Istoria_svitovoi_kultury

РОЗДІЛ XII. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ

сьогодні залишається морально-психологічний трактат Стендаля «Про любов» (1822 p.).

Глибина реалістичного відтворення французької дійсності властива й іншим митцям.

Надзвичайно цікаві морально-психологічні нариси внутрішнього світу молоді Франції періоду Реставрації подає Бальзак: «Молоді люди, не знаходячи виходу для своїх сил, кидалися не тільки в журналістику, заколоти, літературу й мистецтво, вони розтрачували їх у розгулі: так багато було соків і плодоносної сили у молодої Франції! Працьовита — ця прекрасна молодь жадала влади й розваг; артистична — вона жадала скарбів; гуляща — вона жадала збудження пристрастей за будь-яку ціну, вона намагалася сама себе творити, але політика скрізь перешкоджала їй»1.

Загострення ситуації у Франції в 1845–1847 роках зумовлювалося також неврожаєм у ці роки, знищенням посівів картоплі, різким спадом виробництва, безробіттям.

На початку 1848 року у Франції склалася революційна ситуація, яка завершилася буржуазно-демократичною революцією: 24 лютого після кривавих барикадних боїв повстанці рушили до королівського палацу і примусили Луї-Філіппа зректися престолу. Було вирішено створити Тимчасовий уряд, до складу якого як представник робітників і ремісників увійшов журналіст та історик Луї Блан (1811– 1882 pp.). Учасник революційних подій, Луї Блан водночас вважав, що знищити капіталістичні відносини та соціальне гноблення можна й без революційної боротьби, створюючи громадські майстерні й надавши всім громадянам країни виборчі права. Він був прихильником політики компромісів і ввійшов в історію робітничого руху як один із засновників опортунізму й реформізму.

25 лютого 1848 року була проголошена республіка, що проіснувала до 1852 року. В перші післяреволюційні місяці (лютий–березень) народ Франції домігся значних демократичних свобод: ухвалено декрет «Право на працю», чоловікам надані виборчі права, скорочено робочий день, знищено рабство в колоніях Франції. Проте закріпити досягнуті в боротьбі успіхи пролетаріат Франції не зміг. Перемігши 23–24 квітня на Установчих зборах, буржуазія повела наступ на робітничий клас. Були зліквідовані національні майстерні — одна з

1 Бальзак О. Сочинения: В 24 т. — Москва, 1960. — Т. 9. — С. 244.

361

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

форм реалізації декрету «Право на працю» — і десятки тисяч трудящих втратили роботу. У відповідь на дії уряду спалахнуло народне повстання, яке ввійшло в історію під назвою Червневого 1848 року.

Поразка повстання прискорила перемогу буржуазії, яка пішла на компроміс із монархістами. На виборах до Законодавчих зборів у травні 1849 року перемогла реакційна монархічна «Партія порядку». Було ліквідоване загальне виборче право, а 1852 року у Франції поновлено монархію (Друга імперія), яка проіснувала до 4 вересня 1870 року.

Французька революція 1848 року мала великий вплив на події в Європі. Буржуазно-демократична революція 1848–1849 року у Німеччині мала на меті створити єдину національну державу, знищивши феодальну роздробленість — адже Німеччина була роздроблена на 38 невеличких держав.

У30-ті роки XIX століття, набагато пізніше, ніж в Англії та Франції, в Німеччині почався інтенсивний промисловий розвиток. 1835 року побудовано першу залізницю, пожвавилося фабричне виробництво. Важкі умови життя і праці робітників викликали хвилю страйків у 40-ві роки, а період 1845–1847 років позначений гострою економічною кризою, безробіттям, голодними бунтами.

Гегемоном німецької революції була буржуазія. Революційні події почалися в лютому 1848 року в Бадені широкими народними демонстраціями й страйками. 18 березня почалося повстання в Берліні. У березні–травні був сформований буржуазно-ліберальний уряд

іпроведені у Франкфурті-на-Майні загальнонімецькі Національні збори. Проте вже у листопаді–грудні 1848 року монархісти в Пруссії вчинили державний переворот і відновили абсолютизм.

Революція зазнала поразки, Німеччина залишилася роздрібненою. Проте позитивні зрушення, безперечно, сталися: в деяких німецьких державах ухвалено конституції, почалося руйнування феодальних традицій, прискорився розвиток капіталізму.

Уреволюційних подіях у Німеччині в 1848–1849 роках активну участь брали Карл Маркс (1818–1883 pp.) і Фрідріх Енгельс (1820– 1895 pp.), з іменами яких пов’язане виникнення і становлення теорії наукового комунізму.

Теорія наукового комунізму виникла як узагальнення досвіду того періоду історії, коли у найрозвинутіших країнах Європи загост-

362

РОЗДІЛ XII. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ

рилися властиві капіталізму суперечності й на арену історії виступив робітничий клас. До початку революції в Німеччині К. Маркс і Ф. Енгельс не лише активно розробляли теоретичні питання, а й почали боротьбу за створення пролетарської партії, встановивши зв’язки з таємним робітничим товариством «Союз справедливих», який мав свої осередки в Парижі, Лондоні та інших містах Європи. У 1847 році в Лондоні відбувся з’їзд «Союзу справедливих», і на основі цієї організації утворився «Союз комуністів».

До 1848–1849 років К. Маркс і Ф. Енгельс написали такі теоретичні праці, як «Святе сімейство» (1845 p.), «Німецька ідеологія» (1845–1846 pp.), «Злиденність філософії» (1847 p.), «Маніфест комуністичної партії» (1848 р.). К. Маркс і Ф. Енгельс теоретично обґрунтовують положення про історичну місію пролетаріату як єдиного революційного класу в буржуазному суспільстві. В «Маніфесті комуністичної партії» вперше були чітко визначені основні цілі комуністичного руху: створення політичної влади, руйнування буржуазного суспільства й ліквідація приватної власності.

Події у Франції та Німеччині, безперечно, вплинули на історичну долю Австрії, де в першій половині XIX століття мала необмежену владу монархія Габсбургів. Вона підкорила кілька мільйонів слов’ян — поляків, словаків, українців, хорватів, чехів — і прагнула понімечити їх. Австрія дістала назву «тюрми народів».

Революція 1848–1849 років ставила за мету не лише знищення феодальних традицій, а й національне визволення народів.

Кульмінацією революції в Австрії стало повстання 6–31 жовтня 1848 року у Відні. На бік повстанців перейшла частина віденського гарнізону. Після жорстоких боїв 31 жовтня імператорські війська вступили у Відень, і почалася кривава розправа з повстанцями. Був створений новий уряд з представників феодально-монархічних кіл і запроваджена реакційна конституція.

Революція в Австрії зазнала поразки, передусім, через національну ворожнечу, відверту зраду чи компромісність буржуазії, слабкість пролетаріату, відсутність визнаних лідерів революційного руху.

В Угорщині буржуазно-демократична революція мала на меті, передусім, ліквідувати панування монархії Габсбургів, а разом з нею й феодально-абсолютистський лад, і створити самостійну національну державу.

363

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

15 березня в Пешті почалося народне повстання. Революційний уряд очолив Лайош Кошут (1802–1894 pp.). Навесні 1849 року проголошено незалежність Угорщини, а Л. Кошута обрано прави- телем-президентом країни. Новий уряд провів значні демократичні реформи, насамперед — знищив кріпосництво. Проте не дістали незалежності й автономії Славонія, Долмація, Хорватія. Це дало змогу Габсбургам використати хорватську армію проти угорських революціонерів. Велику допомогу військам Габсбургів надала Росія, за що передова російська інтелігенція (О. Герцен, М. Чернишевський) гнівно звинувачувала царизм.

У серпні 1849 року армія повстанців була розбита біля фортеці Вілагош. У боях за свободу Угорщини загинув видатний угорський поет Шандор Петефі (1823–1849 pp.), автор поем «Витязь Янош», «Апостол», роману «Мотузка ката», п’єси «Тигр та гієна», численних віршів і публіцистичних статей. Творчість Шандора Петефі, яка поєднувала реалізм з революційною романтикою, мала великий вплив не лише на становлення угорської національної поезії, а й на європейську літературу взагалі. В історії європейської культури Шандор Петефі залишився як символ єдності громадянської і творчої позиції митця.

Революція в Італії 1848 року мала розв’язати кілька проблем: звільнити північні території країни з-під влади Австрії та об’єднати Італію, поділену на вісім частин.

Поштовхом до Рисорджименто (Відродження) Італії були народні повстання у Сицилії, Сардинії й Тоскані. Під тиском народних мас у цих частинах країни були запроваджені буржуазні конституції. Під час австро-італійської війни 1848–1849 років було визволено Ломбардію та Венецію від австрійської окупації. Серед важливих подій італійської революції — героїчна оборона Рима 1849 року, якою керував національний герой Італії Джузеппе Гарібальді (1807–1882 рр.). Римляни проголосили республіку, на чолі якої став Джузеппе Мадзіні (1805–1872 pp.) — керівник республікансько-демократичного крила Рисорджименто, один із засновників революційної організації «Молода Італія».

Проте й тут, як і в інших країнах Європи, нездатність буржуазних демократів здійснювати справді революційне керівництво призвела до перемоги контрреволюції. Проти Римської республіки виступили об’єднані війська Австрії, Франції, Іспанії та Неаполітанського коро-

364

РОЗДІЛ XII. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ

лівства. Римську республіку було знищено. Спроба Дж. Гарібальді дістатися Венеції, яка ще була в руках революціонерів, не вдалася. Революція зазнала поразки.

Аналіз соціально-політичної та економічної ситуації в Європі в першій половині XIX століття переконливо показує: якщо в ранніх буржуазних революціях буржуазія боролася проти феодального ладу разом з народом, виступала як революційний клас, то в революціях 1848–1849 років вона вже не є прогресивною і революційною силою.

Досвід революцій 1848–1849 років, через який пройшла більшість країн Європи, був трагічний, але водночас він мав велике значення для формування національної самосвідомості, прискорення темпів соціального й економічного розвитку Європи.

Німецька філософія першої половини XIX століття як загальноєвропейське надбання

Німецька класична філософія починається з появою праць Іммануїла Канта (1724–1804 рр.). Його творче життя можна поділити на два періоди: у першому, до 1770 року, І. Кант надавав перевагу вивченню природничих наук, у другому його цікавлять передусім філософські проблеми.

Найважливішим надбанням першого періоду слід вважати розробку Кантом космогонічної гіпотези, пов’язаної з питаннями походження Сонячної системи. Написана 1755 року «Загальна природнича історія і теорія неба» була важливим кроком у розвитку космогонії — науки про походження й розвиток Всесвіту.

Продовжуючи спроби Демокріта, Дж. Бруно, Р. Декарта, Г. Галілея дати наукове пояснення космогонічним процесам, І. Кант стверджував, що Сонячна система не існувала вічно. Окремі частини Всесвіту мають свій початок і кінець. Процедури, що відбуваються в Сонячній системі, він символічно порівнював зі самоспаленням чарівного птаха Фенікса, що молодим і оновленим постає з попелу знову. Головні свої філософські твори І. Кант написав в останні десятиліття життя: «Критика чистого розуму» (1788 p.), «Критика здатності судження» (1790 p.).

Обґрунтовуючи принципи «критичної філософії», І. Кант виступав проти догматизму споглядальної метафізики й скептицизму з

365

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

дуалістичним ученням про непізнанні «речі в собі» й пізнанні явища, які створюють сферу нескінченного можливого досвіду.

І.Кант визначає два види пізнання: апріорне та емпіричне. Апріорне спирається на свідомість, отже, осягає істину. Емпіричне пізнання пов’язане з відчуттями й не вважається достеменним, науковим.

На думку Канта, апріорні форми знання закладені у свідомості всіх людей. Цю апріорну істинну свідомість він називає трансцендентальною (від лат. transcendens — той, що виходить за межі).

І.Кант посідає особливе місце в розвитку етичної науки, адже саме він, «узявши на себе завдання визначення специфіки моралі як «предметної реальності», виявив, що вона має об’єктивний, загальнозначущий, позаіндивідуальний статус і виступає обов’язковим законом. При цьому мораль нерозривно пов’язана з індивідуальною свободою й автономією особистості, що відображено в її абстрактному визначенні в системі категоричних імперативів»1.

Центральний принцип Кантової етики, яка спирається на поняття обов’язку, — категоричний імператив: «Чини тільки згідно з такою максимою, керуючись якою, ти водночас можеш зажадати, аби вона стала загальним законом»2.

Об’єктом широких дискусій від початку XIX століття стає теорія

І.Канта про естетику як критику смаку. У «Критиці здатності судження» він розробляє механізм естетичної оцінки, висуває принципово важливу тезу про безсторонність естетичного судження: «Краса — це форма доцільності предмета, оскільки вона сприймається в ньому без уявлення про мету»3. Міркуючи про сутність прекрасного, Кант пише, що прекрасне не є тільки якість або ознака предмета, об’єкта, а це є ставлення суб’єкта до об’єкта, опосередковане апріорними формами мислення. Такий підхід закладав теоретичні основи, що ними охоче послуговується естетика XX століття.

Чималий інтерес викликають роздуми І. Канта про природу художнього таланту, а з нею і про специфіку художньої творчості.

Важливе місце в історії філософії Німеччини посідає Йоганн Ґотліб Фіхте (1762–1814 pp.). Професор Ієнського (в 1794–1799 pp.) і перший обраний ректор Берлінського (1810 р.) університетів,

Й. Г. Фіхте відомий і як автор досліджень «Основні риси сучасної

1 Етика. — Київ, 1992. — С. 63.

2 Кант И. Сочинения: В 6 т. — Москва, 1964. — Т. 4. — С. 260. 3 Там само. Т. 5. — С. 240.

366

РОЗДІЛ XII. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ

епохи» (1805 р.), «Про блаженне життя» (1806 p.), «Промови до німецької нації» (1808 p.), «Факти свідомості» (1810–1811 pp.), циклу творів «Науковчення», а також як один із перших критиків філософії Канта.

Життя Й. Г. Фіхте припало на складний період в історії Німеччини. Давалися взнаки наслідки загарбницької політики Наполеона, та відчувалась і визвольна боротьба європейських народів проти французького диктатора. Фіхте вважав Наполеона зрадником революції й спрямовував свою теоретичну просвітницьку діяльність на утвердження демократичних свобод, пропаганду наукових знань, на патріотичну боротьбу за об’єднання і моральне відродження Німеччини.

Ставлячись досить критично до теоретичних концепцій своїх попередників (Спінози, Канта), Фіхте вважає за необхідне обґрунтувати філософію як практику моральної дії. Філософія трактується ним як наука наук, як джерело людської могутності.

Важливе значення Й. Г. Фіхте приділив концепції інтелектуальної інтуїції, відводячи їй засадничу роль у науковченні, що його філософ пояснював як логічну систему інтуїтивних споглядань. На межі XVIII–XIX століть були відомі лише окремі спроби пояснити природу інтуїції (Платон, Лейбніц). Фіхте надає інтуїції особливого значення й намагається з’ясувати її природу через суміжні поняття, зокрема, ототожнює інтуїцію з діяльністю. Поряд з інтуїцією з’являються такі складні філософсько-психологічні поняття, як «мисляча воля», як самосвідомість «я», як «світове — я» тощо.

Продовжуючи кантівську традицію, Фіхте включає етику в структуру філософського знання й поєднує моральність з творчою активністю людини. Це принципово новий аспект аналізу співвідношення філософії — етики — проблем творчості, особливо якщо враховувати, що Фіхте намагався поєднати кантівську чуттєво-«легальну» й раціонально-«моральну» людину шляхом піднесення чуттєвих потягів до рівня обов’язку.

Надзвичайно плідними були спроби Фіхте розглядати культуру як засіб поєднання обов’язку з почуттям.

Починаючи від 1802–1803 років позиції Фіхте властиві політичні та ідеологічні компроміси, поступовий перехід до аналізу релігійних проблем. Філософ наголошує на значенні віри й шукає шляхи зближення з християнством.

367

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Особливе місце в історії німецької класичної філософії належить Фрідріхові фон Шеллінгу (1775–1854 pp.). Він зазнав великого впливу філософської концепції Фіхте. Шеллінг започаткував тенденцію «естетизації» філософського мислення, розглядаючи мистецтво як вищу стадію розвитку світового начала. Філософські погляди Шеллінга у другій половині XIX століття стимулюватимуть дослідження безсвідомого, міфу, символу як внутрішнього змісту образів.

Найвідоміші праці Ф. Шеллінга — «Про Я як принцип філософії» (1795 р.), «Про світову душу» (1798 p.), «Система трансцендентального ідеалізму» (1800 p.), «Філософія та релігія» (1803 p.), лекції з філософії мистецтва (1802–1805 pp.), курс лекцій «Філософія міфології та одкровення» (1811–1820 pp.).

Ф. Шеллінг розвинув принципи об’єктивно-ідеалістичної діалектики природи як живого організму. Своєрідним поштовхом до створення власної філософської концепції у Шеллінга виступає поняття абсолют — тотожність об’єкта і суб’єкта.

Систему трансцендентального ідеалізму Шеллінга можна розглядати як єдність «філософії природи», «тотожності» й «одкровення». Формування Шеллінґової філософії відбувалося одночасно з видатними відкриттями в природничих науках. Можна говорити про спадковість ідеї єдиної природи: Лейбніц — Шеллінг — природодослідники XIX століття. Безпосередній вплив натурфілософії Шеллінга визнавали фізик М. Фарадей, природодослідник і лікар Р. Майєр, біологи К. Бурлак, Л. Окен, геолог Г. Стеффенс та ін.

Натурфілософія й трансцендентальна філософія, вважав Шеллінг, «поділяють між собою два можливих спрямування філософствування»1. Висновки, які дають нам ці два спрямування, взаємодіють, «гармонізуються»: «Те, що в реальному чи природному світі виражене як тяжіння, в ідеальному — як споглядання — все це є одне й те саме»2. У Шеллінга, зазначають дослідники, «діалектика духу є і дублікат, і вдосконалення діалектики природи».

Як і Фіхте, Шеллінг велику увагу приділяє інтелектуальній інтуїції, яка є засобом розкриття законів моралі, мистецтва й теології. Інтелектуальна інтуїція — своєрідна ознака філософської і художньої геніальності.

1 Шеллинг Ф. Система трансцендентального идеализма. — Ленинград, 1936. — С. 15. 2 Шеллинг Ф. Бруно, или О божественном и естественном начале вещей. Разго-

вор. — Санкт-Петербург, 1908. — С. 144.

368

РОЗДІЛ XII. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ

Особливої уваги варті лекції з філософії мистецтва, які Шеллінг прочитав у Ієні й Вюрцбурзі. В них обґрунтовано думку про художню творчість та естетичне споглядання як вищі ступені розвитку абсолюту. Шеллінг поділяв романтико-ірраціональний погляд на світ — це дає право говорити про нього як про спадкоємця ієнських романтиків, зокрема Ф. Шлегеля і Новаліса.

У 1814–1817 роках погляди Шеллінга зазнають змін, поступово набуваючи теософського, релігійно-містичного спрямування. Ще в 1803 році в праці «Філософія та релігія» Шеллінг визначає абсолют як Бога, як нескінченну першооснову. На початку 40-х років він стає ідейним виразником аристократично-клерикальних кіл Німеччини, свідомим пропагандистом містико-теософських ідей.

Попри складність, неоднозначність і суперечливість філософських ідей Шеллінга, не можна заперечувати силу їхнього впливу на світорозуміння інтелігенції Європи як у XIX, так і в XX столітті, адже відбиток шеллінгіанства є у філософських концепціях Гегеля і Фейербаха, Шопенгауера і Фрейда, К’єркегора і Бергсона. Широку дискусію окремі положення Шеллінга викликали на Штутгартському гегелівському конгресі у травні 1975 року. Можна приєднатися до думки, що «лінія висхідного філософського руху пройшла повз пізнього Шеллінга через Гегеля до його учнів — гегельянців, а далі — до його матеріалістичних критиків. Але без об’єктивної діалектики природного буття в раннього Шеллінга не було б такого широко відпрацьованого об’єктивно-діалектичного вчення Гегеля»1.

Філософія Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770–1831 pp.) вважається вершиною німецького класичного ідеалізму. За своїми поглядами Гегель — об’єктивний ідеаліст, головне досягнення його філософської концепції — теорія діалектики.

Перші періоди діяльності Гегеля позначені чималим впливом філософської позиції Шеллінга, який, хоч і був молодшим від Гегеля, відігравав, як уже зазначалося, активну роль у культурному житті Німеччини. Найважливішим у філософському становленні Гегеля вважається ієнський період (1801–1807 pp.), коли він написав першу велику працю «Феноменологія духу» (1807 р.). В 1812–1816 роках, працюючи в Нюрнберзі директором гімназії і викладачем філософської пропедевтики, він створює «Науку логіки».

1 Нарский И. С. Западноевропейская философия XIX века. — Москва, 1976. — С. 239.

369

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

В 1816 році Гегель починає працювати на кафедрі філософії у Гейдельберзькому університеті й сповна викладає свою систему в «Енциклопедії філософських наук».

Наприкінці 1818 року починається останній — берлінський — період діяльності Гегеля, пов’язаний з роботою над «Філософією права», розробкою й читанням курсів з філософії історії, естетики, історії філософії, що їх за лекційними конспектами видано вже по смерті філософа.

Одна з яскравих особливостей філософії Гегеля — вміння спиратися на «уроки історії філософії», аналізувати логіку соціально-істо- ричного процесу. Це зумовило злиття в діалектиці Гегеля її онтологічних і гносеологічних сторін.

Гегель уважно ставився до культури минулого в найширшому розумінні цього поняття. Плідним для нього виявляється вивчення філософської спадщини Платона й неоплатоників, Лейбніца і Руссо, Віко і Гердера. Повз увагу Гегеля не проходять філософські, культуротворчі пошуки Канта, Фіхте, Шеллінґа, Гете. Особливо варто відзначити інтерес Гегеля до природничих наук, його безпосередній аналіз праць Лапласа, Карно, Ламарка, листування з Гете з приводу проблем натурфілософії. Категорії діалектики перетворились у філософії Гегеля на загальні форми самого об’єктивного світу, а соціальний світ виступив «уречевленим мисленням людства». Ще одна заслуга Гегеля полягає в розробці складної системи категорій, через взаємодію яких формуються метод і закони діалектики. Поєднавши діалектику й логіку, філософ включає практику в діалектику.

Значну роль у філософській системі Гегеля відіграють суперечності. Філософ розглядає їх як універсальну, загальну об’єктивнологічну форму, як провідну категорію діалектики: «Суперечності — ось що насправді рухає світом...»1. Із загальною філософською системою Гегеля органічно пов’язані його естетичні погляди, адже гегелівська естетика — це спроба відтворити картину всесвітнього розвитку художньої свідомості людства. Найзагальнішою естетичною категорією в Гегеля виступає прекрасне: ідея прекрасного, прекрасне у природі й мистецтві. Аналіз прекрасного дає філософові змогу підійти до вивчення ширшої проблеми — специфіки людської

1Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук: В 2 т. — Москва, 1974. — Т. 1. —

С.280.

370