kyiv_rus_slip
.pdfобряди, чим загубили свої душі. Священик закликає Михайла не робити цього,
якщо наважиться поїхати в Орду, говорить, закликає твердо стояти за християнську віру. Михайло відповідає: «Молитвою твоею, отче, яко же Богъ дасть, тако и будет. Азъ быхъ того хотЂлъ кровь свою пролияти за Христа и за вЂру крестьяньскую» [335, с. 230]. Те ж саме сказав і Феодор. Приїхавши в Орду,
вони відмовилися виконати язичницький обряд, тому татарський цар розізлився і сказав, що Михайло має обирати: життя і князювання чи смерть. Михайло сказав,
що не поклониться йому, він прагне постраждати за Христа і пролити свою кров,
бо хоче зберегти душу. Михайло і Федор померли страшною смертю 1245 р., за це
«ею же молитвами достойнии будемъ вси обрЂсти милость и отпущение грЂховъ от Господа Иисуса Христа в нынешний вЂкъ и в будущий, славяще вкупе отца и сына и Святого Духа, нынЂ и присно и в веки вЂкомъ. Аминь» [335, с. 234].
Фактично дане житіє репрезентує тісний зв'язок із агіографічною традицією Київської Русі, хоч твір у було написано у Ростові Великому. Михайло Чернігівський, як і Борис та Гліб, налаштований на здійснення аскетичного подвигу і мученицьку смерть в ім`я своєї Вітчизни. Патріотичний чинник у
життєдіяльності та смерті князя є головним.
«Житіє Олександра Невського» було створене через кілька років після його смерті у 1268 р. Твір постав у місті Володимирі-на-Клязьмі, очевидно, був
написаний невідомими галицьким книжником і київським митрополитом
Кирилом ІІ. Твір синтетичний, містить риси воїнської та агіографічної
повістей, переважає друга тенденція. Передусім акцентується увага на головних християнських чеснотах князя, насамперед домінуючій рисі світогляду – православній вірі. Автор наголошує на дискусії князя з послами від Папи Римського, показуючи таким чином ідеального правителя. А його зовнішність,
зокрема обличчя,книжник порівнює з Іосифом, підкреслюючи фізичну красу правителя, його силу, що подібна до Самсонової, а мудрий він, як Соломон,
хоробрий, наче іудейський цар Єуспесіан, який полонив землю Іудейську. Коли цього царя хоронили, то він простяг руку із труни і взяв духовну грамоту з рук митрополита. Книжник визначає багато підстав для канонізації князя Олександра
Невського, показуючи його рівність із видатними правителями і святими давніх часів. Багато говориться про бойові походи і подвиги князя, його переможні битви зі шведськими і лівонськими військами.
Значна увага приділяється подорожі Олександра в Орду, коли проявився його високий дипломатичний хист, а також Льодовому побоїщу на Чудському озері. Саме завдяки Олександру, його військовому генію, Русь отримала тут перемогу. Ю. Пелешенко наголошує: «У «Житії Олександра Невського» виразно простежується галицька літературна традиція. Художньо-стильові особливості твору, спосіб змалювання військових баталій у житії є подібними до відповідних елементів у Галицькому літописі, а образ Олександра Невського багатьма рисами наближається до образу Данила Галицького» [342, с.230]. все це є яскраво вираженими свідчення єдності та неперервності літературної традиції.
Агіобіографічні твори проложного типу, тобто синаксарії, більшість дослідників відносять до панегіричного розділу типікарної літератури. Оскільки проложне житіє представляє головні моменти з життя святого подвижника, воно включається у церковну похвалу святому. «Контекстом церковної похвали обмежується «предмет зображення» у синаксарії – «предмет» цей може і повинен належати до сфери вищих цінностей, тобто мати максимальний у християнській церковній культурі аксіологічний статус» [237, с. 323]. Суть такого панегірика полягає у тому, що він розрахований на усвідомлення тих духовних смислів,
які у ньому закладені. У ньому репрезентовано онтологічний портрет святого.
Пролог – це східнослов`янський житійний збірник календарного характеру, де представлено короткі житія та пам`яті, що супроводжуються тропарями і церковними службами, розташовані у відповідності з днями церковного пошанування святого.
Проложне «Житіє Кирила Турівського» було створене у Північно-Східній Русі, збереглося під датою 28 квітня. Пам'ять святого прикрашена похвалою на честь його. Можливо, панегірик святому був складений на основі цитат і ремінісценцій церковної служби, присвяченої Кирилу, що не дійшла до нас.
Наголошено на таких рисах святого як те, що він «не згорить» в апокаліптичній
ріці вогненній, зневажає багатство, старанно вивчає святі книги, тримає піст, є
духовним наставником і просвітителем.
Апокрифічне «Слово о Лазаревім воскресінні», як вважає І. Франко,
виникло на зламі ХІІІ–ХІV століть. Натомість В. Перетц, Г. Єрьомін, М.
Рождественська та ін. називають його більш раннім твором, що побачив світ на межі ХІІ–ХІІІ століть. Ідея твору визначається канонічною оповіддю про воскресіння Лазаря, а джерела змісту знаходяться в апокрифічному Никодимовому Євангелії. Ще І. Франко довів південноруський характер оригіналу пам’ятки. Сюжет будується на розповіді про те, як старозавітні праведники страждають у пеклі, тоді цар Давид сповіщає про День Спасіння, бо народився Ісус Христос. До нього відправляють «друга Христова» Лазаря, який помер чотири роки тому, щоб він дізнався, чи хоче Христос грішників позбавити мук.
Адам виголошує перед Лазарем промову, в якій називає всіх старозавітних праведників, говорить, що вони були безгрішними і просить Христа визволити їх.
Лазар воскресає і переказує Христові благання Адама. Ісус сходить духом на Адама та інших праотців, руйнує пекло і визволяє праведників.
Твір написаний на основі апокрифів, Псалтиря, творів отців церкви,
продовжує традиції творів Кирила Турівського. Це була церковна проповідь,
призначена для виголошення у шосту суботу Великого Посту.
3.13.Перекладна література
Вепоху Високого Середньовіччя з перекладних текстів особливою популярністю користувалися збірники статей ораторсько-учительного та екзегетичного характеру. Зокрема, «Андріатіс», «Златоструй», «Пчела», «Пролог»,
нові «Ізмарагд», «Златая цепь», «Златая матиця», «Маргарит», «Златоуст» та ін.
Так, «Ізмарагд» містить слова і повчання переважно релігійно-морального характеру. Кількість статей постійно зростала і змінювалася, репрезентуючи таким чином еволюцію тексту, від 35 до 361. Починається збірник «Стословцем Геннадія, патріарха Цареграда», що є зведенням усіх головних догматів християнського віровчення. Ці тези висловлені тут афористично, із застосуванням
символів та алегорій. Багато говориться про користь від читання книг, про християнську доброчинність і гріхи. Сильними у творі є покаянні мотиви, розлого зображено карі Божі за гріхи і згадки про Страшний Суд. Також вміщено низку творів на родинно-побутову тематику. Детально пояснено суть і призначення християнського посту, літургії, подано статті про правду і кривду, сни тощо.
Фактично всі слова спираються на євангельські заповіді, приписи щодо життя тогочасного суспільства.
Збірник «Златая цепь» належить до збірників енциклопедичного характеру.
Він містить перекладні та оригінальні твори, уривки з патериків, статті про ікони,
твори отців церкви. Збірник «Златая матица» включає різноманітні повчання,
легенди, житія. Образ читача тут постає як здобувач перлів, що спускається на морську глибину. Збірник морально-етичних повчань «Маргарит» представляє вибрані слова Іоанна Златоуста. А збірник «Златоуст» вміщує твори дидактичного та епідейктичного спрямування. Більшість слів належали чи приписувалася Іонанну Златоусту. Також тут є твори Кирила Турівського, Серапіона Володимирського, Климента Охридського та ін. Статті розташовані у хронологічній послідовності, тому збірник використовувався під час церковних богослужінь. Побутувало три різновиди збірника: «Златоструй пісний», «Златоструй п’ятдесятий», «Златоструй річний».
Існували й інші збірники. Більшість істориків літератури вважають, що широке поширення таких збірників свідчить про те, що оригінальне письменство переживало часи занепаду, нова література практично не творилася. Але внесення авторських коментарів до збірників і нові елементи у них свідчать про те, що література жевріла, намагалася розвиватися, незважаючи на складні умови.
Біля 1262 р. у Галицько-Волинському князівстві виникло хронографічне зведення, що включало опис подій з історії давнього світу від його створення до захоплення Єрусалиму Титом у 70 р. Оригінал не зберігся, але дійшли пізніші списки, зокрема Юдейський або Архівський хронограф кінця ХV ст. і білорусько-
український Віленський хронограф кінця ХVІ ст. Він містить ряд джерел, зокрема
«Шестоднев» Іоанна, екзарха Болгарського, бесіди на Книгу Буття Іоанна
Златоуста, старозавітні книги, витяги з Євангелій, уривки з історичних хронік Георгія Амартола, Іоанна Малали, Йосифа Флавія та ін.
У ХІІІ–ХІV ст. на українських теренах з`явилася «Тлумачна Палея». Тут розповідається про події з історії Старого Завіту від створення світу до царя Соломона. Завершується пам`ятка пророцтвами дохристиянських філософів і пророків про майбутнє пришестя Христа. У пізніших редакція оповідь доведена до часів Ісуса Христа. Фактично Палея являє собою виклад подій із численними додатками і коментарями до біблійних книг. Ряд подій зі Старого Завіту трактуються як прообраз новозавітних, ведеться коректна полеміка з юдаїзмом.
Канонічні тексти доповнені тут апокрифами, суцільна оповідь переривається вставками науково-природничого характеру і коментарями. Екзегетична частина являє собою комплікацію творів богословів різних часів.
3.14. Серапіон
Серапіон Володимирський – одна з небагатьох яскравих постатей письменників епохи переходу Високого Середньовіччя у Пізнє, репрезентант ораторської прози. На літературній ниві він продовжував традиції київських ораторів часів розквіту Київської Русі, зокрема книжників Києво-Печерського монастиря. Саме у цьому осередку сформувався Серапіон як церковний діяч і письменник, тому його можна віднести до книжників Києво-Печерського монастиря.
Дата народження Серапіона невідома. До 1274 р. він був архімандритом Києво-Печерського монастиря. Потім Серапіона узяв із собою до Володимира митрополит Кирило, колишній «печатник» Данила Галицького, ймовірний автор життєпису галицького правителя. У Володимирі-на-Клязьмі Серапіон обійняв посаду єпископа. Помер Серапіон 1275 р. і похований в Успенському соборі.
Серапіон є автором досить гострих своєю тематикою й актуальних на той час п’яти проповідей-повчань. Можливо, написав більше, але не все дійшло.
Визначальними для його літературної спадщини є ідеї патріотизму, любові до
рідної землі, неспокою за її майбутню долю. Ці настрої поєднуються з глибокими переживаннями автора про те, що буде завтра, тому його твори «дихають духом моральної суворості. Не диво: Серапіон та його слухачі пережили татарську навалу, руїну Києва та Суздальського краю, повний господарський та політичний підупад, поневолення християнських князівств владою «поган». Єдина тема, що проходить лейтмотивом через проповіді Серапіона, – тема «Кари Божої» [528, с.
148]. І ця кара, як стверджує автор, не обмине того, хто порушує заповіді Божі.
Головний зміст повчань Серапіона – це заклик мирян до каяття. Він гостро засуджує будь-які прояви дохристиянських язичницьких вірувань, у яких вбачає загрозу як для людської душі зокрема, так і для всієї землі загалом.
Своє перше повчання, чи слово, «Про кари Божі і про раті» Серапіон, на думку одних учених, написав близько 1230 р., інших – відразу після навали військ Батия на Київ. Твір сповнений трагічного передчуття тих бід, які насуваються на Русь, оскільки міжкнязівські чвари роздирали державу й неминуче вели до її занепаду. Автор описує зловісні знаки – затемнення, землетруси, пошесті, війни,
котрі є символічним втіленням бід і негараздів, що спіткали Русь землю. Цей перший твір Серапіона відрізняється особливо сильним трагізмом.
Інші чотири твори Серапіона були написані вже у Володимирі. У них зі своєрідною образністю, художньою енергією та лаконізмом автор говорить про навалу монголо-татар на Руську землю і гніт з їхнього боку. Хоча можливо, що друга його проповідь також була створена ще в Києві, але чернець Києво-
Печерського монастиря Серапіон виголосив її у 1274 р., коли його було призначено Володимирським єпископом. «Слово» Серапіона високо підносить роль Романовичів у ситуації між Сходом і Заходом. Письменник змалював політичну ситуацію у державі на переломі 1270-х років.
У центрі слова третього Серапіона – масштабний і трагічний образ спустошень і бід, що прийшли на Русь. Автор докладно оповідає про татарське лихоліття в Україні-Русі. Він закликає читачів не забувати про те, що Бог,
побачивши беззаконня людські, ігнорування його заповідей, подав багато своїх знамень: великий страх, наслав на Русь немилосердний і лютий народ, який не
пощадив краси молодості, старечої немочі, дитячої невинності. Трагізмом дишуть сторінки твору, де Серапіон описує страшні наслідки, до яких призвели людські гріхи: лежать у руїнах божественні храми Божі, осквернені священні посудини,
потоптані святі Тайни, архієреї впали жертвами меча, тіла преподобних ченців викинуто стерв’ятникам, кров батьків і братів напоїла землю, неначе водою,
згинула сила руських князів і воєвод, колишні герої стали боягузами і втекли,
багато людей руських загнано в полон, села поросли бур’яном, а слава і велич принижені. Безжально, але правдиво Серапіон говорить про те, що гине краса Руської землі, а її багатства стали здобиччю чужоземців.
У словах другому, четвертому і п’ятому Серапіон дає розпис гріхів, які призвели до спустошення, в якому перебуває Русь. Автора обурює те, що не було такої кари, яка б оминула Русь, але, не зважаючи на це, вона й надалі продожує грішити. Русь стала малою, а вдає, що вона й далі велика. У людських серцях поселилися заздрість, злоба, самохвальба, ненависть до ближнього. Жадання майна так сильно оволоділо душами людей, що вони забувають про милосердя до сиріт і бідних. Не зважаючи на кари Божі, люди не повертаються до Бога, тому велику печаль у серці своєму носить Серапіон, звертаючись до дітей своїх – мирян: «Не так сумує мати, бачачи дітей своїх, що страждають, як я, грішний отець ваш, бачачи вас, що страждаєте від справ беззаконних. Казав я вам багато разів, бажаючи відвернути вас від поганих звичаїв – але бачу: зовсім не змінилися ви. Якщо хто з вас розбійник – розбійництва не кине, якщо краде – злодійства не покине, якщо іншого кого ненавидить – ворогує без утоми, якщо хто ображає і грабує – не насититься, якщо хто лихвар – не припинить відсотки брати, бо, згідно пророку: «Метушитися безцільно: накопичуючи, не знає, кому збирає». Нещасний і не думає, що як народиться голим – так і відходить, нічого не маючи, крім прокляття вічного; якщо хто перелюбник – перелюбництва не покине, той, хто лихословить і пиячить, – звичок своїх не залишить. Як же я втішуся, бачачи вас від Бога відлученими? Чому я порадуюся? Завжди сію у ниву ваших сердець сім’я
божественне, але ніколи не бачу, щоб воно проросло і зерно породило. Прошу вас,
брати і діти мої, змініться на краще, обновіться благим оновленням, припиніть зло
творити, убоїться Бога, який створив вас, тремтіть перед судом його страшним! До кого йдемо, до кого прямуємо, відходячи від життя земного? Що скажемо, що відповімо? Страшно, діти, потрапити під Божий гнів. Чому не думаємо, що чекає на нас, якщо ведемо таке життя? Чого не накликали на себе? Якого покарання від Бога не сприйняли? Чи не заполонена земля наша? Чи не покорені міста наші? Чи давно впали отці та брати наші трупами на землю? Чи не загнані у полон жінки та діти наші? Чи не в рабстві невірних перебувають ті, що залишилися? Ось уже до сорока років наближаються страждання і муки, і данина тяжка на нас лежить,
голод, мор на худобу нашу, і досита хліба свого наїстися не можемо, і плачі наші і горе сушать нам кістки. Хто ж нас до цього довів? Наше безвір’я і наші гріхи, наш непослух, нерозкаяність наша! Молю вас, браття, кожного з вас: проникніть у помисли ваші, побачте очима серця діла ваші, – зненавидьте їх і залишіть, до покаяння прийдіть. Гнів Божий постане, і милість господня проллється на нас, і
всі ми в радості будемо на нашій землі, залишаючи світ цей, прийдемо радісно, як діти до Отця, до Бога й успадкуємо царство небесне, заради якого Господом створені були. Господь створив нас великими, ми ж своїм непослухом перетворили себе у нікчемних. То ж не утратимо, браття, величі нашої: «Ті, що не чули завіту, праведні перед Богом, але ті, що виконали його». Якщо ж чимось спокусимося, знову до покаяння прийдемо, любов до Бога проявимо, сльози проллємо, милість до жебраків посильну вчинимо, якщо зможете бідним допомогти – від бід позбавляйте. Якщо ж не станемо такими – гнів Божий буде на нас; завжди будучи у любові, спокійно ми заживемо!» (тут і далі переклад мій).
Особливо великого значення надає Серапіон виявам язичництва, вбачаючи у них також великий і непростимий гріх: «Ви ще язичницьких звичаїв дотримуєтесь: у ворожіння вірите, і вогнем палите невинних людей, і тим насилаєте на всю общину і місто убивство; якщо ж хто і не має відношення до убивства, але подумки з тим погодився, сам став убивцею; чи, якщо міг допомогти і не допоміг – той сам убити повелів. Із книг яких чи писань ви чули, ніби то від ворожіння на землю приходить голод чи що ворожінням хліба множаться? Якщо ж вірите у те, для чого тоді палите їх? Молитеся ви ворожбитам, і шануєте їх, і
жертви приносите їм – нехай правлять общиною, пошлють дощі, тепло принесуть,
землі плодити накажуть! Ось нині три роки хліб не родить не тільки в Русі, але у католиків також – чи ворожбити так влаштували? А чи не Бог править своїм творінням, як хоче, нас за гріхи караючи? Бачив і я в божественних книгах, що ворожки і ворожбити з допомогою бісів впливають на рід людський і на худобу – можуть його знищити; над тими чинять, а їм – вірю! Якщо Бог допустить, то біси вершать, прощає ж Бог лише тим, хто боїться їх, а віру міцну держить до Бога – над тим ворожбити на мають влади!»
Серапіон писав свої твори як для мирян, так і для ченців. Така двоадресна
спрямованість його проповідей говорить про продовження традицій Теодосія
Печерського. Можливо навіть, що головним адресатом Серапіон вважав народ,
який намагався застерегти від падіння у безодню гріхів. Він акцентує увагу на головних ідеях за допомогою численних повторень, аби таким чином підсилити сказане, загострити його значущість повтореннями. Повчання Серапіона прості за формою, доступні для розуміння не тільки еліті, ченцям, а й простому народові.
Твори Серапіона сповнені ремінісценцій із Іоанна Златоустого, Григорія Богослова, Василя Великого. Його проповіді відрізняються «зрозумілістю думки,
ритмічною організацією мови, особливою ліричністю. У них відчувається вже наближення тієї епохи, коли емоційність широко заволодіє літературою і звернення до людської психології стане найбільш характерним явищем не тільки літератури, а й образотворчого мистецтва» [251, с. 24].
Німецький учений Г.Подскальськи назвав Серапіона «незаперечним християнським гедоністом». Серапіон, як і Теодосій Печерський, Нестор,
утверджував ідею автономності руської церкви та обстоював універсалізацію
її теологічної доктрини.
POSTSCRIPTUM
Книжність Києворуської держави складає вагому частину як національної,
так і світової медієвістики. Її модерне осмислення, вироблення нових методологій вивчення відкриває незвідані глибини у сутності українського літературного процесу, визначає його генезис, а також місце в історії європейського письменства.
Література Києворуської держави у системі культури середньовічної Європи входила до контексту греко-слов`янської культурної спільності. Це зумовило її високий європеїзм, сприяло активним міжнаціональним стосункам. На означення літератури Х–ХІІІ ст. вважаємо за доречне використання термінів «києворуський», «руський», «давньоруський». Загалом руське Середньовіччя як окрема культурно-
історична епоха співпадає з часам існування держави Київська Русь (Русь, Руська держава, Києворуська держава). Це письменство було літературою-реципієнтом.
Руська книжність не копіювала зразки літератури візантійської, але прийняла багато її елементів, осмисливши та адаптувавши їх до власного ґрунту.Література руського Середньовіччя репрезентована двома періодами: Раннє Середньовіччя
(від 988 року до початку ХІІ ст.) і Золоте (Високе) Середньовіччя (ХІІ–перша половина ХІІІст.).
Руська середньовічна література творилася у трьох головних осередках:
книжники Софійського гуртка (книжники кола Ярослава Мудрого, книжники Києво-Печерського монастиря, книжники Видубицького монастиря).
Літературний стиль кожного з києворуських літературних осередків являє собою систему літературних засобів, що логічно і гармонійно зумовлюється обраним методом творчого переосмислення реального історичного матеріалу, тим шляхом,
яким навколишнє життя й історичні факти потрапляють у художній контекст і стають естетичними цінностями. Образ у середньовічному письменстві – це категорія знаково-символічної системи, що є особливим засобом представлення та осмислення дійсності у письменстві. Для середньовічного образу характерною є здатність відображати і представляти основи християнської віри. Його особливості зумовлюються специфікою жанру та позиціями книжника. Завдання автора –