідомість. Принцип cogito ergo sum стверджує, що свідомість безумовно існує, втім Декарт був дуалістом на відміну, наприклад, від Берклі, і крім світу думок (res cogitans), визнавав існування також світу речей протяжних (res extensa), тобто матеріального світу.

38. Філософія мови у Потебні. Філософія Якщо загальносвітоглядні засади Потебні складалися спочатку під впливом М. Костомароваі в спілкуванні із громадівцями, то його філософсько-методологічні орієнтири формувалися в руслі гумбольдтівської філософії мови і співзвучні з ідеямиГ. Лотце, Й. Ф. Гербарта, Г. Штейнталя та ін. філософів «берлінської школи», випереджаючи концептуальні побудови пізніх гумбольдтіанців (Б. Кроче, К. Фосслера, Е. Сапіра, Л. Шніцлера). Відправною для Потебні була ідея Гумбольдта про мову як діяльність (energeia) духу, про творення думки мовою. Постулюючи найтісніший зв'язок мови і мислення, Потебня показував, що думка виявляє себе через мову, а кожний мовленнєвий акт творчий і несе відбиток неповторності, тож процес спілкування — діалогічний, розуміння завжди передбачає і непорозуміння. Звертаючись до слова-мовлення, Потебня виділяє в ньому зовнішню форму (артикульований звук), зміст (значення, думку) і внутрішню форму (зображення). Ця остання визначається своєрідністю народної (національної) мови із властивою саме їй перспективою бачення, самобутнім світосприйняттям. Якщо зображення (внутрішня форма) корелює з «ближчим» значенням слова, що виникає у свідомості адресанта і адресата, оскільки вони належать до тієї самої спільноти, то «віддалене» особистісне значення слова, будучи семантично розпорошеним, не є однаковим для мовця і слухача. Завдяки цьому формуються нові значення, які з часом стають надбанням цієї спільноти чи людства. Простеження еволюції значень — один із дослідницьких пріоритетів Потебні. Він уважає, що на початкових стадіях становлення думка ще тільки нагромаджує матеріал, необхідний для кристалізації її в поняття, і тому «ще не доросла до слова». Лише коли ця кристалізація стає можливою, з'являється слово, завдяки якому думка знаходить своє вираження у понятті. На вищих рівнях абстрагування слово перестає відповідати потребам думки, обмежує її. Тож мова й мислення не тотожні. Філософія мовиП. сформувала підвалини його теоретичного пошуку в галузі поетики йестетики. Це стосується передусім таких його концептів, як розрізнення мови і мовлення, як ізоморфізм слова й твору мистецтва, внутрішньої форми слова і художнього образу. Як і слово, мистецтво виникає не для образного виразу готової думки, а як засіб творення нової думки. Як за допомогою слова не можна передати іншому своєї думки, а можна тільки пробудити в ньому його власну, так не можна її повідомити у творі мистецтва, і тому зміст завершеного твору «розвивається не в мистецтві, а в тих, хто розуміє», хоча й виникає твір як акт самоусвідомлення його творця.

Співвідношення в слові образу і значення щоразу інше у міфі, поетичному мисленні й науці — формах мислення, котрі історично чергуються. Водночас, як зауважує І. Фізер, для П. це й триєдина семантична можливість вираженнєво-змістових відносин, осмислюваних ним як супутні (за П., наприклад, міфологічне мислення властиве не якомусь певному часові, «а людям усіх часів, що перебувають на певному ступені розвитку думки»). У міфологічній свідомості образний і понятійний плани мови невіддиференційовані; образ і річ, об'єктивне і суб'єктивне, внутрішнє і зовнішнє ототожнюються. В художньо-поетичному мисленні значення виражає себе в образі, подається через образ. Полісемантичність значень становить специфіку поетичної мови. Науковому мисленню, що звертається до прозової мови, притаманний пріоритет значення над образом. Слово тут стає прозорим у міру втрати внутрішньої форми, тим самим воно прагне урівняти себе з поняттям.

Мова Моварозглядається Потебнєю в контексті культури; уміфі,фольклорітасловесностівін бачить похідні від мови моделюючі системи. Тому мова ставиться ним у ще одне сутнісне відношення — до народу і народності (нації). Мова є породженням і виявом «народного духу», вона ж окреслює національну самостійність спільноти, кодуючи у структурах твореного нею «проміжного» світу особливий нац. світогляд. Убачаючи в мові єдино властиві кожній людині та кожній спільноті спосіб і можливість сприймати світ і мислити його, Потебня гостро протестував протиденаціоналізаціїзагалом і деукраїнізації зокрема як духовного і душевного розтління («Язык и народность», 1895). Адже винародовлювання загрожує зникненням витіснюваної мови, що не може не вести до втрати етнічної самобутності спільноти, оскільки саме мова індивідуалізує як окремі особи, так і національний загал. Крім того, зникнення хоч би однієї мови (а кожна мова є повною, «глибоко відмінною системою прийомів мислення») вело б до втрати загальнолюдською культурою цілої групи зв'язаних саме з нею мислительних процесів, а в результаті заміни «відмінності мов однією загальнолюдською» людство зазнало б «зниження рівня думки». Бо загальнолюдська культура, за Потебнєю, є інтегративним продуктом різних нац. культур, існує через їх взаємодію. Діалог культур створює можливості для асиміляції інокультурних елементів, для саморозвитку і, отже, для поступу світової культури. Тож неприпустимим для П. є створення умов, які унеможливлюють діалог і вільний нац. розвиток: від цього втрачає не тільки утискувана спільнота, а й панівна нація. Так осмислює він мовно-культурні аспекти філософії нац. ідеї. Торкається він і деяких соціально-філос. її граней. Серед осн. напрямів своїх досліджень, крім лінгвістики і словесності, Потебня називаєнародність(націю). Поняття «націоналізм» він витлумачує як світогляд, для якого природною є національна розмаїтість людства. «Ідея національності здатна сприяти людському поступові, якщо вона стверджує взаємоповагу права народів на самостійне існування та розвиток; коли ж через цю ідею стверджують зверхність однієї спільноти над іншою, то вона набуває реакційного смислу». Рівноправність і взаємоповага є для Потебні модельним варіантом стосунків між націями.

40. Християнська теологія Середньовіччя: патристика і схоластика. Патристика – це система філософських і теоретичних поглядів мислителів релігії, «батьків» церкви. У перекладі з латинської мови, «pater» – «батько». Цей напрямок християнської філософії, основною метою якого є твердження, обгрунтування і підтвердження сили віри. Період патристики поділяється на два основних напрямки: грецьке і римське. У кожного з них є свої риси і час розвитку. Найбільш характерним для патристики є розробка догматики християнства та філософії, на розвиток якої впливали ідеї Платона. Середньовічна патристика висвітлює такі проблеми: ставлення розуму і віри, сутність Бога, свобода людини і т.д. У Середньовіччі починають створювати різноманітні школи і університети. Останні мали чотири факультети: філософський, теологічний, медичний і юридичний. Головну роль у їх формуванні грали представники богослов’я. Саме навколо університетів сконцентрувалася схоластика. Схоластика – це філософський напрямок середніх віків, яке синтезувала християнське богослов’я і логіку Аристотеля. Головним завданням даного напрямку було виправдання віри за допомогою розуму. Іншими словами, раціональне обгрунтування віри в Бога і християнське вчення. Схоластика була призначена для навчання основним догмам і принципам християнства. Ці догми знаходять свої витоки в патристики. Патристика і схоластика – два вчення, які доповнювали і вкорінюватися один одного. Вони грунтувалися на одних значеннях, принципах, однією символіці. Як стверджують філософи, схоластика триває в патристики. У той же час, новий напрямок філософії було пов’язано з платонізму і вченням Аристотеля. Однією з центральних фігур схоластики був Фома Аквінський. Він виступав проти поширеного в богослов’ї положення про протиставлення природи і духу. За словами Фоми, вивчати людину треба цілком – в єдності тіла і душі. Звертаючись до першоджерел, можна говорити про те, що людина є сходинкою в сходах світобудови. Його не можна розділити на тіло і душу. Його треба сприймати як одне ціле і творіння Бога. Патристика і схоластика однаково говорять про те, що людина самостійно вибирає той чи інший життєвий шлях, на користь світла або темряви. Людина повинна сама вибрати добро, відрікаючись від усього злого і диявольського. Філософські погляди патристики і схоластики є важливою частиною загальної філософії. Ці напрямки висвітлюють ідеї християнства в середньовічній Європі. Цей період історії ознаменований встановленням зв’язку між філософією, патристикою і схоластикою.

41. Проблеми свідомості як філософської категорії. Проблема свідомості у філософії – одна з найскладніших і недостатньо досліджених проблем сучасної науки. Проблемою свідомості займаються психологія, психіатрія, медицина, біологія, логіка, релігія, антропологія і філософія. Складність її для дослідження полягає в тому, що вона не фіксується ніякими приладами, акти свідомості залишаються невловимими. Свідомість в широкому розумінні слова є сферою людської духовності, яка включає в себе світ думок, світ почуттів і волю. Людина є єдиною істотою на Землі, якій притаманна свідомість, духовне начало. Джерелом свідомості є людське буття. Людина підтримує зв’язки із зовнішнім світом через предметно – практичну діяльність, яка є активною і свідомою формою пристосування до навколишнього середовища, використовуючи при цьому свої пізнавальні можливості і надаючи їй духовно - ціннісного значення. Органом свідомості є людський мозок, який має властивість відображати світ у формі образів. В історії філософії проблема свідомості набула найрізноманітніших тлумачень. Ідеалізм вважає, що свідомість є активним творчим началом матерії і наділена надматеріальними, надприродніми властивостями. Свідомість відривалась від людини і природи, їй приписувалося самостійне, незалежне існування. Як стверджували ідеалісти, свідомість може бути зрозуміла тільки із самої себе. Згідно з дуалізмом у світі завжди існує дві самостійні субстанції – матерія і свідомість, незалежні одна від одної. Свідомість, як і матерія, є вічною, вона не виникала і не народжувалась. Відповідно відпадала й необхідність вирішення питання про її походження. Матеріалізм ХVІІ – ХVІІІ ст. розглядає свідомість як пізнавальний образ, як відображення світу в мозку людини, як функцію організованої матерії. Матеріалісти завжди шукали спільність між явищами свідомості і об’єктивним світом. Вульгарно – матеріалістичні концепції ототожнювали ідеальне з матеріальним, думку з нервово – фізіологічними структурами мозку. Гегель як представник німецької класичної філософії впритул підійшов до соціально – історичної природи свідомості. Він вважав, що свідомість (суб’єктивний дух) потрібно пов’язувати з об’єктом, залежить і визначається історичними умовами. У марксистській концепції свідомість, по - перше, розглядається як функція головного мозку, по – друге, як необхідна сторона практичної діяльності людини. Вона виникає, функціонує і розвивається в процесі взаємодії людини з реальністю, на основі її чуттєво – практичної діяльності, суспільно – історичної практики. Відображаючи об’єктивний світ, свідомість детермінується природнім і соціальним середовищем. Світова філософська думка ХХ ст. переважну увагу приділяла ролі суб’єктивних факторів у існуванні та функціонуванні свідомості. Зв'язок свідомості з мисленням, мовними та іншими структурами несвідомого.

41. Сучасна глобальна ситуація: політичні, демографічні, економічні, екологічні проблеми і необхідність їх розв'язання для виживання людства. (гуляй душа) Політичні, економічні і соціальні проблеми, які стосуються інтересів усіх країн і народів, усього людства, називають глобальними. Глобальні проблеми виникли на рубежі XIX і XX ст., коли в результаті колоніальних завоювань усі заселені території світу були поділені між провідними країнами та залучені до світового господарства. У цей час зародилася і перша глобальна політична криза, що вилилася в Першу світову війну. Усі глобальні проблеми можна поділити на політичні, економічні, демографічні, соціальні й екологічні. Найнебезпечнішими для людства е політичні проблеми: а) війни і миру та гонки озброєнь у глобальному масштабі; б) економічного і політичного протистояння Сходу і Заходу, Півночі та Півдня; в) вирішення регіональних релігійних і військово-політичних конфліктів у Європі, Азії та Африці. На друге місце вийшли екологічні проблеми: знищення природних ресурсів, забруднення довкілля, збіднення генофонду біосфери. Дуже різноманітними є демографічні проблеми у різних регіонах світу. Для країн третього світу характерний "демографічний вибух", а у розвинених країнах спостерігається старіння і депопуляція населення. Численні соціальні проблеми (охорона здоров'я, освіта, наука і культура, соціальне забезпечення) для свого вирішення вимагають великої кількості коштів і підготовки кваліфікованих спеціалістів. Найбільших успіхів за останні десятиріччя людство досягло у розв'язанні глобальних економічних проблем - сировинної та енергетичної. Проте у багатьох регіонах світу ці проблеми, так само" як і ще одна - продовольча проблема - є дуже гострими. Усе більшої актуальності набувають такі міжгалузеві проблеми, як освоєння Світового океану та Космосу. З початком XXI ст. стійкі і добре відомі тенденції формують майбутнє цивілізації, а саме: зростання чисельності населення, підвищення температури, падіння рівня ґрунтових вод, скорочення посівних площ на душу населення, зменшення площ лісів, втрата рослинних і тваринних видів, енергетична криза та ін. Передбачуване зростання населення протягом наступного півстоліття може більше вплинути на розвиток економіки, ніж будь-яка інша тенденція, поглиблюючи майже всі інші екологічні і соціальні проблеми. Взагалі проблема - це теоретичне або практичне питання, яке потребує дослідження і вирішення, а проблемна ситуація - сукупність обставин, які потребують дослідження. Екологічною вона стає тоді, коли базується на використанні екологічного підходу, який передбачає дослідження навколишнього середовища через умови проживання живих організмів, у тому числі людини. У такому випадку середовище розглядається як сукупність факторів існування населення. А екологічна проблема - це невирішене завдання, а не процес. Вона не може бути негативною або позитивною як ситуація, обстановка, стан. Отже, екологічну проблему розуміють як невивчений або слабовивчений аспект взаємодії людини і навколишнього середовища, який потребує подальшого дослідження і вирішення. При цьому необхідно розглядати дві соціальні функції природного середовища - життєзабезпечення людства як частини живої природи і забезпечення виробництва необхідними природними ресурсами. Екологічні проблеми - це суперечності, які виникають у системі речовинних, енергетичних, інформаційних зв'язків суспільства з природним середовищем, їх вплив на людину та умови її життєдіяльності. Ще одне поняття - "екологічна криза". За визначенням Н.Ф. Реймерса (1990), екологічна криза - це напружений стан взаємин між людством і природою, що характеризується невідповідністю розвитку продуктивних сил і виробничих відносин в людському суспільстві ресурсно-екологічним можливостям біосфери. Екологічна криза характеризується не просто і не стільки посиленою дією людини на природу, а й різким збільшенням впливу зміненої людьми природи на суспільний розвиток. Сучасна екологічна криза має глобальний характер і охоплює всю біосферу. Вона є наслідком усієї сукупності господарської діяльності нашої цивілізації і виявляється у зміні характеристик природного середовища в масштабах планети. Чисельність населення планети з початку XX ст. зросла більш ніж утричі, а площі, зайняті рослинністю - джерелом виробництва кисню, - скоротилися за цей час на третину. Ерозія щорічно руйнує у світі 26 млрд га родючих ґрунтів. За останні 100 років вміст вуглецю в атмосфері збільшився у 10 разів. І це не дивно, адже за останні 30 років було знищено 50 % тропічних лісів Азії та Латинської Америки, які поглинали вуглець. Через забруднення атмосфери пошкоджено більше половини дерев у ФРН та інших країнах Західної Європи. У результаті діяльності людини з'явилася реальна загроза парникового кліматичного ефекту. Внаслідок бурхливого зростання населення планети виникає чимало й інших проблем. Особливо гостро стоїть демографічна проблема в країнах, що розвиваються, і сотні мільйонів людей, як і раніше, приречені на голод і злидні; 40 % населення неписьменні; близько 800 млн осіб постійно недоїдають; щорічний дохід половини населення не перевищує 120 дол. на людину. Країни, що розвиваються, й досі залишаються глобальним осередком напружених ситуацій і воєнних конфліктів. Зважаючи на це, можна визначити глобальні проблеми як загальносвітові, які стосуються інтересів усіх націй і держав, усіх класів, соціальних груп, політичних партій, суспільних організацій і кожної людини зокрема. Як будь-яке соціальне явище глобальні проблеми потребують систематизації й класифікації. Пропонують поділяти їх на дві великі групи. Перша група об'єднує проблеми, що діють у системі "людина - природа", друга - проблеми у системі "людина - людина". До першої групи належать: - проблеми населення Землі та його життєзабезпечення (продовольча, енергетична, сировинна, а також демографічна проблеми); - проблеми захисту навколишнього середовища (їх називають екологічними); - проблема освоєння космічного простору і Світового океану; - проблема запобігання стихійним лихам і боротьби з їхніми наслідками. До другої групи належать: - проблема ліквідації відсталості (економічної, культурної та ін.) країн, що розвиваються; - проблема захисту, розвитку і примноження духовної культури; - проблема вдосконалення освіти, інформатики; - проблема боротьби зі злочинністю, наркоманією та іншими негативними соціальними явищами, зокрема з міжнародним тероризмом; - проблема боротьби проти небезпечних захворювань, особливо тих, що мають зв'язок із соціальними проблемами (СНІД тощо); - одна з найбільш гострих - проблема збереження миру в усьому світі. Є й інший поділ глобальних проблем - за характером. По-перше, це переважно соціально-політичні проблеми (відвернення ядерної війни; припинення гонки озброєнь; мирне розв'язання регіональних, міждержавних і міжнаціональних збройних конфліктів; зміцнення системи загальної безпеки). По-друге, це соціально-економічні проблеми (подолання економічної і пов'язаних із нею культурної відсталості та зубожіння; пошук шляхів розв'язання енергетичної, сировинної і продовольчої кризи; оптимізація демографічної ситуації, особливо в країнах, що розвиваються; освоєння в мирних цілях навколоземного простору і Світового океану). До третьої групи можна зарахувати соціально-екологічні проблеми, зумовлені забрудненням навколишнього середовища, необхідністю раціонального використання природно-ресурсного потенціалу планети. І нарешті, четверта група охоплює проблеми людини (забезпечення соціальних, економічних, індивідуальних прав і свобод; боротьба з голодом, епідемічними захворюваннями, культурною відсталістю; подолання відчуженості людини від природи, суспільства, держави, інших людей і результатів власної життєдіяльності). Кожний поділ проблем дає можливість простежити взаємозв'язки як усередині кожної з груп, так і між групами, адже кожна проблема переплітається і взаємодіє з іншою. Так, будь-які зусилля, спрямовані на захист довкілля, втрачають сенс, якщо людство перебуватиме у стані термоядерної війни; розв'язання ж екологічної проблеми великою мірою залежить від вирішення проблем бідності і відсталості, адже безупинне винищення багатьох видів тварин і рослин продовжуватиметься доти, доки не зменшиться заборгованість країн, що розвиваються. Сучасне переміщення глобальних проблем у центр політичного життя сприяє розробці конструктивних програм вирішення на міжнародному рівні. Із розвитком цивілізації та науково-технічного прогресу, бурхливим зростанням кількості населення на Землі, обсягів виробництва та його відходів проблеми стосунків між природою та суспільством дедалі загострюються. Страшною дійсністю стали голод, отруєні річки та моря, задушливе шкідливе повітря у великих промислових центрах, загублені ліси, сотні зниклих видів тварин і рослин, загроза кліматичних аномалій, ерозія і майже повне виснаження ґрунтів у аграрних районах. Першоджерелом і першопричиною бурхливого розвитку глобальної екологічної кризи є, як вважають міжнародні експерти, демографічний вибух, що неодмінно супроводжується збільшенням темпів і обсягів скорочення природних ресурсів, нагромадженням величезної кількості відходів виробництва і побуту, забрудненням довкілля, глобальними кліматичними змінами, хворобами, голодом, і врешті-решт - вимиранням. З розвитком енергетики, хімії, металургії і машинобудування світу почало загрожувати нагромадження відходів від синтетичних пральних порошків, нафтопродуктів, важких металів, нітратів, радіонуклідів, пестицидів та інших шкідливих речовин, що не засвоюються мікроорганізмами, не розкладаються, а накопичуються тисячами тонн у ґрунтах, водоймах, підземних водах. Наслідками цього є ускладнення отримання необхідних речовин, енергії та інформації з природного середовища; забруднення довкілля відходами виробництва; порушення інформаційних зв'язків у природі, збіднення біологічного різноманіття; погіршення здоров'я населення, стану економіки, соціальної стабільності. Проблема вичерпання та виснаження природних ресурсів. У світі є природні ресурси, контролювати і зберігати які неможливо зусиллями лише окремих держав. Вони або знаходяться у міжнародному просторі (відкрите море, Космос), або перемішуються між різними країнами і континентами. Це атмосферне повітря, ресурси Світового океану і прісної води, природні багатства Антарктиди, тварини, що мігрують. Використовувати і охороняти їх можливо тільки за умови міжнародного співробітництва. Є реальна небезпека вичерпання або виснаження відомих і доступних для використання ресурсів Землі: залізної руди, міді, нікелю, марганцю, хрому, алюмінію, не кажучи вже про нафту і газ. Розв'язання цієї проблеми вимагає комплексного використання сировини, впровадження ресурсозберігаючих технологій, регенерації вторинних ресурсів. Позаяк розвиток виробництва невід'ємно пов'язаний з експлуатацією природних ресурсів, то в економічних і технічних рішеннях мають враховуватися екологічні аспекти. Особливо гострою при цьому є проблема раціонального розвитку енергетики. Глобальна енергетична проблема. У сучасній структурі енергобалансу світової енергетики переважають традиційні енергоносії - нафта й газ, вугілля, уран. Розміщуються основні види палива на планеті вкрай нерівномірно. То ж цілком очевидно, що основні проблеми цієї системи господарства полягають у необхідності перебудови світової енергетики, зміни її структури, впровадження енергозберігаючих технологій, використання альтернативних джерел енергії. До того ж, розвиток енергетики неодмінно має загальмувати темп розвитку, оскільки вже сьогодні відчутне теплове забруднення - підвищення температури. Проблема раціонального використання земельних ресурсів та виробництво продовольства. Розвиток агровиробничої сфери пов'язаний з посиленням антропогенного впливу на природне середовище і стимулюється загостренням демографічної ситуації на планеті. В окремих регіонах, наприклад, у східній та центральній частині Африки, південній та південно-східній частині Азії; в Південній Америці - у гірських районах Анд і Амазонії склалася напружена ситуація із забезпеченням населення продовольством, причиною чого є нерівність у соціально-економічному розвитку країн і подекуди стихійні лиха. Але проблема забезпечення світу продовольством полягає не у тому, що в світі не вистачає сільськогосподарських продуктів (на планеті виробляється на душу населення достатньо зерна, м'яса, цукру, овочів тощо), а у тому, що розміщення їх виробництва не збігається з географією попиту на продовольство. Північна Америка і Західна Європа мають надлишок сільськогосподарських продуктів. Водночас у країнах, що розвиваються, продуктивність сільського господарства все ще занадто низька. Отже, шлях до розв'язання проблеми полягає у пошуку можливостей підвищення продуктивності сільського господарства, передусім у країнах, що розвиваються. Важливою є проблема використання ресурсів Світового океану - біологічних, мінеральних, енергетичних. Океан - це також "легені" планети, що забезпечують основну частину регенерації кисню (на суходолі таку роль відіграють ліси) і є своєрідним регулятором температури на земній кулі. Особливо посилилася господарська діяльність у Світовому океані у другій половині XX ст. Зріс видобуток мінеральних ресурсів (нафта, газ, залі-зо-марганцеві конкреції, магній та ін.), що супроводжується збільшенням забруднення океанів. До гранично допустимих показників наближається вилов риби та інших морепродуктів. Сильно забрудненими є такі акваторії Світового океану, як зона Карибського басейну, Північного та Балтійського, Середземного і Чорного морів, Перської затоки, вод біля південного узбережжя Японських островів. На жаль, цей перелік глобальних екологічних проблем людства можна ще довго продовжувати. Особливе місце серед них посідає енергетична проблема, яка вже декілька десятиліть асоціюється з поняттям "енергетична криза".

43. Людина як найвища цінність. (гуляй душа)

Кожна людина за своєю природою індивідуальна, своєрідна, неповторна. В кожного з нас своє призначення, мета, завдання.