Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної теми, визначено мету і завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження, розкрито наукову новизну здобутих результатів, їх теоретичне та практичне значення, вказано форми їх апробації зокрема у друкованих виданнях.

У першому розділі – “Художні моделі людини і світу в контексті стильової динаміки української діаспорної прози ХХ століття” – проаналізовано ступінь розробленості проблеми, охарактеризовано антропоцентризм і ліричні домінанти неоромантичної та психоаналітичні візії модерної прози й екзистенційний вимір прозової творчості МУРу, що засвідчують стилістичну різнорідність цього масиву українського письменства.

У підрозділі 1.1 “Акцентований антропоцентризм і ліричні домінанти неоромантичної прози” проаналізовано твори С. Риндика, О. Смотрича, Ганни Черінь, О. Гай-Головка.

Домінантами неоромантичного типу творчості зазначених митців постають авантюрний сюжет, особлива увага до внутрішнього світу героя, екзотика, образність, привнесена з життя природи. Контрастність між макрокосмосом і мікрокосмосом, між природою і людиною як її часткою увиразнює авторське бачення проблеми “маленької людини”. Значну роль у розбудові сюжету відіграють складні перипетії, що готують прорив героя до світу вищих, ідеальних сутностей. Йдеться про своєрідну інтерференцію тіла й духу, що народжує вибух ірраціональності, єднання з природою, Всесвітом.

Неоромантичність творів С. Риндика характеризується природними компонентами, пригодницьким змістом, внутрішнім настроєм. Настрій ліричного героя доповнює екзотика: “Я вертався з романтичного побачення! І місяць срібний, що на ту пору буйними парусами обсотав був небо і землю, і зорі ясні, і верби золоті, що поставали обіч греблі, розпустивши свої коси аж додолу, і тихі плеса ставів по обох боках греблі, усе це і все, що навколо, так само блаженно усміхалося мені”. Прикметно, водночас, що проза митця насичена сентиментальністю. Детальні розповіді, народні пісні, фразеологізми, фольклорні мотиви, повторення висловленого, нагромадження речень із складними синтаксичними конструкціями, широкі побутові сцени й водночас вмонтування в текст ліричних відступів із описами природи, пригод спостерігаємо у таких творах, як “Нерви”, “Лиса”, “Бровко”, “Терентій Трохимович Тарадайка”, “Ходім на город”, “Амазонка”, “Барон”. Описи природи, як і різноманітних пригод, характеризують стиль неоромантичного письма С. Риндика.

Пізнання світу кожною окремою людиною мислиться як суто індивідуальний процес, однак неоромантиків цікавлять й взаємини людини з соціумом. Так літературні персонажі живуть подвійним життям – вони постають складовими живого світу й водночас перебувають над ним.

Встановлено, що антропологічність прозових творів сфокусована довкола суспільно-політичної, історичної, побутової, психологічної проблематики. Діяльність персонажів спрямована на зміну довкілля відповідно до принципів добра і краси.

У підрозділі 1.2 “Психоаналітичні візії модерної прози” розглянуто масив діаспорної літератури, твореної у вимірах екзистенціалізму. У новому культурному контексті, позначеною тенденцією до культивування синтетичних мистецтв (кінематограф), активною і успішною апробацією в мистецькій сфері технічних досліджень (комп’ютерна графіка, комп’ютерна анімація в кінематографі останньої чверті ХХ століття), література демонструє значно більшу, порівняно з попередніми епохами, жанрову і стильову різноплановість, тяжіння до ігрових моделей та увагу до сфери несвідомого. Літератори піддають критиці позитивістські концепції, ґрунтовані на пріоритетності розуму та вірі у можливості вселюдського прогресу.

Традиційним гаслам модерністів протиставлено авангардизм, у якому декларувався розрив з визнаними нормами, традиціями, бунт проти старих форм і в мистецтві, і в житті. Отже, початок століття засвідчив нечуване доти стильове й жанрове розмаїття, в якому відбився цілий ряд тенденцій: реакція на соціальні і політичні зрушення, прагнення українського письменства органічно влитися в річище загальноєвропейської культури, свідома настанова на розширення тематичних обріїв.

Модерна проза характеризується виробленням “власного” стилю, творенням своєрідних образів, що зумовлено зміною загальних естетичних настанов. Ідеал цілісної людської особистості зникає, письменники відмовляються від образності. Центральною цінністю визнається внутрішній світ митця, його право без обмежень вибирати способи вираження і змалювання довкілля, втілення в художній текст асоціацій, власних переживань, спроектованих на літературного персонажа. Таким чином дешифрується світогляд художника слова. Отже, модерна проза стала тією сферою, де наочно змодельовано розрив з традицією, творчий пошук і новаторство.

Якщо, наприклад, письменники, що належали до Мистецького українського руху (МУР), воліли продовжувати традиції української літератури, творили “велику літературу”, орієнтуючись на Європу, то наступне покоління емігрантських письменників (Нью-Йоркська група) прилучилося до модерністського руху Заходу, хоч окремі оповідання В. Домонтовича, Ю. Косача, І. Костецького Віра Агеєва відносить до модерного стилю. Якщо в їхніх творах були помітні вкраплення екзистенціалізму, то молодий письменник О. Смотрич своєю ранньою творчістю явив помітне зацікавлення й екзистенціалізмом, і сюрреалізмом, в якому домінує нераціональний, асоціативний спосіб вислову. Діалогічна мова спрощена, “звільнена” від романтизму, що свідчить про уможливлення письменником моделювати власне йому притаманний стиль.

Модерному художньому творові характерна мова, що звільнена від лінгвістичного пуританства, переважають асоціації, химерні сцени, картини, видіння, немає наскрізного чіткого образу. Це дає підстави модернізмові української діаспорної прози надати визначник “радикальний”. Письменники Нью-Йоркської групи ніби писали лише для себе, вони творили у власній “оболонці”, були відірвані від українських та чужомовних письменників, позбавлені будь-яких запозичень, впливів на їхню творчість.

Аналізуючи передумови появи Нью-Йоркської групи письменників в другій половині 50-х років, дослідники зазначали, що це була насамперед опозиція традиціоналізмові попередників, їхнє небажання “входити” чи копіювати літературу чужомовного суспільства. Тому діяльність письменників-модерністів Нью-Йоркської групи можна схарактеризувати як спротив, опозицію водночас традиційній українській літературі діаспори та соцреалістичній художній літературі, твореній в Україні. Модерні прозові твори Нью-Йоркської групи (Емма Андієвська, Ю. Тарнавський, Віра Вовк) позначені елементами літератури західного світу. Письменники, очевидно, потрапили під вплив екзистенціалізму та сюрреалізму, що окреслився як нераціональний чи асоціативний спосіб вислову.

Одначе не лише письменники Нью-Йоркської групи творили прозу в модерному стилі. Скажімо, поетеса i прозаїк Дiма (Дiамара Ходимчук) себе не зараховувала до модерністів, хоча й писала в модерному ключі, про що свідчить її книжка оповідань “День подорожi”. Сюжетнi колiзiї тут надзвичайно подібні до подорожнiх “нотаток” Докiї Гуменної (“Багато неба”), мандрiвної прози Ганни Черiнь (“Їдьмо зi мною” (1965), “Їдьмо зi мною знов!” (1990), “Мандри” (1996), “Навколо свiту” (1997), Лесi Богуславець (“Вiд Находки до Чернiвцiв”, “Чужина, чужина”) тощо. Якщо згаданим нарисам притаманна певна прямолінійність, то Діма на противагу цьому обирає неординарні “ситуації”, увиразнюючи це iмпресiонiстичним малюнком. Водночас в оповіданні поєднано елементи зовнішнього відображення світу і внутрішніх переживань персонажа, що є втіленням філософії екзистенціоналізму.

Прозовий доробок діаспорних письменників ХХ століття засвідчує художнє освоєння ніцшеанської концепції недомовленості, відкидання традиційних цінностей, переконаності у власній обраності (розробляється новий тип персонажа, який перебуває над суспільством і діє на власний розсуд). Особлива ситуація духовної відірваності від національного середовища, в якій опинилися українські письменники-емігранти, зумовила загострення екзистенційних питань, а відтак – звернення до філософії екзистенціалізму. Термін “екзистенція” вбирає в себе поняття людського існування як єдності зовнішнього світу і внутрішніх переживань, одначе осягнути себе людина може тільки в помежових, критичних ситуаціях (страждання, боротьба, смерть).

Множинність пропонованих Вірою Вовк, Еммою Андієвською, Ю. Тарнавським художніх моделей, звернення потоку свідомості як найбільш об’єктивної форми відтворення спонтанних психічних імпульсів зумовлюють втрату реалістичних уявлень про людську особистість як цілість. Головною цінністю визнається внутрішній світ митця, його право без обмежень вибирати способи вираження і змалювання довкілля, втілення асоціацій, власних переживань, спроектованих на літературного персонажа.

Підрозділ 1.3 “Екзистенційний вимір прозової творчості МУРу” присвячено художньому аналізу прози Ю. Косача, І. Багряного, В. Домонтовича, О. Смотрича, М. Понеділка, творча доля яких пов’язана з діяльністю Мистецького українського руху (МУР) у повоєнний період.

Передусім слід зазначити різновекторність письменницьких художніх пошуків прозових жанрів, зокрема у плані оновлення новели. Експериментаторство І. Костецького, Ю. Косача, В. Барки, В. Домонтовича, О. Смотрича, М. Ореста, В. Державина та інших “мурівців” постає органічною складовою загальноєвропейського культурного процесу, позначеного пошуками нових ціннісних орієнтирів, кризовим сприйняттям, спричиненим подіями минулої світової війни. Новелістика “мурівців” характеризується значним стилістичним розмаїттям та сміливим експериментаторством. О. Смотрич моделює новелу як жанр синтетичний, утверджуючи новий спосіб художнього осмислення дійсності за допомогою ігрових категорій. Письменник руйнує традиційну сюжетну форму, вводить у розповідну канву елементи історичної та філософської медитації, паратексту (післямови автора), ліричні відступи, пряме звертання до читача, витворює тканину, де особлива роль належить ігровому простору. Моделювання означених ситуацій, характерне для прози такого ґатунку, нерозривно пов’язане з перевіркою на міцність моральних принципів, світоглядних орієнтирів героїв.

Фабула вибудовується довкола внутрішнього світу людини, по відношенню до якого оточення постає вторинним, змодельованим з метою виявити латентні моральні сили особистості. Змальовуючи гостродраматичні ситуації, О. Смотрич здійснює психологічний мікроаналіз, поступово підводячи читача до широких узагальнень. Твори О. Смотрича Юрій Шерех називає шифром, справді, вони потребують не просто уважного прочитання, а декодування певної інтелектуальної напруги і “співпраці” реципієнта.

Проза В. Домонтовича художньо втілює одну з провідних модерністських настанов, згідно з якою художній текст передбачає множинність прочитань, оскільки сутності, відтворювані письменником, не завжди можуть бути артикульовані безпосередньо, часто доносяться до читача за допомогою натяків, сугестії, а отже, можуть генерувати нові смисли у процесі рецепції. В екзистенційних образах нудьги, темряви, порожнечі, безґрунтя змодельовано внутрішню тривогу персонажів в умовах втрати духовних цінностей (“Без ґрунту”).

Аналіз творів Ю. Косача, зокрема повісті “Еней і життя інших”, дає підстави твердити, що, зображуючи глибинні переживання людини, письменник передає внутрішній стан героя у двох площинах: психологічному та духовному. Отже, центром творчої лабораторії Ю. Косача є людина у всій складності душевних протиріч, перемог та поразок. Ставлення до світу і себе в ньому, відповідальність за своє існування, єдності і співвідношення, природного і соціального в людині – таке коло екзистенційних понять, порушуваних автором. Один із прийомів моделювання внутрішнього світу героїв є невласне пряма мова, що постає первинною рисою імпресіоністичної стилістики письменника. Художньо осмислюючи космогенез, простежуючи взаємозв’язок долі окремої людини й людства, Ю. Косач утверджує гуманістичні цінності як головну умову співіснування людей.

У підрозділі 1.4 “Полістилізм діаспорної прози” здійснено аналіз проблем, пов’язаних з діяльністю і письменника, й інтерпретатора-читача езотеричної прози. Дешифруючи модерну прозу письменників українського зарубіжжя, маємо змогу чіткіше уявити специфіку моделювання внутрішнього світу людини, що мислиться як сутність, наділена нескінченим потенціалом.

Обґрунтовано, що своєрідною позатекстовою реальністю можуть виступати емпатичні переживання, інтуїтивні відчуття, передбачення, співтворчість, коли читач зі своєї світоглядної позиції домислює художній світ, створений письменником. Так, новела В. Дацея “Синя фантазія” атрибутує екзистенційну концепцію зображення людини і світу. Художня формула “А ти стоїш самітня”, якою В. Дацей завершує твір, передбачає множинність читацьких інтерпретацій і може бути сприйнята як буквально, так і у вимірах герменевтичного аналізу, що відкриває цілий комплекс прихованих смислів.

Позатекстова реальність у вимірах модерністського тексту стає об’єктом естетичного переосмислення й інтелектуальної гри, позначеної інтерференцією підсвідомого з реальним. Така естетика межує, а то і взаємодіє з естетикою сюрреалістів: химерні сцени, дивні, непередбачувані ситуації, інтриги, неправдоподібні події, безконтурні, схематичні образи персонажів.

Рисами сюрреалізму позначені прозові твори Віри Вовк, Емми Андієвської, Ю. Тарнавського. Гротеск і алогізм як провідні художні засоби оповідання “Бар Едді” Ю. Тарнавського створюють особливу емоційну напругу, що передається й реципієнтові. Текст твору суцільний, без абзаців і може бути структурований тільки за смисловим навантаженням, тому його сприйняття потребує неабиякої інтелектуальної напруги: “В дійсності бар називається Бар Ніра… Джордж каже, що справжній Бар Едді не існує. З цього виходить, ніби Джорж думає, що Бар Едді є недосяжним ідеалом”. Сюрреалістичний текст як особливий ґатунок модерної прози втілює менталітет сучасної людини.

Обґрунтовується висновок про те, що моделювання образу людини в модерному і постмодерному творі відображує багатовимірність людського буття як вияв світоглядних та соціальних змін сучасності, множинність його онтологічного осмислення. З іншого боку, історичний досвід людства стає приводом для культурологічної гри, яка вміло оперує інтелектуальними надбаннями різних епох.

Проблема інтерпретації тексту розглядається як декодування знакової системи, що виявляється на межі філософської і літературної герменевтики. Відтак конкретизуються і завдання та понятійний апарат цих дисциплін, конкретно-історичного людського буття, що оприявнено у вимірах за допомогою філософських категорій, спосіб онтологічного самовизначення, який узагальнює конкретно-чуттєву картину світу, змодельовану автором, у системі умоглядних понять. Літературна герменевтика – це розкриття розуміння і витлумачення чужого кодового тексту мовними засобами. Оскільки декодування тексту як матеріального втілення певної світоглядної концепції здійснюється у мисленнєвій (філософській) і мовленнєвій (суто лінгвістичній) системах координат, то інтерпретація твору можлива тільки за умови поєднання методології “двох герменевтик”.

У другому розділі “Пріоритетні жанрові модуси в діаспорній прозі ХХ століття” здійснено аналіз націєрозповідної моделі діаспорної романістики, приділено належну увагу проблемі семантичної редукції жанрового змісту малої прози, розкрито історичний та публіцистичний дискурси як опозиційні полюси у розвитку повістевих жанрів, досліджено модель фольклорної складової у жанрах “фікційної літератури”, охарактеризовано дифузію жанру і стилю в ліричній та орнаментальній прозі.

У підрозділі 2.1 “Націєрозповідна модель діаспорної романістики” розглядаються нові концептуальні підходи до онтологічно-антропологічного прочитання дихотомії “людина – світ”, що їх оприявнено у великій прозі ХХ століття. Романний жанр української еміграційної прози розробляли Емма Андієвська (“Герострати”, “Роман про добру людину”, “Роман про людське призначення”), Улас Самчук (“Волинь”), Володимир Винниченко (“Нова заповідь”, “Лепрозорій”, “Слово за тобою, Сталіне!”), Віктор Серж-Кибальчич (“Справа Тулаєва”), Василь Барка (“Жовтий князь”, “Рай” “Спокутник і ключі землі”), Іван Багряний (“Тигролови”, “Сад Гетсиманський”, “Буйний вітер”), Іван Смолій (“Неспокійна осінь”), Василь Чапленко (“Чорноморці”), Віталій Юрченко (“Соловки”), Докія Гуменна (“Діти Чумацького шляху”, “Золотий плуг”), Зосим Дончук (“Куди веде казка”, “В облозі”, “Будинок 1313”), Галина Журба (“Тодір Сокір”), Федір Дудко (“Війна”), Олена Звичайна–Джуль (“Страх”), Людмила Коваленко-Івченко (“Рік 2245”), Наталена Королева (“1313”), Юрій Косач (“Багряний лебідь”, “Чортівська скеля”), Андрій Крижанівський (“Сонце у пісках”), Ольга Мак (“Проти переконань”, “Жаїра”), Григорій Лужницький (“Стріл у ночі”, “0-313”, “Генерал-В”), Федір Одрач-Шоломицький (“Щебетун”), Олекса Ізарський (“Київ”, “Ранок”, “Полтава”, “Саксонська зима”), Леонід Мосендз (“Останній пророк”) та інші.

Особливого значення в еміграційній літературі набуває проблема національної ідеї, крізь призму якої обсервуються такі світоглядні проблеми. Як жертовність, свобода вибору, доля “маленької людини” в умовах глобальних історичних катаклізмів. Тема особистості, яка протистоїть тоталітарній системі в ім’я національних пріоритетів, покладена в основу роману З. Дончука “Куди веде казка”.

Головна ідея твору Володимира Винниченка “Слово за тобою, Сталіне!” – це майбутнє України. Якщо дія твору “Нова заповідь” перенесена на Захід, де герої-українці діють в інонаціональному середовищі, то в романі “Слово за тобою, Сталіне!” події розгортаються в радянському просторі. Задум твору розкритий у щоденнику В. Винниченка: “Піти походом за мир без бомб і барикад”. Винниченко моделює свій художній світ у підкреслено дискусійному ключі. Постать Сталіна уособлює світову тиранію, в подоланні останньої автор бачить безпеку мирного співіснування людей.

В романі І. Качуровського “Шлях невідомого” творення образу Вітчизни сягає високої емоційної напруги. Аксіологічним центром художнього світу виступає держава, яка в структурі тексту є суб’єктом і об’єктом. Прикметно, що автор широко застосовує елементи романтичного націоналізму; помітна роль у структурі твору належить фольклорним мотивам. До репрезентативних інтенцій літератури романтизму належить етноісторична пам’ять – засіб формування національної ідентичності. Романтизму притаманне тотальне тяжіння до пластів міфологізованого фольклору, не зняття історичного часу, а його міфологічне перекодування. Так виникає найвищий рівень духовно-емоційної напруги, створюються візійно-профетичні проекції. Значне емоційне навантаження в романі несуть пейзажі та описи матеріальних об’єктів.

Описуючи події періоду Другої світової війни в Україні, автор змодельовує характери, поведінку персонажів, виступаючи творцем інтелектуальних систем буття етносу; застосовує екфразис – розкриття засобами художнього слова ідейно-естетичного змісту роману, в якому вічні теми набувають нового змісту, бо репрезентують письменницьке, зумовлене естетичною свідомістю нової доби. Людина не існує поза суспільством, тому прозаїк потлумачує мотиви вчинків героїв, торкаючись тих чи інших сторін суспільного буття, середовища, в якому вони існують.

У романі І. Качуровського людина та світ постають у контексті образів, ідей, у символічному зображенні, емпатичному переживанні, в еволюції художньої свідомості. Остання переливається в текст, в якому важливу роль відіграє образний, метафоричний світ. Індивідуальне авторське бачення складних явищ, парадоксальність двосвіття прикметні рефлективністю, сповідальністю, розкриттям внутрішнього світу людини, символічною умовністю, показом вибору людини між добром і злом, високим і приземленим, реальним та ірреальним, гуманністю й жорстокістю.

У діях персонажів відбивається етнопсихологія, ментальність народу, властивості національного характеру. Узагальнюючи спостереження діяльності Сергія Ремези, бачимо, що письменник моделює образ українця як інтровертивну людину із сильним відчуттям свого “я”. Ремеза заглиблюється в себе, має відчуття гідності, іде шляхом подолання будь-яких обмежень особистої свободи, бореться із перешкодами. Для того, щоб відбутися у світі, зреалізувати свій природний потенціал, він обирає шлях невідомого.

Топоси романтизму виразно прочитуються в романі Докії Гуменної “Золотий плуг”. Письменниця активно залучає до художньої структури свого твору фольклорні та міфологічні образи, органічно включає в текст прислів’я та приказки – все це допомагає витворити глибоко національний духовний простір.

Підрозділ 2.2 “Антропоцентрична модель світу в повістевих жанрах” присвячено аналізу творів Ольги Мак, О. Гай-Головка, Л. Полтави, Т. Осьмачки.

Трагічність як провідна емоційна тональність позначає повість О. Гай-Головка “Їм дзвони не дзвонили”. Автор широко застосовує колористику; епітети на позначення кольорів відіграють роль настроєвих маркерів. Досить високу активність демонструють контекстуальні синоніми (“темний”, “зажурений”, “насуплений”, “каламутний”).

Символіка кольору є одним із провідних семантичних чинників і у творчості Т. Осьмачки (“План до двору”). Кольори “посилюють” образне значення внутрішньо-системного змісту прозового тексту, бо кольороназви варіюються в залежності від психічного стану людини. Кольорова гама створює ефект миттєвого сприйняття і водночас визначає спосіб бачення світу. Колористика допомагає увиразнити принципи контрасту, за яким зображено трагічні реалії українського села 30-х років ХХ століття і – як образна антитеза – світ фантастичних візій.

До жанру пригодницько-фантастичної повісті належить твір Леоніда Полтави “Чи зійде завтра сонце”. Дія повісті переноситься у майбутнє – 2000-й рік, коли Україна здобуде незалежність. Автор насичує сюжет твору численними перипетіями, звертаючись до теми атомної зброї й технізації (саме бурхливий розвиток технічного прогресу в епоху совєтської індустріалізації гостро засуджував у своїх творах В. Домонтович). Пригодницький сюжет розрахований на загострене сприйняття реципієнта, не є, однак, самоціллю, оскільки також підпорядковується національній ідеї, що втілюється в художньо змодельованій реальності буття. Українська державність мислиться як недалеке майбутнє, а події змальовані у творі, проектуються на сучасну авторові дійсність.

Слід зазначити, що антропоцентрична модель, яка постає з прозових творів зазначеного періоду, не зводиться до націєтворчих гасел, а є надзвичайно складною і демонструє велике розмаїття варіантів – від егоцентризму Олексія Уха з повісті “Чудасій” Ольги Мак до утвердження самопожертви в ім’я національної ідеї (Леонід Полтава).

У підрозділі 2.3 “Семантична редукція жанрового змісту малої прози” простежується динаміка творення оповідної змістоформи, специфіка художнього моделювання антропоцентричних моделей світу.

Умовною формулою “Я-природа” можна означити одну з таких моделей, вибудовану в оповіданнях С. Риндика (книжка “Пригоди і люди”). Природа постає не стільки тлом, скільки особливою сферою самопізнання. Екологічна культура є запорукою розвитку естетичного почуття в людині, а відтак художнє моделювання української природи виконує й дидактичну функцію.

Йдеться також про детерміноване поєднання власного бачення світу й суспільно-ціннісного ставлення до нього. Саме тому однією з центральних проблем твору “Ходім на город” постає проблема вибору: герої займають певну життєву позицію, яка є висхідним моментом, початком цілеспрямованої діяльності людини. Свідомість останньої мислиться як складне багаторівневе утворення, де переплітаються елементи міфологічного, релігійного, наукового, філософського світогляду. Домінування певного світоглядного типу визначає світоглядно конкретизовану позицію головного героя твору. Особлива філософія споглядання, об’єктом якого є природа покликана виховати в юних читачів любов до навколишнього середовища, української природи.

Картина світу у творі постає крізь призму людської уяви, а відтак є дуалістичною, суперечливою. Світ стає “розумним” і пізнавальним тільки в людському сприйнятті; для людини він існує не просто як даність, а передусім простір для самопізнання і рефлексій.

Зовсім інша – фантастично-міфічна – картина світу постає у творах Людмили Коваленко (збірка оповідань “Давні дні”). У малій прозі авторки художніми засобами створено самобутню теологічну концепцію. Роль особливого засобу їх інакомовлення виконує інтертекстуальність (“Невраховане дитя”, “Гнівливий садівник”, “Загублене ягня”, “Дрібна справа”). Твори письменниці є розгорнутими алюзіями на біблійні тексти про Сина Божого. Якщо, скажімо, Докія Гуменна насичує свої твори “Небесний змій” та “Минуле пливе в прийдешнє” неоматріархальними мотивами, то Людмила Коваленко, навпаки, утверджує патріархальні традиції. Світ мислиться як ієрархічна структура, вершиною, творцем і основою якої є Бог. Патріархальний устрій суспільства, що відповідає такій будові світу, спирається на сильних вольових захисників, які є втіленням чоловічого начала. Мотив споглядання Бога, поширений у творчості Людмили Коваленко, найбільше співвідноситься із свідомістю дитини. Образна структура творів апелює передусім до християнського світогляду і утворює своєрідний синтез абстрактних, умоглядних і раціональних, закорінених в земне існування, художніх домінант.

З оповіданнями Людмили Коваленко перегукуються “Мініятюри” Олександри Копач. Відкидаючи стандартне мислення, авторка пропонує контрконцептуальне прочитання легенд і реальних подій світового масштабу. Національно-екзистенційними вимірами буття позначена мініатюра Олександри Копач “Поза часом”. Тут прочитується збірний образ. Юрба кудись поспішає, й оце невідоме (“куди”, “чому”, “ніхто”) вказує на невизначеність простору. Але раптовість розкодовує думку автора: поспішають у високий духовний світ, бо навпроти несподівано “пливе висока, біла постать. Ніхто не бачить. Терновий вінець на голові в Нього…” (с. 45). І знову раптовість: Ісуса Христа впізнає одна душа. А в Господньому погляді – докір. Докір людині за помилку, за техногенну катастрофу, за розвиток цивілізаційних процесів. Міфічна безіменна “душа” розповідає про терпіння, Чорнобиль: “Господи, уся земля моєї Батьківщини України кров’ю напоєна. Кров’ю невинних людей, і…дітей, дітей… Вона свята”. Далі – знову фантастичне нагромадження запитань у ніщо. Оце “ніщов’я” і є “власною вкинутістю в буття”, позачассям, винесеним автором прозового тексту в заголовок. До кого і куди звернені слова – невідомо. Авторські інтенції Олександри Копач (Яворської) втілюються в особливій афористичності, вишуканих і несподіваних фабульних колізіях, фантастиці, легендарних і біблійних мотивів. Це зразок моделювання суто теологічної концепції світу і людини в ньому.

Тема відповідальності, різнопланово розроблена в діаспорній літературі, здобуває самобутнє трактування в мініатюрі “На грані світів”: людське життя проходить під постійним уважним поглядом Бога. Основним змістом мініатюри є відтворення внутрішнього світу героїні: “Запримітила, біла постать заясніла поміж темними деревами. Затремтіла душа. Відчула Того, Хто створив усю красу, подарував любов. Самотньо стояв, дивився на людські серця”. Авторка уникає прямого формулювання своїх мисленнєвих інтенцій, віддаючи перевагу натяку, навіюванням, алогізму.

Книжкою “Мініятюри” Олександра Копач оприявнила релігію як бінарну опозицію до матеріалістичного світогляду. Адже релігія не розв’язує остаточно проблему людини у світі, не усуває її страждань, трагізму, не вказує шляхи подолання людиною земного страждання, а лише навчає терпіти саму себе через “покаяння”, “любов” в ім’я Господнє, якому “відомі” всі шляхи розв’язання нагальних проблем людства; такий ідеал реалізується тільки в міфові. Олександра Копач стверджує, Бог – всеосяжна особистість. Прозаїк “занурюється” в христологічну проблематику, персоналізацію проблеми надприродної людини. Одначе ця проблематика потлумачується через двосвіття: добра і зла, закону і благодаті, негативної та позитивної свободи. Схвалення Бога, наділеного абсолютною досконалістю, всезнанням, всемогутністю – головна ознака теологічної парадигми. За раціональною ж концепцією, людина є лише тим, що вона із себе робить: в уяві “витворює” власну подобу, за якою немає ніякої “сутності”. Бінарною опозицією ірраціональному пізнанню світу, що його атрибутує в мініатюрах Олександра Копач, оприявнено твір Оксани Лятуринської “З Ісаїної езотерики”.

Підрозділ 2.4 “Оновлення фольклорної складової у жанрах “фікційної літератури” присвячений дослідженню гумористичних оповідань, в яких різновекторно змодельовано світ і людину в ньому.

І. Качуровський розподіляє літературу на дві осібні частини: фікційну та нефікційну, завважуючи, що “англійський термін “фікційна література” вперше застосував… неповторний Майк Йогансен”. Аналогічний поділ надзвичайно зручний. Фікційна література ґрунтується на творчому натхненні, художньому вимислі, на тому явищі, що німці називають Dichtung”. Йдучи за М. Йогансеном, амбівалентність концепту І. Качуровський відносить до доволі зручного в потрактуванні, осмисленні, а отже, обстоює потребу повернення до “зручних” визначень, конструювання лабораторії “іншого” в історії літератури, культури.

Гумористична література відома різними жанрами: усмішка, нарисова усмішка, пародійна рецензія, памфлет, фейлетон, політична сатира. До письменників-гумористів, що своєю творчістю збагатили сміхову культуру, належать Свирид Ломачка (Борис Олександрів), Світлана Кузьменко, Іван Керницький, Леся Богуславець, Іван Манило-Дніпряк, Анатоль Галан, Олекса Запорожець-Девлад, Анатоль Гак та інші. Гумористи української діаспори досить плідно розробляють фольклорні традиції (“Який Сава така й слава” Лесі Богуславець, “Міжпланетні люди”, “На двох трибунах” Анатоля Гака, “Любов до ближнього” Свирида Ломачки, “Новоталалаївські рефлексії” Світлани Кузьменко). Ущиплива іронія, застосування гротескних фарсових засобів, сатиричної гіперболізації визначає своєрідність художнього світу цих творів.

Досить часто засоби комічного “випромінюють” цілком серйозні авторські інтенції. Так, головний герой оповідання “Земляки” своїми діями доводить: добровільне самопідпорядкування моральному законові підносить людину над її власною природою; умовою ж такого піднесення є усвідомлення особистістю власного місця в світі.

Елементами буфонади позначена гумореска Івана Керницького “Мона Ліза”. Виставка славнозвісної картини Леонардо да Вінчі у Вашингтоні обіграна письменником через комічну ситуацію: пан Татух, літній чоловік, розмовляє зі своєю дружиною, яка не розуміється на мистецтві. Обравши форму діалогу, письменник короткими репліками відтворює побут емігрантів Татухів. Суперечка виникає через “образок”, до якого приревнувала дружина Татуха.

Своєрідне поєднання лірики й сатири становлять гумористичні твори Свирида Ломачки (книжка “Любов до ближнього”), які репрезентують реалістичну традицію в літературі діаспори.

У творчому доробку О. Смотрича є чимало гумористичних оповідань, серед яких – “Заповіт”, “Каштани”, “Автобіографія”, “Феномен”, “У родинному затишку” та інші. Письменник, вдаючись до раціональної концепції моделювання світу і людини в ньому, застосовуючи несподівану літературну інтригу, в іронічному ключі висміює усталені цінності. Художніми засобами автор розкриває внутрішній світ персонажів, які неспроможні порозумітися між собою. Квартирант Олексій Олексійович надмірно захопився самоосвітою. Весь вільний час він просиджував за книжками. Настільки ними захопився, що навіть не помічав “прихованої любові” до нього господині дому, вдови Марти Тимофіївни. Врешті-решт жінка зрозуміла, що її квартирант – дивний “феномен” і що “в житті, на жаль, не все так просто, як, скажімо, у совєтській конституції. Марта Тимофіївна швидко переконалася, що знайти шлях до серця Олексія Олексійовича справа важча, ніж побудувати соціялізм в одній країні. Навіть подаровані нею Олексієві Олексійовичу обидві шафи книжок не привели до чогось позитивного” (оповідання “Феномен”). У такий спосіб О. Смотрич висміює не лише людські вади, а й, вдаючись до зображення езотеричної душі персонажа, зображує порожнечу буденності беззмістовного життя.

У малій прозі комічні ситуації автор моделює через інтертекстуальність. Остання відтворена найрізноманітнішими формами (ремінісценції, центон, цитати, алюзії, паратекстуальність). Так, художньо-стилістичний прийом – алюзія, натяк – розрахований на ерудицію читача (“совєтська конституція”, “побудувати соціялізм в одній країні”). Вдаючись до літературного колажу, прозаїк натякає на історичні події з думкою про те, що читач сам розгадає закодований іронічний зміст.

Підрозділ 2.5 “Дифузія жанру і стилю в ліричній та орнаментальній прозі” висвітлює характер авторської експресії як основи творчості майстрів слова. Орнаменталізм потрактовано як стильову характеристику ліричної прози, зокрема творів Докії Гуменної, В. Винниченка, Т. Осьмачки, Ф. Одрача, В. Домонтовича. У літературі досліджуваного періоду орнаменталізм не співвіднесений з певним стилем, оскільки у творчості названих авторів він представлений окремими елементами, які підпорядковані художній меті. Остання спрямована підсилити емоційний вплив на читача.

Теоретичне осмислення заявленої проблеми і аналіз окресленого кола творів уможливлює конкретизувати поняття орнаменталізму та ліричної прози. Остання кваліфікується дисертантом як особливий ґатунок прозових творів, у яких домінує лірична тональність, що проявляється в тематиці, жанрових характеристиках, особливостях творення образу автора й системи персонажів. Орнаментальна проза вирізняється асоціативністю, багатством та ускладненістю метафор і порівнянь, інших художніх засобів. Орнаментальна стилістика притаманна творам В. Барки, Докії Гуменної, В. Винниченка, І. Качуровського, Ф. Одрача, Т. Осьмачки, Ольги Мак, Світлани Кузьменко, Діми, Віри Вовк, В. Дацея; це явище межує з символізмом та авангардизмом. Якщо орнаментальна проза письменників діаспори ставить собі за мету відобразити в усій складності життя суперечностей і зв’язків, то лірична проза гіпертрофує постать наратора, відображуючи об’єктивну реальність крізь призму його сприйняття.

На ліричний текст “працюють” звуки, запахи, фарби, кольори, які лише можна почути, побачити, переосмислити. Вони в авторській інтенції художньо трансформуються і стають людською сутністю. При цьому неабияку вагу має контекст. Письменники компонують деталі речей, предметів з тим, аби читач чіткіше схопив складну динаміку комплексу авторських почуттів і думок. Зображення ліричного простору моделюється в свідомості реципієнта як цілісний образ рідного краю, домівки, що дозволяє розглядати часопростір важливим філософським та змістовним чинником твору. Орнаменталізм потрактовуємо як стильову характеристику ліричної прози, де чітко виділена експресія стилю стає основою творчості письменників. Мовний орнамент в ліричній прозі змодельований лише в окремих частинах тексту, але виконує важливі функції для всього прозового твору, бо виражає різні лейтмотиви, відображає свідоме сприйняття світу, створює багатозначні підтексти, посилює сугестивну функцію слова, автобіографізм, просторово-часові виміри, підсвічує точку зору персонажів. Мовний орнамент в ліричній прозі дає змогу вийти на рівень буття, філософську лінію, розширити, змінити масштабність зображуваного.

Особлива роль у ліричній прозі належить колористиці та звуковому інструментуванню тексту, синтезу відтворення автором вражень від дійсності: “Хвилями напливав аромат квітів. Пахощі були такі густі й тьмяні, що, здавалось, їх можна було сприйняти навпомацки й розтерти на кінчиках пальців” (В. Домонтович).

Орнаментальна проза тяжіє до відображення сюжетного співвідношення щодо нарації, підпорядкувавши історію (час) лексичному, семантичному та формальному підпорядкуванню дискурсу. Орнаменталізація впливає на послаблення подієвості прози, адже розповідь тієї чи іншої історії може розмиватися в окремих мотиваційних відрізках, зв’язок яких відбувається не в наративно-сигмантичному ракурсі, а лише в поетичному за принципом контрастності, уподібнення. Для прикладу, в оповіданні “Приборканий гайдамака” В. Домонтович у сюжетну канву вводить порівняння годинникового механізму з процесами, що відбуваються в світі. Коли Сава Чалий, гостюючи в гетьмана Пилипа Орлика, заглянув в середину часової машини, де працювали коліщатка великі й малі, тоді господар завважив, що саме так є і в великому світі. В уста центрального персонажа прозаїк вкладає такий зміст: “Подібно до того, як у дзиґарях усі коліщатка й стрілки приводяться в рух силою тяжіння, вагою гир, так і в цілому великому світі вся машина, земна й небесна, рухається за законами тягару”.

Кожен письменник, моделюючи довкілля, олюднює його. І природа, і предметний ряд в авторській інтенції є складовою системою внутрішнього досвіду, своєрідною світоглядною будовою митця. Суб’єктивно змодельована проза, що атрибутує сприйняття ретроспективного, виписана настільки майстерно (скажімо, повість Ю. Косача “Еней і життя інших”), ніби історичні вкраплення відбуваються в наш час. Така проза співвіднесена до поезії, поскільки орнаментальна модель дозволяє виписати події, факти з глибоким почуттям в міру художнього мислення, уяви письменника і, не меншою мірою, його обізнаністю з історичними реаліями тієї чи іншої епохи, що її він заторкує. Орнаментальна модель надає текстові естетичної сили вираження, наближає до поезії: “…якась доля добирала їм ці подвір’я, оце, над Ізаром, все в зелених кучерях, крапчасте од просвітів у листві, м’який килимок моріжку у сплети винограду…” (Ю. Косач. “Еней і життя інших”); “Ми стояли на березі й слухали рев збентеженої ріки. Ріка кричала, вила, як поранений звір. З рани кошлатого звіра текла блакитна кров. Бурхливий плин розчавлював блакить. Шал ріки вабив своєю небезпекою” (метафоричний образ гідроніму – Дніпра – постає в повісті “Без ґрунту” В. Домонтовича). Ці та інші тропи підсилюють динамізм зображеного, створюють внутрішній ритм, підсилюють художній ефект.

Отже, як орнаментальна, так і лірична проза сприяли посиленню філософського струменя в літературі, чіткішій жанровій диференціації. З розвитком цих ґатунків прози пов’язане культивування численних зразків фрагментарного письма – етюдів, образків, ліричних мініатюр, акварелей, поезій у прозі.

Розділ третій “Засоби втілення проблеми “людина і світ” в українській діаспорній прозі” присвячено характеристиці комплексу художніх засобів і прийомів, за допомогою яких письменники українського зарубіжжя створюють антропоцентричні моделі світу; досліджено специфіку метафоризації як універсального чинника моделювання художньої дійсності.

У підрозділі 3.1 “Макро- і мікрометафоризація мови і мовлення” метафора розглядається як своєрідний продукт роботи письменника над текстом, оскільки цей універсальний концепт художнього осягнення дійсності завжди апелює до емоційного досвіду реципієнта, передбачаючи взаємодію суб’єкта (читача) і об’єкта (твору). Особливу увагу в підрозділі приділено проблемам взаємодії традицій і новаторства, переосмислення модерністських тенденцій творчості різних представників діаспорної літератури, зокрема поглиблюється уявлення про специфіку світовідчуття письменників Нью-Йоркської групи як самобутнє поєднання впізнаваних життєвих реалій і неоміфологізму. Продемонстровано тяглість імпресіоністичних тенденцій не лише у повоєнних творах модерністів Емми Андієвської, Ю. Тарнавського, К. Ірода, В. Дацея, а й Докії Гуменної, Людмили Коваленко, Степана Любомирського, які зараховували себе до традиціоналістів.

На матеріалі творів В. Барки, О. Смотрича, Ф. Одрача та інших діаспорних письменників досліджено “механізм” дешифрування метафори, її стилістичні функції, які апелюють до різних чуттєвих сфер (“змислів”, за І. Франком).

Пейзажні метафори відіграють важливу роль у розкритті характеру персонажів, психологічного настрою, виявляють низку суттєвих семантичних домінант. Пейзажні образи є джерелом творення та інтерпретації психоемоційної характеристики героя, і, найсуттєвіше – персоніфікацією за подібністю зовнішніх ознак, рис, властивостей, асоціативним “оживленням” явищ природи. В авторській версії метафоричні образи природи сприяють глибшому розкриттю світу і людини в ньому.

Картини природи “олюднені” в новелі “Цибуляне весілля” І. Качуровського, “Щебетун” Ф. Одрача, “Старший боярин” Т. Осьмачки, “Золотий плуг” Докії Гуменної. Пейзажні малюнки підсилюють образ персонажів. Пейзажні метафори в прозі українського зарубіжжя слід розглядати і як художній прийом, і як кут зору автора, заакцентовуючи на приналежності людини до біосфери, в якій всі процеси взаємозалежні. Людство є незначною її частиною, а людина – лише одним із видів органічного життя. Homo sapiens (людина розумна; розум підніс її над тваринним світом) протягом століть прагнула не пристосуватися до природного середовища, а зробити його зручним для свого існування. Моделюючи світ і людину в ньому, звертаючись до пейзажних мотивів, письменники, отже, художніми засобами трансформують розв’язання екологічних проблем на діяльність особистості, яка відповідає за безпеку біосфери, довкілля.

Обґрунтовано висновок про те, що пейзажні метафори постають явищем не одновимірним: вони одночасно є і художнім прийомом, і особливим типом художньої свідомості, що ґрунтується на сприйнятті світу, як сукупності складних взаємозв’язків між явищами. Людина, відтак, мислиться як складова цієї системи, здатна “пропустити світ через себе”, зробити його своїм духовним надбанням. Різнобарвними картинами українського степу В. Винниченко передає внутрішній стан головного персонажа Степана Петровича Іваненка, якого послала Москва на Батьківщину в службове відрядження. України не бачив Іваненко 15 років, і ось: “Степан Петрович повернув на першу межу і попрямував нею низеньким, зелено-срібним тинком хлібів. Над головою йому десь високо вгорі відразу зачулось срібне дзеленчання жайворонка, залітали жовті й білі метелики; запурхали з-під ніг якісь сірі птички; запахло давнім-давнім, срібно-зеленим дитинством; ворухнулись у душі ніжні, трошки шершаві від роботи руки матері; вистрибнула улюблена пісня сестри “На городі верба рясна”; в душі зчинився заколот…

…Жайворонок, зрадівши, ще дрібніше та ніжніше задзеленчав угорі. Сонце задоволено і гаряче припало поцілунком до лиця необачного анкетера і засміялось золотими проміннями в примружених очах” (“Слово за тобою, Сталіне!”). Через світ природи автор, отже, передає екзистенційне почуття ліричного героя. Образ центрального персонажа є актом свідомості. Але “якщо образ є актом свідомості, – завважував О. Потебня у праці “Думка і мова”, – то уявлення є пізнання цієї свідомості”.

Зрозуміти, розгадати таємницю метафори також можна за допомогою асоціативної форми, що сприяє утворенню її смислового змісту. Дешифрування мережива метафор – це код до цілісного розуміння смислового змісту. Метафора є способом мислення про світ на підставі здобутого раніше знання; вона є способом бачення світу. Проте останній при цьому розкривається в образних тонах за допомогою інтуїції, “підключеної” в процесі дешифрування тексту.

Підрозділ 3.2 “Художньо-концептуальна функція синтезу мистецтв в українській еміграційній прозі” присвячено дослідженню синтезу мистецтв в прозі українського зарубіжжя ХХ століття, що генерують взаємозбагачення різних моделей художньої практики. Літературно-малярський хист явили Ф. Одрач, В. Домонтович, Ю. Косач, Віра Вовк (Селянська), Докія Гуменна, К. Ірод, Емма Андієвська, Ю. Тарнавський – від прямої транспозиції живописного або музичного твору у твір літературний до використання художніх засобів та прийомів емоційного впливу на реципієнта, характерних для цих мистецтв.

Синтез мистецтв, яким позначена література ХХ століття, і діаспорна зокрема, поглиблює і розширює уявлення про поліфункціональність мистецтва як особливої форми осягнення дійсності. Письменники, зчаста творячи свої тексти на межі різних мистецтв, фактично відновлюють статус літератури як універсального мистецтва, наділеного можливостями комплексного, багатоаспектного впливу на реципієнта.

Синтез мистецтв у прозовому творі виконує пізнавально-евристичну функцію. Художня література, на відміну від науки з її суворо регламентованим понятійним апаратом, за допомогою метафоризації, сугестії, інших художніх засобів здатна глибоко дослідити людську підсвідомість у складних взаємозв’язках з об’єктивним світом, а часом, послуговуючись прийомами типізації, вдаючись до гротеску, змоделювати ймовірне майбуття (“Чи зійде завтра сонце?” Л. Полтави, “Рік 2245” Л. Коваленко, “Барон” С. Риндика).

Музичність підсилює внутрішній образ персонажа в оповіданні “Приборканий гайдамака” В. Домонтовича. Роздумуючи над сенсом буття, Пилип Орлик вірить в примат розуму людини, яка може і нашкодити своєму ж існуванню бездумним розвитком технізації і “лише невеличким поштовхом руки переверне світ”. Мову персонажа доповнює авторський відступ. Градація, неначе мелодія, наростає з більшою силою й затримується в свідомості: “Дзвін линув, згучав, зростав, наповнював простір, гармонійно танув і знов поставав, речитативом розмежовуючи окремі відтинки ударів. Дзиґарі вибивали північ”.

Сугестивна мистецька функція здатна гіпнотично впливати на людську психіку. Прочитавши, скажімо, відтворений “звукоінтонаційний” художній текст, особистість через спосіб мислення, навіювання ніби позасвідомо перебуває в інших світах, інших вимірах, здатна уявляти, співставляти реальне життя з ілюзорним. Крім того, під впливом того чи іншого виду мистецтва, змодельованого в прозовому творі, в читача формуються естетичні смаки, постає уявлення про сутність прекрасного до такої міри, що спонукає жити і творити саме за законами краси. Такий твір формує не лише естетичні смаки, а й формує ціннісні орієнтації людини.

Через пейзажні картини, музичність письменник глибше розкриває художній образ, який, певна річ, виникає у свідомості під впливом чи реальної, чи фантастичної дійсності. І реальний, і вигаданий світ формують в уяві письменника низку нових типів, образів. Але буває так, що прозаїк у процесі творчого акту, йдучи за власною логікою, приходить зовсім до іншої версії, ніж до тієї, яку прагнув змоделювати. Відтак, художній образ постає з несподіваного боку, незбагненно, як творче осяяння, що вигранює світ парадоксально.

З історичним розвитком системи стилів змінювався і підхід до зображення видів мистецтва в художній літературі. Синтез мистецтв є об’єднуючою ланкою і спрямований до єдиної мети, коли під впливом одного виду мистецтва, народжується інший – появи нової художньої якості, до духовно-практичного освоєння дійсності за законами краси, що утверджує гармонійну єдність людини і світу.

Незалежно від того, як саме виявляє себе у тексті синтез мистецтв – опис матеріального об’єкту, цитата з пісні, понятійний апарат, особлива тональність викладу, – він завжди спрямований на створення складного ефекту, що передбачає множинність тлумачень, моделює концептуально цілісну картину світу.

У висновках узагальнено результати студій художніх особливостей еміграційної прози ХХ століття. Творчий доробок неоромантиків (В. Кудрика, О. Гай-Головка, С. Риндика, А. Новака), належно непоцінований критиками, визнано своєрідним явищем у вітчизняній літературі. Дослідивши концепцію людини і світу в прозі неоромантиків, наголошено на еволюції їхнього творчого поступу від етнографічно-побутових оповідань до творів з елементами модерної техніки. Аналіз оповідань “Ревага”, “Савка Булавка”, “Ходім на город”, “Лиса”, “Бровко” С. Риндика дозволяє стверджувати, що неоромантики дуже близько підійшли до “натурального” потрактування внутрішнього світу і психології своїх героїв. Водночас помітним є те, що прозаїки не перебороли імітаційної (наслідувальної) тенденції у відтворенні прямої мови своїх героїв, органічної стихії думання і мовлення (“Ревага” С. Риндика, “Романтика” О. Смотрича) про розподіл ролей та функцій в суспільному бутті.

На сучасному етапі особливої актуальності набувають проблеми інтеграції України у світовий культурний простір, конструктивного діалогу з інонаціональними культурами, головною умовою якого є збереження національної ідентичності. Вивчення творчості письменників діаспори, з огляду на історико-культурні умови, в яких їм довелося творити, допомагає дати відповіді на зазначені питання, значно розширити сферу мистецької комунікації.

В контексті літературно-мистецького процесу, характерними тенденціями якого є криза антропоцентризму і розчарування в гуманістичних ідеалах, письменники української діаспори моделюють принципово іншу художню дійсність, засновану на духовних цінностях. Олюднення об’єктивної реальності, обґрунтування рівноправного діалогу як необхідної передумови гармонійного співіснування людей стають домінантами емігрантів, причому як традиціоналістів, так і представників постмодерну. Ніцшеанській надлюдині, яка демонструє свою незалежність від людської спільноти, прозаїки діаспори протиставляють принципово інший тип особистості – підкреслено соціальний, поєднаний багатьма зв’язками із зовнішнім світом, позначений рисами певного культурно-історичного середовища і водночас виведений на рівень уселюдських узагальнень.

Інтерсуб’єктивний світ міжособистісної комунікації і внутрішній світ людини (душа) співвідносяться як макро- і мікрокосм, взаєморозкриваючись через мовне вираження авторських інтенцій.

Однією з найприкметніших ознак діаспорної літератури як культурного явища є полістилізм, зумовлений цілою низкою факторів: історичними умовами, баченням подальших шляхів розвитку літератури (відома дискусія “мурівців”), співвідношенням традицій і новацій у творчій практиці письменників тощо. Власне, оновлення традиційного прозописьма, збагаченого новітніми мистецькими здобутками, в умовах еміграції стає способом збереження національної ідентичності, специфічно української ментальності. Одним із виявів такого відновлення є розробка елементів орнаментального стилю у творчості ряду письменників. Орнаменталізм потрактовуємо як стильову характеристику ліричної прози.

Елементи орнаментального письма притаманні творам В. Барки, Докії Гуменної, В. Винниченка, І. Качуровського, Ф. Одрача, Т. Осьмачки, Ольги Мак, Світлани Кузьменко, Діми, Віри Вовк, В. Дацея. Розвиток ліричної прози як специфічна форма вираження авторської суб’єктивності активізується у повоєнний період (твори О. Смотрича, В. Домонтовича, Ю. Косача, Т. Осьмачки, У. Самчука, І. Костецького). Лірична проза характеризується особливістю лірико-філософського споглядання. Взірцем такої прози можемо назвати роман-притчу В. Барки “Спокутник і ключі землі”, в якому центральний персонаж Олег Паладюк – це яскраво рефлектуюча індивідуальність, що простежується як через ледь вловимі інтонації змінного настрою, так і через відкриту монологічну сповідальність. На рівні узагальнення вловлюється автобіографія душі, внаслідок чого відбувається своєрідне зрощення ліричного “я” з біографією автора. Тому є підстави стверджувати, що романом “Спокутник і ключі землі” В. Барка репрезентує лірико-психологічну прозу.

З-поміж філософських постулатів, проголошених літературою української діаспори, особливо виокремлюється усвідомлення і художнє втілення взаємообумовленості дихотомії “людина – світ”. Антропологічні моделі світу за всієї їх множинності об’єднує погляд на людину як складну багатовимірну сутність, що перебуває в епіцентрі взаємодії психологічних, звичаєвих, релігійних, політичних, спадкових чинників. Світ осмислюється крізь призму людської суб’єктивності; мікрокосм окремої особистості постає органічною складовою світобудови і водночас екстраполює свої почуття й вольові порухи на макрокосм.

Полістилізм української еміграційної прози ХХ століття виокремлює множинність авторських точок зору об’єктивного світу. Культурно-історичні умови творення діаспорної літератури зумовили появу потужного струменя екзистенціалізму (прозові твори І. Багряного); свою життєздатність і значне розширення стилістичних можливостей продемонструвала імпресіоністична течія – в ній чи не найповніше виявився взаємозв’язок мікро- і макрокосму. Реалізацією художнього потенціалу української прози межі ХІХ–ХХ ст. вважаємо активне звернення прозаїків діаспори до сфери ірраціонального, підсвідомості, снів, які виразніше розкривають внутрішній світ людини.

Самобутню концепцію людини і світу пропонує й модерна література: світ мислиться як універсальний твір, що генерує появу нових прочитань текстів завдяки злиттю нових уявлень із “прототекстом” і метатекстом. Особлива роль у модерному і постмодерному дискурсі відводиться інтерпретатору, який, послуговуючись герменевтичною методикою, декодує твір. Зростає питома вага ігрового начала. Предметними особливостями постмодерної інтелектуальної гри є інтерференція підсвідомого й реального, постійне апелювання до асоціативного мислення. Асоціативність є провідною особливістю творчості письменників Нью-Йоркської групи.

На підставі здійсненого аналізу художньо втілені моделі антропоцентричної світобудови можна об’єднати за кількома концептуальними парадигмами.

Раціональна концепція обстоює пріоритетність інтелекту по відношенню до почуттів, апелює до розуму, ґрунтується на оптимістичній вірі в науково-технічний прогрес. Така концепція виразно оприявнюється в повістях “Каміння під косою” Ольги Мак, “Буревій” Х. Довгалюка, романі “Чортівська Скеля” Ю. Косача.

Міфологічна парадигма чітко виражена пантеїстичним світовідчуттям, моделюванням своєрідного інобуття, репрезентованого надприродними силами, образами олюдненої природи (І. Качуровський “По той бік безодні”, С. Риндик “Відьма”).

У персоналістській концепції (“Спокутник і ключі землі” В. Барки, “Слово за тобою, Сталіне!” В. Винниченка) своєрідно трансформовані засади ніцшеанства. Дана концепція характеризується пріоритетністю особи; екзистенція особистісного “я” виступає первинною по відношенню до суспільства.

Роман Докії Гуменної “Золотий плуг” репрезентує культурно-антропологічну концепцію, згідно з якою людина пізнає світ через історію, виступаючи передусім її суб’єктом.

Мультикультурна концепція демонструє множинність світоглядів, що виявляються через взаємодію культур; означена парадигма в художньому тексті змодельовує людину, яка пізнає світ, в міру її світогляду, світовідчуття. Скільки житиме людина, стільки відкриватиме світ. Така парадигма чітко оприявнена в романі Людмили Коваленко “Рік 2245”, де фантастична картина “інших світів” спроектована у майбутнє людства. Персонажі опозиціонують гендеризму, шовінізму, міжконфесійним, міжпартійним протистоянням.

Письменники зчаста вдаються й до компліментарної концепції: людина і світ зображається симультанно у двох вимірах. Прикладом такої концепції є новела І. Качуровського “По той бік безодні” (поєднання раціональної й міфологічної парадигм), оповідання Людмили Коваленко “Дрібна справа”, “Загублене ягня” (раціональної й теологічної), В. Домонтовича “Апостоли” (екзистенційної, теологічної й раціональної концепцій).

Ірраціональне пізнання світу (теологічна, екзистенційна, ніцшеанська, постмодерністська концепції) актуалізує інтуїтивні методи пізнання, непідвладні розумові. Істина досягається поза раціональними видами духовної діяльності. Проголошується пріоритет емоцій, волі, містичного осяяння, інстинкту, позасвідомого, уяви. Екзистенційна концепція розкриває по суті специфічно людське існування в світі, яке характеризується як “позамежове” (трансцендентальне) щодо натуралістично-психологічних вимірів буття. Свобода укорінюється в дусі, “внутрішній” людині (оповідання “Мрії”, “Роки вагання” О. Смотрича, “Ніч”, “Найкраще імя” К. Ірода, повість “Їм дзвони не дзвонили” О. Гай-Головка, “Роман про добру людину” Емми Андієвської, “Бар Едді” Ю. Тарнавського).

У прозових текстах Олександри Копач, Людмили Коваленко, О. Воронина, Х. Якимчука, П. Крата людину і світ зображено за принципами теологічної концепції, яка ґрунтується на визнанні розумної світобудови, керованої Богом. Гіперболічне вихваляння Бога, наділеного абсолютною досконалістю, є незбагненним для раціонального пізнання. Найвищою точкою духовної еволюції людини “виступає” момент входження до Царства Небесного.

Особливу антропоцентричну картину світу моделює постмодернізм. Внутрішній світ людини часто розкривається через езотеричну еклектику (приховану множинність) почуттів, думок, вольових прагнень, проекцій у минуле і майбутнє, спогадів, видінь, інтуїції. Провідною тенденцією є децентрація, деконструкція наративних структур. Різні соціокультурні життєві досвіди не протиставляються, а набувають повноцінного звучання. Поведінка героїв твору інколи постає як акт трансгресії, тобто вихід за межі можливого у сферу інобуття, альтернативного світу тощо. Зразком постмодерністської концепції зображення людини і світу є роман Емми Андієвської “Герострати”.

Концептуальну модель “людина – світ” деякі письменники моделюють з позицій ніцшеанства або філософії життя. Елітарний антропологізм ніцшеанства у творах постає як руйнування моральних пріоритетів, їх переоцінка через аксіологічний протест, зорієнтований на піднесення й абсолютизацію власної ціннісної позиції вольової особистості (оповідання “Савка Булавка” С. Риндика, роман “Щебетун” Ф. Одрача).

Аксіологічна концепція в прозових текстах представлена там, де розуміння людиною світу сприймається через проблему ціннісних відносин. Цінності оприявнюються лише в почуттях (любов і ненависть), що змушує людину інтуїтивно обирати той чи інший спосіб поведінки в контексті загальнолюдських імперативів та одвічного протистояння добра і зла (оповідання “Романтика”, “Тріюмф Марти Митрофанівни” О. Смотрича, “Ревага” С. Риндика).

Множинність антропоцентричних моделей, запропонована прозаїками діаспори, зумовлена цілим комплексом історичних, політичних, соціокультурних факторів: глобальні потрясіння Другої світової війни, здобутки науково-технічного прогресу, комп’ютеризація стимулювали поступ в царині людського духу, заглиблення в таємниці підсвідомості, вивчення людини як складного феномена із застосуванням онтологічного, гносеологічного, аксіологічного процесів.

Проза українського зарубіжжя минулого віку пройшла той еволюційний шлях розвитку, що й уся європейська література – від неоромантизму до постмодернізму. Письменники української діаспори ХХ століття усвідомлювали, що світ – це все суще, що є в людині та поза нею, а отже зображали персонажів в різних ситуаціях, різній соціальній сфері.