2.Конкретні цілі:

• Демонструвати повагу до життя та гідності здорової і хворої людини, інтереси яких завжди повинні оцінюватися вище від інтересів науки або суспільства.

• Вміти не тільки ідентифікувати та аналізувати конфліктні ситуації, що виникають на стику медицини, біології, філософії та юриспруденції, а й визначати конкретні шляхи їхнього розв’язання.

• Демонструвати вміння спілкуватися з колегами, хворими та їхніми родичами з урахуванням їх психологічних особливостей, сприяти створенню здорового психологічного клімату в медичному середовищі;

• Вміти застосовувати моральні, етичні та фахові норми в професійній діяльності;

• Вміти демонструвати розуміння нормативно-правового регулювання взаємовідносин лікар – хворий;

3. Базові знання, вміння, навички, необхідні для вивчення теми (міждисциплінарна інтеграція)

Назви попередніх дисциплін	Отримані навики
Медична біологія	Пояснювати на молекулярно-біологічному та клітинному рівні закономірності біологічних процесів. Поняття про паразитизм і паразитарну систему, популяція, генотип, фенотип.
Мікробіологія, вірусологія та імунологія	Поняття вірулентність та патогенність. Види та механізми імунної відповіді. Ознаки придатності імунобіологічних препаратів до застосування.

4. Завдання для самостійної праці під час підготовки до заняття.

4.1. Перелік основних термінів, параметрів, характеристик, які повинен засвоїти студент при підготовці до заняття.

Соціальні хвороби – захворювання людини, виникнення і розповсюдження яких пов'язано, головним чином, з несприятливими соціально-економічними умовами.

Перелік соціально значущих інфекцій з 2004 р.: туберкульоз; інфекції, що передаються переважно статевим шляхом; гепатити В та С; хвороба, яка викликана вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ); злоякісні новоутворення; сахарний діабет; психічні розлади й розлади поведінки; хвороби, які характеризуються підвищеним кров’яним тиском.

Етичні питання, пов’язані зі СНІДом, настільки складні, що виникає спокуса зовсім відмовитись від їх обговорення та рішення. Для того щоб припинити епідемію, потрібно добре знати історію її розвитку й враховувати досвіт осіб, у яких життя, пов’язане з вірусом.

Поняття «стигма» можна розглядати: по-перше, як фактичне явище, пов’язане із реальною дискримінацією, та по-друге, як сором, який обумовлений інфекцією та страхом загрози засудження. ВІЛ-інфікованні можуть зазнавати остракізм з боку суспільства (презирство, неприйняття, висміювання). Ці моменти переносяться важко й додатково травмують ВІЛ-інфікованих, в тому числі позбавляє їх сил чинити опір інфекції, оскільки посилюють стрес.

Маргінальні групи – (пізньолат. marginalis – той, що знаходиться скраю, на межі, від лат. margo – край, межа) – соціальні групи людей, спосіб життя яких не відповідає стандартам, притаманним суспільству, до якого вони належать, але не порушує його правових норм. До маргінальних груп відносять бездомних, алкоголіків, наркоманів, токсикоманів, психічно хворих, членів неблагополуч. сімей, раніше судимих, безробітних, бродяг, жебраків, іноземців-нелегалів, ув'язнених, повій, гомосексуалістів тощо.

Всесвітній День боротьби зі СНІДом – 1 грудня. Вже декілька років кожну третю неділю травня відмічається Міжнародний День Пам’яті жертв СНІДу.

В документах, що прийняті ВООЗ, ВМА (Всесвітня медична асоціація) й іншими міжнародними організаціями у зв’язку з зростанням пандемії СНІДу, важливе місце зайняла спеціальна вимога щодо недопущення дискримінації ВІЛ-інфікованих, а також осіб, які представляють «групи ризику». Причому важливо не тільки моральне осудження дискримінації хворих на СНІД, а й створення відповідних гарантій. Про це чітко зазначено в Резолюції ВООЗ 1988 р.: «СНІД: усунення несправедливості по відношенню до ВІЛ-інфікованих осіб й хворих на СНІД». Дискримінація ВІЛ-інфікованих й хворих на СНІД не тільки утискує права людини, а й нехтує основоположні принципи суспільної охорони здоров’я.

Летальний характер хвороби, чинники ризику, стигматизуюче визначення уражених груп, відсутність ефективних методів лікування та вакцин, а у зв’язку з цим постійне занепокоєння та необхідність термінових дій, не повинні дозволяти нехтувати звичайними правилами деонтології та поваги до особистості людини чи відступати від них. Було б помилкою розповсюджувати етичні аспекти лише на рівні особистостей, вони мають виходити на рівень держави й проявлятись у політиці, що проводиться, таким чином перешкоджаючи розповсюдженню хвороби.

Законодавством України Забороняється відмова у прийнятті до лікувальних закладів, у наданні медичної допомоги, обмеженні інших прав осіб на підставі того, що вони є ВІЛ-інфікованими чи хворими на СНІД, а також обмеженні прав їх рідних і близьких на цій підставі (ст. 18 Закону "Про запобігання захворюванню на СНІД…").

Держава гарантує:

• забезпечення постійного епідеміологічного контролю за поширенням ВІЛ-інфекції на території України;

• доступність, якість, ефективність медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції (далі – медичного огляду), в тому числі анонімного, з наданням попередньої та наступної консультативної допомоги, а також забезпечення безпеки такого медичного огляду для обстежуваної особи та персоналу, який його проводить;

• регулярне та повне інформування населення, в тому числі через засоби масової інформації, про причини зараження, шляхи передачі ВІЛ-інфекції, заходи та засоби профілактики, необхідні для запобігання зараженню цією хворобою та її поширенню;

• забезпечення запобігання поширенню ВІЛ-інфекції серед осіб, які вживають наркотичні засоби шляхом ін'єкції, зокрема створенням умов для заміни використаних ін'єкційних голок і шприців на стерильні;

• обов'язкове тестування з метою виявлення ВІЛ-інфекції крові (її компонентів), отриманої від донорів крові та донорів інших біологічних рідин, клітин, тканин і органів людини, що використовуються в медичній практиці та наукових дослідженнях;

• соціальний захист ВІЛ-інфікованих, хворих на СНІД, членів їхніх сімей і медичних працівників, зайнятих у сфері боротьби із захворюванням на СНІД, а також подання ВІЛ-інфікованим і хворим на СНІД усіх видів медичної допомоги;

• надає інші гарантії.

Статті 17, 23 Закону "Про запобігання захворювання на СНІД та соціальний захист населення": ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД громадяни України користуються всіма правами та свободами, передбаченими Конституцією та законами України, іншими нормативно-правовими актами України.

Крім загальних прав і свобод, вони мають право також на:

• відшкодування збитків, пов'язаних з обмеженням їх прав, яке мало місце внаслідок розголошення інформації про факт зараження цих осіб вірусом імунодефіциту людини;

• безкоштовне забезпечення ліками, необхідними для лікування будь-якого наявного у них захворювання, засобами особистої профілактики та на психосоціальну підтримку;

• безкоштовний проїзд до місця лікування і у зворотному напрямку за рахунок лікувальної установи, яка видала направлення на лікування;

• користування ізольованою жилою кімнатою.

Дітям віком до 16 років, інфікованим вірусом імунодефіциту людини або хворим на СНІД, призначається щомісячна державна допомога у розмірі, встановленому Кабінетом Міністрів України. ВІЛ-інфіковані і хворі на СНІД громадяни України забезпечуються безоплатно ліками, необхідними для лікування будь-якого наявного у них захворювання, засобами особистої профілактики та отримують психосоціальну допомогу (пункт 14 "Постанови КМУ Питання запобігання та захисту населення від ВІЛ-інфекції та СНІДу").

Обмеження щодо переливання донорської крові встановлені ст. 10 Закону "Про запобігання захворюванню на СНІД…". Обов'язковому лабораторному дослідженню на наявність ВІЛ-інфекції підлягає кров (її компоненти), отримана від донорів крові (її компонентів) та донорів інших біологічних рідин, клітин, тканин та органів людини. Переливання крові (її компонентів), а також використання інших біологічних рідин, клітин, органів, тканин у медичних цілях дозволяється лише після обов'язкового лабораторного дослідження крові донорів на ВІЛ-інфекцію. У невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю людини та єдиним засобом врятування хворого є термінове переливання крові, а належним чином перевіреної донорської крові немає, за згодою хворого або його законного представника допускається переливання неперевіреної на ВІЛ-інфекцію крові. При цьому хворий або його законний представник мають бути попереджені про можливий ризик зараження. Якщо усвідомлену згоду хворого отримати неможливо, рішення про переливання неперевіреної на ВІЛ-інфекцію крові приймається консиліумом лікарів, а при неможливості скликання консиліуму – лікарем, який подає допомогу. Факт переливання неперевіреної на наявність ВІЛ-інфекції крові та згода хворого на проведення такого медичного втручання обов'язково письмово посвідчуються в медичній документації хворого, а зразок цієї крові має бути терміново надісланий для відповідного лабораторного дослідження.

Згідно Статті 21-22 Закону "Про запобігання захворюванню на СНІД…" :Батьки дітей, інфікованих вірусом імунодефіциту людини або хворих на СНІД, та особи, які їх заміняють, мають право на:

• спільне перебування в стаціонарах з дітьми віком до 14 років із звільненням на цей час від роботи з виплатою допомоги по тимчасовій непрацездатності у зв'язку з доглядом за хворою дитиною;

• збереження за одним із батьків (у разі звільнення його з роботи у зв'язку з доглядом за дитиною віком до 16 років) безперервного трудового стажу для нарахування допомоги по тимчасовій непрацездатності за умови влаштування на роботу до досягнення дитиною зазначеного віку.

Матері, які мають дітей віком до 16 років, заражених вірусом імунодефіциту людини або хворих на СНІД, мають право на одержання щорічної відпустки у літній чи інший зручний для них час. У разі відсутності матері та виховання такої дитини батьком або іншою особою таке право надається зазначеним особам.

Для осіб, які інфіковані ВІЛ в умовах вільного ринку праці є загроза відсутності страховки чи звільнення. Передбаченні законом заходи соціального захисту не можуть передбачити усі методи, спрямованні на покращення професійної діяльності конкретної особи. Страхові компанії, керуючись рентабельністю, вводять обмежені положення, спрямовані на відсторонення осіб, страхування яких було б дуже коштовним. В свою чергу роботодавці також прагнуть позбавитись від хворих співробітників, керуючись міркуваннями власної вигоди та безпеки. Тобто, політика стигматизації подовжується. Стигматизація (пляма, клеймо) – негативний соціальний наслідок діагнозу хвороби, пов’язаний із сформованим в суспільстві стереотипом, сприймати її як ганебну, відторгаючу, дискримінуючу.

Люди, які хворі на СНІД, мають права, але у них є зобов’язання. Перше з них – не сприяти свідомо розповсюдженню захворювання (епідемії). Вони повинні повідомляти своїх сексуальних партнерів про захворювання й не піддавати їх ризику.

Знання про свій позитивний ВІЛ-статус може кардинально змінити людину, тим більш, що більшість тих, хто заразився дуже молоді та не готові до такої важкої хвороби з таким негативним прогнозом. Спостерігаються два варіанти реакції на діагноз. Перший найчастіший варіант – жити залишилось недовго – «плювати на все», «суспільству нема до мене діла і я теж не буду думати про нього». Другий шлях – коли людина починає значно уважніше відноситись до себе, своїх близьких, максимально використовуючи усі можливості. Закордонний досвід свідчить, що можна досягти ситуації, коли більша частина тих, хто заразився обирає другий варіант поведінки, але потрібна значна соціальна робота.

СНІДофобія – нав’язливий стан страх захворіти на СНІД.

Порушенням професійної медичної етики є розголошення діагнозу. Розголошення лікарської таємниці було проявом «СНІДофобії» в суспільстві, тобто робітники охорони здоров’я не тільки порушували законні права своїх пацієнтів, а й самі ставали поводирями страху перед СНІДом.

Можливість пройти тест на наявність антитіл до ВІЛ повинна надаватись кожному. В сучасних умовах тестування може бути добровільним та обов’язковим. При добровільному анонімному тестуванні пацієнт реєструється під номером; при цьому допускається зазначення демографічної ситуації (вік, стать), але в документи не вносять прізвище та адресу. При добровільному конфіденційному тестуванні данні про особу пацієнта відображаються в його медичних документах, але пацієнту надають гарантії нерозголошення інформації. Тестування на ВІЛ обов’язково супроводжується консультуванням пацієнта як до, так й після проведення тестування. Адекватне інформування пацієнта є кращою психотерапією. Порушенням професійної етики буде без попереднього компетентного консультування повідомлення пацієнту про позитивний результат тестування, яке не підтверджено при повторному аналізі. Пацієнти інформуються про результати тестування тільки після підтвердження позитивних результатів тестування. Це робиться для того, щоб запобігти трагічних випадків, таких, який відбувся в Ризі в 1991 р. – подружжя, коли дізналося про позитивний результат тестування одного із подружжя, закінчили життя самогубством, а посмертні дослідження факту зараження на ВІЛ не довели.

Потрібно зазначити, що при тестуванні на ВІЛ-інфекцію вірогідна похибка дає позитивний, а не негативний результат. У випадку позитивного результату тестування донорська кров підлягає знищенню. Що стосується самого донора, то йому проводиться контрольне тестування. Ложнонегативні результати тестування залежать від того, що інкубаційний період для ВІЛ-інфекції становить 1-3 місяці (в середньому 6 тижнів). Протягом цього періоду людина вже є вірусоносієм (є заразною), тест на антитіла до ВІЛ не виявляє. Іноді такий прихований період може досягати 3 років.

За даними ВООЗ, в 80-х–90-х рр. 70-80% хворих на СНІД заразились статевим шляхом, 10-20% - від матерів, 5-10% - при введенні наркотиків, 3-5% при переливанні крові й 0,01% - при медичних маніпуляціях.

Дві останні групи були зараженні ятрогенно (артифіціально), тобто при порушенні етичного принципу «не нашкодь». Ятрогенії (від грец. jatros –. Лікар та gennao – породжений) – 1) захворювання, що виникає в наслідок помилкових дій лікаря, або неправильно тлумачних медичних призначень або медичної літератури; спосіб обстеження, лікування або проведення профілактичних заходів, в наслідок яких лікар шкодить здоров’ю хворого.

З позицій біомедичної етики, для лікаря чи медичної сестри усі ВІЛ-інфіковані мають однаковий моральний статус, який не припускає ніякої дискримінації при наданні їм медичної допомоги. В деяких країнах 25-50% зараження відбулось при переливанні крові. В нашій країні скринінг донорської крові проводиться з 1986 р. Риск зараження при переливанні крові можна було б звести до нуля, якби тестування донорів відбувалось через 2-3 місяця після забору крові, яку до цього часу зберігали б в законсервованому вигляді. Таких підхід потребує додаткових коштів й в нашій країні не застосовується.

Найбільш відомий випадок масового (близько 1000 осіб) зараження на ВІЛ через переливання донорської крові, що мав місце у Франції в середині 80-х років. У першій половині 80-х років, коли в багатьох інших країнах вже почалося поширення ВІЛ-інфекції (насамперед у маргінальних соціальних групах), у Франції четверта частина всієї донорської крові збиралася в тюрмах. Першою причиною настільки масштабного ятрогенії експерти згодом визнали те, що обладнання, умови збору та зберігання крові, а також кваліфікацію медиків тут були значно нижчі, ніж в звичайних клініках. Ще більш важливою причиною виявилося те, що влітку 1985 року уряд Франції загальмувало мінімум на 3 місяці обов'язкове тестування на ВІЛ донорської крові. Це було відверто протекціоністський рішення, що мало на меті не допустити на французький ринок тест-системи американської фірми «Еббот», так як розробка французького тіста у відомого Інституті ім. Л.Пастера наближалася до завершення. Безпосередній винуватець «кров'яного справи» - директор Національного центру з переливання крові доктор М. Гаретта цинічно заявив: «Це буде коштувати життя 5-10 здоровим людям». Навіть з епідеміологічної точки зору тут була допущена груба помилка: після введення в серпні 1985 р. обов’язкового тестування донорської крові на ВІЛ дослідження показали, що зараженість крові, яка збирається у в'язницях, в 69 разів вища за ту, що заготовлюється в звичайних клініках. Розгорівся у Франції скандал із зараженої ВІЛ кров'ю набув міжнародного характеру (наприклад, із зарубіжних закупівель крові в Греції в 1985 р. Більше 50% приходилось на Францію). У листопаді 1992 р. рішенням суду за проявлену «злочинну халатність» М. Гаретта був засуджений до 4 років тюремного ув'язнення. Були засуджені ще декілька директорів банків крові. Громадськість, і насамперед асоціація хворих на гемофілію, вимагала, щоб на лаві підсудних опинилися всі причетні до «кров'яному справі» вищі державні чиновники, аж до тодішнього прем'єр-міністра Л. Фабіуса.

На 1985 р. в Японії 52% ВІЛ-інфікованих (з загального числа 3,5 тис.) були заражені при переливанні крові. Велика кількість ятрогенних заражень ВІЛ спостерігалося в Румунії, де постраждало понад 3 тисяч дітей.

Широкий резонанс у світі викликала спалах внутрішньо лікарняного зараження на ВІЛ 268 осіб (більше 250 з яких були діти), на півдні Росії. Коли наприкінці 1988 р. з м. Елісти надійшла інформація про два щойно виявлених серопозитивних випадки (у маленької дитини та жінки), стандартний хід епід. розслідування не зміг визначити шляхи зараження цих пацієнтів. Гіпотеза про можливість внутрішньолікарняного зараження з'явилася, коли з'ясувалося, що у ВІЛ-інфікованої жінки за кілька місяців до цього померла маленька дитина. Разом з нею вона проходила лікування в тому ж відділенні лікарні, де в момент епід. розслідування перебувала заражена дитина, батьки якої, однак, були здорові. Перевірка ще 18-ти дітей, що проходили лікування в тому ж відділенні протягом останніх місяців, виявила ще трьох ВІЛ-інфікованних. Гіпотеза про внутрішньолікарняне зараження ВІЛ-інфекції в Елістінскій лікарні підтвердилася.

У США широко обговорювалися випадки зараження пацієнтів на ВІЛ при наданні їм стоматологічної допомоги. В одному з найбільш відомих випадків пацієнтка, заражена своїм стоматологом ятрогенним шляхом, за рішенням суду отримала компенсацію в 1 млн. доларів. Цікава й інша деталь: лікар-стоматолог, що довідався про те, що протягом тривалого часу він був джерелом можливого інфікування для своїх пацієнтів, надіслав останнім більш 590 листів з пропозицією пройти тестування на ВІЛ. За даними тестування четверо пацієнтів виявилися інфікованими, а у трьох був доведений ятрогенний характер їх зараження.

В Україні передбачається кримінальна відповідальність за інфікування ВІЛ ятрогенним шляхом: якщо таким шляхом заражена 1 людина, то винуватий медпрацівник може бути позбавлений свободи терміном від 2 до 7 років; якщо зараженими виявились декілька осіб – то на термін від 5 до 12 років. Таким чином, для протидії розповсюдження захворювання крім моральних санкцій можливі правові.

Відмови лікарів й інших представників медичної професії надавати допомогу ВІЛ-інфікованим – це одна з напружених з точки зору медичної етики проблема. Проведене на початку 90-х років в США дослідження показало, що відмовляючи в допомозі хворим на СНІД, лікарі посилались на недостатню спеціальну підготовку, страх перед інфікуванням, огиду до гомосексуалістів, наркоманів або іншим представникам «групи підвищеного ризику», а також на побоювання відлякати інших пацієнтів.

Основною мірою для надання допомоги тим, хто заразився на ВІЛ стали спеціалізовані заклади – Центри з профілактики та боротьби зі СНІДом. В результаті більшість лікарів країни втратили можливість працювати з інфікованими, а з часом у них сформувалося переконання, що вони не повинні працювати з такими пацієнтами. Це стало першим наслідком створення СНІД-центрів, фактично ізолювавши тих, хто заразився на ВІЛ. Другий наслідок, що інфіковані обмежені в отриманні медичної допомоги тільки можливостями спеціальних центрів. Відсутність у багатьох професіональних медиків досвіду та бажання працювати із зараженими на ВІЛ призвело до появи страхів. Реально професійний ризик зараження при контактах медичних працівників з кров’ю та іншими рідинами, що містять ВІЛ, існує та залежить від двох чинників: об’єму рідини, з якою контактував медичний працівник та інфекційної небезпеки пацієнта (розвинена стадія ВІЛ-інфекції становить найбільшу небезпеку)

В останні роки ступінь ризику зараження при випадковому уколу голкою або при порізі скальпелем, контамінованим ВІЛ, оцінюється одними авторами в 1%, іншими – в 0,3%. Для порівняння – ризик зараження вірусом гепатиту В при випадковому уколу голкою становить від 6% до 39%.

Проблема професійного зараження ВІЛ медичних працівників включає в себе не тільки оцінку виникаючої реальної загрози для їх здоров’я й життя, й заходи по зниженню до мінімуму цієї загрози, а й власне моральні аспекти – відношення до ризику самих медиків, їх пацієнтів та суспільства в цілому.

Заходи по зниженню ризику професійного зараження, в свою чергу, мають медико-технічні та соціально-організаційні аспекти. В медичних закладах повинна бути розроблена й впроваджена система моніторингу, реєстрації випадків можливого та дійсного зараження ВІЛ медичного персоналу. Крім того, кожний лікар повинен – це його професійний та моральний обов’язок – як можна більше знати про ВІЛ-інфекцію та СНІД.

Масове зараження на ВІЛ – реальна загроза національному бюджету. В розвинених країнах лікування одного інфікованого на ВІЛ коштує 50-100 тис. доларів на рік, вітчизняні схеми лікування сягають 10 тис. доларів.

Одна з перших профілактичних програм з обміну голок провела в 1984 р. в Амстердамі організація самодопомоги для споживачів ін’єкційних наркотиків «Junkiebonden». Це було реакцією на відмову аптекарів продавати наркоманам шприци. З 1986 року аналогічні проекти почали впроваджуватись в інших країнах Європи, в США, Канаді, Австралії. За наведеними даними, обмін шприцами сприяв зниженню на 73 % поведінкового ризику. Американськими дослідниками було доведено, що обмін шприцами не призводить до зростання ін’єкційних наркоманів та до збільшення споживання наркотиків.

Широко відомою стала програма «Harm Reduction» («Зниження Шкоди»), спрямована на попередження розвитку у наркоманів ВІЛ/СНІДу, гепатитів В,С, туберкульозу, захворювань, що передаються статевим шляхом. До її методів відноситься лікування наркозалежності за допомогою замісних препаратів, обмін ін’єкційного інструментарію, аутріч (використовує принцип «рівні навчають рівних») чи робота на вулиці, консультування та тестування на ВІЛ споживачів наркотиків, організація семінарів, так званих фокусних груп. Проекти обміну шприців в поєднанні з програмами профілактики та реабілітації дозволяють стабілізувати рівень зараження на ВІЛ. Наприклад, в Австралії потягом тривалих років інфікованність не переважає 3%. В Единбурзі (Шотландія) де програми з обміну голок та замісна терапія були заборонені, розповсюдження ВІЛ серед споживачів ін’єкційних наркоманів в середині 80-х сягало 50%, тоді як в Глазго, який знаходиться в 50 милях, не переважало, завдяки цим програмам, 5%.

Важливим аспектом є катастрофічне зростання числа ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД в закладах пенітенціарної системи. Цьому сприяло те, що діюче законодавство відносило вживання наркотиків до кримінальний злочинів та відбувалася ізоляція наркоманів в стінах пенітенціарних закладів.

Серед захворювань, які відносяться до соціальним хворобам, особливе мес це займає туберкульоз. Туберкульоз – соціально небезпечна інфекційна хвороба, що викликається мікобактеріями туберкульозу. Уже кілька років поспіль Україну охоплюють епідемії, пов’язані між собою. Так, починаючи з 1995 року (коли кількість хворих перевищила один відсоток населення) у державі оголосили епідемію туберкульозу. Є данні що більшість ВІЛ-інфікованих (близько 60 %) помирають від легеневого та позалегеневого туберкульозу. В теперішній час рівень захворюваності на туберкульоз в країнах, що розвиваються набагато вищий ніж в економічно розвинених країнах.

Для характеристики ефективності боротьби з туберкульозом використовують ряд епідеміологічних показників: захворюваність, яка має тенденцію до зростання; хворобливість; смертність.

В якості головної конкретної задачі боротьби з туберкульозом ВООЗ висуває вимогу досягти одужання не менше ніж у 85% нових хворих із заразними формами туберкульозу легень та виявити не менше 70% хворих.

Причини неблагополуччя з туберкульозу в Україні:

1) соц.-економічна криза, ще не дозволяє повноцінно фінансувати охорону здоров'я і протитуберкульозні заходи, через що вони не виконуються в повному обсязі, зокрема хворі на туберкульоз у лікувальних установах погано харчуються, не вистачає ліків, реактивів і медичного оснащення;

2) зниження життєвого рівня і незбалансоване, погане харчування населення, що знижує імунітет і підвищує сприйнятливість до ТБ. Стресові ситуації, обумовлені нестабільною соціально-економічною ситуацією, непевністю в завтрашньому дні; екологічне забруднення території України у зв’язку з аварією на ЧАЕС, призвело до зниження імунітету населення і більшої сприйнятливості його до туберкульозу.

3) згортання протитуберкульозних закладів внаслідок недостатнього їх фінансування.

 У найближчі 10 років прогнозується така ситуація щодо туберкульозу:

а) при соціально-економічних умовах в Україні гірших, аніж сьогодні, захворюваність туберкульозом може збільшитися вдвічі, а смертність – у 2,3 рази;

б) при соціально-економічних умовах в країні таких же як сьогодні, захворюваність туберкульозом може збільшитися в 1,5 рази, а смертність – стабілізується і повільно почне знижуватися (якщо будуть протитуберкульозні препарати) на 2–3 % щороку;

в) при соціально-економічних умовах в Україні кращих, аніж зараз, захворюваність стабілізується і почне повільно знижуватися, а смертність буде зменшуватися на 4 – 5 % щороку. Отже подальша ситуація з туберкульозу залежить від рівня української економіки і від добробуту нашого народу.

Однак, якщо ще взяти до уваги паралельну з туберкульозом епідемію СНІДу, то прогноз буде більш песимістичний. Через те треба боротися не тільки з туберкульозом, але й СНІДом. За останні роки приріст хворих на туберкульоз і СНІД складає 23,18 % за рік.

Великою проблемою є хіміорезистентний туберкульоз. Розвиток стійкості мікобактерій до протитуберкульозних препаратів – це рукотворна проблема і політиків, і медиків. В Україні частота первинної хіміорезистентності складає 20–30 % в різних регіонах, а вторинна резистентність сягає 75 %. Це зумовлено тим, що до 2000 року не закуповувалися протитуберкульозні препарати і хворі лікувалися хаотично: одним-двома препаратами замість 4–5, протягом трьох-чотирьох місяців замість 6–8 місяців. Все це привело до розвитку великої частоти стійкості мікобактерій до протитуберкульозних препаратів. Це дуже погана прогностична ознака.

До 2000 р., тобто до того часу, коли не було централізованих закупівель протитуберкульозних препаратів, з року в рік погіршувалася ефективність лікування хворих. Однак, останнім часом намітилася тенденція до поліпшення ефективності лікування. Проте і тут проблема ще є. І ця проблема стосується відсутності контрольованого лікування на амбулаторному етапі. Постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 р. № 667 “Про Комплексні заходи боротьби з туберкульозом передбачено запровадження ставок патронажних медсестер для контрольованого лікування на амбулаторному етапі. Але, це не виконується. З іншого боку ефективність лікування хворих можна було б ще суттєвіше поліпшити, як би ми харчували хворого у стаціонарі не на 2–3 гривні на добу, а хоча б на 9,46 грн., як це передбачено постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 р. №1752 “Про норми харчування для осіб, хворих на туберкульоз та інфікованих мікобактеріями туберкульозу.

Ще одна проблема. В Україні до 1990 р., зруйнована інфраструктура з позалегеневого туберкульозу, скорочувалися ліжка, не готувалися фахівці. Нині лікарі не знають цієї патології і недовиявляють та неправильно лікують хворих на позалегеневий туберкульоз. Ось чому Кабінет Міністрів України постановою № 667 приписав Міністерству охорони здоров’я України організувати у 1999 р. Всеукраїнський центр з позалегеневого туберкульозу.

Є проблема скринінгової діагностики туберкульозу методом флюорографії. Річ у тому, що із 206 пересувних флюорографів, які є в Україні 90 % ледь-ледь жевріють. Вони вже давно морально застарілі, дають велике променеве навантаження. Щороку флюорографічний парк зменшується на 3,5–5 %. Через те малі обсяги і низька ефективність активного виявлення хворих на туберкульоз (40–45 %). Більше половини хворих виявляється пасивно із занедбаними, поширеними процесами.

Неабияка проблема мікробіологічної діагностики туберкульозу. Всім хворим, що кашляють 3 тижні і більше, треба робити мазок харкотиння на виявлення мікобактерій. Але для цього треба мати бінокулярні мікроскопи, витратні матеріали. З цієї ж причини неефективно проводяться посіви мокротиння. Ось чому із вперше виявлених хворих кількість тих, хто виділяє збудника становлять тільки 34,5 % при світовому стандарті 70 %.

Постає проблема зростання захворюваності на туберкульоз серед медичних працівників. Так, якщо в 1990 р. в Україні захворювало 30 медичних працівників протягом року, то у 1997 р. – 375, у 1999 р. – 650, у 2000 р. – 730, у 2003 р. – більше 800. Медичні працівники зовсім не захищені і законодавством не чітко урегульоване визнання професійного туберкульозу для багатьох категорій медичних працівників. Заробітна плата медиків на грані бідності. Фтизіатри жодних пільг не мають, окрім 15 % за шкідливість.

Проблема туберкульозу в пенітенціарній системі: там знаходиться близько 10 тис. хворих на туберкульоз. Захворюваність в 60 раз більша, аніж серед популяції. Цьому сприяють умови утримання засуджених.

За останні 10 років захворюваність туберкульозом серед солдат і офіцерів виросла в 5 раз, причому ці показники набагато вищі, аніж серед населення.

Важливою проблемою є руйнування матеріально-технічної бази та скорочення кадрового потенціалу протитуберкульозної служби на тлі епідемії туберкульозу. За 1990–2003 роки ліквідовано 58 (31,35 %) протитуберкульозних диспансерів, скорочено 7396 (28,45 %) диспансерних ліжок, ліквідовано 36 (27,27 %) протитуберкульозних санаторіїв і скорочено 9017 (39,62 %) санаторних ліжок. В Україні на 12,50 % фтизіатрів стало менше.

Є невирішена прогалина і у законодавчій базі щодо туберкульозу. Річ у тому, що сьогодні є немало заразних хворих на туберкульоз, які в силу різних причин відмовляються від лікування і заражають при цьому здорових людей. У багатьох найдемократичніших країнах, таких як США, Швейцарія та ін. є закони, які в судовому порядку примушують хворих лікуватися і не заражати. Є такі закони і в країнах СНД. В Україні юристи вважають, що при цьому порушуються права хворого на туберкульоз. І дивно, що ніхто не думає про права більшості здорових, які теж мають право, щоб їх не заражали.

Існує проблема туберкульозу у сільськогосподарських тварин. Ви знаєте, що більше 55 видів сільськогосподарських і диких тварин, а також птахів і риб хворіють на туберкульоз.

Таким чином, туберкульоз – це медико-соціальна і політична проблема. Тому передусім треба вплинути на причини неблагополуччя з туберкульозом в Україні.

Протягом останніх 10 років основна політика ВООЗ по відношенню до такої соціально небезпечної хвороби як туберкульоз полягала в використанні стратегії DOTS (Directly Observed Therapy Short Course), яку в 1970-х роках уперше розробив доктор К. Стібло і яку згодом прийняла ВООЗ. Ця стратегія ґрунтується на обмеженому контрольованому лікуванні короткими стандартними курсами хіміотерапії. Вона передбачає госпіталізацію хворого на туберкульоз на два місяці та продовження лікування амбулаторно з веденням звичайного способу життя (повернення пацієнта на роботу, до школи тощо). Абревіатура DOTS означає: D – Directli – Безпосереднє; O – Observet – Контрольоване (спостережуване; T – Treatment – Лікування; S – Short course chemotherapie – ДОТС-стратегія передбачає реалізацію 5 обов’язкових принципів: 1-й принцип. Політичні зобов’язання фінансувати ДОТС-стратегію. Нам треба фінансувати й інші протитуберкульозні заходи.

Другий принцип. Виявлення хворих методом мікроскопії мазка. Для хворих, котрі потребують допомоги, налагоджено систему соціальної підтримки. З деякими змінами ДОТС успішно впровадили понад 150 країн світу, серед яких Німеччина, США, Нідерланди. Стратегія виявилась і ефективною, і рентабельною. В Україні ця стратегія застосовується як експеримент, зокрема, в Донецькій області. Запровадження альтернативної стратегії викликає спротив у деяких українських фахівців. DOTS означатиме скорочення ліжко-місць у спеціалізованих закладах до 5–7 тисяч і відповідно значної кількості фтизіатрів, – адже лікування відбуватиметься переважно під наглядом лікарів загальної практики. Лікування туберкульозу в Україні нині здійснюється переважно через загальнодержавну мережу – це 120 диспансерів, які мають 25 тисяч лікарняних ліжок і в яких працюють понад три тисячі фахівців. Світовий досвід, як і дозвіл нашої країни показав, що найбільш ефективним лікувально-профілактичним закладом по роботі з хворими на туберкульоз є протитуберкульозний диспансер. Доведено, що нинішня українська система лікування туберкульозу неефективна саме у маргінальних і малодоступних групах, котрі найбільше ризикують заразитися. Безпритульні, безробітні або ті, хто зловживає алкоголем, як правило, відвідують туберкульозні диспансери та лікарні, коли хвороба вже задавнена, тож для них ризик смертності є високим. Ці пацієнти часто пояснюють, що вони «думали, що симптоми зникнуть», або вважали симптоми недостатньо серйозними, щоб звертатися до лікаря. Нині чимало хворих на туберкульоз із різних причин відмовляються від лікування (законодавство дозволяє), заражаючи водночас здорових людей. У багатьох навіть найдемократичніших країнах (таких, як США, Швейцарія та інші) діють закони, які в судовому порядку примушують хворих лікуватися і не поширювати хвороби.

Для хворих на туберкульоз характерні як агнозичні (від грецьк. gnosis – «пізнання, знання»; агнозія – порушення процесів пізнання предметів, явищ унаслідок ураження кори головного мозку) ставлення до свого захворювання, так і гіпергнозичні з розвитком реактивного депресивного стану. При розвитку агнозії хворі часто уникають лікування, відмовляються від нього або переривають його. Зважаючи на те що захворювання на туберкульоз є значною подією в житті людини, це спричиняє велику кількість відчуттів, емоційних, психологічних і невротичних порушень. Туберкульоз прямо чи опосередковано впливає на особистість, змінює її, може призвести до переоцінки системи цінностей, до виникнення нових мотивів діяльності.

При діагностуванні у хворого може бути різна реакція, що залежить від самої хвороби (одна реакція на грип, а цілком інша – на туберкульоз чи ВІЛ-інфекцію); від особистості хворого (неоднаково переживають свою хворобу особи спокійні, врівноважені, мужні та тривожні, а також ті, що страждають на невроз); від життєвої ситуації, за умов якої людина захворює. Одна справа, коли захворює єдиний працездатний член родини, що годує сім’ю, інша – член родини, за яким забезпечений догляд; по-різному хворий сприймає хворобу, що розвивається поступово і виникає раптово. При виявленні туберкульозу у того, хто захворів, може розвинутися реактивний субдепресивний стан. При вивченні психологічних особливостей хворих на туберкульоз виявляється неадекватне ставлення до свого захворювання і негативне ставлення до лікування.

У фтизіатричній практиці з диференційно-діагностичною й лікувальною метою нерідко доводиться звертатися до складних інструментальних методів. Так, перед бронхоскопією, плевральною пункцією, спинномозковою пункцією та іншими маніпуляціями особливо виражене почуття страху й тривожного очікування. Емоційна напруга досягає іноді кульмінації. І від поведінки лікаря, його вміння увійти в контакт із таким пацієнтом багато в чому залежить успіх маніпуляції.

Встановлення діагнозу викликає у хворого страх, навіть відчай, глибоко вражає його. При оголошенні інформації щодо захворювання, яке важко лікується, зокрема туберкульозу, важлива «словесна асептика». Лікар повинен продумати обсяг інформації, яку він зможе донести хворому, передбачити можливі «важкі» запитання. При такому захворюванні, як туберкульоз, де потрібна допомога хворого і самоконтроль, необхідно повідомити діагноз, забезпечити пам’ятками про захворювання, навчити хворого правилам гігієни. Під час розмови з родичами необхідно сповістити, що туберкульоз – це інфекційне захворювання, але при правильному лікуванні воно виліковне, а також навчити хворого і родичів санітарній грамотності, не викликаючи при цьому остраху до хворого на туберкульоз (фтизіофобію). Необхідно формувати щільний контакт, інтенсивну співпрацю хворого та родичів з лікарями. Проте часто доводиться зустрічатися і з іншими формами виявлення страху перед хворобою, а також і з повним її запереченням, яке у випадку доброго загального самопочуття й відсутності виражених симптомів хвороби може проявлятися у повному нехтуванні захворювання: хворий навмисне не хоче брати до уваги сам факт наявності в нього туберкульозу, безтурботний у ставленні до захворювання, зовсім на нього не зважає. Така поведінка сприяє поширенню туберкульозної інфекції, а самому хворому загрожує погіршенням стану і навіть може призвести до летального кінця. Деякі хворі з розповсюдженими формами туберкульозу завдяки безсимптомному перебігу почуваються здоровими, вважають обтяжливим перебування у спеціалізованому відділенні й наполягають на амбулаторному лікуванні, виписці додому, починають порушувати режим. Таких хворих доводиться відразу ж після з’ясовування діагнозу попереджати про можливі важкі наслідки при невиконанні приписів лікаря, знайти шляхи до налагодження належного контакту, вселити віру в оптимістичний фінал лікування.

Однак не слід залякувати хворого, розкривати все, чим хвороба може загрожувати. Більш правильною буде підтримка віри хворого в те, що йому можна допомогти. На сьогодні, коли під впливом протитуберкульозних препаратів туберкульоз може бути виліковним, негативний вплив такої поведінки особливо значущий. Може виникнути так званий «парадоксальний стан», коли в результаті такої «негативної» поведінки хворого порушується контакт між ним та лікарем, і лікування стає просто неможливим. Часто це спостерігається у алкоголіків, наркоманів, які сприймають повідомлення про хворобу з байдужістю, зазвичай шукають порятунку в спиртних напоях, наркотиках, не лікуються, їхній стан продовжує погіршуватися. Зазвичай вони потрапляють до лікувальних установ уже з важкою формою туберкульозу. Легковажність, байдужість, заперечення як прагнення відмови прийняти до відома сам факт захворювання можуть проявитися у будь-якій фазі лікування туберкульозу, бо в результаті застосування сучасних засобів терапії хворі на період лікування добре почувають себе, пред’являючи відносно небагато скарг. Відомо, що у хворих на туберкульоз у передморбідному періоді нерідко зустрічаються неврози, у ході ж захворювання ця невротизація посилюється. Останнє пов’язане з відривом від звичного середовища (оточення), з навантаженням, що виникло з необхідністю пристосування до нового середовища і т. ін. З іншого боку, хронічний характер самої хвороби, тривале лікування з усіма його наслідками означають таке психічне і фізичне навантаження, що оптимізує захисні сили організму та здібності особистості до пристосування ґрунтовним випробуванням. Також слід підкреслити і центральне значення переживань страху й тривог, які можуть виражатися у відкритій або закритій формах, мати різноманітні прояви. Безпосередньо можна спостерігати занепокоєння, побоювання, сумніви і страхи, пов’язані з лікуванням і можливою небезпекою лікування. Наскільки б це не здавалося парадоксальним, хворі з активною формою туберкульозу часто бояться «заразитися» або «знову заразитися». Переживанням страху й тривоги надається особливе значення, оскільки вони базуються на механізмах депресії, частіше за все не знаходять виходу і проявляються в порушеннях поведінки (поведінкових реакцій): у відкритому протесті, недисциплінованості, необґрунтованому виході з лікувального закладу, нездатності відпочивати, часто в побічній реакції окремих медикаментів і непояснених «розладах травлення». Тому хворим на туберкульоз необхідна підвищена увага та турбота. Нахили та враження як предморбідні, так і набуті під час перебігу хвороби, хронічний характер захворювання, вплив різних соціальних факторів можуть формувати різноманітні типи психічної поведінки хворого. Питання поводження з хворими на туберкульоз, проблеми організації всього комплексу лікувальної діяльності в лікарнях, санаторіях або диспансері мають свої особливості. Лікар (медична сестра) супроводжує хворого протягом усього перебігу тривалого хронічного захворювання.

Перший етап лікування хворого на туберкульоз полягає в тому, щоб завоювати його довіру, примусити повірити в можливість лікування, прийняти умови цього лікування, викликати бажання співпрацювати з лікарем, медичною сестрою. Під час лікування найважливіше значення має точне та своєчасне вживання ліків, адже опозиція, яка виникає у випадку нерегулярного прийому або самовільного припинення вживання ліків, спричиняє розвиток стійких штамів мікобактерій або тяжкі рецидиви туберкульозу, більше того, внаслідок цього виліковна хвороба може стати смертельною.

Нелегке завдання допомогти хворому, який бореться з великою кількістю внутрішніх проблем, часто відчуває страх, занепокоєння, пристосовуючись до нового середовища. Парадоксальне ставлення хворого до свого стану і порушення, що виникли внаслідок цього, вимагають посиленої просвітницько-виховної роботи. На сьогодні медичний персонал шляхом індивідуальних занять з хворими робить усе заради того, щоб хворі перебували в туберкульозних лікарнях і санаторіях повний строк, необхідний для лікування, не виписувались раніше через дисциплінарні причини. Ведення хворих залежно від їхньої особистості та обставин по суті означає ретельний індивідуальний підхід, індивідуальні заняття з хворими, що переслідують мету психічного впливу, індивідуальні бесіди, під час яких стають зрозумілими, пояснюються приватні проблеми, які виникли, скарги фізичного і психічного характеру. Складним питанням деонтології є поведінка лікаря біля ліжка хворого з хронічною формою туберкульозу в стадії декомпенсації. Постає питання, чи інформувати родичів та хворого про можливий летальний кінець. Хворого інформувати не бажано, щоб не втрачалась надія. У відповідь на наполегливі запитання пацієнта та родичів краще відповісти, що стан важкий, але вживаються всі можливі заходи для його покращання. Не повинно також виникати проблем у лікарів при наданні допомоги хворим на туберкульоз, що знаходяться в слідчих ізоляторах і в’язницях. При вирішенні цього питання не можна керуватися ідеєю помсти, що несумісна з лікарською місією. Міру покарання злочинця визначає суд, а лікар не може його засуджувати та бути упередженим. Лікувати такого хворого необхідно за всіма правилами. Взаємини між лікарем і людьми похилого віку, хворими на туберкульоз, мають певні особливості. Перш за все це має бути шанобливе ставлення, турбота про їхні побутові умови, з’ясування звичок хворого, уточнення умов проживання в палаті. Неприпустимо вживати такі слова, як «дідусь», «бабуся», звертання на «ти». Ні в якому разі не слід докоряти хворому хронічною формою туберкульозу, не слід говорити йому, що вилікувати його неможливо через характерні зміни в легенях або вік. Неповажне ставлення до оздоровлення людей середнього і похилого віку – типовий прояв безкультурності та відсталості мислення, поганої медичної підготовки. Повідомляючи родичів про смерть хворого, лікар і завідуючий відділенням повинні мати продуманий і обґрунтований медичний висновок. Повідомлення повинно бути гуманним, адже лікар звертається до людей, пригнічених горем. Важливо підкреслити при цьому неминучість фатального кінця і те, що родичам немає в чому собі докоряти, що для хворого робилося все, щоб урятувати його, проте прогресування туберкульозу виявилося вкрай важким. Обов’язково повинна зберігатися послідовність (спадкоємність) у тактиці лікарів, які лікують хворого, і тих, які раніше надавали лікування. Неприпустиме заочне обговорення недоліків чи переваг лікарської компетенції тих чи інших лікарів. Потрібно найтісніше співпрацювати з іншими лікарями при наданні допомоги хворому. Лікар у будь-яку хвилину має бути готовим прийти на допомогу хворому і колезі. Неприпустиме також панібратське поводження досвідчених лікарів з молодими. Перший етап ведення хворого на туберкульоз у лікаря полягає в тому, щоб завоювати його довіру, допомогти повірити в можливість вилікування, прийняти умови певного лікування, викликати бажання співпрацювати з лікарем, медичною сестрою. Все це складає деонтологічні основи ведення хворих на туберкульоз.

Україна передбачає пільги для хворих на туберкульоз:

чинне законодавство України встановлює: оздоровлення хворих на туберкульоз проводиться у спеціалізованих протитуберкульозних санаторіях безоплатно (за рахунок коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів).

особам працездатного віку, в яких уперше виявлено захворювання на туберкульоз або стався його рецидив, листок непрацездатності для проведення безперервного курсу лікування та оздоровлення може видаватися на строк до 10 місяців. За такими особами протягом цього строку зберігається місце роботи.

особи, які хворіють на туберкульоз в активній формі, мають право на першочергове поліпшення житлових умов у порядку, встановленому законодавством.

Члени сім'ї хворого на туберкульоз, які проживають разом з ним в одній квартирі (кімнаті), мають право на безоплатну хіміопрофілактику туберкульозу (за рахунок коштів місцевих бюджетів).

Необхідно пам’ятати, що туберкульоз відноситься до контрольованих, тобто керованим інфекційним захворюванням, й проведення чітких й своєчасних заходів з профілактики туберкульозу дозволяє досягти значного зменшення розповсюдженості цього небезпечного захворювання.

Отже, в Україні триває розгортання епідемій ін’єкційної наркоманії, туберкульозу та ВІЛ/СНІДу, які є взаємопов’язаними. Протидія цим соціально небезпечним хворобам має бути комплексною, ґрунтуватися на сучасних ефективних підходах, а це передбачає певні світоглядні зміни у спрямованості суспільних програм і допомоги. Ті, хто вживають наркотики ін’єкційним шляхом, мають високий ризик інфікуватися гепатитами B і C. Сприяють цьому, зокрема, сформована в Україні колективна культура споживання наркотиків, продаж наркотиків у шприцах тощо. За даними українського бюро Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), носіями гепатитів є 6% дорослого населення. Натомість громадські організації називають цифру 9%. Водночас практики й теоретики доходять висновку, що понад 90% хворих не знають про свій діагноз, а отримати кваліфіковану медичну допомогу можуть не більш як 1%.

Гепатит С є однією з найнебезпечніших інфекційних хвороб в світі поряд з ВІЛ/СНІД, туберкульозом та малярією. Ця хвороба вражає мільйони людей по всій Східній Європі та загалом по Євразії, а також несе в собі великі соціальні, а зрештою і економічні ризики для суспільства. Здоров’я нації є справою національної безпеки, тому всі усвідомлюють, що, з розповсюдженням гепатиту та інших соціально-небезпечних хвороб, витрати на лікування значно зростуть в масштабах країни.

Сьогодні в Україні існує проблема браку статистики щодо гепатиту С. Однак, з початку липня 2009 р. введена реєстрація хронічних форм гепатиту С. Вона допоможе визначити реальну кількість хворих українців, які потребують допомоги і лікування. За оцінками ВООЗ, в Україні на вірус гепатиту С інфіковано близько 1 130 тис. осіб, тобто близько 3% населення. За даними незалежних експертів, хворих може бути від 2,6 до 3,5 млн. осіб, тобто. від 6 до 9%. За даними ВООЗ із 1,13 млн. українських хворих термінового лікування потребує 400 тис. осіб. Лікарі зазначають, що вчасно поставлений діагноз - це шанс на життя. Але рядовому українцеві він не по кишені. Таке лікування коштує приблизно від 10 до 19 тисяч доларів. Плюс близько двохсот умовних одиниць на аналізи щомісяця. Курс лікування від - півроку до півтора.

У нашій державі відповідальність за протидію «соціальним» епідеміям традиційно покладається на Міністерство охорони здоров’я.  Проте медики переважно мають справу з наслідками хвороб, а не вивчають причини розгортання епідемій, які лежать значною мірою у площині розв’язання соціальних – не медичних – проблем держави. МОЗ не має належних  ресурсів і повноважень для вирішення багатьох питань,  які породжують епідемії. Тобто визначальними є сталі уявлення про політичну відповідальність тих чи інших урядових структур.

Вакцинація – це найбільш ефективний та економічно вигідний захід щодо захисту проти інфекційних хвороб, який відомий сучасній медицині. Вакцинація – одне з величезних досягнень в галузі соціального здоров’я в світі.

В усьому світі вакцинація вважається загально прийнятним засобом профілактики, ефективним засобом підвищення рівня громадського здоров’я, ось чому масштаби її мають тенденцію розширюватись.

Мета імунізації:

1) найближча – попередження захворювання у окремих осіб;

2) віддалена – ліквідація захворювання в популяції.

В сучасних умовах за допомогою вакцини можна попередити цілу низку захворювань. Деякі факти про досягнення вакцинації: ліквідована натуральна віспа; ліквідований поліомієліт (Північні та Південна Америка, Європа, Східна Азія, Океанія); кір відноситься до контрольованого захворювання; ефективне зниження захворюваності на правець, дифтерію, кашлюк, краснуху, менінгіти, які викликані Haemophilus influenzae type b и Neisseria meningitidis serogroup C, рак печінки: гепатоцелюлярна карцинома, яка викликається вірусом гепатиту В. За допомогою вакцинації в світі щорічно запобігається більш ніж 3 млн. дитячих смертей і, що є дуже важливим, 750 тис. малюків уникають інвалідного візка.

Саме у вакцинології може бути безліч суперечливих, але цілком об'єднуючих моментів. У пошуках істини доводиться аналізувати величезний за масштабами матеріал не тільки вірусологічного, епідеміологічного, медико-генетичного, імунологічного, а ще й загально-біологічного, екологічного, соціологічного та історичного, етичного й правового характеру. Більш поглиблене знайомлення з усім комплексом проблем, пов’язаних з вакцинопрофілактикою, дозволяє проаналізувати три групи питань:

Першу, найбільшу групу питань, становить сама необхідність всеохоплюючого обов’язкового проведення профілактичних щеплень (створення популяційного імунітету) й відповідність саме такій політиці правам людини й принципам демократичної та правової держави. Друга група питань стосується контролю за якістю вакцинопрепаратів, дотримання прав людини при проведенні біомедичних експериментів за участю людей та гарантії безпеки, в тому числі й спеціальної, при використанні вакцин по відношенню до незвичайно широкого кола осіб. До третьої групи питань відноситься сама практика вакцинопрофілактики й дотримання прав людини при цьому медичному втручанні «на індивідуальному рівні».

При отриманні згоди на медичне втручання громадянину має бути надана в доступній для нього формі інформація про стан його здоров’я, включаючи дані про результати обстеження, наявність захворювання, його діагнозу та прогнозу, а також дані про методи лікування, пов’язаним із цим ризиком, можливих варіантах медичного втручання, їх наслідках й результатах проведеного лікування. З деякою корекцією, певна важлива інформація повинна надаватись громадянину перед щепленням: про існуючі протипокази й можливі, вже відомі фахівцям небезпечні для здоров’я наслідки вакцинації. Без надання цих даних отримана від громадянина згода може бути заперечена, як неінформована.

Таким чином, на індивідуальному рівні вакцинація повинна бути виключно добровільною, медичні працівники повинні перед щепленням надати громадянину всю необхідну для прийняття рішення інформацію. Громадянин має право відмовитись від щеплення з обов’язковим наданням поясненням йому наслідків такого рішення й наступним оформленням відмови у відповідній медичній документації. Цим саме буде реалізоване право громадянина на недоторканість його особи й самостійність в прийнятті значущих для власного здоров’я рішень, включаючи й відповідність за можливі наслідки.

Суперечки між прибічниками та супротивниками обов’язкової загальної вакцинопрофілактики від взаємних непорозумінь повинні спиратись на суворі факти, в зв’язку з чим бажана участь незалежних експертів, особливо з боку контролю за якістю вакцинопрепаратів, їх перевірки на безпеку, дотримання стандартів лабораторних експериментів й порядку проведення біомедичних дослідів.

Нормативно-правове забезпечення проведення щеплень

Згідно до додатку Наказу №48 МОЗ України від 03.02.2006 р. „Про порядок проведення профілактичних щеплень в Україні та контроль якості й обігу медичних імунобіологічних препаратів” календар щеплень в своєму складі має щеплення проти наступних захворювань, які здійснюють відповідно до віку: туберкульоз, гепатит В, дифтерія, коклюш, правець, поліомієліт, гемофільна інфекція, кір, краснуха, епідемічний паротит. В Цьому документі зазначений перелік протипоказів для проведення конкретних щеплень та вказані можливі ускладнення після проведення щеплень.

Згідно до Законів України обов’язковими щепленнями є:

Закон України „Про захист населення від інфекційних хвороб”:

Ст.12 Профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюку, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов'язковими і включаються до календаря щеплень.

Закон України „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”:

Ст.27 Профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на туберкульоз, поліомієліт, дифтерію, кашлюк, правець та кір в Україні є обов'язковими.

Право кожного члена суспільства на отримання інформації:

Цивільний кодекс України:

Ст. 302 1. Фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.

Закон України „Основи законодавства України про охорону здоров'я”:

Ст.6 Кожний громадянин України має право на ... достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;

Ст.39 Лікар зобов'язаний пояснити пацієнтові в доступній формі мету запропонованих лікувальних заходів, ... в тому числі наявності ризику для життя і здоров'я.

Закон України „Про охорону дитинства”:

Ст.6 ...держава вживає заходів щодо забезпечення всіх прошарків суспільства, зокрема батьків і дітей, інформацією щодо охорони здоров'я

Закон України „Про інформацію”:

Ст.5 Основними принципами інформаційних відносин є: гарантованість права на інформацію, відкритість, доступність інформації, повнота і точність інформації;

Ст.9 Всі громадяни України мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав

Ст.29 Доступ до відкритої інформації забезпечується шляхом безпосереднього її надання заінтересованим громадянам

Ст.30 До конфіденційної інформації не можуть бути віднесені відомості ... про медичне обслуговування

Закон України „Про захист населення від інфекційних хвороб”:

Ст.12 Медичні працівники, які проводять профілактичні щеплення, зобов'язані надати об'єктивну інформацію особам, яким проводиться щеплення, або їх законним представникам про ефективність профілактичних щеплень та про можливі післявакцинальні ускладнення.

Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться після надання об'єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Особам віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років профілактичні щеплення проводяться ...після надання об'єктивної інформації…

Закон України „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”:

Ст.4 Громадяни мають право на достовірну і своєчасну інформацію про наявні та можливі фактори ризику для здоров'я та їх ступінь.

Конституція України:

Ст.50 Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Закон України „Про захист прав споживачів”:

Ст.4 1. Споживачі під час придбання або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на: ... 4) необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію

Ст.6 Продавець (виробник, виконавець) зобов'язаний надати інформацію про цю продукцію.

Ст.15 1. Споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги). Інформація про продукцію повинна містити:... 4) відомості про вміст шкідливих для здоров'я речовин, та застереження щодо застосування окремої продукції; 5) позначку про наявність у її складі генетично модифікованих компонентів; Стосовно продукції, яка за певних умов може бути небезпечною для життя, здоров'я споживача, виробник (виконавець, продавець) зобов'язаний довести до відома споживача інформацію про таку продукцію і можливі наслідки її споживання (використання).

Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини (Конвенція про права людини та біомедицину):

Ст.5 ...особі заздалегідь надається відповідна інформація про мету і характер втручання, а також про його наслідки та ризики.

Конвенція про права дитини:

Ст.24 2. Держави-учасниці…вживають заходів щодо…е) забезпечення інформацією всіх прошарків суспільства, зокрема батьків і дітей, щодо здоров'я дітей, гігієни, санітарії середовища перебування дитини і запобігання нещасним випадкам.