5. Теоретичні питання до заняття:

1. Класифікація медикаментозних засобів за шляхом уведення в організм хворого.

2. Форми лікарських засобів.

3. Роль і обов'язки медичного персоналу при забезпеченні хворих медикаментозними засобами.

4. Правила роздавання таблетованих та рідких медикаментозних засобів для перорального прийому.

5. Поняття про асептику і антисептику (різновиди: фізична, хімічна, механічна, біологічна).

6. Основні способи парентерального застосування препаратів.

7. Будова одноразового шприца.

8. Медичні голки. Класифікація медичних голок.

9. Механізм дії на організм фізіотерапевтичних процедур.

10. Застосування банок, гірчичників, компресів (різновиди компресів: вологтй зігріваючий, гарячий, холодний, медикаментозний), грілки (різновиди грілок:водяна, електрична, хімічна), пухиря із льодом. Основні покази та протипоказання до їх використання.

11. Правила обробки банок, грілок, пухиря для льоду після використання.

12. Найпростіші світлові і гідротерапевтичні процедури.

11. Механiзм дiї ванни; рiзновиди ванн залсжно вiд температури води

та призпачепня.

12. Знати механiзм дiї та показання до застосування сiрководневих,

радонових, гiрчичних, скипидарних, крохмальних, шавлiевих i,

хвойних ванн.

13. Правила обробки ванн та інструментарію, який використовувався при процедурах. Особливості відпуску фізіотерапев­тичних процедур хворим похилого і старечого віку. Догляд за хворими під час прийому фізіотерапевтичних процедур і надання їм необхідної долікарської допомоги у випадках розвитку ускладнень.

6. Практичні роботи (завдання), які виконуються на занятті:

1. Оволодіння навичками роздавання таблетованих форм лікарських засобів.

2. Проведення внутрішньомязевих ін’єкцій.

3. Засвоїти методику накладання гірчичників, банок.

4. Оволодіти методикою накладання компресу.

7. Зміст теми

Види лікувальної дії лікарських препаратів

Застосування різних лікарських препаратів називається фармакотерапією. Вона включає природні речови­ни (трави, мінерали тощо), а також речовини, синтезовані хімічним шляхом.

Лікувальний вплив цих фармакотерапевтичних препа­ратів відбувається таким чином.

За механізмом терапевтичної дії

1. Етіотропна — лікарський препарат безпосередньо впливає на причину, що викликала захворювання (наприклад, антибіотики, сульфаніламідні препарати знищують збудників запальних або інфекційних захворювань).

2. Патогенетична — лікарський препарат впливає на певні ланки патологічного процесу (застосування гіпотен­зивних препаратів у хворих на гіпертонічну хворобу).

3. Симптоматична — лікарський препарат призначають з метою усунення певного симптома (застосування препа­ратів від головного болю у хворого з гіпертонічним кризом).

4. Замісна — лікарський препарат заповнює нестачу якоїсь речовини в організмі (вітаміни, гормони, ферменти).

За місцем дії

1. Місцева — препарат діє на тканину, що безпосередньо стикається з ним (мазі, пасти, присипки тощо).

2. Загальна — препарат впливає на організм в цілому після потрапляння його у кров.

Також розрізняють головну дію лікарського препарату, коли він діє відповідно до мети свого призначення, та по­бічну, коли препарат негативно впливає на організм, ідо проявляється: а) непереносністю препарату (так звана ідіо­синкразія) з наступними алергічними реакціями, проявами тієї чи іншої хвороби (наприклад, виникнення кандидамікозу при вживанні антибіотиків); б) виникненням толерант­ності (звикання) до лікарського препарату, що вживається протягом тривалого часу. Наприклад, при тривалому вжи­ванні нітрогліцерину його ефективність значно падає і, щоб досягти лікувального ефекту, треба давати хворому більшудозу цього препарату. Це стосується і снотворних, пронос­нихзасобів.

При тривалому та неправильному призначенні нарко­тичних препаратів виникають наркоманії або токсикоманії.

Терапевтична дія будь-якої лікарської речовини вияв­ляється тільки при введенні певної її кількості. З ураху­ванням цього існують такі дози введення.

1. Терапевтична (середньотерапевтична)—це звичай­на доза лікарського препарату, що коливається залежно від віку, статі хворого, фізіологічного стану організму, на­явності інших хвороб. При цьому розрізняють разовуі добову дози.

2. Токсична доза викликає отруєння організму.

3. Смертельна доза спричиняє смерть хворого.

Слід знати, що у випадку призначення декількох пре­паратів можуть виникати потенціювання, тобто підсилення дій лікарських препаратів; несумісність лікарських препа­ратів, яка буває хімічною (одночасне призначення препа­ратів, що мають кислу та лужну реакції), фармакологічною, коли одночасно вживаються препарати, що мають проти­лежний вплив на одні й ті самі органи або їхні функції.

Ентеральне введення лікарських препаратів

Введення лікарських препаратів через рот — перорально.

Цей спосіб є найпоширенішим, бо має значні переваги, а саме: є найбільш фізіологічним; зручним у користуванні; дає змогу застосовувати різні лікарські форми; в деяких випадках, коли треба безпосередньо впливати на травний шлях, він стає незамінним. Прикладом цьому можуть бути введення антацидних (протикислотних) препаратів, які гальмують підвищене вироблення хлористоводневої кисло­ти клітинами слизових залоз шлунка при виразковій хво­робі шлунка або дванадцятипалої кишки, або введення травних ферментів при порушенні секреції травних залоз.

Метод уведення лікарських препаратів через рот має певні недоліки:

-введений препарат протягом тривалого часу не всмок­тується;

-виникають труднощі у створенні та підтримці певної концентрації лікарського препарату в крові;

-деякі лікарські препарати руйнуються в травному ка­налі або печінці;

-певні групи препаратів (наприклад, саліцилати) викли­кають значне подразнення травного каналу;

-введення лікарського препарату таким шляхом немож­ливе, якщо у хворого порушений акт ковтання. Треба па­м'ятати, що в такому разі необхідні лікарські препарати, які вводять через тонкий зонд розчиненими;

-пероральним шляхом важко вводити лікарські препара­ти дітям, психічно хворим, збудженим хворим.

Пероральним шляхом вводять тверді (таблетки, порош­ки, капсули, драже) та рідкі (мікстури, відвари, настоянки, настої, емульсії) лікарські форми.

При пероральному призначенні лікарських препаратів слід враховувати такі чинники:

-якщо лікарський препарат подразнює травний канал(ацетилсаліцилова кислота, препарати заліза), слід вживати його після їди;

-препарати, що стимулюють травлення (жовчогінні, ферментні, шлунковий сік), вживають під час їжі;

-антацидні препарати, що зменшують кислотність шлункового соку, вживають перед їдою.

Вводити лікарські препарати можна через пряму кишку — ректально.

Показання. Захворювання прямої кишки (геморой, за­палення слизової оболонки), нестримне блювання, непро­хідність стравоходу, порушений акт ковтання, а також збу­дженим психічнохворим.

Переваги методу. Дає можливість безпосередньо впли­вати на уражену слизову оболонку прямої кишки; через наявність анастомозів між гемороїдальними та клубовими венами ліки, що всмоктуються в прямій кишці, обминають ворітну вену та печінку, а тому не руйнуються в останній.

Недоліки методу полягають у тому, що більшість лікар­ських препаратів не всмоктується у прямій кишці і це об­межує кількість препаратів, які можна вводити цим шля­хом (наприклад, глюкоза, хлоралгідрат, серцеві глікозиди в ізотонічному розчині натрію хлориду).

Ректальне введення лікарських препаратів можна ви­конувати двома методами: 1-й — застосування лікарського препарату резорбтивної, тобто загальної, дії, який вводять з метою впливу на організм у цілому. При цьому застосо­вують лікувальні мікроклізми (див. с. 234), крапельні кліз­ми (див. с. 236), лікувальні свічки (наприклад, свічка з антипірином набули широкого застосування для зниження високої температури тіла, особливо у дітей; 2-й — застосу­вання лікарського препарату місцевої дії, наприклад, при геморої, запаленні слизової оболонки прямої кишки. При цьому застосовують ті самі лікарські форми, але до їх складу входять інші препарати.

Вводити лікарські препарати можна під язик — сублінгвально.

Переваги методу. Оскільки слизова оболонка ротової порожнини, особливо її дна, добре васкуляризована, це забезпечує досить швидке та повне всмоктування лікар­ських речовин;

-при цьому способі введення лікарська речовина не руй­нується у травному каналі травними ферментами і не інактивується печінкою, оскільки обминає її.

За допомогою такого методу можна вводити нітрогліце­рин або валідол у таблетках, які кладуть під язик до пов­ного їх розсмоктування; у вигляді спиртових крапель (2— З краплі нітрогліцерину або 5—6 крапель валідолу крапа­ють на шматочок цукру і кладуть під язик до повного роз­смоктування) .

Вводять лікарські препарати через фістулу — штуч­ну норицю шлунка при непрохідності страво­ходу, після операцій на ньому або шлунку. При цьому всі лікарські речовини вводять у рідкому стані або у вигляді суспензій, олійних розчинів. Звичайно це виконують до го­дування чи після хворого через фістулу.

Зовнішнє застосування лікарських речовнн

Цей шлях застосування лікарських речовин звичайно ви­користовується з метою лікування різних уражень шкіри та слизових оболонок. При цьому слід пам'ятати, що шкіра, слизові оболонки добре васкуляризовані, тому певні речо­вини, особливо на жиророзчинній основі, можуть всмокту­ватися та чинити резорбтивну (загальну) дію.

Застосування лікарських речовин для лікування уражень шкіри

А. Втирання лікарських речовин — це спо­сіб активного введення лікарських препаратів через шкіру без порушення її цілості. Під впливом тертя та розминання шкіра розігрівається, в ній посилюється крово- та лімфообіг, розширюються вивідні протоки сальних та потових залоз, через які речовина легко всмоктується.

Показання. Місцеві розлади крово- та лімфообігу, роз­лад функції периферичних нервових розгалужень у шкірі, трофічні процеси, паразитарні захворювання шкіри (корос­та), гніздове облисіння (алопеція).

Для впливу на прилеглі тканини. Гострі та хронічні ура­ження м'язів, периферичних нервових стовбурів, лімфаде­ніти, затяжні та хронічнізапалення суглобів.

Для загального впливу на організм, наприклад, втиран­ня подразнюючих бальзамів у скроні при мігрені.

Лікарські форми. Рідини (саліцилати), мазі (ртутна, сірчана, різні бальзами). Втирання звичайно проводять у тих ділянках, де шкіра є найбільш тонкою і де відсутній волосяний покрив (якщо він є, то його збривають). Це — згинальна поверхня передпліччя, задня поверхня стегон, бокові поверхні грудної клітки, живіт, скроні.

Цю процедуру звичайно виконують на ніч. Шкіру в ді­лянці втирання лікарської речовини ретельно миють теп­лою водою з милом.

Для кращого всмоктування лікарського препарату не­обхідно попередньо зробити масаж шкіри (для покращання крово- та лімфообігу); з цією метою можна накласти га­рячий компрес. На шкіру накладають необхідну кількість лікарської речовини, рівномірно розподіляють її по по­верхні; коловими рухами пальців речовину втирають у шкі­ру, поки остання не стане сухою. Потім на це місце накла­дають не тугу бинтову пов'язку.

Протипоказання. Важкі ураження шкіри (мацерації, пролежні, екзема, фурункули, карбункули, гноячковий ви­сип).

Б. Змазування — це нанесення різних мазей, паст на уражені ділянки шкіри.

Мазь або пасту накладають на шкіру за допомогою шпателя або марлевого тампона, розподіляючи її рівномір­ним шаром. Якщо застосовують суспензію, перед вживан­ням її слід збовтати. Якщо треба змазати волосисту час­тину тіла, волосся можна вистригти. Якщо цього зроби­ти не можна, то змазують шкіру та волосся в напрямку росту волосся. При гноячкових висипах змазують навко­ло вогнищ ураження в напрямку від периферії до центру.

В. Мазьові пов'язки.

Показання. Якщо необхідний тривалий вплив лікарської речовини на шкіру.

Невелику кількість мазі накладають на марлеву сервет­ку або безпосередньо на уражену ділянку. Марлеву сервет­ку прикривають компресним папером, а потім ватою. По­в'язку щільно бинтують або фіксують лейкопластирем. Та­ку пов'язку можна тримати протягом 12—24 год.

Г. Вологовисихаючі пов'язки.

Показання. Гострі запальні ураження шкіри, які супро­воджуються мацерацією, екзема.

Стерильну марлеву серветку, що складається з 8—10 шарів, змочують лікарською речовиною, віджимають і накладають на уражену ділянку шкіри. Зверху кладуть ком­пресний папір та забинтовують.

Треба знати, що вату прикладати не рекомендується, бо вона уповільнює висихання.

Якщо пов'язка висохла і самостійно не відходить, її тре­ба відмочити тією самою лікарською речовиною.

Д. Припудрювання та присипання.

Показання. Для зменшення подразнення шкіри, її під­сушування та дезинфекції, запрілості, надмірного потіння, особливо у закритих місцях.

Застосовують різні індиферентні присипки та пудри: ри­сова пудра, тальк (кремнієво-магнієва сіль), порошок ок­сиду цинку, борної кислоти, крохмаль.

Чистий ватний тампон занурюють у присипку чи пудру, присипають чи припудрюють уражене місце, злегка торка­ючись його ватним тампоном. Оброблене місце прикрива­ють тонким шаром марлі та забинтовують.

Зовнішнє застосування лікарських речовин для лікування слизових оболонок

А. Інгаляційні методи впливу на слизову оболонку ди­хальних шляхів (див. розділ «Догляд за хворими при ура­женні дихальних шляхів»),

Б. Уведення крапель у кон'юнктивальний мішок.

Краплі вводять у кон'юнктивальний мішок при різних захворюваннях кон'юнктиви, рогівки, кришталика, сітків­ки ока.

Піпетку кип'ятять. Перевіряють термін придатності лі­карської речовини, яку будуть закрапувати, щоб у ній не було сторонніх домішок. Руки миють з милом. Набирають рідину в піпетку до третини її об'єму, щоб рідина не по­трапила до гумового балончика. Пальцями лівої руки від­тягують нижню або верхню повіку чи обидві повіки одно­часно, особливо коли є блефароспазма (мал. 65).

Слід пам'ятати, що якщо у хворого в збудженому стані це зробити не вдається, то краплі крапають у ямку біля внутрішнього кута очної щілини; при цьому рідина самоплинно потрапляє до кон'юнктивального мішка.

Заповнену піпетку тримають вертикально до ока. Не торкаючись вій, вводять до кон'юнктивального мішка 1—2 краплі лікарської рідини (більше двох крапель вводити не слід, бо більша кількість крапель не вміщується в кон'юнк-тивальному мішку). Хворий повинен сидіти з заплющени­ми очима протягом 5—10 хв. Після цього він може роз­плющити очі; якщо рідина витікає з очей, її видаляють ват­ним тампоном (окремим для кожного ока).

В. Уведення крапель у ніс

Ніс хворого звільняють від слизу та кірочок за допомо­гою ватної турунди або ґнотика, як це описано в розділі «Особиста гігієна хворого». Хворого кладуть на кушетку або саджають з відкинутою назад головою. Лікарську ре­човину, підігріту до температури тіла, набирають у піпетку до третини її об'єму. Лівою рукою трохи піднімають кінчик носа хворого, голову нахиляють у бік, протилежний тому, куди будуть крапати краплі. Не торкаючись слизової обо­лонки носа, вводять у кожну ніздрю по 5—8 крапель вод­ного розчину або 15—20 крапель олійного розчину лікар­ської речовини.

Г. Закладання мазі в кон'юнктивальний мішок Для цієї процедури потрібна скляна паличка з розши­реним та сплощеним кінцем, яку перед процедурою слід

прокип'ятити. Сплощеним кінцем скляної палички на­бирають невелику кількість (як невелика горошина) мазі. Вказівним пальцем лі­вої руки відтягують нижню повіку донизу, мазь накла­дають на зовнішній кут кон'юнктиви. Хворому ре­комендують заплющити очі, після чого повіки злегка ма­сажують.

Д. Уведення крапель у зовнішній слуховий прохід

Цей метод застосовують при запаленні середнього вуха (мал. 66).

Перед уведенням крапель вухо прочищають, як описано у розділі «Особиста гігієна хворого». Лікарську речовину у вигляді водного або масляного розчину підігрівають до температури тіла. Голову хворого нахиляють у бік здоро­вого вуха так, щоб хворе вухо опинилося зверху. Лівою рукою відтягують вушну раковину вгору і назад. При цьо­му зовнішній слуховий прохід випростовується і краплі по­трапляють у його глибину. Правою рукою крапають 5—8 крапель. Краплі тримають у вусі протягом 10—15 хв. Піс­ля цього нахиляють голову хворого у бік хворого вуха, щоб краплі витекли з нього або просушують їх у слуховому проході за допомогою ватної турунди.

Роздавання ліків

1. Медична сестра самостійно не може призначити хворому ліки або змінити призначення лікаря. Вона може це зробити тільки у разі відсутності лікаря у відділенні (коли хворий просить у медичної" сестри найпростіші ліки, наприклад, анальгін при головному болю).

2. У той самий час медична сестра, безпосередньо спостерігаючи за хворими, може затримати призначення, на­приклад, коли хворий погано переносить препарат або в нього виникла алергічна реакція, коли необхідність у при­значенні певного лікарського препарату усунулася, на: приклад, якщо хворий, якому призначили снотворне, заснув.

3. У разі появи найменших ознак неадекватной реакції на ліки або ускладнення медична сестра повинна негайно повідомити про це лікареві.

4. Якщо медична сестра переплутала ліки або перевищила їхню дозу, слід негайно повідомити про це лікареві, навіть у випадку, коли у хворого відсутні ознаки отруєння.

5. Медична сестра повинна пам'ятати про важливу роль віри хворого в успішність призначеного лікування, тому вона не має права пропустити точного часу роздавання ліків, зневажливо ставитися до призначення того чи іншого препарату.

6. Якщо ліки мають неприємний смак або запах, хворо­го треба попередити про це та вказати на найкращий спо­сіб прийняття таких ліків.

Якщо ліки впливають на забарвлення калу або сечі слід про це попередити хворого.

Виписування, зберігання та облік ліків

Виписування ліків

Виписуванням ліків у відділенні займається старша медична сестра. Існує такий порядок надходження ліків у відділення.

1. Лікар записує призначення до листка призначень.

2. Щодня палатна медична сестра складає заявки на необхідні лікарські препарати та віддає їх старшій медичній сестрі.

3. Старша медична сестра на підставі цих заявок скла­дає спеціальну заявку за підписом завідуючого відділенням і направляє її до аптеки. Корінець цієї заявки залишається в неї.

Треба пам'ятати, що-наркотичні, отруйні препарати, спирти виписують на окремих заявках.

4. На підставі поданих заявок аптека видає необхідні лі­карські препарати.

5. Старша медична сестра перевіряє відповідність ви­даних лікарських препаратів заявці, наявність етикеток, їх відповідність назві препарату, його дозі. Ретельно переві­ряє термін придатності препарату.

Якщо у старшої медичної сестри виникає сумнів з при­воду якихось ліків або скінчився термінреалізації якогось препарату, вона повертає ці ліки до аптеки.

6. Придатні до застосування ліки старша медична сест­ра віддає на пост чергової медичної сестри.

Зберігання та облік ліків

Різні лікарські препарати потребують різних умов збе­рігання.

Так, мікстури, відвари, вакцини, краплі для очей швид­ко псуються, тому їх треба зберігати в холодильнику. Інші лікарські форми зберігають у сухому прохолодному місці.

Зберігати ліки необхідно у відповідному посуді: настої, мікстури — в літрових та півлітрових банках; краплі — в маленьких пляшках; мазі — в маленьких банках.

Медична сестра самостійно не може змінювати упаков­ку на ліках, переливати ліки з одного посуду в інший.

Категорично забороняється зривати етикетки або закре­слювати написи на них, наклеювати нестандартні етикетки, складати в один пакет різні таблетки та порошки.

Для зберігання ліків відводять спеціальні шафи, що мають систему шухляд, які маркуються та закриваються.Окремо виділяють 2 шухляди:

для отруйних та наркотичних речовин (наркотики, ат­ропін тощо) — група А;

для сильнодіючих речовин (адреналін, кофеїн тощо) — група Б.

Шухляди закривають на ключ, який постійно знаходить­ся в медичної сестри на посту. На внутрішньому боці двер­цят прикріплюють список препаратів, які знаходяться у шафі.

У шафі є окремі полички для препаратів, які вводять внутрішньовенно, для зовнішнього застосування стериль­них розчинів, речовин з сильним запахом, легкозаймистих речовин (спирт, ефір), перев'язних матеріалів.

Необхідно слідкувати за терміном зберігання ліків. Мікстури зберігають у холодильнику протягом 5 діб, від­вари— 3 діб, розчин пеніциліну — до однієї доби, краплі для очей — до 3 діб, стерильні розчини в закритих пляш­ках — 10 діб.

Облік медикаментів веде старша медична сестра, в якої знаходиться зошит обліку лікарських препаратів, підписа­ний головним лікарем.

Коли старша медична сестра видає ліки палатній ме­дичній сестрі, вона реєструє кількість ліків, вказує прізви­ще хворого, номер історії хвороби.

На посту медичної сестри є книга обліку наркотиків. Вона прошнурована, пронумерована, підписана головним лікарем і скріплена печаткою. Чергова медична сестра ве­де облік використаних наркотиків, відмічає в зошиті номер історії хвороби, прізвище хворого, кількість витрачених ліків.

Правила роздавання ліків для приймання всередину

1. Виконуючи призначення лікаря, медична сестра ке­рується зошитом (журналом), що є на посту, або листка­ми призначень лікаря.

2. Разові призначення (снотворні, препарати від голов­ного болю) медична сестра виписує з історії хвороби.

3. Приймання більшості ліків пов'язане з часом прийнят­тя їжі, а саме:

-натще приймають послаблюючі препарати, мінеральні води, жовчогінні трави;

-після їди приймають препарати, що подразнюють сли­зову оболонку травного каналу (бром, ацетилсаліцилову кислоту, препарати заліза), травні ферменти;

-перед їдою приймають шлунковий сік, лужні препарати, препарати, що діють на патогенну флору кишок (фталазол, імодіум);

-під час їди приймають травні ферменти, жовчогінні пре­парати, препарати заліза;

-у проміжках між їдою приймають усі індиферентні для функції травного каналу лікарські препарати (сульфаніл­амідні, антибіотики тощо);

-снотворні препарати дають у певний час перед сном.

4-. Перед роздаванням ліків медична сестра повинна зві­рити етикетку на упаковці з призначеннями, перевірити термін придатності ліків, один раз на добу розкласти ліки згідно з їх прийманням. Вони розміщені у спеціальному ящику на пересувному столику (мал. 67).

5. Хворі приймають ліки тільки в присутності медичної сестри або лікаря.

6. Хворі, які самостійно пересуваються, приходять до поста медичної сестри самі і там одержують ліки; важко­хворим медична сестра приносить ліки в палату та допо­магає їх прийняти, дає запити кип'яченою водою з поїль­ника.

7. Водні розчини ліків, відвари дають хворим у градуйо­ваних мензурках з мітками в 5, 10, 15 та 20 мл.

8. Спиртові розчини (наприклад, корвалол) відмірюють краплями в мензурку, наливають туди 10—15 мл води, змі­шують, дають випити хворому. Ці препарати обов'язково слід запити водою.

Парентеральне введення лікарських препаратів

Ін'єкції — це введення лікарських препаратів поза трав­ним шляхом, за допомогою шприца і голки.

Переваги. Миттєва дія, що є дуже важливим чинником при невідкладних станах. Точність дозування та підтриман­ня певної концентрації ліків у крові. Ліки потрапляють у кров і надходять до органів і тканин у незміненому ви­гляді.

Застосування ін'єкцій необхідне в тих випадках, коли приймання ліків через рот неможливе (внаслідок стенозу стравоходу, воротаря), при відсутності відповідних лікар­ських форм для внутрішнього вжитку.

Недоліки. Існують певні хворобливі стани, коли парен­теральне введення ліків стає утрудненим або неможливим, наприклад, при загостренні хвороб, що супроводжуються підвищеною кровоточивістю; при опіковій хворобі важкого перебігу, коли охоплена опіком значна площа тіла; при значних змінах у шкірі в ділянці ін'єкцій (екзема, псоріаз); при різних психічних станах (боязнь ін'єкцій, психічне збуд­ження, судоми, правець).

Будова шприців та голок

Шприц — це найпростіший насос, придатний для нагні­тання та відсмоктування рідини (мал. 68).

Найчастіше використо­вують шприц «Рекорд» (мал. 69, а). Він складаєть­ся зі скляного циліндра, вихідний кінець якого закри­тий металевою кришкою з конусом із нержавіючого металу для насадки голки. Другий кінець шприца від­критий для введення порш­ня. Поршень має вигляд ко­роткого металевого цилінд­ра, який щільно прилягає до скляних стінок шприца, що дає добру герметичність. Поршень насаджений на ме­талевий стержень з пласкою рукояткою.

Ємкість шприца складає від 1 до 20 мл.

Використовують також шприц Люера (мал. 69, б), всі частини якого повністю скляні, він має звужену шийку та пласку рукоятку.

Нині набувають широкого застосування шприці одно­разового використання (мал. 69, в). Вони повністю виклю­чають перенесення вірусу Імунодефіциту людини, який ви­кликає СНІД, сироваткового гепатиту (хвороби Боткіна), гнійної флори. Циліндр та поршень такого шприца виго­товлені з пластмаси, в комплект входять 1—2 голки, також одноразового використання. І шприц, і голки знаходяться в спеціальній стерильній апірогенній упаковці. Вони при­датні до використання в будь-яких умовах, якщо не закін­чився їхній термін придатності.

При введенні сильнодіючих лікарських препаратів, ін­суліну, сироваток, вакцин користуються шприцами спеці­ального призначення. Це так звані прецизійні (мал. 69, г), які мають малу ємкість, звужений та подовжений циліндр, на який нанесено на великій відстані одна від одної точні­ше виміряні поділки, що відповідають 0,02—0,03 мл. Це дає більш точне дозування рідини.

Інсуліновий шприц має ємкість 1 мл. З одного боку він градуйований (мала поділка відповідає 0,02 мл, велика — 0,2 мл); з другого боку він має поділки, визначені в оди­ницях дії інсуліну.

Туберкуліновий шприц — це скляний шприц «Рекорд» або «Люер» ємкістю 1 мл. Одна його поділка відповідає 0,02 мл. Для промивання порожнини тіла, зовнішнього слу­хового проходу використовують шприц Жане (мал. 69, д). Він має ємкість 100—200 мл. Це скляний циліндр, на ви­хідному кінці якого є металева лійка, на протилежному кінці — металевий обідок, а також 2 кільця або вигнута скоба, всередині якої є кільце з боковим прорізом, куди вставляється стержень поршня. Поршень — це короткий металевий циліндр, на стержні якого знаходиться кільце.

При відтягуванні поршня шприца, введеного до цилін­дра, в останньому утворюється негативний тиск, внаслідок чого через наконечник або насаджену на нього голку шприц заповнюють рідиною. При натисканні на поршень рідина витискується зі шприца.

Шприц має бути абсолютно герметичним, тобто не пропуска­ти ні повітря, ні рідини, бо інак­ше він стає непридатним для ко­ристування.

Щоб перевірити шприц на герметичність, треба конус циліндра при трохи вису­нутому поршні щільно прикрити IIабоIIIпальцями лівої руки. Правою рукою посунути поршень вгору чи вниз. Якщо є повна гер­метичність шприца, то при на­тисканні на поршень він внаслідок пружності повітря, що залишилось в шприці, поверта­ється назад, або, навпаки, при спробі відтягнути поршень він присмоктується до попереднього місця.

Будова голок. Ін'єкційні голки виготовляють із нержавіючої сталі або платини. Це вузька порожниста трубочка, один кінець якої косо зрізаний, а на другому за­кріплена муфта, яка має щільно прилягати до наконечника шприца. Залежно від свого призначення голки мають різні довжину (від 1,5 до 10 см і більше) та діаметр (від 0,3 ' до 2 мм). Різним є зріз голки. Наприклад, у голки для внутрішньовенних ін'єкцій він має бути під кутом 45°, а для підшкірних — 35°. Зберігають голки з уведеним у їх­ній просвіт мандреном.

Стерилізація шприців та голок багаторазового використання

Кип'ятіння. Розібрані шприци та голки добре промива­ють під струменем теплої води. Забруднені кров'ю чи ліка­ми шприци миють спеціальною щіточкою. Голки прочища­ють мандреном. Треба впевнитися у тому, що всі голки, які необхідно простерилізувати, є прохідними. Шприци та гол­ки замочують на 20 хв у 5—10 % розчині, що складається з 950 мл води, 20 мл пероксиду водню та ЗО г миючого засобу «Сульфанол», «Лотос». Потім шприци та голки протягом 5 хв промивають під струменем холодної води.

Наявність залишків крові у шприцах та голках переві­ряють за допомогою так званої бензидинової проби. Змі­шують декілька кристалів бензидину з 2 мл 50 % розчину оцтової кислоти та 2 мл 3 % розчину перекису водню. Де­кілька крапель цього розчину вносять у шприц та пропус­кають через голку.} Зелене забарвлення розчину свідчить про наявність у шприці чи голці лишків крові. Шприци та голки знову миють і перевіряють за допомогою бензидино­вої проби.

Перевірку шприців та голок на наявність залишків ми­ючих засобів проводять за допомогою проби з фенолфта­леїном. Основна реакція, що її дає миючий розчин, зумов­лює появу рожевого забарвлення після додавання кількох крапель 1 % розчину фенолфталеїну. Шприци та голки треба знову помити і перевірити.

Шприци в розібраному вигляді та голки кип'ятять у сте­рилізаторах. Стерилізатор — це прямокутна металева ко­робка з кришкою та решіткою, що вставляється всередину. Решітка має ручки або вушка, за допомогою яких після кип'ятіння її виймають з води разом зі шприцами та гол­ками. Циліндри, поршні та голки (без мандренів) обгорта­ють марлею та укладають на сітку стерилізатора, на якій також лежить товстий шар марлі. Це роблять для того, щоб шприци не тріснули під час їх занурювання та кип'ятіння. Окрім шприців та голок у стерилізатор кладуть 2 пінцети, за допомогою яких потім збирають шприци, а також крюч­ки для підняття сітки стерилізатора. У стерилізатор нали­вають дистильовану воду, що набагато зменшує утворення накипу на стерилізаторі, шприцах та голках. Вода має пов­ністю покрити інструментарій. Кип'ятять шприци протягом 40—45 хв.

Треба пам'ятати, що в окремих стерилізаторах кип'ятять шприци, що використовують тільки у хворих, які перенесли сироватковий гепатит, і шприци, що застосовують для вве­дення масляних розчинів лікарських препаратів.

Метод кип'ятіння має свої недоліки: не гинуть віруси та спори, крім того, на нього витрачається багато часу.

Стерилізація в сухожарових шафах. Підготовка шпри­ців та голок така сама, як для кип'ятіння, але дуже важ­ливо добре їх просушити після миття. Шприц у розібраному вигляді разом із голкою кладуть у крафт-пакет, який за­клеюють з обох боків. Стерилізацію проводять у сухожаровій шафі при температурі 180 °С протягом 1 год. Якщо стерилізацію проведено правильно, то білий порошок цук­ру, покладений у шафу для контролю, перетвориться на темно-брунатну желеподібну масу.

Стерилізація в автоклавах. Підготовка шприців така сама, як; вказано вище. їх добре просушують. П'ять пар шприців у розібраному вигляді та голки до них кладуть у спеціальну укладку, пошиту з бавовняної тканини. Уклад­ку щільно згортають, закутують у бавовняну пелюшку, за­в'язують і кладуть в автоклав. Стерилізація в автоклаві проводиться парою, яка подається під тиском 1,5 атм, при температурі 115—130 °С протягом ЗО—40 хв. Контроль пра­вильності стерилізації здійснюють за допомогою бензоль­ної кислоти, яка при температурі 120 °С набуває фіолето­вого забарвлення, і сірки, яка при температурі ПО—120 °С плавиться.

Слід знати, що стерильність шприців у такій укладці зберігається протягом ЗО днів.

Внутрішньошкірні (інтракутанні) ін'єкції

При внутрішньошкірних ін'єкціях лікарську речовину вводять у товщу шкіри, не доходячи до підшкірної основи.

Застосовують такі ін'єкції при виконанні алергічних проб (виявлення різних природних та штучних алергенів), імунологічних проб на туберкульоз (Манту), бруцельоз (Бюрне), ехінококоз (Каццоні), проб на переносність ан­тибіотиків, на приховані набряки (Мак-Клюра — Олдрича), для місцевого знеболювання, для вакцинації.

Підшкірні (субкутанні) ін'єкції

Підшкірні ін'єкції набули широкого застосування, бо, по-перше, вони технічно легкі у виконанні, по-друге, існує безліч ліків, які в розчиненому вигляді швидко і добре всмоктуються в підшкірній основі. Для виконання цих ін'­єкцій потрібні шприци ємкістю від 1 до 10 мл та голки довжиною 2,5—4 см і діаметром 0,5—0,6 см.

Внутрішньої язові ін'єкції

Цей метод ін'єкцій дуже поширений. Його застосову­ють у випадках, коли потрібно одержати більш швидкий ефект, ніж при підшкірній ін'єкції, бо м'язи краще, ніж підшкірна основа, постачаються кров'ю та лімфою. Деякі препарати при підшкірному введенні викликають біль та погано розсмоктуються, що призводить до утворення інфіль­тратів. У таких випадках застосовують внутрішньом'язовий метод ін'єкцій. Це дає змогу ввести більшу, ніж при внутрішньошкірному введенні, кількість препарату — до 10 мл.

Венепункція

Венепункцію — проколювання периферичних вен — ви­конують з метою введення у вену медикаментозних засобів у незначній кількості — до 20—50 мл (внутрішньовенне впорскування), необхідної лікувальної рідини в значній кількості — 200—500 мл і більше (внутрішньовенне пере­ливання, або інфузія).

Внутрішньовенні ін'єкції (впорскування)

Внутрішньовенні впорскування — це внутрішньовенне струминне введення в організм хворого невеликої кількості (10—20 мл) лікарських препаратів. олійних розчи­нів) , сепсис.

Внутрішньовенні вливання (інфузії)

Внутрішньовенні інфузії звичайно здійснюються кра­пельним шляхом, щоб не перевантажувати рідиною серце­во-судинну систему та мати змогу забезпечити тривале або на деякий час постійне введення ліків, рідини.

Цю процедуру виконують при важких серцево-судинних захворюваннях (гостра серцева недостатність, інфаркт міо­карда, інсульт, колапс, шок), важких приступах бронхіаль­ної астми, важких захворюваннях нирок з нирковою недо­статністю, уремією, захворювання печінки (гепатит, цироз) з печінковою недостатністю (комою), інтоксикаціях, при септичному стані, значних втратах рідини, наприклад, не­стримному блюванні, поносах, надмірних крововтратах, при порушенні водно-сольового балансу, при необхідності па­рентерального харчування хворих.

ЗАСОБИ ВПЛИВУ НА КРОВООБІГ

Загальні механізми дії засобів впливу на кровообіг

Шкіра виконує найважливіші функції в організмі, тому вона добре постачається кровоносними та лімфатичними судинами, нервами, містить багато рецепторів, за допомо­гою яких зв'язується з різними органами і тканинами че­рез центральну і вегетативну нервову систему.

Тому різні подразнюючі, теплові та холодові засоби, впливаючи на шкіру, можуть діяти на метаболізм та функ­ції різних тканин, органів, організм у цілому.

Подразнення периферичних нервових закінчень шкіри викликає рефлекторне розширення або звуження крово­носних судин (як артеріальних, так і венозних) не тільки у шкірі, а й у глибоко розташованих органах (легенях, головному мозку). Наприклад, гірчичник, прикладений на литки, відтягує кров з головного мозку.

У разі дії подразнюючих речовин, вакууму, тепла, хо­лоду виникає місцева гіперемія, підсилюється кровообіг у тканинах та органах, що сприяє підвищенню захисних функцій організму, розсмоктуванню запальних процесів, зменшенню спазмів, болю, покращанню метаболізму, секреторної та моторної функцій внутрішніх органів.

Тому ці процедури показані при різних запальних та спазматичних процесах, венозному застої, випотах різної етіології.

Застосування банок

Банки застосовують, щоб викликати місцевий приплив крові та лімфи до шкіри та підшкірної основи з тканин та органів, розташованих глибоко в організмі.

Дія банок ґрунтується на утворенні негативного тиску повітря, внаслідок чого у них втягується шкіра. Від швид­кого припливу крові виникає не тільки сильне розширення кровоносних та лімфатичних судин, але й розрив крово­носних капілярів, що призводить до утворення крапкових крововиливів. Виникає рух крові з глибших ділянок ор­ганізму у підшкірну основу. Тому банки можна віднести до відтягуючих засобів.

Таким чином, застосування банок викликає: 1) рефлек­торне розширення кровоносних та лімфатичних судин; 2) посилення крово- та лімфообігу; 3) відтягування крові та лімфи від глибоко розташованих ділянок організму на периферію; 4) у місцях крововиливів у шкіру відбу­вається послідовне зсідання крові, а пізніше — розсмок­тування продуктів її розпаду та аутолізу (саморозчинення). Усмоктування продуктів розпаду крові, що являють собою біологічно активні речовини, чинить стимулюючий вплив на кровотворення таімунну систему організму, під­вищуєобмін речовин подібно до дії аутогемотерапії і може викликати короткочасне підвищення температури тіла, яка, проте, швидко нормалізується.

Це свідчить про те, що банки чинять загальну дію на організм, а саме: стимулюючу, протизапальну, розсмокту­ючу, болезаспокійливу.

Показання до застосування банок див. у табл. 3.

Протипоказання. Температура тіла понад 38 °С, різко підвищена чутливість шкіри; зміни шкіри місцевого ха­рактеру (гноячкові захворювання, висип, нейродерміт, мок­нуча та суха екзема, садна, опіки, пролежні); пухлини злоякісного і доброякісного походження (незалежно від локалізації пухлини та місця постановки банок); схильність до кровоточивості (гемофілія, тромбоцитопатія, лам­кість судин); значне загальне виснаження; туберкульоз легенів, міліарна форма туберкульозу; гнійні запалення легенів (абсцес, бронхоектатична хвороба, гангрена); сеп­тичний стан хворого, психічне збудження хворого, судоми. У медичній практиці банки ставлять переважно на по­верхні тіла, що не має складок, заокруглень та виступів, особливо кісткових, тобто там, де м'язовий та жировий шари товстіші, підшкірні судини менше розвинені.

Найбільш придатними ділянками для постановки ба­нок є спина, крім лопаток та хребта, бокова частина груд­ної клітки, у чоловіків — передня поверхня грудної кліт­ки праворуч; сідниці, стегна.

Необхідно пам'ятати, що ні в якому разі не можна ста­вити банки на хребет, ділянку серця, молочні залози у жінок, шию, обличчя, місця проекції нирок на спині. На спині відстань від банки до хребта з обох боків повинна складати не менше як 2 см.

Будова банки. Медична банка являє собою скляну по­судину з потовщеними стінками та заокругленим дном об'ємом ЗО—60 мл. Діаметр отвору банки складає 5 см.

Вимоги до приміщення, де ставлять банки. Температу­ра повітря у приміщенні має бути у межах 20—23 °С, без протягів, підвищеної вологості.

Техніка постановки банок (мал. 54). Звичайно банки ставлять на ніч, щоб хворий добре відпочив після цієї про­цедури та перебував у сталих температурних умовах. Не­обхідно пам'ятати, що перед постановкою банок слід пе­ревірити, щоб не було тріснутих банок з ушкодженими краями.

1. На біляліжковий столик ставлять великий чотирикут­ний емальований лоток, на якому мають знаходитися на­бір чистих сухих банок (15—20 шт.), флакон з 96 % ети­ловим спиртом.

Слід пам'ятати, що застосовувати ефір та інші горючі суміші категорично забороняється, бо вони дають великий факел, що може бути причиною опіку хворого та пожежі, а також неприємний запах, внаслідок чого може виник­нути приступ бронхіальної астми.

Необхідно мати металевий зонд довжиною 15—20 см з нарізками або металевий затискач (ні в якому разі не слід застосовувати для фіксації ватного тампона пінцет або дерев'яну паличку), банку з чистою сухою ватою, бан­ку з вазеліновою олією, коробку з сірниками, банку з во­дою (на випадок займання якогось предмета).

2. Повністю звільняють від одягу ту ділянку тіла, на яку будуть ставити банки.

3. Хворого кладуть на живіт або на бік.

4. Готують шкіру хворого до постановки банок таким чином: шкіру, де будуть ставити банки, розтирають воло­гим рушником, насухо витирають. Якщо шкіра вкрита волоссям, її голять, миють теплою водою, насухо витирають рушником.

Якщо у хворої (або хворого) на голові довге волосся, його підіймають догори якомога вище або зв'язують та накривають рушником.

5. Щоб краї банки щільно прилягали до шкіри, остан­ню змащують тонким шаром вазелінової олії.

6. Щільно накручують вату на зонд або затискають її металевим затискачем і щільно накручують на нього.

7. Ватний тампон змочують спиртом.

Щоб запобігти опікам шкіри, які можуть виникнути при стіканні з вати надлишків спирту, що горить, ватний тампон зі спиртом до запалювання треба віджати.

8. Вату зі спиртом (гніт) підпалюють. Зонд (затискач) з факелом тримають у правій руці, а банку в лівій якомо­га ближче (на відстані 7—10 см) до тіла хворого.

9. Миттєвим рухом руки обводять полум'ям внутрішню поверхню банки, щоб викликати в ній розрідження повітря.

Необхідно пам'ятати, що довго тримати полум'я у бан­ці не можна, тому що може виникнути перегрів банки, вна­слідок чого настає опік шкіри або банка тріскається та викликає поранення того, хто її ставить.

10. Миттєво банку всією окружністю ставлять до шкіри хворого.

Банки ставлять на відстані 2—3 см одна від одної, тер­мін тримання їх на шкірі становить 10—15 хв.

11. Хворого зверху вкривають рушником та легкою ков­дрою.

За рахунок розрідженого повітря, що утворилося все­редині банки, банка присмоктується до шкіри хворого. Шкіра поступово втягується всередину банки (на 1—2 см), набуваючи темно-червоного кольору з крапковими крово­виливами.

Необхідно знати, що при правильній постановці банок у хворого не повинно виникати неприємних, болісних від­чуттів.

Техніка зняття банок. Щоб зняти банку, не викликаю­чи болю, треба лівою рукою трохи нахилити банку вбік. Вказівним пальцем правої руки злегка натиснути на шкі­ру біля краю банки. При цьому виникає щілина, повітря проникає всередину банки, і вона легко та безболісно від­падає.

Місце, де стояли банки, витирають сухим рушником, сухим ватним тампоном або марлевою серветкою. Надя­гають на хворого чисту суху білизну.

Ускладнення, що можуть виникнути при постановці ба­нок, бувають двох видів.

І — патологічна реакція на банки, внаслідок чого можуть виникнути: а) значне підвищення температури тіла. Хворому необхідно дати антипіретики (анальгін, димед­рол), при наступній постановці банок слід тримати їх на шкірі удвічі менше; б) відшарування верхніх шарів шкіри при її підвищеній чутливості (у хворого, якому банки ні­коли не ставили) з утворенням кривавих пухирців. Пухир­ці змащують концентрованим розчином перманганату ка­лію; вони швидко підсихають та загоюються.

II—порушення техніки постановки банок, внаслідок чого можуть виникнути: а) опіки від нагрітих країв банки, які лікують за звичайною методикою; б) багрові пухирі, заповнені кривавою рідиною від довгого тримання банок. Вони легко лопаються і можуть стати вхідними воротами для інфекції.

Слід обережно ставити банки у важкохворих, виснажених, а особливо у хворих, що знаходяться у непритом­ному стані. У цих хворих ослаблена або відсутня чутли­вість шкіри, і вони не можуть поскаржитися на виникнен­ня будь-яких неприємних, болісних відчуттів, тому в них легко можуть виникнути ускладнення.

Як правило, постановка банок чергується (через день) з гірчичниками.

Застосування гірчичників

Гірчичники є відтягуючою процедурою і засобом, який подразнює шкіру.

Гірчичник фабричного виготовлення — це листок щіль­ного паперу розміром 8X12,5 см, прямокутної форми, з одного боку вкритий тонким шаром знежиреного сухого порошку з насіння гірчиці. Основою гірчичників є ефірне гірчичне масло, при контакті якого з водою температури 35—40 °С утворюється фермент мірозин, що подразнює шкіру. Він проникає у підшкірні ділянки, викликаючи гі­перемію шкіри та підшкірної основи, що супроводжується відчуттям тепла та печіння.

Ознаки придатного гірчичника. Має гострий запах, що підсилюється при змочуванні; гірчичний шар з нього не обсипається, при змочуванні теплою водою не відпадає.

Необхідно знати, що на кожному 10-му гірчичнику сто­їть термін виготовлення, якого треба суворо дотримува­тися. Термін придатності гірчичника складає 8—11 міс.

Зберігати гірчичники слід у сухому прохолодному міс­ці, загорнутими у вощений папір, інакше їхній склад змі­ниться, і вони втратять свою подразнюючу дію. Показання до застосування гірчичників див. у табл. 4.

Протипоказання до накладання гірчичників ті самі, що й до банок, а також наявність у хворого алергічної реак­ції на гірчицю, що нерідко трапляється.

Не можна ставити гірчичники на хребет, молочні зало­зи, шию, обличчя.

Методика і техніка накладання гірчичників .

Треба мати ниркоподібний лоток, гір­чичники, термометр, вату, сухий чис­тий рушник.

1. Хворого кладуть у зручне для накладання гірчичників положення.

2. Шкіру готують таким чином, як для постановки банок; тільки не тре­ба змащувати її вазеліновою олією.

3. Наливають у лоток воду температури 35—40 °С. Це оптимальна температура для утворення подразню­ючих речовин гірчичника. Температура води понад 45 °С веде до їхнього руй­нування.

4. Гірчичник швидко змочують у воді та щільно прикладають до тіла хворого гірчичною масою донизу. При підвищеній чутливості шкіри, коли хворий швидко відчу­ває печіння шкіри, необхідно підкласти під гірчичник мар­леву серветку, що складається з двох-трьох шарів і має розмір гірчичника.

Треба знати, що ні в якому разі не можна накладати гірчичник через газету, тому що значною мірою зменшує­ться його подразнююча дія на шкіру. Разом з гірчичними ефірними речовинами під шкіру можуть проходити шкід­ливі речовини із газетної фарби, що вміщують свинець.

5. Місце накладання гірчичників прикривають сухим рушником, а зверху — ковдрою. Якщо гірчичники накла­дені правильно, через декілька хвилин хворий відчуває тепло та невелике печіння шкіри. Якщо виникають значні болісні відчуття та печіння шкіри, гірчичники треба зняти.

6. Через 5—15 хв гірчичники знімають. Шкіра під ни­ми має бути гіперемійованою.

7. Шкіру обтирають злегка вологою (щоб зняти залиш­ки гірчиці), а потім сухою серветкою.

8. Одягають хворого в суху білизну, вкривають ковдрою. Не рекомендується прикладати гірчичники на одне й те саме місце, щоб не викликати пігментації шкіри або опіків.

Звичайно при бронхіті та пневмонії гірчичники накла­дають через день, чергуючи їх з банками. При трахеїті гірчичники ставлять на груднину.

Застосування тепла

Зігріваючий компрес

Це тривала теплова процедура, що являє собою ліку­вальну пов'язку з непромокаючим шаром, який затри­мує на місці його накладання випаровування та тепловід­дачу.

Механізм дії. Рівномірне та тривале розширення судин веде до збільшення притоку крові не тільки до шкіри, а й до тканин та органів, які лежать глибше і розташовані за грудниною та черевною стінкою.

Протипоказання донакладання компреса. Гарячка з високою температурою тіла, алергічні та гноячкові захво­рювання шкіри, септичний стан хворого, гнійне ураження прилеглих органів, порушення цілості шкіри.

Позитивні сторони компреса. Не потребує частої зміни, як, наприклад, грілка. За бажанням хворий може не ле­жати в ліжку. Компрес може бути накладений на ділянки, де незручно або неможливо ставити банки, накладати гір­чичники, грілку (шия, кінцівки тощо).

Зігріваючий компрес може бути сухий чи вологий. Во­ни відрізняються між собою тільки першим шаром: у пер­шому випадку — це суха марля, а в другому — волога.

Усі види компресів накладають тільки на чисту суху шкіру.

Вологий компрес. Для накладання вологого ком­преса необхідно взяти марлю, компресний (во­щений) папір або клапоть поліетиленової плівки, вату, бинт, гарячу воду або 40 % етиловий спирт, або одеколон, або 9 % розчин оцту.

Вологий компрес складається з чотирьох шарів, кожен з яких з метою герметизації, починаючи з нижнього шару і до верхнього, повинен бути на 2—3 см більшим за попе­редній.

Перший, нижній шар: змочують клаптик марлі необхід­ного розміру (6—8 шарів) у воді температури 25—ЗО °С або 40 % етиловому спирті. Віджимають надлишки рідини.

Другий, герметизуючий, шар, складається з компрес­ного (вощеного) паперу або клаптика поліетиленової плів­ки, його краї повинні бути на 2—3 см більшими, ніж краї попереднього шару.

Третій, утеплюючий, шар. Найчастіше для цього шару використовують вату. Він також має бути на 2—3 см біль­шим за попередній.

Четвертий, укріплюючий, шар. Це звичайна марлева серветка, більша за попередній шар на 2—3 см, яка при клеюється клеолом до шкіри, або марлевий бинт, яким компрес щільно прибинтовується.

Треба слідкувати, щоб прибинтовування не було надто слабким, бо тоді компрес буде зсуватися, що призведе до порушення його герметичності та зникнення теплозберігаючого ефекту, а також, щоб прибинтовування не було над­то міцним, особливо на кінцівках, бо можна перетиснути кровоносні судини.

Такий компрес тримають на хворому місці протягом 8—10 год, змінюючи його двічі на добу (вранці та уве­чері).

Ознаки правильно накладеного ком­преса

Марля внутрішнього шару залишається вологою та теплою і через 8—12 год. Шкіра під компресом волога, теп­ла, злегка гіперемійоваиа.

Після зняття компреса шкіру протирають теплою во­дою, потім сухим рушником досуха. Щоб не було мацера­ції, протирають шкіру 70 % етиловим спиртом.

Через 2—3 год компрес можна накладати знову.

При виникненні мацерації шкіру протирають 70 % ети­ловим спиртом, у місці ушкодження присипають її цинко­вою присипкою або змащують цинковою маззю чи концентрованим розчином перманганату калію. Необхідно зробити перерву на 2—3 доби або застосувати сухий ком­прес.

Для підсилення дії вологого компреса слід викорис­товувати грілку, покладену поверх компреса, різні мазі (Вишневського, вазелінову, міновазинову), жовч, димексид.

У цьому випадку такий компрес можна назвати меди­каментозним.

Необхідно також знати, що спиртові компреси швидше висихають, ніж водяні. Тому їх треба змінювати через. кожні 4—6 год. Не слід накладати компрес на шкіру, зма­щену йодом, тому що виникає велика небезпека глибокого опіку або мацерації шкіри. Якщо компрес зсунувся, 1-й шар охолов та висох, його треба зняти та накласти новий компрес.

Особливості накладання компреса на різні ділянки тіла

1. Компрес на грудну клітку: а) звичайний компрес, щоб не сповзав, треба закріпити за допомогою бинта і обов'язково перекинути його через одне плече або через обидва передпліччя навхрест; б) зручним є застосування компреса у вигляді жилет­ки (на один бік) з внутріш­нім шаром, що відстібується.

2. Компрес на шию (гор­ло) при ангіні, трахеїті має вигляд стрічки завширшки 6—8 см; довжина її відповідає окружності шиї.

3. Компрес на вухо (при негнійних запаленнях се­реднього вуха). Перші З шари накладають на соско­подібний відросток, а 4-й, фіксуючий, шар утворюється за допомогою циркуляр­ного прибинтовування цих шарів до голови.

Застосування грілок

Місцевий зігріваючий ефект можна одержати за допо­могою грілки. Ефект грілки залежить не стільки від ін­тенсивності температури, скільки від тривалості процеду­ри. При застосуванні грілки відбувається рефлекторне розширення кровоносних судин органів черевної порожни­ни та розслаблення непосмугованих м'язів. Болезаспокій­ливий ефект грілки застосовують при лікуванні виразкової хвороби, ниркової коліки, радикуліту тощо (табл. 6).

Протипоказання до застосування грілок. Біль у животі невідомого генезу, кровотечі різного виду, гострі запальні явища в черевній порожнині: апендицит, гнійний холецистит, перитоніт, будь-які панкреатити (підшлункова залоза дуже чутлива до тепла, і при її запаленні відбувається самоперетравлення залози), злоякісні і доброякісні пухли­ни, туберкульоз будь-якої локалізації, тромбофлебіт, на­гнійні та алергічні захворювання шкіри, свіжі травми, за­биті місця, обмороження, інфіковані рани, септичний стан хворого.

Для накладання водяної грілки необхідно наповнити її водою температури 70 °С до двох третин об'є­му. Витісняють з грілки повітря, поклавши її на якусь площину горизонтально і піднявши верхній кінець до по­яви у горловині води. Це можна робити й іншим чином: тримати грілку вертикально і натискати її посередині до появи у горловині води. Повітря з грілки слід витискати з метою надання їй плоскої еластичної форми і щоб вона щільніше прилягала до тіла. Потім грілку герметично за­кривають корком. Перевіряють герметичність. Для цього грілку перевертають дном догори, а отвором донизу. Як­що вода починає підтікати, відкривають корок і знову за­кривають та перевіряють на герметичність. Якщо з отвору постійно підтікає вода, така грілка не придатна для корис­тування.

Сухим рушником витирають грілку.

Гумову грілку, ніколи не прикладають безпосередньо до тіла, а завжди обгортають її чистим сухим рушником. Спочатку, коли грілка ще надто гаряча, під неї підклада­ють рушник, складений у декілька шарів. У міру охоло­дження грілки кількість шарів зменшується.

Якщо грілку слід накласти до хворого місця на трива­лий час (години, доби), через кожні 2—3 год воду в ній треба міняти. Дуже важливо слідкувати за правильністю положення грілки та загальним станом важкохворих і хво­рих, які перебувають у непритомному стані. Якщо через негерметичність грілки намокла білизна, її обов'язково слід перемінити. У разі виникнення значної гіперемії, пу­хирів або сильних больових відчуттів грілку слід негайно зняти.

За умови дотримування показань та протипоказань, а також техніки накладання грілки ускладнення при її за­стосуванні зустрічаються надто рідко. Серед них трапля­ються опіки. Вони, як правило, виникають у хворих, які перебувають у непритомному стані, важкохворих, у яких шкіра стає нечутливою, зі зменшеною опірністю. Опіки, особливо II—IIIступеня, стають вхідними воротами для інфекції та виникнення септичного стану або ранової ін­фекції.

Якщо чутливість шкіри підвищена, можуть виникнути пухирі алергічної етіології. Поширюються запальні та сеп­тичні процеси. У разі неправильного накладання грілки на живіт виникають кровотечі, перфорації, перитоніт. Вна­слідок тривалого застосування грілки може виникнути гіперпігментація шкіри. Щоб запобігти їй, шкіру на місці накладання грілки греба змащувати вазеліновою олією.

Електрична грілка має переваги перед водяною, бо во­на сприяє поступовому наростанню теплової дії, тривало­му застосуванню тепла, регулюванню необхідного рівня температури та рівномірного постійного тепла. Вона м'я­ка, пластична.

Для кожного хворого електричну грілку слід загортати у_ чисту наволочку та індивідуально підбирати необхідний рівень температури.

При користуванні електричною грілкою необхідно су­воро додержуватися правил техніки безпеки. Для цього необхідно перевіряти цілість електричного шнура, слідку­вати, щоб грілка не була вологою, не залишати хворого, який перебуває у непритомному стані, самого, не накри­вати електричну грілку ковдрою, бо це загрожує перегрі­ванням та виникненням пожежі.

Застосування холоду

До лікувальних процедур шкіри належить застосуван­ня холоду. Місцеві холодові процедури викликають дію, протилежну дії тепла.

Протипоказання. Виснаження хворого. Хвороби, яким притаманні артеріальні спазми (облітеруючий ендартеріїт, хвороба Рейно). Підвищена чутливість до холоду. У хво­рих, що втратили чутливість шкіри (паралічі). У хворих з гострою затримкою сечі. При трофічних ураженнях шкіри. Холодові процедури слід обережно застосовувати у хво­рих, які перебувають у непритомному стані.

Міхур з льодом

Міхур для льоду виготовляють з гуми. Він має пласку, круглу форму з отвором у центрі, що загвинчується корком з нарізкою. Лід має знаходитися у морозильнику у вигляді великої грудки.

Перед застосуванням міхура лід дрібно розколюють для зручнішого розміщення у міхурі та щоб міхур був лег­шим і краще моделювався за формою тіла. Лід набирають у совок і на дві третини заповнюють ним міхур.

Не можна наливати воду у міхур, а потім заморожува­ти його, тому що внаслідок цього утворюється велика холодова поверхня, що може призвести до сильного охоло­дження або навіть обмороження місця прикладання міху­ра. Такий міхур стає надто важким і сильно давить на під­леглі органи (але його можна застосовувати при маткових кровотечах), він погано набуває форму ураженого місця.

З міхура витісняють повітря, надавивши на дно, щоб в отворі з'явився лід. Отвір герметично закривають корком. Міхур насухо витирають рушником, обгортають його сухим рушником та прикладають до тіла хворого.

Дітям та виснаженим хворим міхур з льодом слід під­вішувати на висоті 3—5 см від тіла.

Тримати міхур з льодом можна 1—2 год, але кожні 20— ЗО хв робити перерву на 10—15 хв. Необхідно слідкувати, щоб шкіра під міхуром, не побіліла, щоб на ній не виникли пухирі. При необхідності тривалого тримання міхура з льо­дом (протягом доби) через 2—3 год лід треба поновлюва­ти.

Примочки (холодні компреси)

Правила накладання. Змочують у холодній (льодяній) воді велику марлеву серветку. Віджимають її і приклада­ють до хворого місця. Змінюють серветку кожні 2—3 хв, тому що вона швидко набуває температури тіла. Примоч­ки прикладають протягом 5 хв — 1 год.

Застосування п'явок (гірудотерапія)

У медичній практиці п'явки застосовують з давніх-да­вен, переважно з метою крововитягання і як загальний та місцевий протизсідний засіб.

П'явки належать до класу кільчастих хробаків. Вони живуть у прісних стоячих водоймах (ставках, озерах, боло­тах, канавах). -

З лікувальною метою застосовують медичні та аптечні п'явки, котрі не слід плутати з кінськими п'явками.

П'явка має довгасте пласко-опукле тіло, що складається з кілець; тому вона може сильно скорочуватися, а насмок­тавшися крові, так само дуже збільшуватися. Довжина до­рослої п'явки становить 3—6 см, поперечник— 10—12 мм;

її маса— 1,5—2 г. На головному (звуженому) кінці п'явки є присосок. На його дні знаходиться рот, а в ньому — 3 ще­лепи, що розходяться у вигляді радіусів, що мають форму маленьких пилок, поділених на 90 зубчиків, що ними п'явка прокушує шкірні покриви. На хвостовому (подовженому) кінці є друга, більшого розміру, присоска, за допомогою якої п'явка причіплюється до шкірних покривів та просу­вається вперед.

Спинка медичної п'явки має оливково-зелене забарв­лення, часто майже чорне, з шістьма вузькими червонува­тими поздовжніми смугами. Черевце її також має оливко­во-зелене забарвлення з чорними плямами.

Зберігають п'явки у банці з чистою водою ємкістю в де­кілька літрів. При цьому в 3—5-літровій банці їх може зберігатися до 300 особин. Банку слід прикривати кришкою з отворами або рідким полотном. Воду наливають з водо­провідного крана до половини або на % банки, давши їй відстоятися протягом доби (щоб виділився хлор), міняти воду необхідно щодня або через день. На дно банки треба насипати невеликий шар піску. Банку слід тримати на вік­ні в не дуже світлій кімнаті, по можливості при темпера­турі повітря +12...+18°С.

Треба знати, що для використання придатні тільки здо­рові, голодні п'явки. Вони повинні мати такі ознаки: швид­ко пересуватися у воді, у витягнутому вигляді мати тонке тіло, при дотику води дуже (у 3—4 рази) скорочуються, набуваючи форму яйця; тіло такої п'явки на дотик еластич­не, слизьке.

Мляві рухи, вузлики, ділянки ущільненості на тілі, лип­кий слиз на його поверхні вказують на хворобливий стан п'явки. Така п'явка непридатна до застосування.

Необхідно пам'ятати, що для запобігання передачі че­рез п'явку інфекційних хвороб (гепатит, СНІД) від одного хворого до іншого треба застосовувати п'явку тільки один раз.

Звичайно використані п'явки знищують, кидаючи їх у розчин формаліну або нашатирного спирту чи солону воду, а потім викидають їх до каналізації.

Але їх можна використовувати у того самого хворого декілька разів. Для цього після використовування п'явки її слід потримати декілька хвилин у підсоленій або підкис­леній оцтом воді, обережно пальцями витиснувши з неї кров (у напрямку від головного до хвостового кінця) та за­лишити голодною на декілька місяців (кров, що залишила­ся у п'явці, перетравлюється надто повільно).

Краще відсмоктують кров п'явки масою 1—2 г. Велика п'явка може насмоктати за 1 год від 10 до 15 мл крові. Таким чином, 8—10 п'явок, що їх звичайно прикладають, можуть викликати крововтрату до 100—150 мл.

Протипоказання до застосування п'явок. Хвороби зі зни­женим зсіданням крові, ламкість судин, недокрів'я (анемія), гідремія, гіпотензія, гострий септичний стан, злоякісні пухлини, алергічні захворювання. Обережно слід застосо­вувати п'явки при лікуванні антикоагулянтами.

П'явки не можна прикладати (мал. 63) на ті місця, де вени або артерії проходять близько до шкіри, і п'явки мо­жуть прокусити їх (скроні, ділянка нижньої щелепи, шия); де шкіра надто тонка та чутлива (обличчя, шия); де під­шкірна основа надто пухка (обличчя) і може просякнути­ся кров'ю; на ділянках, де шкіра надто товста (долоні, пі­дошви) , що її п'явки не зможуть прокусити.

Якщо п'явку треба прикласти біля відхідника або піхви, куди вони можуть заповзти, треба завчасно покласти туди ватний тампон, просякнутий вазеліновою олією.

Необхідно пам'ятати, що застосовувати п'явки треба тільки за вказівкою лікаря, а прикладає їх медична сестра або фельдшер. Показувати п'явки хворому не слід, оскіль­ки їхній зовнішній вигляд може викликати огиду або млість, внаслідок чого хворий може відмовитися від цієї корисної процедури.

Техніка прикладання п'явок. Необхідно відібрати при­датні п'явки у банку або склянку без води і потримати їх так протягом 2—3 год (після цього вони краще будуть присмоктуватися). Слід узяти на 5—6 п'явок більше, ніж по­трібно.

Перед накладанням п'явок необхідно підготувати шкіру хворого. Якщо на місці накладання п'явок є волосся, його треба поголити, але заздалегідь, бо п'явка не виносить за­паху мила. З метою знезараження шкіри її протирють 70 % етиловим спиртом, потім ватним тампоном, змоченим теп­лою кип'яченою водою, а далі сухим ватним тампоном.

Хворого треба покласти у положення лежачи або напівлежачи, тому що він може знепритомніти.

Необхідно пам'ятати, що для обробки шкіри ні в якому разі не можна застосовувати запашного мила, ефіру, йо­ду, бо їхній запах відлякує п'явок. Для кращого присмок­тування п'явок можна зробити таке: розтерти шкіру ма­сажними рухами (приплив крові приваблює п'явок), змо­чити шкіру 40 % розчином глюкози.

Для процедури прикладання п'явок необхідні такі засо­би: здорові голодні п'явки, пробірка, хірургічний пінцет, 40 % розчин глюкози, кухонна сіль або її розчин, стерильні серветки, вата, бинт, у разі необхідності — засоби гоління (безпечна бритва, мило, помазок).

П'явку захоплюють пальцями (ні в якому разі не пін­цетом) біля її головного кінця та прикладають до шкіри у потрібному місці. Тримають п'явку до тих пір, доки вона не присмокчеться.

Можна помістити п'явку у пробірку таким чином, щоб задній присосок був повернутим до її дна, а передній до от­вору. Пробірку приставляють до потрібного місця і обе­режно, щоб не відірвати п'явку від ранки, коли та присмок­четься, виймають з-під неї пробірку (мал. 64).

Щоб прикласти п'явку в точно визначеному місці, мож­на позначити його шматочком паперу з отвором певної ве­личини, куди слід прикласти п'явку. Якщо треба прикласти декілька п'явок в одній ділянці, слід розмістити їх у склян­ці, приставити до потрібного місця та потримати, поки всі п'явки присмокчуться.

Ознаками присмоктування п'явки є поява болю та хвилястих рухів передньої частини тіла п'явки. Після того як п'явка присмокталася, під її задній присосок підкладають сте­рильну серветку, тому що присмок­тування п'явки до шкіри цим при­соском значно знижує активність смоктання.

Необхідно також знати таке: якщо під час смоктання рухи п'явки сповільнюються, треба вздовж її тіла провести ватним тампоном, змоченим теплою водою; якщо п'явка присмокталася, а потім швидко відпала, її треба замінити іншою; п'явка смокче кров звичайно протягом 30—45 хв і більше, поступово наповнюючись нею.

Насмоктавшись крові, п'явка може відпасти самостійно у підставлений заздалегідь лоток. Якщо п'явку треба зняти раніше, ніж вона відпаде сама, треба посипати її сіллю або змочити розчином солі.

Слід пам'ятати, що відривати п'явку від шкіри не мож­на, тому що при цьому можна відірвати їй щелепу, яка мо­же залишитися в ранці, або, навпаки, разом зі щелепою п'явки можна відірвати шматочок шкіри хворого. І в тому, і в іншому випадках це призводить до значної кровотечі.

Після відпадання п'явок місця їх укусів кровоточать протягом 6 год — однієї доби і довше. Тому на ранку треба накласти тугу ватно-марлеву пов'язку і тримати її протягом доби. Якщо вона просякнулася кров'ю, її треба підбинтувати ватою та бинтом.

Після зняття пов'язки, якщо кровотеча припинилася, слід обробити шкіру 3 % розчином перекису водню і ще на 2—3 доби накласти суху асептичну пов'язку. За цей час ранка звичайно загоюється.

Вдруге застосовувати п'явки на тому ж місці можна че­рез 3—4 дні.

При застосуванні п'явок можуть виникнути такі усклад­нення: у чутливих хворих може бути досить сильний біль, тривала кровотеча з-під стискуючої пов'язки.

При цьому необхідно прикласти до рани тампон, змоче­ний міцним розчином перманганату калію, і знову щільно забинтувати. Якщо це не допомагає, слід тонкою голкою накласти на рану шов у вигляді вісімки. Якщо ушкоджена велика судина, треба негайно накласти кровоспинний за­жим, а потім накласти шов.

Можуть спостерігатися підшкірні крововиливи, алергіч­ні реакції (свербіння шкіри, висип, набряк Квінке), свербіжка та нагноєння шкіри.

ОСОБЛИВОСТІ ДОГЛЯДУ ЗА ХВОРИМИ ПОХИЛОГО ТА СТАРЕЧОГО ВІКУ

При організації догляду за хворими похилого (від 60 до 74 років) та старечого (понад 75 років) віку основну увагу приділяють деонтологічним аспектам. Щоб надати необхідну допомогу таким хворим, медична сестра повин­на не тільки знати вікові зміни різних органів та систем організму, але й відрізняти їх від зрушень, що виникають внаслідок хвороб; останні потребують профілактики та лі­кування.

Догляд за хворими похилого та старечого віку більш складний, ніж догляд за хворими інших вікових груп, і ви­магає від медичного персоналу більше уваги та часу.

Треба пам'ятати, що головним принципом догляду за такими хворими є повага до нього, терпиме ставлення до його фізичних та психічних вад (дратливість, багатомов­ність, іноді недоумкуватість тощо).

Хворі похилого та старечого віку, як правило, важко переносять зміни звичного життєвого стереотипу і важко пристосовуються до нового для них середовища. Якщо не­має суворих показань до госпіталізації, бажано, щоб людина похилого віку знаходилася дома, в колі сім'ї. У разі необ­хідності госпіталізації треба переконати хворого, що госпі­талізація йому конче необхідна.

У хворих похилого віку можливе порушення пам'яті. Часто-густо вони добре пам'ятають те, що відбувалося ба­гато років тому, але не пам'ятають, що було напередодні. При догляді за цими хворими треба бути тактовними та уважними, терпляче відповідати на запитання, які хворий може повторювати не один раз, постійно нагадувати про час приймання ліків та проведення процедур.

Хворим неприпустимо нагадувати про їхній вік і натяка­ти на природний кінець життя. Свідченням культури медич­ного персоналу є звернення до цих хворих на ім'я та по батькові.

Має значення створення оптимального лікувально-охо­ронного режиму для хворих похилого та старечого віку. Часто в них порушується сон, вони сплять удень і не сплять уночі. У такому разі не слід негайно призначати снотворні препарати, а намагатися спочатку з'ясувати причину без­соння і по можливості усунути її.

Причини, що призводять до порушення сну, бувають різними: дизурйчні порушений, викликані віковим зниженням фільтраційно-концентраційної функції нирок, яке приводить до того, що недостатність нирок протягом дня компенсуєть­ся збільшенням діурезу вночі. У чоловіків похилого віку дизурйчні порушення можуть бути пов'язані з наявністю в них аденоми простати.

Важливими чинниками, що забезпечують нормальний сон, є чисте повітря у палаті з оптимальною температурою 18—22 °С, тепла та легка ковдра, тиша, зручне ліжко.

Внаслідок вікових змін в організмі хворих часто турбує біль у кістках, особливо в нічний час. Для полегшення ста­ну хворого його постіль роблять більш зручною, під матрац підкладають щит, щоб ліжко не прогиналося. При болю в суглобах слідкують за правильним положенням кінцівок у ліжку, у разі необхідності їх кладуть на подушку. Важ­ливе місце в організації догляду за хворими займає запобі­гання травмам і нещасним випадкам, які обумовлені віко­вими змінами: зниження зору й слуху, хиткою ходою з по­ганою координацією рухів і легкою втратою рівноваги, що призводить до падіння хворих. У зв'язку з тим що в них є зміни кісткової тканини (остеопороз), при падінні це викли­кає переломи, нерідко шийки стегна. Падінню і травмам можуть сприяти м'які килими, що легко зміщуються, волога підлога, захаращування меблями палат та коридорів, по­гане освітлення, відсутність спеціальних пристосувань для опори в санвузлі.

Якщо хворим не протипоказана гігієнічна ванна, медич­на сестра повинна завчасно підготувати її і обов'язково бути присутньою при цій процедурі. Температура повітря у ван­ному приміщенні має бути не нижчою 25 °С, не можна ро­бити протяги. На підлозі біля ванни має бути гумовий ки­лимок, щоб хворий не підковзнувся та не впав, що може призвести до перелому кінцівок. Запобіганню нещасних ви­падків сприяє обладнання ванни спеціальними поручнями та лавками. Але найнадійнішим заходом профілактики пе­реломів є присутність медичних працівників при купанні хворих похилого та старечого віку, які надають їм належну допомогу. Медична сестра допомагає хворому ввійти у ван­ну, куди вона завчасно налила води належної температури, бо хворі самі, помилившись, можуть відкрити кран з гаря­чою водою і обпектися. Під час приймання ванни чи душу в таких хворих може виникнути приступ стенокардії або навіть порушення мозкового кровообігу.

В осіб похилого віку спостерігається сухість шкіри, то­му треба застосовувати мило, яке містить значну кількість жирів (дитяче). Необхідно пам'ятати, що шкіра в осіб похилого віку дуже уразлива, її чутливість порушена, на ній легко утворюються виразки, пролежні, запалення. При за­стосуванні грілки можливі опіки. Тому таких хворих треба особливо ретельно доглядати. Необхідно частіше поверта­ти хворого в ліжку, якщо дозволяє його стан, протирати та розтирати шкіру, часто перестеляти постіль, слідкувати, щоб там не було залишків їжі, складок, латок на прости­радлі. Шкіру хворих, прикутих до ліжка, треба щодня ог­лядати, особливо місця найчастішого утворення пролежнів. Після кожного акту дефекації та сечовипускання хворого підмивають, насухо витирають, промежину у разі необхід­ності змащують вазеліном або кремом. Нігті на кінцівках в осіб похилого віку стають ламкими та твердими, тому пе­ред зрізанням їх змащують якимось жиром, краще касторо­вою олією, їм своєчасно видаляють мозолі; треба всіляко заохочувати осіб похилого віку, щоб вони слідкували за сво­єю зовнішністю. Акуратна зачіска, регулярне гоління, охай­на одежа самі по собі сприяють доброму настрою хворого, поліпшують його самопочуття. Ретельного догляду потре­бують хворі з нетриманням сечі, яке викликає в них опрі­лості та пролежні. Для запобігання їм необхідно підкласти під хворого гумове судно, частіше його підмивати, насу­хо витирати промежину.

У похилому та старечому віці часто порушується функ­ція кишок, що проявляється стійким закрепом внаслідок ослаблення перистальтики (вживання безшлакової їжі, ма­ла рухова активність тощо). У таких випадках призначати щодня очисні клізми протипоказано, бо настає звикання до них та подразнення слизової оболонки кишок. Для бороть­би з закрепом у раціон включають продукти, багаті на кліт­ковину (яблука, сливи, буряк, капуста), кефір. Щодня натще рекомендують випивати склянку холодної води. При випи­нанні гемороїдальних вузлів акт дефекації стає болючим, а іноді й неможливим. Тому до початку дефекації у пря­му кишку вставляють свічку з гліцерином або белладонною. Після кожного акту дефекації доцільно обмивати ді­лянку ануса теплою водою, робити ванночки з відвару ро­машки, слабкого розчину калію перманганату, змащувати гемороїдальні вузли жиром і по можливості вправляти їх у пряму кишку.

Іноді у цих хворих утворюються калові камені, які дав­лять на стінку прямої Кишки і можуть бути причиною утво­рення в ній пролежнів. Для їх видалення медична сестра надягає гумову рукавичку, змащує її вазеліновою олією, вводить IIпалець у пряму кишку і витягує тверді калові маси. Потім ставить очисну клізму.

Важливе місце в догляді за хворими похилого та старе­чого віку займає правильна організація їх харчування. У зв'язку з тим, що в осіб похилого віку інтенсивність об­мінних процесі» в організмі знижена, їм зменшують енерге­тичну цінність харчового раціону за рахунок зменшення вмісту жирів тваринного походження та вуглеводів. Особи похилого віку повинні більше споживати жирів рослинного походження (соняшникову, кукурудзяну, маслинову олію). Внаслідок зниження в них інкреторної функції підшлунко­вої залози зменшують споживання вуглеводів, що легко за­своюються (цукор, цукерки, мед, варення). Навпаки, про­дукти, які містять грубоволокнисту клітковину, обов'язково включають до раціону осіб похилого віку. Потреба організ­му, який старіє, у білках значно не змінюється порівняно з такою осіб похилого віку і залишається у межах 1,2 г на 1 кг маси тіла людини (120 г на добу). Кількість мінераль­них солей та мікроелементів з віком не змінюється; разом з тим споживання кухонної солі слід обмежити до 6—8 г на добу. При наявності набряків рідину також обов'язково обмежують. Особам похилого та старечого віку необхідні вітаміни, особливо аскорбінова кислота.

Необхідно пам'ятати, що в осіб старечого віку часто відсутні зуби. Це обумовлює неповноцінність жувального апарату, знижує засвоювання їжі в кишках, а внаслідок цього порушує травлення. Таким хворим дають напіврід­ку, добре протерту їжу невеликими порціями, 4 рази на день. Якщо у хворих наявні знімні протези, після кожного приймання їжі їх миють, а на ніч поміщають у склянку з водою. Тривале перебування на постільному режимі, від­сутність рухової активності (гіподинамія) негативно позна­чаються на функціональному стані організму. Тому в комп­лекс заходів догляду за хворими включають лікувальну фіз­культуру, але необхідно обережно ставитися до визначення обсягу фізичних вправ. Починають з малих навантажень і поступово збільшують їх інтенсивність під контролем функ­ціональних показників серцево-судинної системи (частота пульсу, артеріальний тиск). При появі перших ознак втоми або неприємних відчуттів фізичні вправи негайно припи­няють.

Треба пам'ятати, що проведення медикаментозної тера­пії в геріатричній практиці вимагає надто великої обереж­ності. В умовах стаціонара медична сестра повинна особисто дати хворому ліки і прослідкувати, щоб він їх прийняв.

Антисептика — одна із складових частин єдиного асептичного методу, який забезпечує сьогодні профілакти­ку ранової інфекції під час проведення хірургічних операцій та досліджень. Антисептика — комплекс засобів та за­ходів, спрямованих на знищення мікробів у рані, тканинах і порожни­нах, що її оточують.

Сучасна антисептика і якісно, і кількісно відрізняється від первинної антисептики Д. Лістера, хоча мета у них одна — знищити патогенних мік­робів, які потрапили в рану і на тка­нини, що оточують її. Антисептика Д. Лістера мала в своєму арсеналі лише один протимікробний засіб — обмежене коло хімічних речовин, се­ред яких найбільш уживаним проти збудників гнильних процесів була кар­болова кислота. Сучасна антисептика, передусім, володіє значно шир­шим колом засобів. Поряд із хімічни­ми антисептиками вона користується механічними, фізичними, біологіч­ними засобами, більше того, вона віддає пріоритет у профілактиці та лікуванні ранової інфекції не хіміч­ним, а механічним засобам або їх поєднанню.

Другою відмінною рисою сьогод­нішньої антисептики є її біологічна прийнятність і спрямування. Засоби повинні мати не тільки протимікроб­ну активність, бактерицидний чи бак­теріостатичний вплив, але бути насам­перед нешкідливими для живих тка­нин, організму. Зараз добре відомо, що головним чинником у протидії збудникам інфекції є живі тканини, їх нормальний фізіологічний стан, тому біологічна нейтральність антисеп­тичних засобів, а в ідеалі — стимулю­вання захисних властивостей живих тканин, є визначальною рисою су­часної антисептики. Як засвідчив істо­ричний досвід, антисептика Д. Лісте­ра тому й проіснувала недовго, що головний її засіб — карболова кисло­та — не стільки згубно діяла на мікро­флору, як на живі тканини, спричи­нюючи їх некроз.

Хімічна антисептика. Під хіміч­ною антисептикою розуміють застосу­вання хімічних речовин для профілак­тики інфекції та боротьби з нею. Але не всі хімічні речовини, які застосо­вуються для боротьби зі збудниками інфекції, можна називати антисепти­ками. Під останніми треба розуміти лише ті речовини та засоби, які ви­користовуються для знезараження поверхні людського тіла та відкритих, що сполучаються із зовнішнім сере­довищем, гнійних порожнин.

Хімічні речовини та сполуки, які використовуються для знезараження, дуже різноманітні за своїм складом та механізмом ДІЇ на мікрофлору. Про­тимікробна дія їх може полягати у де­гідратації, набряку чи лізису мікроб­них клітин; порушенні їх дихання, синтезу ними білків, ДНК, РНК, ліпопротеїдів мембран та в інших ефектах, завдяки яким гинуть мікро­би або пригнічується їх життєді­яльність.

Хімічні засоби використовують у вигляді розчинів, лініментів, мазей та порошків, дуже рідко — паличок чи­стої речовини (регзе), до яких нале­жить паличка нітрату срібла («пекель­ний камінь»). Застосовують хімічні антисептики у вигляді зрошення ран (у тому числі й перманентне проми­вання їх), пов'язок, аплікацій. Зне­заражують також шляхом занурення в їх розчини органів: кисті, стопи, ста­тевого члена, сідниці, що мають рану чи виразку, присипання порошками антисептиків ран та виразок (всі ці форми складають поверхневу антисеп­тику). Уведення розчинів антисеп­тиків через природні чи штучні (фісту­ли) отвори в порожнини органів (се­човий міхур, матка тощо) чи ткани­ни становлять другу форму антисеп­тики — внутрішньопорожнинну.

За призначенням антисептики діляться на засоби для обробки рук хірурга перед операцією і операційного поля та на засоби для безпосередньо­го зрошення, просочування перев'яз­ного матеріалу, промивання, аплі­кацій, ванночок, впливу на рани (контаміновані та інфіковані), вираз­ки, опікові поверхні, порожнини.

З численних груп хімічних сполук найчастіше застосовують як антисеп­тики галоїди та галоідмісткі засоби, окислювачі, органічні кислоти, барв­ники, спирти, деякі солі важких ме­талів, нітрофурани, похідні 8-окси-хіноліну, етоній, сульфаніламіди, фітонциди та антибіотики.

Галоїди та галоїд місткі засоби. Розчин йоду спиртовий З— 5 % володіє широким спектром бактерицидної та спороцидної дії, а та­кож подразною дією (у 10 % концен­трації — дубильною та припікальною). Застосовують для обробки (дезін­фекції) операційного поля та рук, свіжих мікротравм та невеликих ран з метою профілактики інфекції. У дітей та у дорослих у ділянках з ніжною тон­кою шкірою використовують 1—3 % розчин йоду спиртовий. Треба пам'я­тати, що інколи спостерігається висо­ка чутливість (а іноді й алергія) до пре­паратів йоду.

Широкого застосування набули йодофори — сполуки, що містять йод: йодонат — водний комплекс поверхневоактивної речовини з йодом, йо­динол (сполука йоду з полівініловим спиртом), йодопірон, або повідонйод (сполука атомарного йоду з полівінілпиролідоном) та ін. їх використовують у 1 % концентрації для обробки ділянки операційного поля, гнійних ран, опікових поверхонь та виразок. Всі ці препарати володіють високою антимікробною (і спороцидною) активністю і малою (порівняно з йодом) подразною дією.

Інші препарати галоїдів (зокрема розчин хлораміну 2—3—10 %) викори­стовують для дезінфекції інструмен­тів, рукавичок, іноді шкіри. Через ге­молітичний ефект хлорамін для оброб­ки ран та виразок не використовують.

Великою популярністю в останні роки користується хлормісткий анти­септик хлоргексидин. Спиртовий 0,5 % розчин його застосовують для лікування гнійних ран та опікових по­верхонь, виразок, а також для оброб­ки операційного поля та миття рук. Водний розчин хлоргексидину менш ефективний.

Окислювачі. Найпоширеніші з них перекис водню та калію перман­ганат. Перекис водню (1—3 % розчин) застосовують для промивання гнійних ран та порожнин. Хоч він слабкий ан­тисептик, але як донатор, джерело ато­марного кисню знаходить широке зас­тосування при лікуванні хворих з анае­робною інфекцією.

Завдяки ціноутворенню він добре проникає в глибину ран і порожнин і вимиває з них гній, некротичний дет­рит та мікроби.

Калію перманганат дуже сильний окислювач. Його розчинами у кон­центрації від 0,1—0,5 до 1—3 % про­мивають рани, виразки, порожнини, опікові поверхні, гнильні рани та ра­ни, ускладнені анаеробною інфек­цією. У вищих концентраціях забез­печує припікальний, коагуляційний ефекти, тому його 5 % розчином обробляють ділянки опіків, Переваж­но тоді, коли лікують відкритим спо­собом (обличчя тощо). Цінною які­стю розчинів калію перманганату є їх дезодоруюча дія (знищують неприєм­ний запах гнильних ран), тому він не­замінний при лікуванні гнильних ран та виразок. У поєднанні перекис вод­ню та калію перманганат значно ефек­тивніші.

Барвники. Брильянтовий зе­лений (1—2 % спиртовий розчин) використовують при стафілококових інфекціях шкіри (стафілокок дуже чут­ливий до цього антисептика), рід­ше — для лікування гнійних ран та опіків. Входить до складу однієї з ком­позицій, зокрема композиції М.В.Новікова, для обробки мікротравм.

Метиленовий синій — слабкий ан­тисептик. Його 1—3 % розчин засто­совується при гнійних (стафіло-, стрептококових) ураженнях шкіри та слизових оболонок, особливо порож­нини рота. Оскільки має високу окис­но-відновну здатність, застосовують його як антидот при отруєннях ціані­дами, чадним газом та сірководнем.

Спирти. Головним антисепти­ком цієї групи є спирт етиловий, який широко застосовується для дезінфекції операційного поля та рук хірурга, лікування у початковій стадії інфек­цій м'яких тканин (інфільтрат, пана­рицій тощо). Застосовують 70—90— 95 % спирт етиловий. Антисептична бактерицидна дія препарату полягає в дегідратації мікробної клітини та роз­чиненні її ліпідної оболонки.

Терапевтичний ефект спирту ети­лового при запальних інфільтратах тканин проявляється головним чином зменшенням набряку та поліпшенням кровопостачання. При сепсисі іноді 20—30 % спирт уводять парентераль­но, як енергетичний субстрат.

Кислоти та основи мають мале застосування та переважно слабкі антисептичні якості. Застосовуються борна кислота (2—3 % розчин) — у разі ускладнення ран синьогнійною паличкою, надоцтова кислота (дозок-сон-1) — для підготовки операційно­го поля та рук хірургів та метанова (мурашина) кислота в суміші з пере­кисом водню (рецепт С-4) — для мит­тя рук хірургів (1,5 хв). Потім після висушування рук їх оброблюють 95 % спиртом етиловим 3 хв.

З основ раніше широко викорис­товувався 0,5 % розчин аміаку — для обробки рук хірургів за способом Спасокукоцького — Кочергіна. Зараз цей спосіб майже не використовується, бо з'явилися простіші й ефективніші.

У останнє десятиріччя набули ши­рокої популярності в клініці похідні налідиксової кислоти, так звані квінолони, зокрема ципрофлоксацин. Вони мають високу антимік­робну активність, особливо щодо грамнегативної патогенної мікро­флори. Але препарати цієї групи ви­користовують переважно як хіміотера­певтичні засоби (ентерально та парен­терально).

Солі важких металів. За­стосовуються як антисептики солі срібла, міді сульфат, цинку сульфат, вісмуту нітрат та дезінфікуючі засоби (препарати дихлориду ртуті та ін.). Найбільш використовуваними анти­септиками з цієї групи є солі азотно-кислого срібла: 1—5 % водний розчин; "ляпісний олівець"; 1—3 % розчин про­тарголу (містить 7,8—8,3 % срібла); 0,2— 1 % розчин коларголу. Ними промива­ють сечовий міхур, гнійні рани та ви­разки. Для профілактики бленореї по 1 краплі 2 % розчину нітрату срібла за­капують у кон'юнктивальний мішок. У останні роки широко застосовують мазі сульфазину срібла (частіше 1 %) для лікування опіків, ран, виразок. З інших препаратів цієї групи для лікування гнійних ран і виразок, що супроводжу­ються дерматитом, частіше застосовують ксероформ, дерматол (похідні нітрату вісмуту) та пасти й мазі цинку сульфату.

Нітрофурани. Антисептики нітрофуранової групи фурацилін (1:5000-1:2500) та фурагін (1:13 000) застосовують для лікування місцевих інфекційних процесів (гнійних ран, опіків, виразок) шляхом змочування ними перев'язного матеріалу, а також промивання ран та порожнин. Пре­парати малотоксичні і мають широкий спектр антимікробної дії.

Інші препарати нітрофуранового ряду, зокрема фурадонін, фуразолідон тощо, вводять ентерально при інфекціях сечових шляхів та травного каналу.

Похідні 8-оксихіноліну, зокрема хінозол, призначають у формі водних розчинів (1:1000,1:2000) та мазей (5—10 %) для лікування гнійних ран, промивання їх та аплікацій.

Водний розчин (0,5 %) етонію та 1—2 % мазі, до складу яких він вхо­дить, використовують для лікування інфекційних процесів на шкірі і сли­зових оболонках ротової порожнини та кон'юнктиви, а також опікових ран.

Детергенти. Застосовуються різні препарати (дегмін, рокал тощо) для обробки рук хірурга і операційно­го поля, а також дезінфекції інстру­ментів (рокал). В останні роки сфе­ра їх використання різко звузилась.

Сульфаніламіди. Активні щодо збудників гнійної інфекції пре­парати цієї групи, зокрема стрепто­цид, етазол, сульфацил-натрію, сульфапіридазин-натрію, застосовують у формі лініментів, мазей, присипок та розчинів для лікування гнійних ран та запобігання нагноєнню свіжих ран, санації кон'юнктиви.

Найбільш ефективними препарата­ми цієї групи є 5 % сульфамілон (ма-феніду ацетат) та мазі, що містять сульфадіазин срібла, — фламазин (1 %) та дермазин. Сульфаніламідні препарати поділяються залежно від швидкості виведення з організму (пе­ріоду збереження в організмі у макси­мальній концентрації) на короткоживучі, середньої тривалості дії та дов­готривалої і надтривалої. Застосову­ють їх переважно як хіміотерапевтичні засоби. Серед них найбільш відомі: фталазол (короткочасна дія); сульфаметаксазол та триметаприм (середньої тривалості) і особливо комбінація їх — бактрим чи бісептол (вони діють швидко і широко використовуються для лікування інфекції легень, нирок тощо); сульфадиметоксин, сульфапіридазин-натрію, сульфален тощо (тривалої і над тривалої дії, макси­мальна концентрація їх зберігається протягом 2—10 діб), що знайшли широке застосування при інфекціях легень, кишечнику тощо.

Антибіотики. Велика група біо­логічних антимікробних препаратів вико­ристовується переважно для хіміотерапії. Але деякі з них знаходять і топічне засто­сування, переважно в формі лініментів (1—10 %) та мазей (5—10 %); головним чином на водорозчинній основі (левомі­цетин, поліміксин, еритроміцин тощо), рідше — розчинів (мікроцид, граміцидин тощо) для лікування гнійних ран, опіків, виразок.

Поряд із зовнішнім застосуванням антибіотики використовують також для інфільтрації тканин навколо ділянки запалення (антибіотикова блокада), введення у порожнини абсцесів після відсмоктування з них гною та уражені інфекцією плевру, очеревину, сугло­би, спинномозковий канал та ін.

Для лікування ран, опіків, вира­зок застосовують також деякі фермен­ти (лізоцим, протеази тощо), а та­кож фітонциди — продуценти різних рослин (звіробою звичайного, нагідок лікарських, евкаліпту тощо), які ма­ють протимікробну активність. Серед них найвідоміші такі фітонцидні пре­парати: 0,25 % розчин іманіну та но­воіманіну, настоянка календули, роз­чин хлорофіліпту (із евкаліпту та ін.). їх застосовують для лікування гнійних ран, опіків, промивання порожнин, полоскання ротової порожнини тощо.

Асептика — система заходів із запобігання потраплянню патогенної мікрофлори в рани, порожнини, суди­ни і розвитку інфекції в організмі під час операції, досліджень та лікувальних процедур.

Асептика — основа асептичного методу, складовою частиною якого є і антисептика у її вузькому значенні.

Асептика включає в себе комплекс різноманітних за змістом і характером дії на мікрофлору заходів — організа­ційно-технічних, гігієнічних, фізич­них та хімічних. Питома вага їх у ком­плексі асептичних заходів неодна­кова, але значущість кожного дуже велика.

Залежно від джерела проникнення в організм патогенна мікрофлора по­діляється на екзогенну та ендогенну. Перша проникає в рану чи порожни­ну з навколишнього середовища (по­вітря, різних предметів та поверхні тіла хворого, зокрема шкіри та сли­зових оболонок), друга — з осередків, що є в самому організмі (хронічні та гострі запальні процеси, зокрема тон­зиліт, пародонтоз, періодонтит, лім­фаденіт, холангіт, асимптомне баци-лоносійство тощо).

Екзогенна мікрофлора (інфекція) буває повітряною, крапельною чи повітряно-крапельною, контактною. Повітряна та повітряно-крапельна мікрофлора потрапляє в організм чи рану повітряно-крапельним шляхом, контактна — через забруднені інфек­цією предмети та руки, які контакту­ють з раною. Різновидом контактної інфекції є так звана імплантаційна, яка вноситься в тканини з предметами, що забруднені мікро­флорою. Такими предметами можуть бути лігатури, протези судин, кла­панів серця, суглобів, інколи — пла­стичні матеріали, нитки, якими перев'язують судини в тканинах та зашивають рани.

Особливістю імплантаційної пато­генної мікрофлори (інфекції) є її три­вала дія в організмі, що обумовлено замкнутістю простору. В глибині тка­нин разом зі стороннім тілом мікроф­лора рідко інкапсулюється навколиш­ньою сполучною тканиною, частіше вона спричиняє навколо стороннього тіла гнійне запалення. Інфекція ліквідується лише після видалення сто­роннього тіла, яке її підтримує. Інко­ли така місцева імплантаційна інфек­ція може спричинити загальне заражен­ня (сепсис).

Найбільшу питому вагу має екзо­генна мікрофлора, або, як її частіше називають, екзогенна інфекція (хоча ці терміни не є синонімами, але хірурги ототожнюють мікрофлору, що часто зумовлює захворювання, з ін­фекційним процесом).

Тому головні зусилля спрямовують саме на запобігання екзогенній ін­фекції, але не слід недооцінювати ролі ендогенної мікрофлори.

Профілактика екзогенної інфекції розпочинається з раціонального кон­струювання і розташування лікарні або ж хірургічного корпусу та гігієнічно витриманого планування в хірургічно­му відділенні його функціональних підрозділів — операційного та пере­в'язочного блоків, палат, їдальні, ту­алетів тощо.

Найкраще хірургічне відділення обладнувати в окремому корпусі, на деякій відстані від дороги. Якщо ж цього зробити неможливо з якихось причин, то треба заборонити проїзд біля нього транспорту або хоча б об­межити його рух у робочий час. За умови розташування хірургічного відділення в багатоповерхневому бу­динку для нього повинні бути відве­дені верхні поверхи, щоб пил та за­бруднене повітря якомога менше до­сягало його приміщень. Площа відді­лення, його блоків, палат, кори­дорів, освітлення повинні відповіда­ти гігієнічним нормам.

Так зване чисте відділення та сеп­тичне гнійне повинні бути відокрем­лені. Кожне з них має свої операційні та перев'язочні блоки, палати, їдаль­ні, туалети, і хворі цих відділень не повинні контактувати між собою.

У разі відсутності гнійного відділен­ня хворі з інфекційними ускладнення­ми повинні бути ізольовані в окремій палаті. їх перев'язують (за відсутності окремої перев'язувальної) у останню чергу. Відділення повинно мати доб­ру фрамужну систему провітрювання палат. Палати мають бути просторі, на 2—4 ліжка. Площа на 1 хворого (ліжко) становить 7 м2 . Стіни палат фарбують у світлий колір, а підлогу покривають лінолеумом, що дозволяє її вологе прибирання. Вікна треба за­вішувати, щоб пряме сонячне про­міння в спеку не падало на хворого. На особливу увагу заслуговує органі­зація операційного блоку. Він скла­дається з власне операційної (опера­ційних кімнат), передопераційної, ма­теріальної кімнати й кімнати для пер­соналу та його перевдягання. В дея­ких відділеннях є також у операцій­ному блоці кімната для введення хво­рого в стан наркозу.

Операційна кімната має бути дуже чистою. Орієнтують її вікнами звичай­но на північний чи південний захід (але не на південь), щоб сонячне про­міння влітку не нагрівало повітря в ній та не заважало освітлювати належним чином операційне поле (сонячного світла не досить для проведення опе­рацій в глибині тіла і хірурги під час операції користуються безтіньовими лампами). На один операційний стіл має бути відведено 15—20 м2 площі. Бажано, аби в операційній кімнаті був один стіл. Якщо в кімнаті два чи три столи, між ними ставлять рухомі пе­регородки.

Стіни, стелю, підлогу операційних треба часто мити, прибирати вологим способом. Тому підлогу покривають ліно­леумом чи кахлями, стіни — кахлями чи олійною фарбою, стелю — олійною фар­бою. Стіни операційної фарбують звичай­но в світлий колір. Інтер'єр операційної кімнати має бути найпростішим, без при­крас, ліплення, з закругленими кутами, бо в кутках кімнати збирається пил, отже й мікроби.

Меблі операційної мають бути що­найпростішої конструкції (окрім операційного стола) і в мінімальній кіль­кості. Звичайно в ній стоять опера­ційний стіл з механічним чи автома­тичним пристроєм для надання хво­рому різного положення — залежно від характеру операції, великий пря­мокутний стіл для перев'язного мате­ріалу, інструментів тощо, пересувний операційний столик для інструмента­рію, підставки для біксів і власне бікси, металеві стільці, що оберта­ються, столи для шовного матеріалу і медикаментів (головним чином анти­септичних розчинів), сухожарова шафа, пересувні лампи бічного освіт­лення, електричні аспіратори рідин з порожнин тіла. Головна освітлюваль­на лампа (безтіньова) прикріплюєть­ся стаціонарно до стелі над операцій­ним столом.

Біля головного кінця операційно­го стола має бути наркозний апарат, який сполучається з настінною сис­темою централізованого подання кис­ню, та наркозний столик — каталка.

Операційний зал забезпечується кондиціонованим повітрям, а за відсутності кондиціонера — провітрю-вальною конструкцією вікон. У су­часних операційних є примусова сис­тема витяжки насиченого мікрофло­рою повітря з-під операційного сто­ла. Крім того, операційні кімнати обладнані бактерицидними (з ультра­фіолетовим опромінюванням) квар­цовими лампами. Операційні, що розміщені серед зелених насаджень далеко від доріг, після операції про­вітрюються, а в операційних, в яких провітрювання вдень неможливе че­рез значне запилення повітря з вулиці, це роблять уночі.

Для забезпечення чистоти в опе­раційних їх ретельно прибирають. Прибирання буває поточним (підбира­ють з підлоги предмети, що впали, і протирають підлогу), після кожної опе­рації, в кінці операційного дня (з мит­тям підлоги) і генеральним — в кінці тижня (миють не лише підлогу, а й стіни та стелю). Застосовують і складні технічні засоби підтримки та забезпе­чення асептичного режиму в операційній. Так, у операційних, де про­водять надчисті операції (втручання на серці, кістках, трансплантація органів тощо), налагоджують систему подання стерильного (профільтрованого) по­вітря в ламінарних потоках з малою швидкістю, а над бригадою хірургів напинають намет.

За потреби в операційній може бути спеціальна апаратура (електрокардіо­граф, дефібрилятор, електроенцефалограф тощо) для визначення функ­цій органів та систем, але це буває спорадично, а не систематично.

Передопераційні, наркозні, мате­ріальні кімнати, хоч і є зонами ниж­чої, порівняно з операційною, сте­рильності, одначе вони теж повинні відповідати умовам асептичного режи­му операційного блоку.

Перев'язочна «асептичного» хірур­гічного відділення принципово є підрозділом операційного блоку: вона організаційно й матеріально підпоряд­кована операційній, і керують її робо­тою завідувач хірургічного відділення чи відповідальний (завідувач) за опе­раційний блок та безпосередньо стар­ша сестра хірургічного блоку. Остан­ня виділяє перев'язний матеріал та інструменти, білизну, ліки тощо і здійснює контроль за станом асепти­ки в перев'язочній. Відповідальна за перев'язочну медична сестра (старша сестра, якщо в штаті перев'язочної є кілька медсестер) працює в тісному контакті зі старшою операційною сес­трою, підзвітна останній і разом з нею планує роботу перев'язочної.

У перев'язочній операційного бло­ку хірургічного відділення роблять як перев'язки (зміна пов'язок) оперова­ним хворим, так і виконують деякі, невеликі за обсягом оперативні втру­чання, переважно під місцевим зне­болюванням чи (рідко) під внут­рішньовенним наркозом. Тому в пе­рев'язочній повинні бути всі потрібні для виконання цих процедур і втручань інструменти, зокрема для знеболюван­ня (шприци, голки тощо), розтину та з'єднання тканин, зупинки кровотечі, а також білизна та перев'язні матеріали, різного характеру дренажі, знебо­люючі та антисептичні розчини та інші медикаментозні засоби.

У перев'язочній повинні бути за­соби для проведення реанімаційних заходів (штучної вентиляції легень, серцевої реанімації тощо). Режим асептики в перев'язочній (як у чистій, так і в гнійній) повинен бути таким самим жорстким, як і в операційній. У них мають бути бактерицидні лам­пи — як настінні, неекрановані, що вмикаються за відсутності людей (після роботи), так і пересувні, ба­жано екрановані, якими можна ко­ристуватись упродовж 6 год і в присут­ності людей.

Ліжка в палатах мають бути мета­леві або з металевими сітками, щоб можна було проводити обробку дезінфікаційними засобами. Матраци повинні бути м'якими, змінними і підлягати санітарній фізичній дез­інфекції. У палаті, окрім ліжка, є при-ліжкова дерев'яна тумбочка для речей хворого, переносна вертикальна вішал­ка, нічній світильник, сигналізація для зв'язку з медичним персоналом. Обов'язкові елементи палати — холо­дильник, а також радіоприймач (радіо­точка).

Організаційно-технічні та гігіє­нічні заходи, спрямовані на забезпе­чення асептики в операційній та пе­рев'язочній хірургічного відділення, не обмежуються раціональними архі­тектурно-конструктивними особливо­стями (розташуванням, плануван­ням, обладнанням інтер'єру, венти­ляційними механізмами тощо) цих та інших підрозділів. Вони стосуються діяльності персоналу та відвідувачів хірургічних закладів, насамперед опе­раційної. Перебування в опера­ційному залі повинно бути обмежено лише хірургічною та анестезіологічною бригадами. Студенти ж та спосте­рігачі мають стежити за перебігом операції через скляний «ковпак» над операційною.

Максимальне обмеження відвіду­вання операційної, переміщення людей та розмов у ній повинно бути незаперечним правилом під час роботи в хірур­гічних відділеннях. Кондиціювання по­вітря в операційних, використання пе­ресувних рециркуляційних повпряочищувачів, захист від статичної електрики, яка сприяє перенесенню пилу та мікробів, регулярне провітрювання опе­раційних та опромінювання повітря в них бактерицидними лампами, а також роз­пилення в них аерозолей бактерицидних речовин напередодні чи не пізніше, як за 2 год до операції, — важливі засоби боротьби з повітряною мікрофлорою. Профілактика крапельної інфекції забез­печується обов'язковим носінням маски, що закриває рот і ніс. Важливими захо­дами запобігання екзогенній та кра­пельній інфекції є боротьба з бактерієносійством серед персоналу операційних.

Значну роль у профілактиці повітря­ної інфекції відіграє скорочення кон­такту операційної рани з повітрям опе­раційної, яке забруднюється з мікро­флорою, що її виділяють члени опера­ційної бригади та хворі.

Скорочення до мінімуму часу пе­ребування хворих у відділенні до опе­рації, гігієнічний душ увечері перед операцією складають важливу переду­мову профілактики внутрішньогоспітальної контактної інфекції. Але го­ловним у боротьбі з контактною ін­фекцією є обробка всього того, що контактує з раною (білизни, пере­в'язного матеріалу, інструментів, рук, рукавичок, шовного матеріалу, дренажів тощо), хімічними та особ­ливо фізичними чинниками. Оскіль­ки контактна інфекція небезпечніше за повітряну (у разі дотримання пра­вил профілактики останньої), а основу профілактики її складають фізичні чинники, насамперед висока темпе­ратура, асептику нерідко ще й досі вважають системою чи комплексом знищення патогенної мікрофлори, профілактики інфекції фізичними методами. Це звужує поняття термі­ну "асептика".

У основі хімічної та фізичної асепти­ки лежать дезінфекція та стерилізація всіх, що контактують з операційною ра­ною, речей та інструментів.

ЗАСТОСУВАННЯ ВОДНИХ ВАНН

Ванни — це воднi процедури, якi застосовують з гiгiєнiчною та лiкувальною метою. Вони бувають загальнi, коли у воду занурюється все тiло, i мiсцевi, коли у воду занурюється частина тiла (сидячi, ручнi, ножнi).

Механiзм дiї вапни складається з дiї температурного та механiчного (діє тиск рiдини на тiло хворого) чинникiв. Саме температура ванни iстотно впливає на тепловий обмiи органiзму хворог. При цьому змiнюсться потовидiлення та дихання, вiд6увається перерозподiл кровi, подразнення чугливих нервових закiнчень шкiри, що сприятливо впливає на роботу всiх органiв та систем органiзму.

Механiчна дiя полягає в стисненнi грудної клiтки, внаслiдо чого зменшується кiлькiсть дихальних рухiв, а також у здавлення черевної порожнини. Крiм шкiри, ванни впливають на лiмфатичнi та кровоноснi су-дини.

Різновиди водних вання залежно від температури води, їх дія та призначення.

Залежно вiд температури води розрiзняють холоднi (24—27 °C), прохолоднi (28—33 °C), iндиферентнi (34-36"С), теплi (36—39 "С) i гарячi (40 °C i вище) ванни.

Холоднi загальнi ванни спричинюють значне з6удження нервової системи та посилення обмiну речовин. Тривалiсть 1—3 хв. Ефективне їх застосування при ожирiннi. ^<

Прохолоднi загальнi ванни призначають при неврозах iз пригнiченим загальним станом, апатiєю. Тривалiсть 3—5 хв.

Iндиферентнi, теплi ванни призначають у разi ниркової чи печiнкової кольки, хронiчних захворювань суглобiв, захворювань периферiйної нервової системи (радикулiт, полiневрит).

Гарячi ванни збуджують серцево-судинну систему, викликають прискорення пульсу до 100—120 за 1 хв, пiдвищують артерiальний тиск, збiльшують об'єм циркулюючої кровi, збiльшують потовидiлення, обмiн речовин i пiдвищують температуру тiла. Можуть призвести до загальної слабкостi, задишки, серцебиття, запаморочення. Тому гарячi ванни протипоказанi в разi захворю­вань серцево-судинної системи, загального виснаження, ту6еркульозу легень. Тривалiсть гарячої ванни 5—10 хв.

• Сидячi прохолоднi та холоднi ванни призначають хворим iз гемороєм (тривалiсть 1—3 хв).

Сидячi теплi ванни призначають у разi хронiчних запальних процесiв жiночих статевих органiв, хронiчного запалення перед-мiхурової залози (тривалiсть 20—30 хв).

Сидячi гарячi ванни застосовують у випадках ниркової коль­ки (тривалiсть 10—15 хв). Протипоказанi сидячi гарячi ванни при гострих запальних процесах товстої кишки та органiв малого таза, вагiтностi, схильностi до маткових кровотеч.

Гарячi ручнi та ножнi ванни застосовують при залишкових явищах запальних процесiв шкiри, м"язiв, суглобiв, нервових розладах, а також як болевтамовуючий засiб у разi захворювань ле­гень, серця, судин.

Для проведення ванни необхідним є:

1) ванна загальна;

2) ванна сидяча;

3) ванна ручна;

4) ванна ножна;

5) руiтпiик, простирадло;

6) нiдставка для iiiг;

7) водяний термометр.

Для відпуску процедури необхідна певна послідовність виконання таких дій:

1. Перевiрка готовності ванної кiмнати та ванни до проведення процедури. Температура повiтря у ваннiй кiмнатi повинна бути не нижчою нiж 25 °C, вiкна — зачиненi.

2. Заповнення ванни спочатку холодною водою, потiм гарячою. Можна використати змiшувач. Температуру визначають водяним термометром, не виймаючи його з води.

3. Хворого потрібно посадити у ванну так, що6 спина опиралася в одну стiнку ванни, а ноги — в другу. Якщо хворий не дiстає стiнки ванни, то пiд ноги йому пiдкладiть пiдставку. Пiд голову хворого покласти рушник, скручений валиком, а6о грiлку, наповнену во­дою кiмнатної температури.

4. Вiдпускають ванну вiдповiдно до призначення лiкаря (трива­лiсть ванни та температура води). У разi правильно призначеної i виконаної процедури спостерiгається легке почервоніння та потеплiння шкiри. У хворого з’являється вiдчуття свiжостi, бадьоростi.

5. Пiд час приймання ванни не можна залишати хворого одного. Потрібно стежити за загальним станом хворого, його шкiрними покривами та пульсом. Якщо хворий зблiд, з"явилося запаморочення, потрібно вивести його з ванни, витерти рушником, покласти на лiжко з трохи пiднятим ножним кiнцем, розтерти скронi й дати понюхати ватку, змочену нашатирним спиртом. Термiново викличте

лiкаря.

6. Пiсля ванни хворий повинен вiдпочити 30 хв.

7. Для сидячої ванни використовується спецiальний посуд з оцинкованого залiза або емальована миска.

8. Для ножної ванни використовується виварка, вiдро, для ручної — миска чи спецiальний посуд.

9. Пiд час гарячої ножної ванни тiло хворого тепло закутується. Дезінфекцiя ванни: пiсля використання ванну двiчi протирають спецiально для цього видiленою щiткою, змочену 3% розчином хлорамiну та промивається теплою водою.

ЗАСТОСУВАННЯ ЛIКУВАЛЬНИХ ВАНН

До лікувальних ванн належать: сiрководнева, радонова, киснева, перлинна, скипидарна, крохмальна, шавлiєва, хвойна, гiрчична.

Для проведення лікувальних ванн необхідними є:1) ванна;

2) водяний термометр;

3) рушник, простирадло;

4) пiдставка для нiг;

5) лiкарськi екстракти, розчини, речовини.

Механiзм дiї та показання до призначення сiрководневих та ра­донових ванн. Крiм механiчної та термiчної дiї, мiнеральнi ванни справляють ще хiмiчний вплив на шкiру хворого. Пухирцi газiв подразнюють шкiру, рефлекторно розширюючи капiляри, внаслiдок чого шкiра червонiє i вiдбувається перерозподiл циркулюючої кровi.

Сiрководневi та радоновi ванни призначають у разi захворювань периферiйної нервової системи, артритiв, захворювань шкiри та периферiйних судин.

Механiзм дiї та показання до призначення гiрчичної ванни. Гiрчичну ванну призначають як болевтамовуючий засiб у разi катару верхнiх дихальних шляхiв, бронхiтiв, пiдвищення артерiального тиску, а мiсцевi (ножнi) — у разi нападiв бронхiальної астми.

Протипоказанi гiрчичнi ванни при захворюваннях шкiри.

Показання до призначення скипидарних ванн. Скипидарнi ван­ни застосовують у разi захворювань периферiйної нервової систе­ми (радикулiти, неврити), суглобiв (полiартрити, артрози), у разi хронiчних пневмонiй.

Показання до призначення та дiя крохмальних ванн. Крохмальнi ванни приймають при шкiрних проявах ексудативного дiатезу. Вони зменшують свербiж i пiдсушують шкiру.

Показання до призначення шавлiєвих ванн. Шавлiевi ванни ви-користовують як болезаспокiйливi при захворюваннях i наслiдках травм периферiйної нервової системи, наслiдках травм опор-но-рухового апарату, при хронiчних запальних процесах жiночих статевих органiв.

Показання до застосування хвойних ванн. Хвойнi ванни-йока-занi в разi функцiональних розладiв нервової системи (неврози, безсоння). . .Послiдовнiсть дiи пiд час виконання процедур

Пiдготовка та вiдпуск сiрководневої ванни

1. Налийте у ванну 200 л води (температура 35—37 °C).

2. Висипте 27 г двовуглекислої соди та розмiшайте дерев'яною лопаточкою до повного розчинення.

3. Вилийте 355 мл 12,6% розчину натрiю сульфiду, а пiзнiше

110 мл технiчної хлористоводневої кислоти, продовжуючи розмi-

шувати лопаточкою.

4; Тривалiсть процедури 10-15хв. 5. Курс лiкування 12—15 ванн, через 1—2 днi.

Пiдготовка та вiдпуск радонової ванни

1. Концентрований розчин радонової води зi спецiальної по-судини через сифон вилийте на дно ванни, попередньо наповне-ноїводою (температура 36-37 °C), i обережно перемiшайте.

2. Тривалiсть ванни 10-15хв.

3. Курс лiкування 12—15 ванн.

Радоновi ванни готують у спецiальному примiщеннi з дотри-манням правил технiки 6езпеки з розчину радону, який одержу-ють iз солей радiю. Препарат тримають у спецiальному посудi, який знаходиться в свинцевому контейнерi.

Пiдготовка та вiдпуск кисневої ванни

1. Кисневу ванну приготуйте за 10 хв до початку процедури.

2. У 200 л води висипте 100 г натрiю гiдрокарбонату, 5 мл 5% розчину сульфату мiдi (мiдний купорос) i 200 мл технiчного пергiдролю.

3. Ретельно все перемiшайте i через 10 хв, коли вiдбудеться накопичення максимальної кiлькостi пухирцiв кисню, починайте

процедуру.

4. Температура води 36—37 °C, Тривалiсть 10—15 хв.

5. Курс лiкування 15—20 ванн, щодня або через день.

Пiдготовка та вiдпуск перлинної ванни

1. На дно ванни покладiть спецiальну реiштку й пiдключiть її до компресора.

2. Налийте у ванну 200 л води температури 35—37 °C.

3. Включiть компресор i нагнiтайте повiтря пiд тиском

1,5 атм.

4. Тривалiсть ванни 10—20 хв.

5. Курс лiкування 12—15 ванн, через день. Пiдготовка та вiдпуск гiрчичної ванни

1. 100—250 г гiрчицi розчинiть у 10 л води, температура якої 38-40 °C.

2. Одержаний розчин вилийте у ванну, наповнену прiсною во-дою, температура якої 38 °C, i розмiшайте.

3. Тривалiсть ванни 5—7 хв.

4. Пiсля ваi;ши облийте хворого теплою водою або забезпечте приймання теплого душа.

5. Витрiть рушником, закутайте в простирадло i покладiть вiд-почити iiа 30—40 хв.

Гiрчичпi ванни приймають на нiч.

Пiдготовка та вiдпуск скипидарних ванн

1. Салiцилову кислоту (0,75 г) i дитяче мило (10 г) залийте переварепою гарячою водою (550 мл), ретельно перемiшайте до отримання емульсiї, охолодiть її до 40—50 °C i додайте 500 г скипидару.

2. На першу ванну вiзьмiть 20 мл приготовленої емульсiї, a iтотiм вiд процедури до процедури поступово збiльшуйте її кiль-кiсть i доведiть до 60--70 мл.

3. Температура вапни 36—37 °C, тривалiсть 10—15 хв.

4. Курс лiкування 10—15 ванн, через день.

Пiдготовка та бiдпуск крохмальної ванни

1. 100 г картопляного крохмалю розмiшайте в 10 л холодної води. :

2. Вилийте у ванну з водою, температура якої 38 °C.

3. Тривалiсть ванни для дорослих 30—45 хв, для дiтей — 8-10 хв.

4. Пiсля ванни хворий повинен прийняти душ.

5. Курс лiкування 10—12 ванн, кожного дня або через день. Пiдготовка та бiдпуск шавлiєвої ванни

1. На 200 л води, температура якої 37 °C, налийте 8—10 л рiдкого або 400 г згущеного конденсату й перемiшайте.

2. Тривалiсть процедури 8—15 хв.

3. Курс лiкування 12—18 ванн.

Пiдготовка та вiдпуск хвойної ванни

1. На 200 л води, температура якої 37 °C, додайте 40-60 мл рiдкого соснового екстракту або 20-40 г порошку та перемiшайте.

2. Тривалiсть ванни для дорослих 15—30 хв, для дiтей — 5-10 хв.

3. Курс лiкування 15—20 ванн, через день. Пiсля прийняття ванни хворий повинен витертися руiпником, одягнутися й вiдпочити протягом 30 хв.

СВIТЛОЛIКУВАННЯ

Iнфрачервонi променi здатнi проникати в тканину иа глибииу 3—4 мм. Поглинаючись тканинами органiзму, квант-епергiя iпфрачервоного опромiнювання перетворюЄться на теплову енергiю i спричинюЄ судинну реакппо — короткочасний спазм з паступни.у стiЙким розпiиренням кровоносних судин, ак-тивною гiперемiєю та пiдвищенням мiсцевого кровопостачання. Пiд впливом iпфрачсрвопого опромiнювання полiшпуються об-мiннi процеси, знижуЄться больова чутливiсть, усувасться спазм судпн, виводяться продукти метаболiзму, розсмоктутоться вогни-ща запалення. Використовують інфрачервоее опромiнюванмя при хронiчних i пiдгострих запальних процссах. Iнфрачервонi проме­нi дае лампа солюкс — переносна ламиа з рефлектором, а також лампа iнфраруж. Лампа Мiнiна випромiнюе, крiм теплових, ульт-рафiолетовi променi

Механiзм дгї ультрафiолетового опромiнювання. Показання та протипоказання до його застосування. Проникаючи на глибину 0,1—1 мм, ультрафiолетове опромiнювання активiзуе в органiзмi бiохiмiчнi процеси, змiнюе структуру клiтини та ДНК. Ультра-фiолетовi променi мають бактерицидну властивiсть, справляють протизапальну дiю, прискорюють розвиток сполучної тканини та епiтелiзацiю шкiри, знижують больову чутливiсть, стимулю-ють еритроцитопоез, знижують артерiальний тиск на початкових стадiях гiпертонiчної хвороби, нормалiзують лiпiдний обмiн при атеросклерозi.

Тому ультрафiолетовi променi дають високий терапевтичний ефект при багатьох захворюваннях (бронхiт, пневмонiя, плеврит, гiперїонiчна хвороба, виразкова хвороба, гастрит, екзема, трофiч-нi виразки, невралгiя та iн.). Крiм того, ультрафiолетове опромi-нення проводять вагiтним для профiлактики рахiту в дiтей; для загартування, пiдвищеi-iня стiйкостi органiзму до iнфекцiйних за-хворювань; особам, якi працюють у шахтах та на пiвночi, для компенсацiї природної ультрафiолетової недостатностi.

Протипоказаннями до ультрафiолетового опромiнення є зло-якiснi пухлини, схильнiсть до кровотеч, захворювання кровi, гi-пертиреоз, активний туберкульоз легень, гiпертонiчна хвороба III стадiї.

Послiдовнiсть дiй пiд час виконання процедур

Проведення теплових процедур за допомогою ламп солюкс, iн-фраруж, ламп Мiнiна

1. Лампою солюкс опромiнюйте певнi дiлянки тiла. , 2. Вiдстань лампи вiд тiла визначте за вiдчуттям тепла.

3. Опромiнюйте щодня або через день по 10—30 хв.

Аналогiчно використовуйте лампу iнфраруж, а також лампу Мiнiна, але опромiнення за допомогою лампи Мiнiна здiйснюйте протягом 10-15хв.

Застосування ультрафiолетового опромiнювання

1. Увiмкнiть ртутно-кварцову лампу в електричну мережу. Нор-мальний режим роботи лампи встановлюють через 5—10 хв пiсля ввiмкнення.

2. Захистiть очi хворого та свої захисними окулярами.

3. Визначте бiодозу ультрафiолетового опромiнення, тобто мi-нiмальну iнтенсивнiсть опромiнення, здатного призвести до утворення еритеми, за допомогою бiодозиметра БД-2. Це металева пластинка з шiстьма прямокутними отворами. Отвори закрийте пересувною заслiнкою.

4. Накладiть 6iодозиметр на дiлянку, яку будете опромiнюва-ти, або на нижню частину живота, якщо будете проводити загаль-не опромiнення, i зафiксуйте на тiлi хворого. Iншi частини тiла закрийте простирадлом.

5. Установiть ртутно-кварцову лампу перпендикулярно до по-верхнi мiсця опромiнення на вiдстанi 50 см,

6. Вiдкрийте перший отвiр бiодозиметра i опромiнюйте шкiру над ним 30 с. Потiм кожнi 30 с вiдкривайте наступнi отвори, про-довжуючи опромiнювати дiлянки пiд вiдкритими ранiше отвора­ми, поки не будуть опромiненi всi 6 отворiв.

7. Через 24 год визначте час, який потрiбен для утворення мi-нiмально вираженої еритеми.

8. Мiсцеве опромiнення проводьте з вiдстанi 50 см i застосо-вуйте еритемну дозу ультрафiолетових променiв.

9. Повторно одне й те саме поле опромiнюйте в мiру змен-шення еритеми, через 2—3 днi, але не бiльше нiж 5 разiв,

Груповi профiлактичнi загальнi опромiнення проводять у спе-цiальних примiщеннях — фотарiях. Орiентуються за середнiми бiодозами, якi отримали 10 осiб пiд час користування певною лампою. При iндивiдуальному загальному опромiненнi послiдов-но дiють на передню та задню поверхнi оголеного тiла постiйно зростаючими дозами. Починають курс опромiнення з 1/4—1/2 iн-дивiдуально визначеної бiодози. Через кожнi 2—3 процедури дозу вдвiчi збiльшують i доводять у кiнцi курсу до 2—3 бiодоз. Процедуру загального опромiнення проводять через день. Пiд час лiкування не виникае гiперемiя шкiри, оскiльки iнтенсивнiсть опро­мiнення пiдвищуеться поступово.

Запам'ятайте! Недостатнiй захист очей може призвести до розвитку гострого кон’юнктивiту внаслiдок опiку ультрафiолетовим промiнням koh'iohktиbи та рогiвки очей (свiтлобоязнь, сльозотеча, бiль, почервонiння кон”юнктиви). При цьому треба використовувати холоднi примочки та очнi краплi з дикаїном. У випад-ках грубих порушень технiки безпеки у хворих можуть виникати опiки шкiри, якi лiкуються так само, як термiчнi опiки.

Оснащення:

1) лампа солюкс;

2) лампа iнфраруж;

3) лампа Мiнiна;

4) ртутно-кварцова лампа;

5) бiодозиметр;

6) сантиметрова стрiчка.

ОКСИГЕНОТЕРАПIЯ

Фiзгологiчна дгя кисню. У разi збiльшення вмiсту кисню в тканинах знижуЄться метаболiчний ацидоз завдяки видаленню недо-окислених продуктiв обмiну речовин, що призводить до усунення гiпоксiї, зменшення цiанозу, нормалiзацiї дихання, полiпшення ро-боти серця, нормалiзацiї сну.

Показанням до оксигенотерапiї є: гiпоксемiя (низький рiвень кисню в артерiальнiй кровi). Причиною гiпоксемiї може бути порушення вентиляцiї легень у випадку паралiчу дихальних м^зiв, передозування лiкiв, якi пригнiчують дихальний центр, набряку легень, тяжких iнфекцiйних захворювань, захворювань серця.

Технiка безпеки при експлуатацiї кисневих установок

Медичний кисень мiститься в балонах синього кольору емкiс-тю 1, 2, 5, 16, 40 л у газоподiбному станi пiд тиском до 150 атм. Такий високий тиск небезпечний, тому кисневi балони зберiгають у спецiальних нежилих примiщеннях а6о металевих шафах, розмiщених поза лiкарняними вiддiленнями.

Балони зберiгають у вертикальному положеннi й фiксують їх металевими поясами.

Кисень до хворого потрапляб по газопроводу. Тиск кисню в газопроводi до 3 атм, вiн регулюЄться за допомогою редуктора, до якого приладнаний манометр.

Оскiльки в кисневому середовищi рiзко прискорюеться про-цес горiння, неприпустимо в примiщеннi палити, користуватися вiдкритим вогнем або електроприладами.

За6оронено нагрiвати балони, зберiгати їх у горизонтальному положеннi.

Спалахи в кисневому середовищi ефiру, спирту, машинного масла, бензину призводять до вибуху. У зв"язку з цим заборонено використання цих речовин в примiщеннях кисневої служби.

Заборонено змащувати руки жирним кремом або олiєю пiд час експлуатацiї кисневих установок.

При перевiрцi наявностi кисню в балонi нi в якому разi не направляйте струмiнь газу в обличчя, оскiльки стиснений кисень — це сухий i холодний газ, який пiд час контакту зi слизовими обо-лонками може призвести до їх опiкiв. •

Послiдовнiсть дiй пiд час виконання процедур

Iнгаляцшний спосiб оксигенотерапiї з централiзованої системи

1. Заповнiть водою апарат Боброва так, щоб нижнiй кiнець довгої скляної трубки занурився у воду.

2. ПриЄднайте апарат Боброва до централiзованої системи.

3. До зовнiшнього кiнця короткої скляної трубки апарата при-еднайте стерильний носовий катетер. Перевiрте еластичнiсть катетера, вiдсутнiсть у ньому трiщин.

4. Зафiксуйте апарат Боброва бiля голови хворого.

5. Переконайтесь у прохiдностi верхнiх дихальних шляхiв.

6. Змочiть катетер стерильним iзотонiчним розчином натрiю хлориду та введiть через нижнiй носовий хiд задньої стiнки глотки (на глибину 15 см). Для правильного визначення довжини введення катетера вимiряйте у хворого вiдстань вiд кiнчика но-са до вуха i на таку довжину введiть катетер в один iз носових ходiв.

7. Вiдрегулюйте оптимальну дозу кисню (4—6 л/хв), що за-безпечуе концентрацiю кисню в повiтрi до30-409о.Не допускайте перенасичення органiзму киснем, оскiльки у ви-соких концентрацiях вiн погано впливае на серцево-судинну та дихальну системи.

8. Зовнiшню частину носового катетера в^; разi потреби зафiк-суйте до шкiри обличчя пластирем.

9. Кожнi 30—40 хв змiнюйте положення катетера (iз правого носового ходу переставте в лiвий i навпаки) для запобiгання пролежням i висиханню слизової оболонки носових ходiв.

10. Якщо виникло першiння в носi та носовiй частинi глотки, тимчасово припинiть подачу кисню i закапайте в нiс краплi на олiйнiй основi.

Iшаляцiйний спосiб оксигенотерапiї з кисневої подушки

1. Знiмiть мундштук з кисневої подушки й наповнiть її через редуктор киснем з кисневого балона.

2. Вентиль редуктора закрийте, а трубку подушки перекрийте затискувачем.

3. ПриЄднайте мундштук до подушки та обгорнiть його зво-ложеною водою марлевою серветкою, складеною в кiлька шарiв.

4. Мундштук притиснiть до рота хворого й вiдкрийте кран. Регулюйте швидкiсть надходження кисню за допомогою крана та натискування на подушку.

5. Можна пiдвищити ефективнiсть кисневої подушки, якщо мундштук замiнити носовим катетером, а зволоження кисню здiйс-нити шляхом пропускання його через частково заповнений во­дою апарат Боброва; до довгої скляної трубки приеднайте подуш­ку, до короткої — катетер.

За вiдсутностi апарата Боброва для зволоження кисню можна використати герметично закритий флакон з водою, в який через корок треба ввести довгу металеву повiтряну голку та коротку голку. Через довгу голку кисень буде зволожуватись, а через ко­ротку голку та приЄднаний до неї носовий катетер потрапить у дихальнi шляхи.

Оснащення: ..

1) кисневий балон з киснем;

2) редуктор;

3) гумовий шланг;

4) апарат Боброва;

5) носовий гумовий або пластйковий катетер;

6) розвiдний ключ;

7) киснева подушка.

Тестові питання для перевірки готовності до вивчення теми № 3:

1. Яка середня тривалість лікувальної ванни?

1. 5–10 хвилин.

2. 15–20 хвилин.

3. 25–30 хвилин.

4. 40–50 хвилин.

5. До 1 години.

2. У хворого під час прийому електропроцедури раптово з’явились стискаючі болі в ділянці серця, серцебиття. Що повинна зробити медсестра, яка відпускає процедуру?

1. Припинити відпуск процедури.

2. Зробити ін’єкцію кордіаміну та продовжити процедуру.

3. Викликати лікаря, а до його приходу продовжувати процедуру.

4. Дати понюхати ватку з нашатирним спиртом.

5. Дати хворому корвалол та продовжувати процедуру.

3. У хворого через 10 годин після сеансу ртутно-кварцевого опромінювання з’явилась інтенсивна гіперемія шкіри спини. Стан пацієнта супровождувався відчуттям жару і пекучим болем шкіри. Які дії медичної сестри в такій ситуації?

1. Зробити масаж.

2. Протерти шкіру в місцях ураження камфорним спиртом.

3. Змастити шкіру маззю з гідрокортизоном.

4. Накласти холодний компрес на шкіру спини.

5. Накласти теплий компрес на шкіру спини.

4. Через який час після прийому їжі можна відпускати лікувальну ванну?

1. Через 1–2 години після сніданку.

2. Через 30–45 хвилин після сніданку.

3. Тільки до прийому їжі.

4. Не раніше 4 годин після прийому їжі.

5. Через 3 години після обіду.

5. Через який час після прийому їжі можна відпускати лікувальну ванну?

1. Через 1–2 години після сніданку.

2. За 30–40 хвилин до обіду.

3. Через 1–2 години після обіду.

4. Не раніше 4 годин після прийому їжі.

5. Через 4 години після обіду.

6. У хворого біль у правому колінному суглобі. У Вашому розпорядженні є мазь, яка містить у своєму складі знеболюючий засіб. Яку процедуру із застосуванням мазі Ви проведете хворому?

1. Теплий компрес з маззю на суглоб.

2. Накладання мазі на суглоб.

3. Холодний компрес з маззю на суглоб.

4. Втирання мазі в ділянку суглоба.

5. Накладання волого–висихаючої пов’язки з маззю на суглоб.

7. Які ускладнення можуть виникнути при застосуванні міхура з льодом?

1. Пухирі на шкірі.

2. Прорив інфільтрату.

3. Нагноєння інфільтрату.

4. Виразки шкіри.

5. Затвердіння інфільтрату.

8. Яка тривалість застосування компресу?

1. 30 хвилин.

2. 2–3 години.

3. 6–7 годин.

4. 8–10 годин.

5. 24 години.

9. У яких випадках Ви застосуєте холодний компрес?

1. Напад ядухи.

2. Ниркова колька.

3. Гнійний інфільтрат.

4. Печінкова колька.

5. Крововилив у суглоб внаслідок травматичного ушкодження.

10. Яка тривалість перебування банок на шкірі хворого?

1. 5–10 хвилин.

2. До 15 хвилин.

3. 15–20 хвилин.

4. До 30 хвилин.

5. 25–40 хвилин.

11. Визначте серед запропонованого переліку ділянки, на які банки ставити не показано:

1. Ділянка серця.

2. Поперек.

3. Паравертебральні ділянки.

4. Підключичні ділянки.

5. Підлопаткові ділянки.

12. При яких патологічних станах застосування гірчичників протипоказане?

1. Кашель сухий.

2. Запалення трахії (трахеїт).

3. Запалення легень.

4. Гіпертонічна хвороба.

5. Пухлина легень.

13. Які ознаки вірного одноразового застосування гірчичників?

1. Виникнення дрібних пухирців на шкірі.

2. Виникнення пігментації шкіри.

3. Відсутність почервоніння шкіри в ділянці застосування.

4. Почервоніння шкіри, відчуття жару в ділянці застосування.

5. Почервоніння шкіри та набряк підшкірної клітковини в ділянці застосування.

14. Чим спричинена подразнююча дія гірчичників?

1. Терпеновими сполуками.

2. Ефірними оліями.

3. Органічними кислотами.

4. Фенольними сполуками.

5. Спиртами.

15. Після пропускання через шприц і голку бензидинового реактиву його забарвлення стало зеленим. Про що свідчить поява такого кольору реактиву?

1. Наявність залишків ліків в шприці.

2. Наявність залишків крові в шприці.

3. Шприц хімічно чистий.

4. В шприці наявні домішки розчину гідрокарбонату натрію.

5. В шприці наявні домішки миючого засобу.

16. На багаторазовий інструментарій, який після використання був замочений в розчині миючого засобу, а потім промитий проточною водою, нанесено кілька крапель 1% спиртового розчину фенолфталеїну. Про що може свідчити поява рожевого забарвлення?

1. Наявність залишків ліків.

2. Наявність залишків крові.

3. Наявність залишків миючого засобу.

4. Рожевий колір зумовлений забарвленням самого реактиву.

5. Рожевий колір свідчить про якісне проведення передстерилізаційної обробки.

17. Скільки водної витяжки (настою) лікарських рослин міститься в 1 столовій ложці?

1. 30 мл.

2. 20 мл.

3. 15 мл.

4. 10 мл.

5. 5 мл.

18. Яка тривалість зберігання у холодильнику настоїв та відварів?

1. До 1 доби.

2. До 3 діб.

3. До 5 діб.

4. 1–5 годин.

5. До 10–12 годин.

19. Яка тривалість зберігання у холодильнику стерильних розчинів у флаконах?

1. До 1 доби.

2. До 3 діб.

3. До 10 діб.

4. Кілька годин.

5. До 1 місяця.

20. Що таке терапевтична доза препарату?

1. Доза, спроможна поряд із лікувальною дією викликати отруєння організму.

2. Доза, здатна викликати смерть хворого.

3. Доза, в якій препарат проявляє лікувальну дію без помітних проявів токсичності.

4. Доза, в якій препарат може викликати алергічну реакцію.

5. Доза, лікувальний ефект від якої настає тільки після кількратного її застосування.

21. Яким чином слід підготувати міхур з льодом?

1. Налити холодну воду у міхур, після чого заморозити.

2. Налити гарячу воду у міхур, остудити, після чого заморозити.

3. Налити дистильовану воду у міхур, після чого заморозити.

4. Дрібно наколоти лід з морозильника і заповнити міхур на 2/3.

5. Заморожений у вигляді середніх грудок лід покласти до міхура, заповнивши його на 1/3–2/3 об’єму.

22. Яка тривалість знаходження міхура з льодом на тілі хворого?

1. До 1–2 годин, роблячи перерву кожні 20–30 хвилин.

2. До 5 годин за умови безперервного знаходження на шкірі хворого.

3. До 3 годин за умови безперервного знаходження на шкірі хворого.

4. До 10 годин, роблячи перерву кожні 1–2 години на 10 хвилин.

5. Не більше 20 хвилин.

23. Як правильно застосувати водяну грілку?

1. Наповнити водою температури 40 С та покласти безпосередньо на тіло хворого.

2. Наповнити водою температури 50 С та покласти безпосередньо на тіло хворого.

3. Наповнити кип’ятком, дати охолонути, покласти на тіло хворого.

4. Наповнити водою температури 70 С, обгорнути сухим рушником та покласти на тіло хворого.

5. Наповнити водою температури 70 С, обгорнути вологим чистим рушником та покласти на тіло хворого.

24. Із скількох шарів має складатись вологий компрес?

1. Двох.

2. Трьох.

3. Чотирьох.

4. П’яти.

5. Шести.

25. Який з перерахованих способів уведення препаратів належать до зовнішніх:

1. Пероральний.

2. Через пряму кишку.

3. Підшкірний.

4. Аплікації.

5. Під язик.

26. Який з перерахованих способів уведення препаратів належать до парентеральних:

1. Per os.

2. Внутрішньошкірний.

3. Per rectum.

4. У кон’юктивальний мішок.

5. Під язик.

Ситуаційні завдання для перевірки засвоєння теми № 3

1. Під час прийняття лікувальної ванни у хворого з’явилось відчуття слабкості, легке запаморочення. Які дії і в якій послідовності слід застосувати в цьому випадку?

2. Хворому призначено компрес олійного розчину камфора. Перерахуйте, що повинна підготувати медична сестра для виконання призначення?

3. Під час проведення проби з бензидиновим реактивом сестра була терміново відкликана для надання медичної допомоги. Через 10 хвилин вона повернулась і виявила на обладнанні, яке готувалось для стерилізації, яскраво-зелене забарвлення. Про що це свідчить? Які дії сестри в даній ситуації?

4. Назвіть кількість та послідовність накладання шарів вологого компресу.

Література.

Основна:

1. Нетяженко В.З., Сьоміна А.Г., Присяжнюк М.С. Загальний та спеціальний догляд за хворими, К., 1993. – С. 5–21.

2. Щуліпенко І.М. Загальний та спеціальний догляд за хворими з основами валеології, К., 1998.

3. Туркина Н.В., Филенко А.Б. Общий уход за больніми, М.:2007. – 550с.

Додаткова:

1. Гребенев А.Л., Шептулин А.А., Хохлов А.М. Основы общего ухода за больными. – М.: Медицина, 1999.

2. Общий уход в терапевтической клинике / под ред. Ослопова В.Н. – М.: МЕДпресс-информ, 2002.

3. Грандо А.А., Грандо С.А. Врачебная этика и деонтология. - К: Здоров'я, 1994.

7