Міністерство освіти і науки україни

ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. В.І. ВЕРНАДСЬКОГО

юридичний факультет

кафедра історії та теорії держави і права

1. Завдання

ДЛЯ ПРОВЕДЕННЯ СЕМІНАРІВ

з дисципліни

Вища освіта україни і болонський процес

Для студентів-магістрів денної/заочної форми навчання

з спеціальності 8.03040101 „правознавство”

на базі освітньо–кваліфікаційного рівня „бакалавр, спеціаліст”

Укладач: д.і.н.,

професор Змерзлий Б. В.

Розглянуті і рекомендовані

на засіданні кафедри історії та теорії держави і права

від «18» червня 2013 р. (протокол № 12)

1. Сімферополь

СЕМІНАР – заняття викладача з постійною по складу групою студентів. Призначення його багатоманітне - він допомагає студенту систематизувати, заглиблювати і закріплювати знання, здобуті їм самостійно; націлює на майбутню нову роботу, полегшує її організацію.

Готуючись до семінару і беручи участь в ньому, студент вчиться обґрунтовувати і формулювати свої думки, придбаває навики публічних виступів, ведення дискусій, визначає свою наукову і ідейну позиції, вчиться їх відстоювати. Нарешті, підготовка до семінару і робота в ньому розвиває у студента відчуття самоконтролю, відповідальності за свою роботу, укріплює упевненість в знаннях, твердість в переконаннях.

Семінар - це колективна форма роботи. Цілі семінару можуть бути досягнуті лише зусиллями всіх його учасників, оскільки в семінарі вивчаються складні питання і об'єм їх великий.

Все це повною мірою відноситься і до семінарських занять по курсу політології. Їх головна мета - в колективному обговоренні серед товаришів під керівництвом викладача, допомогти студентам засвоїти найскладніші і важливіші питання курсу, поглиблений вивчити їх, виробивши вміння самостійно вивчати політичну теорію держав, формувати політичний світогляд, виробляти уміння орієнтуватися в основних сучасних політологічних школах, концепціях і напрямах. Ефективність семінару прямо залежить від всієї попередньої роботи студента, його добросовісної підготовки до заняття.

Студенту наперед пропонується тема і план семінару, література, освітлюючи тему. Як правило, тема семінару - це одна з найважливіших або найважчих для вивчення в курсі політології. План заняття формулює і деталізує основні питання, які підлягають вивченню.

Приступаючи до підготовки семінару, студенту слід, перш за все, проглянути свій конспект лекцій з курсу і прочитати відповідний розділ підручника, щоб відновити в пам'яті весь матеріал, знайомий йому по даній темі. Потім, вивчаючи окремо кожне з питань плану, використовувати рекомендовані джерела і літературу.

Першоджерелами – є закони і інші нормативні акти, де вперше безпосередньо закріплюються відомості про явища політичного і державно-правового життя, що цікавлять нас.

Як першоджерела пропонуються як діючі закони і нормативні акти, так і пам'ятники права, тобто ті норми, які втратили свою силу, але містять цінні відомості про політичний, суспільний і державно-правовий устрій, що існував в різні періоди історії держави і права.

Література, рекомендована до семінару, дає уявлення про стан наукової розробленості теми і її окремих положень.

Вельми корисно для кращого розуміння джерел, що вивчаються, робити виписки з них, а так само записувати власні думки, що з'явилися при читанні цих джерел.

Всі одержані при підготовці до семінару зведення необхідно проаналізувати на основі філософського методу, загальнолюдських норм моральності.

Якщо підготовка до семінару велася правильно, сумлінно, студент, в результаті вивчення всіх рекомендованих матеріалів, повинен скласти ясне, аргументоване уявлення про питання семінару, про тлумачення цих питань, що є в літературі. Дуже важливо визначити свою власну точку зору на вивчену тему. Оволодівши матеріалом майбутнього семінару, слід подумати над планом виступу на семінарі по кожному з питань.

Виступаючи на семінарі, студент повинен чітко характеризувати обговорюване питання теми, прагнучи до стислості викладу. При цьому можна звертатися до свого конспекту, але не зачитувати його замість усного виступу.

У ряді випадків викладач, погодившись з важливістю і складністю окремих розділів курсу історії вчень про державу і право (у міру придбання студентами досвіду роботи в семінарі), може доручити одному або декільком студентам виступ на семінарі з рефератом (доповіддю), тема якого доповнить і розвине тему семінару. Назва реферату указується в плані семінару. Реферат повинен бути коротким і його виклад не повинен займати більше 10 хвилин. Методичні вказівки і літературу до реферату студент-доповідач одержує у керівника семінару.

Учасники семінару повинні уважно слухати виступи своїх товаришів, відзначати спірні або помилкові вислови, ставити питання, вносити поправки, представляти заперечення.

Семінар завершується завершальним словом викладача, студенти при цьому вносять в свої записи, зроблені на лекціях і при підготовці до семінару, відповідні доповнення і уточнення.

Плани семінарських занять із курсу

ВИЩА ОСВІТА УКРАЇНИ І БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС

СЕМІНАР №1

Тема: «Сучасні принципи побудови та завдання систем освіти у зарубіжних країнах. Європейська освітня інтеграція»

1.Дайте оцінку системним процесам закордонної вищої освіти на сучасному етапі.

2. Охарактеризуйте тенденцію до продовження обов’язкової освіти після школи.

3. У чому сутність ступеневої вищої освіти?

4. Висвітліть історичні витоки ступеневої освіти.

5. Дайте оцінку тенденціям до урізноманітнення закладів вищої освіти.

6. Визначте головні якісні зміни у вимогах та умовах праці викладачів закордонної вищої школи.

7. У чому виявлялися нові тенденції в управлінні вищою освітою та її фінансуванні в країнах Європи та Америки?

8. Охарактеризуйте нові тенденції у взаємодії вищих навчальних закладів і промисловців.

9.Дайте оцінку процесам удосконалення систем кваліфікаційного забезпечення вищої школи.

10. Як ви ставитися до проблем розширення навчання закордоном і втрати молодих науковців вищими навчальними закладами Європи.

11. У чому європейська система вищої освіти поступається американській.

12. Обґрунтуйте чинники, які спричинили необхідність європейської інтеграції вищої освіти.

13. Дайте характеристику американської ринкової системи вищої освіти.

14. Визначить напрями головних трансформацій у розвитку національних систем вищої освіти європейських держав (держав інших регіонів світу).

Науково-методичні викладки до семінару №1.

ЄС нині є найбільшим у світі економічно-політичним об’єднанням. Рух до підвищення конкурентноспроможності Європи через подальше розширення її простору з прийняттям нових членів до ЄС не припиниться. Реальні зміни, які відбуваються на теренах Європи та світу, зумовлені процесом глобалізації, становленням інформаційного суспільства, посиленням міграційних процесів, мобільності ринку праці, міжкультурних обмінів, а головне – об’єктивно сформованою потребою навчитися «жити разом», зберігаючи власну етнічну, культурну, релігійну та іншу самобутність і різноманітність і, водночас, розуміючи та поважаючи одне одного.

Останнім часом зусилля наукової та освітянської громадськості й урядів країн Європи спрямовані на істотне підвищення конкурентоспроможності європейської вищої освіти та науки у світовому вимірі, а також на підвищення ролі цієї системи в соціальних перетвореннях. Адже важливість освіти й освітньої співпраці в розвитку та зміцненні стійких, мирних і демократичних суспільств універсальна і вважається першочерговою.

Кінець ХХ ст. і початок 3-го тисячоліття за масштабами трансформаційних змін називають переломним тому, що нині настає нова ера в історії людства – інформаційне суспільство (це не лише виробництво засноване на комп’ютерних технологіях, а процес утворення та поширення знань та інформації, які перетворюються на головні продуктивні сили суспільства.

В епоху інформаційного суспільства характерними тенденціями в розвитку закордонної вищої освіти є : продовження обов’язкової освіти після школи; диверсифікація структура вищої освіти; побудова суспільства, яке безперервно навчатиметься (система безперервної освіти); урізноманітнення вищих навчальних закладів; удосконалення та розширення «короткої та професіональної» вищої освіти; розширення завдань вищих навчальних закладів; створення та розвиток нових університетів та інших вищих навчальних закладів на території з нижчим освітнім рівнем населення; якісні зміни у вимогах та умовах праці викладачів вищої школи; нові тенденції в управлінні вищою освітою та її фінансуванні; нові тенденції у взаємодії вищих навчальних закладів і промисловців; підвищення якості освіти; вдосконалення систем кваліфікаційного забезпечення; розширення навчання закордоном; зростання конкуренції на світовому ринку освітніх послуг; проблема втрати молодих науковців; євроінтеграція вищої освіти, яка має на меті створення єдиного європейського освітянського та дослідницького простору (Болонський процес) та ін.

Інтелектуальний розвиток у Європі йшов від класичної античності через Ренесанс та епоху Просвітництва до модернізму та постмодернізму, що й відобразилося на формуванні сучасних науки, освіти та культури. Європейська культура нині поширилися у всьому світі. Протягом 400 років європейські держави експортували до своїх колоній свої мови, філософію, здобутки літератури та мистецтва. Саме Європа заклала фундаментальні основи наукових знань, які розповсюдились по всьому світі, систематизувала наукову думку, сформулювала загальні напрямки подальшого розвитку літературної мови й устрою суспільства та протягом тривалого часу істотно впливала на розвиток інших культур. Європа приносила в ці культури свої класичні принципи освіти, класичну музику та живопис, свій стиль, традиції та звичаї. Вона дала світу ідею Гумбальдтського університету – вищого навчального закладу для здобуття академічної освіти, в якому навчальний процес і дослідницька робота зливаються воєдино та спрямовані на створення суспільства високоосвічених людей.

Академічні звання в західноєвропейських університетах почали вводитися в практику з XII – XIII ст. Уперше звання «бакалавра» було введено на богословському факультеті Паризького університету папою Григорієм ІХ (1227 – 1241 рр.) для відзначення тих студентів, які витримали відповідний іспит і блискуче захистили диспут, унаслідок чого отримали право носити червону камилавку. З часом це звання поширилося на інші факультети та розповсюдилось у всій Західній Європі. Згодом, із ХV ст. поняття «бакалавр» стало повсюди означати перший ступінь, який здобувають після закінчення курсу основ наук на богословському, юридичному, медичному та інших факультетах. І в цьому значенні бакалаврат зберігся донині. У середньовічних університетах – бакалавр, який отримував дозвіл на читання лекцій звався «ліценціатом». Нині «ліценціат» – це науковий ступень, прийнятий у багатьох системах вищої освіти. Ступінь «магістра» отримувала особа, яка після закінчення університетського курсу складала усний іспит у відповідній галузі знань і публічно захищала схвалену факультетом дисертацію. Особа, яка витримала магістерський іспит, але не захистила дисертації, називалася магістрантом. За особливі здобутки магістерської дисертації факультет міг клопотати про присвоєння звання «доктор».

Термін «доктор» уперше почав застосовуватись у 1130 р. у Болонському університеті як науковий ступень для вчених. Спочатку ступені доктора та магістра були рівнозначними. З кінця XVIII ст. більшість європейських університетів сприйняли докторство як вищий ступінь.

Інтеграція Європи та спільні плани щодо розвитку науки та освіти передусім стали її відповіддю на наміри США зміцнити своє науково-технологічне лідерство за рахунок решти світу. Європа поступово почала втрачати позиції лідера в наявності висококваліфікованих кадрів. Нині США значно випереджають європейські країни за низкою показників, які стосуються систем освіти.

ЄС надалі не бажає бути «інтелектуальним донором» США і сподівається об’єднати та розвинути власний науково-освітній комплекс. Його керівництво наприкінці ХХ ст. дійшло висновку – час поширити політичне й економічне об’єднання на всю сферу освіти та науки.

Перед європейським освітянським простором постали такі головні проблеми: а) значне підвищення конкурентоспроможності європейської вищої освіти й освітніх послуг університетів та інших вищих навчальних закладів; б) поглиблення науково-навчальної співпраці та координації, подальше підвищення мобільності студентів, викладачів, дослідників, адміністративного персоналу європейських університетів та інших вищих навчальних закладів; в) зростання якості європейської вищої совіти та здатності випускників європейських університетів та інших закладів європейського та квазівідкритого глобального ринків праці.

За останнє десятиліття ХХ ст. національні системи вищої освіти європейських країн фактично були підготовлені не лише до сприйняття положень Болонської декларації, алей до практичного їхнього застосування. Такі трансформації характерні і для систем вищої освіти країн інших регіонів світу.

СЕМІНАР №2

Тема: «Болонський процес як засіб інтеграції та демократизації вищої освіти країн Європи»

1. Розкрийте зміст поняття «Болонський процес».

2. Дайте оцінку етапним заходам передісторії Болонського процесу.

3. Охарактеризуйте зміст головних етапів власне Болонського процесу.

4. Які країни приєдналися до Болонського процесу?

5. Коли Україна приєдналася до Болонського процесу?

6. Назвіть головні вимоги Болонської декларації до європейських країн у системі вищої освіти.

7. Якими документами забезпечується прозорість і відкритість систем вищої освіти у країнах-учасницях Болонського процесу?

8. Розкрийте головні положення Бергенської конференції міністрів вищої освіти європейських країн. Коли її було підписано.

9. Спробуйте систематизувати головні напрями дій у контексті Болонського процесу.

10. У чому необхідність введення двоступеневої системи навчання та прийняття системи зрозумілих і порівнюваних наукових ступенів.

11. Яку роль має відігравати Європейська кредитно-трансферна система й акумулююча системи (ЕСТS) у створенні єдиного освітянського простору?

12. Що лежить в основі порівняння результатів навчання студентів у вищих навчальних закладах європейських країн?

13. Визначте умови забезпечення мобільності студентів у європейських країнах.

14. Чому контроль за якістю освіти є головним стрижнем у створенні єдиного освітянського простору Європи?

15. У чому зміст і завдання процесу узгодження навчальних структур і кваліфікацій?

16. Розкрийте зміст поняття «навчання впродовж всього життя».

17. Яким чином буде проходити розвиток європейського виміру у вищій освіті?

18. У чому полягає процес підвищення мобільності студентів і викладачів в умовах єдиного освітянського простору?

19. Чому нагальним постало питання щодо підвищення привабливості європейського простору вищої освіти.

20. Які завдання стоять перед національними спілками студентів Європи у створенні єдиного європейського освітянського простору?

21. Яке значення діяльності Європейської комісії, інших міжнародних європейських структур у створенні єдиного освітянського простору в Європі?

22. Визначте роль університетів, інших закладів вищої освіти, студентства у створенні єдиного європейського освітянського простору.

Науково-методичні викладки до семінару №2.

Процес об’єднання Європи та його поширення на Схід супроводжується формуванням спільного освітянського та наукового простору. Цей процес дістав назву Болонського від університету від назви університету в італійському місті Болонья (Італія), де було започатковано цю ініціативу. Болонська декларація 1999 р. та інші документи Болонського процесу започаткували серії реформ, необхідних для гармонізації архітектури системи європейської вищої освіти, збільшення сумісності, порівнянності та конкурентоспроможності європейської вищої освіти, а також підвищення її привабливості як для громадян країн Європи, так і для громадян і дослідників інших країн.

Головна мета цього процесу – консолідація зусиль наукової та освітянської громадськості й урядів країн Європи не лише для істотного підвищення конкурентоспроможності європейської системи науки та вищої освіти у світовому вимірі, а також для підвищення її ролі в суспільних демократичних перетвореннях.

Історичний екскурс доводить, що Болонський процес не виник раптово. Процес зближення системи вищої освіти розпочався з 1950-х – початку 1960-х рр. У кінці 1992 р. було прийнято рішення про розробку спільної конвенції під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО, метою якої було визнання кваліфікацій, навчальних курсів, дипломів і ступенів вищої освіти. Ця конвенція була підписана в 1997 р. в Лісабоні. У 1998 р. у Парижі, міністрами освіти Франції, Німеччини, Італії та Великобританії було прийнято спільну декларацію «Про гармонізацію архітектури системи вищої освіти в Європі», яка отримала назву «Сорбонської». Болонському процесу передувала діяльність Європейської комісії, Ради Європи та ЮНЕСКО, низки європейських університетів, а також європейської мережі інформаційних центрів.

Підписання у 1999 р. Болонської декларації «Про європейський просторі вищої освіти» – це ще один доказ того, що зміни в освіті не раптове відкриття, а швидше – результат поступового усвідомлення взаємодії процесів європейської економічної та політичної інтеграції, результат розвитку ідей та інновацій у галузі освіти, які передували Болонський декларації та стали її основою. У Болонській декларації знайшли свою конкретизацію основні напрями зусиль європейських університетів із урахуванням досвіду та відповідно до цивілізаційного процесу початку ХХІ ст.

Болонські реформи – це процес прискорення гармонізації національних освітніх систем і їх поступової цілеспрямованої конвергенції. Зближення систем вищої освіти європейських країн не означає їх стандартизацію й уніфікацію. Йдеться про «впорядковану» різноманітність.

Визначеними механізмами для досягнення мети є:

• прийняття системи зрозумілих і порівнюваних наукових ступенів;

• прийняття системи освіти, яка початково базується на двох циклах навчання (бакалавр – магістр);

• застосування системи кредитів (ECTS);

• спрощення процедури визнання кваліфікацій, що сприятиме працевлаштуванню випускників і студентів на європейському ринку праці (використовування додатку до диплома – Diploma Supplement);

• розвиток європейського співробітництва щодо контролю за якістю освіти;

• навчання протягом усього життя;

• створення умов для мобільності на європейському ринку праці й освітніх послуг;

• розвиток привабливості європейського простору вищої освіти, перетворення Європи на найбільш конкурентоспроможний і розвинутий освітній простір у світі. Вважається, що введення загальноєвропейської системи гарантії якості освіти, кредитної системи накопичення, легкодоступних кваліфікацій тощо сприятиме підвищенню інтересу до вищої освіти європейських та інших громадян;

• установлення тісніших зв’язків між європейським простором вищої освіти та європейським простором досліджень;

• головний обов’язок університетів та урядів країн Європи – вжити всіх необхідних заходів для забезпечення студентів відповідними до загальних вимог кваліфікаціями.

Сприяння «європеїзації» та «інтернаціоналізації» національних систем вищої освіти, формування справжнього «спільного освітянського простору» буде реалізовуватися передусім шляхом модернізації навчальних планів, міжінституційної співпраці, розвитку схем мобільності, спільних програм навчання, практичної підготовки та впровадження наукових досліджень, прийняття системи легкозрозумілих і співмірних ступенів, зокрема через упровадження Додатка до диплома для забезпечення можливості працевлаштування європейських громадян і підвищення міжнародної привабливості європейської системи вищої освіти.

Одним із важливих положень Болонського процесу є орієнтація вищих навчальних закладів на кінцевий результат: знання й уміння випускників мають знаходити як теоретичне, так і практичне застосування задля користі всієї Європи. Усі академічні ступені та інші кваліфікації мають користуватися попитом на європейському ринку праці, а професійне визнання кваліфікацій необхідно спростити. Уніфікація визнання кваліфікацій сприятиме використання Додатка до диплома, рекомендованого ЮНЕСКО.

Необхідність збільшення конкурентоспроможності має відповідати меті поліпшення соціальних характеристик загальноєвропейського простору вищої освіти. Це передбачає зміцнення соціальних зв’язків і зменшення нерівності за статевими ознаками як на національному, так і загальнопільному добробуту та суспільної відповідальності. Також підкреслюється необхідність переваги в міжнародному академічному співробітництві та програм обміну академічними цінностями. Болонський процес географічно не обмежений кордонами Європейського Союзу, його учасниками можуть стати країни-члени Європейської культурної конвенції, які доведуть свою готовність дотримуватися мети та принципів Болонського процесу у своїй системі вищої освіти. Європа підтвердила готовність до подальшої розробки освітніх програм для студентів із країн третього світу. Управління транснаціональним обміном у галузі вищої освіти має ґрунтуватися на академічні якості й академічних цінностях.

СЕМІНАР №3

Тема: «Європейська кредитно-трансферна й акумулююча система організації навчального процесу (ЕСТS)

1. Розкрийте зміст поняття «Європейська кредитно-трансферна й акумулююча система (ЕСТS);

2. З’ясуйте причини та мотивації виникнення ЕСТS.

3. Становіть суттєві ознаки дидактичного кредиту.

4. Встановіть суттєві ознаки дидактичного модуля.

5. Визначте головні засади навчальної взаємодії дидактичних понять кредиту та модуля.

6. Порівняйте різні підходи до визначення кредиту США та європейських країнах.

7. Поясніть, що таке «система залікових одиниць».

8. Які найпоширеніші системи залікових одиниць Ви знаєте?

9. Коли відбувалася апробація системи ЕСТS і що вона засвідчила?

10. Розкрийте суть поняття «освітні кваліфікації».

11. Поясніть, що таке «кредити ЕСТS».

12. Обґрунтуйте, чому використання кредиту максимально індивідуалізує та демократизує навчальний процес.

13. Поясніть, чому кредитно-модульна система більш пристосована для принципів освіти протягом усього життя.

14. Визначте загальні умови використання ЕСТS.

15. У чому сутність двоступеневої вищої освіти? Визначте тривалість навчання на кожному циклі.

16. Скількома кредитами вимірюється навчальне навантаження студентів денної форми навчання за один академічний рік?

17. Скільки приблизно кредитів потребує один навчальний предмет?

18. Скільки кредитів потребує кваліфікаційна ступінь «бакалавр», що є кваліфікацією вищої освіти?

19. На які компоненти навчальної програми поширюються кредити?

20. Який зв'язок можна встановити між кредитом і контролем знань?

21. Дайте характеристику Європейської системи «полегшеної шкали оцінювання» знань і поясніть мотивацію її виникнення».

22. Проаналізуйте критерії оцінювання знань студентів за шкалою ЕСТS.

23. Які основні документи потрібні для вступу до ЕСТS?

24. Дайте характеристику координатора ЕСТS.

25. Для чого потрібно укладання контракту (договору) студента з вищим навчальним закладом.

26. Охарактеризуйте головні функції Додатку до диплома. На які частини він розподіляється? Що в них має бути відображено?

27. Визначте умови забезпечення мобільності студентів у європейських країнах.

Науково-методичні викладки до семінару №3.

Запровадження Європейської кредитно-трансферної та акумулюючої системи (European Community Course Credit, Transfer System – ЕСТS) розглядається у Болонських домовленостях як обов’язкова передумова для входження до європейського освітнього простору.

ЕСТS – це система, в основу якої покладено систематизований спосіб описання освітньої програми шляхом визначення кредитів (балів) її компонентам. Вона визначає навчальне навантаження студентів, необхідне для виконання завдань навчальної програми, створеної на основі визначення погоджених результатів навчання та необхідного рівня знань, які необхідно отримати. Опис кредитів у системах вищої освіти може базуватися на різних параметрах, таких, як обсяг роботи, результати навчання та контактні години. Використання ЕСТS є добровільним і базується на взаємній довірі та переконанні щодо якості навчальної роботи освітніх закладів-партнерів.

ЕСТS надає нові можливості тим, хто навчається. Зокрема, студенти можуть:

• переходити від вивчення однієї галузі знань до іншої всередині одного вищого навчального закладу;

• вивчати дисципліни інших вищих навчальних закладів у своїй країні або за кордоном;

• накопичувати кредити за попереднє навчання або навички (APL – акредитація попереднього навчання), отримані як традиційним, так і нетрадиційним шляхом, через навчання на робочому місці (APE – акредитація попереднього навчання методом експерименту);

• використовувати академічні кредити як кошти отримання звільнення від іспитів (тестування) в закордонних і вітчизняних професійних освітніх агентствах, і навпаки;

• поєднувати навчання повного академічного дня з вечірнім навчанням;

• продовжувати навчання після перерви.

Система ECTS допомагає вищим навчальним закладам забезпечити прозорість навчальних планів, у яких відображена детальна інформація щодо змісту навчального процесу під час здобуття ступеня; надає допомогу у вирішенні питань академічного визнання кваліфікацій завдяки попередньому узгодженню змісту програми навчання між студентом, його рідним університетом і приймаючим університетом; чіткіше відображає структуру курсів навчального плану, навчальне навантаження студента й результати навчання; зберегти власну автономію та відповідальність за всі рішення щодо результатів навчань студентів.

Система кредитів у сфері вищої освіти є основою для складання кошторису державного фінансування. Навантаження кафедр, викладачів і студентів визначаються кредит-годинами, ґрунтуючись на якому вирішується питання про перехід студента на наступний курс. Оплата за навчання провадиться також на основі кредиту. Вона регулює різнобічну діяльність університету: програму навчання, навчальний план, розклад занять, оцінювання знань студентів, присудження ступенів, визначення оплати за навчання, тощо. Ця система дозволяє ретельно оцінити діяльність викладача та студента, регулює навантаження викладачів та студентів. Вона забезпечує свободу навчання, що відповідає ринковим економічним відносинам.

Система ECTS базується на 3-х головних елементах: інформації (про навчальні програми та досягнення студентів), взаємній згоді (між освітнім закладом і студентом) та оцінюванні ECTS (щоб вказувати обсяг роботи виконаної студентом). Ці елементи впроваджуються в дію за допомогою 3-х ключових документів: інформаційного пакета, анкети: (заяви) та переліку оцінок дисциплін. Серед головних вимог до застосування норм і механізмів ECTS є призначення координатора ECTS від навчального закладу; призначення координаторів ECTS з працівників кафедр (факультетів) за дисциплінами на всіх факультетах, які мають намір користуватися ECTS.

Слід розрізняти відмінність між призначенням кредитів для розділів курсу та присвоєнням кредитів студентам. Кредити ECTS призначаються для розділів курсу, але присвоюються лише студентам, які успішно завершили курс, задовольняючи всі необхідні вимоги щодо оцінювання. Інакше кажучи, студенти не отримують кредитів ECTS просто за відвідування занять чи проведення курсу за кордоном – вони мають задовольнити всі вимоги щодо оцінювання, визначені в закордонному закладі, щоб продемонструвати, що вони виконали заявлені навчальні завдання для певного розділу курсу. Процедура оцінювання може проводиться в різних формах: письмові чи усні екзамени, як презентації на семінарах, інформацію про які слід подати в інформаційному пакеті.

Важливою складовою ECTS э Додаток до диплома, розроблений Європейською комісією, Радою Європи та ЮНЕСКО для того, щоб установити міжнародне пересування та спростити академічне та професійне визнання кваліфікацій. Цей додатковий документ, який додають до диплома про вищу освіту, являє собою стандартній опис сутності, рівня, контексту, змісту та статусу знань, здобутих і успішно засвоєних випускником. Додаток до диплома забезпечує взаємозалік і керування академічними та професійними визнаннями кваліфікацій (дипломи, рівні, сертифікати тощо). Знак Додаток до диплома присуджують вищому навчальному закладу, який видає Додаток до диплома всім випускникам бакалаврського та магістерського рівнів. Нині визначилися два типи міжнародного визнання дипломів і кваліфікацій, які вимагають двох типів оцінювання документів: 1) академічне визнання, яке стосується рішень про визнання, що дозволяють особі приступити або продовжити курс навчання або надають право використати національне звання або ступінь приймаючої країни на основі знань або ступеня, отриманого в рідній країні; 2) професійне визнання стосується методологій і процедур оцінювання документів з метою працевлаштування.

Академічне та професійне визнання мають різні цілі й можуть потребувати різних підходів і механізмів. Однак, їх об’єднує методологія оцінювання освітнього компонента документа або кваліфікації.

Системі оцінювання знань належить важлива роль у забезпеченні високої якості освіти та формуванні конкурентоспроможних фахівців. Європейську систему «полегшеної шкали оцінювання» (шкалу оцінювання ECTS) сформовано для того, щоб передача оцінок була могла ефективно проводитися за допомогою полегшеного оцінювання, зрозумілого у всій Європі. Національна шкала оцінок перекладається на семиступінчату модель, за допомогою якої оцінки, отримані в різних країнах, можуть бути співвіднесені між собою. При цьому принципи перезарахування виробляються та затверджуються на рівні відповідних факультетів. Тобто шкала оцінювання ECTS розроблена для того, щоб допомогти навчальним закладам перенести оцінки, виставлені місцевим закладам. Вона надає додаткову інформацію щодо роботи студентів, а не замінює загальні оцінки.

ECTS акумулює в собі переваги для вищого навчального закладу: сприяє розвитку автономізації та відповідальності; відкриває нові можливості для співпраці; сприяє розвитку комунікативних зв’язків між вищими навчальними закладами; стимулює підвищення якості навчального процесу та організаційно-адміністративної діяльності; підвищує якість студентської мобільності, поліпшує зміст навчальних програм, а також якість навчального процесу та його результати. Для професорсько-викладацького складу ECTS розширює вибір для навчання за кордоном; дозволяє самим сформувати програму навчання; забезпечує сертифікацію процесу навчання в іноземному навчальному закладі; гарантує академічне визнання.

Не можна не відзначити й деякі недоліки у застосуванні ECTS. Передусім вона може призвести до фрагментації знань, сегментації процесу навчання, зменшення значимості наукових досліджень у процесі навчання тощо.

СЕМІНАР №4

Тема: «Історія ступеневої системи вищої освіти в Україні»

1. Висвітліть історичні традиції запровадження ступеневої освіти в Україні за часів Київської Русі.

2. Які науки викладались у Київській «високій школі» за часів Ярослава Мудрого?

3. Визначте внесок Києво-Печерського монастиря у справу розвитку освіти у період Давньоруської держави.

4. Які підстави дають вітчизняним та зарубіжним джерелам, які дійшли до нас із часів Київської Русі, називати княжі вищі школи університетами.

5. Охарактеризуйте практику ступеневої освіти підготовку фахівців в Острозькій академії та інших вищих школах України в XVI – XVII ст.

6. Хто з видатних особистостей XVI – XVII ст. – українців та іноземців – застосував свій науковий та педагогічний досвід, винесений ними з відомих європейських університетів, у стінах Острозької академії?

7. Хто з видатних особистостей XVI – XVII ст. отримав освіту в Острозькі академії?

8. Визначте внесок у розвиток вітчизняної освіти українських православних церковних братств. Які братські школи Ви можете назвати.

9. Які підстави дають нам право стверджувати, що Києво-Могилянська академія стала першим багатоступеневим східним університетом європейського типу?

10. Хто з видатних особистостей XVI – XVII ст. здобув освіту в стінах Києво-Могилянської академії?

11. Дайте характеристику діяльності інших Академій вищої школи в Україні в кінці XVI – XVII ст.

12. Які трансформації зазнала освітня справа в Україні у зв’язку з приєднанням до Російської імперії (друга половина XVIIІ – на початку ХХ ст.)?.

13. Що свідчило про активний розвиток освітньої справи в Україні в ХІХ – на початку ХХ ст.?

14. Які освітньо-кваліфікаційні рівні та наукові звання закріпились у вищих навчальних закладах України в ХІХ – на початку ХХ ст.?

15. Як відбувався процес створення національної вищої школи в УРСР?

16. Які освітньо-кваліфікаційні рівні та наукові звання закріпились у вищих навчальних закладах України за радянських часів?

17. Як проходить процес відродження ступеневої підготовки фахівців у вищій школі в незалежній Україні?

Науково-методичні викладки до семінару №4.

Історія освіти в Україні тісно пов’язана з історією українського народу. Ступенева система освіти в Україні з часів середньовіччя. На межі XVI – XVII ст. в Україні було розпочато створення вищих навчальних закладів – Острозький культурно-освітній центр (1576 р.), Львівська (1585 р.), та Київська (1615 р.) братські школи, Києво-Могилянська академія (1632 р.), Академія вищої школи в Турові (1572 р.), Володимирі-Волинському (1577 р.), Слуцьку (1580 р.), Львові (1586 р.), Львівський університет (1661 р.) та ін. Після закінчення навчання студентам надавалися наукові ступені бакалавра, ліценціата, магістра та доктора. На кінець XVIII ст. Україна мала розвинену власну багатоступеневу освітню систему.

В Україні та Росії для здобуття ступеня доктора достатньо було попередньо отримати ступінь магістра, за виключенням медичного факультету, де вимагали докторську дисертацію з публічним захистом нової наукової проблеми, представленої та розробленої в ній.

З кінця XVIII ст. на переважній більшості етнічних українських земель здійснюється перехід до загальнодержавної системи народної освіти Російської імперії, активна розбудова якої протягом ХІХ ст. відчутно позначилася і на розвитку освітньої справи в Україні. Так, у ХІХ ст. в Україні виникає ціла низка середніх навчальних закладів, університетів і спеціалізованих вищих навчальних закладів, формуються наукові школи. Усього в Україні до 1917 р. діяло 27 вищих навчальних закладів, у яких навчалося понад 35 тис. студентів. Центрами наукової думки, підготовки вчених, учителів для середніх шкіл, лікарів, юристів та інших фахівців стали Харківський, Київський і Новоросійський (м. Одеса) університети, Ніжинський історико-філологічний інститут.

На західноукраїнських землях до 1918 р. існувало чотири вищих навчальних заклади: університети у Львові та Чернівцях (1875 р.), Політехнічний інститут (1844 р.) і Академія ветеринарної медицини (1897 р.) у Львові. Структура атестації науково-педагогічних кадрів в Російській імперії до 80-х років ХІХ ст. виглядала так:

• «кандидат» – перший учений ступінь, який отримували студенти, які закінчили повний курс університету з відмінними показниками та подавали письмовий твір;

• «магістр наук» – другий учений ступінь, для отримання якого особи із ступенем «кандидат», мали скласти іспит та публічно захистити магістерську дисертацію;

• «доктор наук» – третій учений ступінь, для здобуття якого необхідно було мати вчений ступінь «магістр наук» та публічно захистити докторську дисертацію.

В Україні та Росії ступінь «бакалавр» проіснував до 1869 р. Із затвердженням у 1884 р. останнього Університетського статуту було скасовано вчений ступінь «кандидат».

Події 1917 р. змінили не лише соціальний лад, але й поставили на порядок денний питання про створення нової національної школи з новими педагогічними кадрами. Фактично становлення системи української вищої освіти продовжувалося до початку 1939 р. Напередодні Другої світової війни в УРСР налічувалося 129 вищих навчальних закладів, склалася вітчизняна університетська система, до складу якої входило 6 класичних університетів – Київський, Харківський, Львівський, Одеський, Дніпропетровський і Чернівецький.

У середині 1980-х років в УРСР функціонувало 146 вищих навчальних закладів, у тому числі 9 класичних університетів, 50 технічних вищих навчальних закладів, 17 сільськогосподарських вищих навчальних закладів, 10 вищих навчальних закладів економіки і права, 30 педінститутів, 15 вищих навчальних закладів охорони здоров’я, 3 вищі

навчальні заклади фізкультури і спорту, 12 – культури та мистецтва. Мережу вищих навчальних закладів доповнювали 25 філій, 7 спеціалізованих факультетів і відділень та 12 загально-технічних факультетів. Головними центрами вищої освіти в Україні залишилися Харків, Київ, Одеса та Львів.

Рівень підготовки висококваліфікованих кадрів значною мірою залежав від якісного та кількісного складу науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів. Відомі вчені, які викладали у вищих навчальних закладах, сприяли активізації наукової праці студентів. Їх фундаментальні наукові дослідження стали цивілізаційним надбанням всієї світової людності.

Розвиткові наукових досліджень сприяло введення нової системи наукових ступенів та учених звань і порядку їх присвоєння. Так, у жовтні 1918 р. було ліквідовано всі вчені ступені та звання, що існували в Російській імперії. Лише в січні 1934 р. Радою Народних Комісарів СРСР було прийнято Постанову «Про вчені ступені та звання», якою затверджувалися наукові ступені: «кандидат наук» і «доктор наук». У радянські часи надовго закріпились освітньо-кваліфікаційні рівні: «молодший спеціаліст» (на базі технікуму, училища» та «спеціаліст» (на базі вищих навчальних закладів), а також наукові звання професора та доцента та наукові ступені доктора і кандидата.

Неодноразово було доведено, що радянський вчений ступень «кандидат наук» за своїми основними кваліфікаційними вимогами не лише не поступається, але й, зазвичай, перевершує докторські ступені більшості західних країн, зокрема американський ступінь Doctor of Philosophy (PhD). Щодо прийнятого за радянських часів ученого ступеня «доктор наук», то, безсумнівно, за своїм призначенням – це найвища за міжнародними стандартами наукова кваліфікація, яка може розглядатися на національному рівні як характеристика наукових досягнень ученого в певній науковій галузі. У контексті Болонський домовленостей ця кваліфікація могла б розцінюватися як головна умова для отримання звання «професор» або «габілітований професор».

Із 1992 р. в незалежній Україні відроджена ступенева система підготовки фахівців. В Україні існують такі освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр (аналогічні рівні підготовки фахівців мають університети зарубіжних країн, але із властивими для них особливостями). Зберігають поки що статус-кво наукові звання професора та доцента, а також наукові ступені доктора та кандидата наук. У сучасній Україні існує понад тисяча вищих навчальних закладів, з яких близько 350 здійснюють освітнє діяльність на ІІІ – IV рівні акредитації. З них 82 мають статус національного університету. Розвинутою є система вищих навчальних закладів недержавної форми власності. Нині в Україні близько 190 навчальних закладів приватної форми власності.

Сьогодні Україна активно включилася в роботу щодо адаптації вітчизняної системи освіти до умов Болонського процесу, щоб разом з європейськими країнами до 2010 р. завершити структурне реформування вищої освіти. Планується, що підготовку фахівців у системі вищої освіти України забезпечуватиметься такими освітньо-кваліфікаційними рівнями: бакалавр, магістр, доктор філософії, доктор наук.

СЕМІНАР №5

Тема: «Адаптація вищої освіти України до вимог Болонського процесу»

1. Якими основними документами визначено стратегічні напрями розвитку вищої освіти України?

2. Що спричиняє необхідність приведення законодавчої та нормативно-правової бази вищої освіти України у відповідність до світових вимог?

3. Визначте головні пріоритети процесу адаптації законодавства України в освітянській галузі до законодавства ЄС?

4. Що спричинило необхідність розробки державної довгострокової програми структурної адаптації національної освітньої політики до нових міжнародних умов?

5. Поясніть, чому входження освіти та науки України у європейське інформаційне й освітнє поле є вагомим чинником соціально-економічного, інтелектуального, інноваційно-технологічного та культурного розвитку.

6. Які головні чинники оптимізації освіти у світлі євроінтеграції були закладені в «Державну програму розвитку вищої освіти на 2005-2007 роки»?

7. Які гарантії якості освіти висуваються на перший план у світлі освітянської євроінтеграції?

8. У чому полягає необхідність реструктуризації вищих навчальних закладів в Україні?

9. Чим спричинено необхідність внесення змін до Державного класифікатора професій?

10. Як Ви можете пояснити нову філософію освіти, засновану на підготовці випускника вищого навчального закладу для конкретного ринку праці? Чим вона відрізняється від попередньої

11. Як проходить процес запровадження двоступеневої та неперервної освіти у вищих навчальних закладах України?

12. Визначте роль освіти в розвитку партнерства України з іншими державами.

13. Розкрийте сутність дидактичних понять: методика та технологія навчання.

14. Яка навчальна технологія називається кредитно-модульною?

15. Чи є підстави для впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу в Україні?

16. Розкажіть про педагогічний експеримент щодо впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу у вищих навчальних закладах України та його проміні наслідки.

17. Поясніть, чому важливим моментом реструктуризації навчального процесу є запровадження інноваційних освітянських технологій.

18. Поясніть суть поняття «педагогічний традиціоналізм».

19. Які на Вашу думку, сучасні форми аудиторних занять сприяють підвищенню творчої активності студентів?

20. Назвіть активні технології візуального супроводження різних видів занять.

21. У чому важливість наскрізної комп’ютеризації навчального процесу та створення комп’ютерних (інформаційних) систем його підтримки?

22. Поясніть, чому відповідно до вимог багатоступеневої освіти значного поліпшення потребують технології наскрізної практичної підготовки майбутніх спеціалістів.

23. З якою метою нині запроваджується дистанційна освіта у вищих навчальних закладах України?

24. Сформулюйте головні вимоги до організації діагностики та контролю знань студентів у кредитно-модульній технології навчання.

25. Розкрийте особливості механізму оцінювання знань студентів під час навчання за модульним принципом.

26. Поясніть зміст поняття «комплексна діагностика знань студентів».

27. Визначте роль рейтингової атестації в комплексній діагностиці контролю знань студентів.

28. Обґрунтуйте свою модель формування критеріїв оцінювання результатів роботи студента на основі ЕСТS.

29. Чому з упровадженням ЕСТS підвищується значимість самостійної роботи студентів?

30. Визначте педагогічні закономірності у взаємодії часу аудиторного навчання та самостійної роботи студентів.

31. Дайте характеристику найбільш поширених і новітніх форм самостійної роботи студентів.

32. Розкрийте механізм підготовки індивідуального навчально-дослідного завдання студента (ІНДЗ).

33. Назвіть складові інтерактивних комплексів навчально-методичного забезпечення дисциплін (ІКМЗД). Яку роль вони відіграють в організації самостійної роботи студентів?

34. Продумайте та обґрунтуйте структуру навчального плану спеціальності (за вибором) на основі кредитно-модульної технології навчання.

Науково-методичні викладки до семінару №5.

Європейська інтеграція для України – це усвідомлена модель суспільного розвитку, вибір способу життя людини, шлях до розширення кола її можливостей. З огляду на провідну роль освіти в системі стратегічних пріоритетів суспільного розвитку в усіх країнах Європейського континенту, саме стан справ у цій галузі є одним із головних вимірів, за якими оцінюється реальна євроінтеграція України.

Інтеграційний процес полягає у впровадженні європейських норм і стандартів в освіті, науці і техніці, поширенні власних культурних і науково-технічних здобутків у ЄС. У

кінцевому наслідку такі кроки співпрацюватимуть на підвищення в Україні європейської культурної ідентичності та інтеграцію до загальноєвропейського інтелектуально-освітнього та науково-технічного простору.

Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є одним із важливих інструментів входження вітчизняної освіти до єдиного освітнього простору Європи. У рамках цієї стратегії Україна створила організаційну структуру та правову базу для досягнення цієї мети. А прийняттям Закону України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства ЄС» (27 липня 2003 р.) український парламент законодавчо закріпив стратегію та національний механізм повної інтеграції України в європейський правопорядок, а відтак – досягнення відповідальності одному із основних критеріїв вступу до ЄС.

У сучасному світі, коли незалежність України стала незаперечним фактом, а освіта – власною справою українського народу, розбудова системи освіти та її докорінну реформування мають стати основою відтворення інтелектуального та духовного потенціалу народу, виходу вітчизняної науки і техніки на світовий рівень, інтеграцію України у світовий культурний та економічний простір.

Як і в інших розвинутих країнах світу, вища освіта в Україні визнана однією з провідних галузей розвитку суспільства. Високий рівень фундаментальної та професійної підготовки, що дають, скажімо, українські університети, давно визнала Європа. Україна вже досягла високого рівня в реалізації двох стратегічних завдань: розширення доступу до отримання вищої освіти та досягнення рівня, відповідного світовим стандартам, який сприятиме найбільш повному задоволенню усіх освітніх потреб громадян. Багатоступенева система вищої освіти України, запроваджена законами України «Про освіту», «Про вищу освіту в Україні» та відповідними нормативними документами Кабінету Міністрів України та Міністерства освіти і науки України, в основному відповідає моделі, запропонованій країнами-учасницями Болонського процесу.

Якщо зрівняти все це із задекларованими в м. Болоньї принципами, то неважко зробити висновок: обрані нами шляхи модернізації вищої освіти співзвучні загальноєвропейським підходам. Подальша модернізація вищої школи України має бути зорієнтована на інтегрування національної системи вищої освіти до європейського освітнього та наукового простору.

Першочерговими завданнями національної вищої освіти нині є якнайшвидша її адаптація до вимог Болонської декларації, виконання затвердженої Кабінетом Міністрів України «Державної програми розвитку вищої освіти на 2005-2007 роки». Цьому сприяє законодавче поле української вищої школи, яке формувалося майже одночасно із принципами Болонського процесу.

У контексті Болонських домовленостей постають дві групи проблем, які вимагають негайного розв’язання. Перша пов’язана із завданнями зовнішнього плану, офіційного затвердження єдиних вимог до визнання дипломів, приєднання до прийнятої в Європі єдиних циклів навчання, порівнянних вчених ступенів тощо. Друга – із удосконаленням управління освітою, виробленню нових стандартів вищої освіти, розробкою та провадженням у життя нових ефективних методик і технологій, прийнятих у Європі, забезпечення підвищення ефективності наукових досліджень у вищих навчальних закладах.

У цьому плані реформування вищої освіти і науки в Україні передбачає:

– перехід до динамічної ступеневої системи підготовки фахівців, яка дозволить задовольнити можливості особистості у здобутті певного освітнього та кваліфікаційного рівня за бажаним напрямом відповідно до її здібностей та забезпечити її мобільність на ринку праці;

• формування мережі вищих навчальних закладів, яка за формами, програмами, термінами навчання та джерелами фінансування задовольняла б потреби кожної людини та держави загалом;

• підвищення освітнього та культурного рівня суспільства, створення умов для навчання впродовж всього життя;

• запровадження в системі вищої освіти та науки України передового досвіду розвинутих країн світу та її інтеграція в міжнародне науково-освітнє співтовариство;

• пошук рівноваги між масовою фундаментальною й елітарною освітою, з одного боку, та вузькою спеціалізацією та професіональною досконалістю, з іншого.

Для того, щоб стати повноправним членом Болонської співдружності, Україні треба буде піти на суттєві перетворення в системі вищої освіти та науки. Ці реформи вже не зможуть бути «косметичними». Вони мають стосуватися глибинних основ нашої освіти та науки. Здійснюючи їх, ми повинні будемо відповісти на запитання: чого і як слід навчатися в сучасному світі гострої конкуренції?

Адже за останні роки у сфері вищої освіти України накопичилися складні проблеми, вирішення яких залишається на порядку денному, навіть, незважаючи на наявність чи відсутність таких факторів, як Болонський процес:

• надлишкова кількість навчальних закладів і спеціальностей;

• неадекватно до потреб суспільства та ринку праці вирішується доля такої розповсюдженої ланки освіти, як технікуми та коледжі, це при тому, що їх кількість у державі у чотири рази більша, ніж вищих навчальних закладів ІІІ – IV рівнів акредитації;

• недостатнє визнання в суспільстві рівня «бакалавр» як кваліфікаційного рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою;

• невиправдана плутанина в розумінні рівнів спеціаліста та магістра;

• загрозлива в масовому вимірі тенденція до погіршення якості вищої освіти, що наростає з часом;

• збільшення розриву між сферою освіти та ринком праці;

• ми змирилися з нехтуванням передовими науковими дослідженнями в закладах освіти, які є основою університетської підготовки;

• вітчизняна система наукових ступенів складна порівняно із загальноєвропейською, що ускладнює мобільність викладачів і науковців у Європі;

• відійшла у минуле колись добре організована для централізованої економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки. Тому досить важливий загальноєвропейський принцип «освіта протягом усього життя» поки що в умовах нашої держави не може бути в повністю реалізований;

• університети України не беруть на себе роль методологічних центрів, новаторів, піонерів суспільних перетворень, за якими має йти країна. Рівень їх автономії у цих питаннях значно нижчий від середньоєвропейського. Не виконують роль методологічних керманичів освіти, які мають статус національних;

• недостатня розпізнаваність вітчизняної системи зовнішнім світом, що підсилює ізоляціоністські тенденції, погіршує мобільність студентів, викладачів, науковців у межах європейського освітнього простору та ринку праці;

• потребує стимулювання процес демократизації освітньої політики, зокрема, підвищення мобільності викладачів і студентів, самостійності університетів, підвищення рівня студентської самоорганізації, впровадження державно-громадського управління вищим навчальним закладом;

• міцного імпульсу потребує співробітництво у галузі науки і технологій з країнами Європи, а також у зв’язку з цим – підсилення ролі освіти у розвитку партнерства України з іншими державами.

Участь України у Болонському процесі – це в широкому розумінні частина загального повороту держави обличчям до людини, оскільки, насамперед, індивідуальний підхід до студента якісно відрізняє європейську освіту. Освітні трансформації відповідно до вимог Болонської декларації – це не лише і не стільки рівні, модулі, експерименти, кредити, рейтинги тощо. Це, перш за все, нова філософія освітньої діяльності, нові принципи організації навчального процесу, новий тип відносин між викладачем і студентом, це, зрештою, нові «технології» опанування знань, унеможливлення репродуктивних методів навчання, повна прозорість навчального процесу тощо. Удосконалення навчального процесу має здійснюватися як постійним, систематичним поглибленням змісту навчання, так і впровадженням інноваційних технологій. Рішення цих завдань спрямовано на:

• перехід від педагогічного традиціоналізму до нових форм і методів навчання, орієнтованих на формування творчої особистості, яка вміє поєднувати в різних варіантах теоретичні знання, наукові здобутки з вирішенням питань, що виникають на практиці;

• підвищення творчої активності студентів під час аудиторних занять шляхом упровадження ділових і рольових ігор, ігрового проектування, «кейс-стаді», бріфінг-семінарів, відеотренінгів тощо;

• посилення мотивації студентів до самостійної роботи з метою поглиблення знань і набуття вмінь та навичок;

• забезпечення наскрізної комп’ютеризації навчального процесу та створення комп’ютерних (інформаційних) систем його підтримки;

• інтенсифікацію навчального процесу з метою скорочення аудиторних занять за участю викладача під час надання повного обсягу знань і підвищенні якості навчального процесу.

Нові технології й інфраструктура навчального процесу передусім містять такі компоненти:

• наскрізну комп’ютеризацію й інформатизацію навчального процесу;

• удосконалення практичної підготовки спеціалістів відповідно до вимог багатоступеневої освіти;

• запровадження нових принципів організації навчального процесу, впровадження модульної системи навчання;

• реструктуризацію навчального процесу з метою раціоналізації використання навчальних годин і їх перерозподілу на користь самостійної роботи студента;

• інтенсифікацію навчального процесу на основі активних методів навчання;

• уведення комплексної системи діагностики знань студентів із метою індивідуалізації навчання з метою підвищення вмотивованості до навчання й активізації їх творчості;

• створення сучасної інфраструктури навчального процесу.

Запровадження акумулюючої системи академічних кредитів як невід’ємного атрибуту Болонського процесу, розглядається як важливий засіб визнання українських дипломів і відкриває студентам можливість переходу з однієї навчальної програми на іншу. З 2003 р. в Україні було реалізовано педагогічний експеримент щодо запровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу у вищих навчальних закладах ІІІ – IV рівня акредитації, в якому нині задіяне понад 100 провідних вітчизняних університетів. Після чого ця практика була поширена на всі вищі навчальні заклади країни.

Метою системи комплексної діагности знань студентів у контексті ECTS є:

• підвищення зацікавленості студентів у вивченні навчального матеріалу, викладання якого винесено як на аудиторні заняття, так і на опрацювання в позааудиторний час;

• стимулювання систематичної самостійної роботи студентів;

• підвищення об’єктивності оцінювання їх знань;

• виявлення та розвиток творчих здібностей;

• запровадження рейтингу навчання серед студентів;

• підвищення мобільності студентів і здатності його продовжити навчання в іншому вищому навчальному закладі, іншому місті, іншій країні.

За кредитно-модульною системою організації навчального процесу у вищих навчальних закладах зміст навчальних дисциплін розподіляється на змістові модулі (2-4 за семестр). Змістовий модуль (розділ, підрозділ) навчальної дисципліни містить окремі модулі (теми) аудиторної та самостійної роботи студента. Кожен змістовий модуль має бути оцінений.

Студент інформується про результати оцінювання навчального модуля як складової підсумкового оцінювання засвоєння навчальної дисципліни.

Підсумкове оцінювання засвоєння навчального матеріалу дисципліни визначається без проведення семестрового екзамену (заліку) як інтегрована оцінка засвоєння всіх змістових модулів із урахуванням «вагових» коефіцієнтів (за допомогою 100-бальної системи).

Студент, який набрав протягом семестру необхідну кількість балів, має можливості:

• не складати екзамен (залік) та отримати набрану кількість балів як підсумкову оцінку;

• складати екзамен (залік) із метою підвищення свого рейтингу за певною навчальною дисципліною;

• ліквідувати академічну різницю, пов’язану з переходом на інший напрям підготовки чи до іншого навчального закладу;

• поглиблено вивчити окремі розділи (теми) навчальних дисциплін, окремі навчальні дисципліни, які формують кваліфікацію, що відповідає сучасним вимогам ринку праці.

Студент, який набрав протягом семестру менше необхідної кількості балів, зобов’язаний складати екзамен (залік).

ЛІТЕРАТУРА:

1. Алексюк А.М. Модульне навчання: проблеми взаємодії викладачів і студентів // Педагогічні технології у неперервній освіті / За ред. С.О. Сисоєвої. – К., 2001. – С. 80-84.

2. Алексюк А.А. Педагогіка вищої освіти України. Історія. Теорія. – К., 1998.

3. Андрощук Г.О. Законодавче забезпечення освіти і науки в ФРН та Японії // Проблеми науки. – 1999. – №8.

4. Афанасьев А.Н. Болонский процесс в Германии // Высшее образование сегодня. – 2003. – №5. – С. 54-57.

5. Байденко В.И. Болонский процесс и высшая школа Росии // Высшее образование сегодня. – 2003. – 128 с.

6. Болонський процес: Модель структури додатка до диплома / Укладачі: З.І. Тимошенко, О.І. Козаченко, А.М. Грехов, Ю.А. Гапон, Ю.І. Палеха. – К.: Вид-во Європ. ун-ту,2004.73 с.

7. Вища освіта України і Болонський процес: Навчальний посібник / За ред. В.Г. Кременя. – Тернопіль, 2004. – 384 с.

8. Журавський В.С. Вища освіта як фактор державотворення і культури в Україні. – К., 2003. – 416 с.

9. Байденко В.И. Болонский процесс. Курс лекций. – М., 2004. – 208 с.

10. Нормативные документы, регламентирующие учебный процесс /Составители В.Ф.Шарапа, В.В.Милюков. – Симферополь, 2005. – 88 с.

Нормативні акти:

1. Сорбонська декларація 25 травня 1998 року, м. Париж.

2. Болонська конвенція, спільна заява європейських міністрів освіти 18 – 19 травня 1999 року, м. Болонья.

3. Конференція європейських вищих навчальних закладів і освітніх організацій 29 – 30 березня 2001 року, м. Саламанка.

4. Комюніке зустрічі європейських міністрів освіти 18 – 19 травня 2001 року, м. Прага.

5. Комюніке конференції європейських міністрів освіти 19 – 20 вересня 2003 року, м. Берлін.

6. Реформы и развитие высшего образования: Программный документ ЮНЕСКО, 1995. – 46 с.

7. Болонський процес: Документи / Укладачі: З.І, Тимошенко, А.М. Грехов, Ю.А. Гапон, Ю.І. Палеха. – К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2004. – 169 с.

8. Указ Президента України «Про заходи щодо вдосконалення системи вищої освіти України», №199/2004, від 17.02.2004 р.

9. Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ ст. – К., 2002. – 24 с.

10. Про стан розробки та впровадження стандартів вищої освіти: Рішення колегії Міністерства освіти і науки України від 25.04.02 // Інформаційний збірник Міністерства освіти і науки України. – 2002. – №13. – С. 3-4.

11. Матеріали Міністерства освіти і науки щодо впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу у вищих навчальних закладах III – IV рівня акредитації. – К., 2003. – 16 с.

12. Про затвердження програми дій щодо реалізації положень Болонської декларації в системі вищої освіти і науки України на 2004 – 2005 роки: Наказ Міністерства освіти і науки України №49 від 23.01.2004 р. // Освіта. – 2004. – №8. – С. 6-7.

13. Тимчасове положення про організацію навчального процесу в редитномодульній системі підготовки фахівців: Наказ Міністерства освіти і науки України №48 від 23.01.2004 р. // Освіта. – 11-18 лют.