kyiv_rus_slip

Куліша і про Пиміна Пісника). Він сотворив багато чуд: бісів прогнав, дощ викликав, озеро висушив та ін. Свій дар чудотворення він отримав від Бога, бо постився більше за інших, проводячи своє життя у постійних молитвах. У нарисі

«О святьм Афанасіи Затворниць, иже умерь и пакы въ другій день оживе и пребысть лЂть 12. Слово 19» («Про святого Афанасія Затвірника») розповідається про те, як Афанасій Затвірник помер після довгих хвороб. Він лежав не похований, бо був дуже бідний. Тоді вночі хтось невідомий явився ігумену,

сказавши, що лежить Афанасій непохований. Коли прийшли до Афанасія ігумен і братія, побачили, що він сидить і плаче. Так Бог дарував йому повернення до земного життя для того, аби він настановив ченців на шлях спасіння та істину віру.

Колоритним є образ Миколи Святоші у нарисі «О преподобнЂмь Святоши,

князи Черниговьском. Слово 20» («Про преподобного Святошу»). Це детальна розповідь про князя чернігівського, який став ченцем Печерського монастиря 1106

р. під іменем Микола. Автор описує його подвижницький шлях, те, як багато і важко він працював, лікуючи людей, а після смерті Святоші його власяницею вилікувався князь Ізяслав. Наголошується, що Микола Святоша «остави княженіе,

честь и славу и власть, и вся та ни въ что же вмЂнивь» [3, с. 113] заради служіння Богові. Це – фактично головна риса будь-якого печерського подвижника, той морально-етичний ідеал, до якого кожен повинен прагнути. В уста Миколи Святоші автор вкладає слова, звернені до Бога: «Благодарю же Господа, яко свободиль мя есть отъ мирьскыя работы и сътворилъ мя есть слугу рабом своим,

блаженым сим чорноризцем» [3, с. 115]. Для Миколи Святоші «умрети за Христа

– приобрЂтєніе» [3, с. 115]. За таку відданість Богові йому даровано дар лікувати інших: «Молитвою же святаго исцЂль» [3, с. 116]. Він стоїть на тому, що «добро есть уповати на Господа, нежели надЂатися на человЂка» [3, с. 116]. У слові 21 «О ЕразмЂ черноризцЂ, иже истроши имЂніе свое къ святым нокам и тЂх ради спасенне обрЂте» («Про Еразма чорноризця») представлено образ ченця Еразма,

який усі свої багатства віддав на потреби церкви. В оповіданні «О Арефь черноризцЂ, ему же татьми украденное имЂніе въ милостиню вьмЂнися, и сего

ради спасеся. Слово 22» змальовано образ Арефа-половчанина. У нього в келії були багатства, але він не хотів ділитися з бідними. Після пограбування Арефа почала страшенно мучити совість, він пережив великі душевні страждання. На прикладі цієї постаті образу утверджується думка про те, що «Господь даст,

Господь вьзять; яко Господеви годЂ, тако и бысть» [3, с. 122]. У новелі «О двою брату, о ТитЂ попЂ и Евагріи діаконЂ, имЂвшим вражду мЂжду собою. Слово

23» засуджується ворожнеча між людьми, адже «рече бо Господь: «всякъ,

гнЂваася на брата свого без ума, повинен есть суду» [3, с. 123]. Таким чином у

низці нарисів про печерських подвижників Симон витворив образ істинного ченця, кожна риса характеру якого описана у конкретному нарисі, показана на певному образі печерського подвижника. Формування образів Симоном має досить сильне дидактично-повчальне начало, адже автор ставив собі за мету навчати Полікарпа.

Дещо іншу спрямованість мають образи, витворені Полікарпом. У нарисі

«Втораго посланіа, еже к архимандриту Печерьскому Акиндину, о святых и блаженых черноризцЂх Печерьскых, братіи нашеи, списано Полікарпом,

чорноризцем того же Печерьскаго манастыря. Слово 24» («Друге послання до архімандрита печерського Акиндина») чітко визначається мета автора – описати житія святих подвижників. Полікарп звертається до Акиндина з проханням вислухати «житія чудесних і блаженних мужів, діяння і знамення, які були у святому цьому монастирі Печерському», а далі представляє широку галерею образів подвижників Києво-Печерського монастиря, кожному з яких присвячено окреме оповідання. У нарисі «О Никите Затворнице, иже по сем бысть епископЂ Новуграду. Слово 25» («Про Микиту Затвірника») описано образ Микити, який прагнув слави від людей, тому просив ігумена Никона піти у затвор, аби цим здобути собі славу. Никін розуміє це, але дозволяє Микиті пройти випробування затвором. Тут його чекають численні спокуси і падіння у затворі, коли біс у вигляді янгола спонукав Микиту читати Старий Завіт. Після того він не міг читати Євангелія. Після тривалої боротьби з бісами Микита долає їх, виходячи переможцем з важкої боротьби. Так стверджується ідея про те, що затвірництво

потрібне ченцеві не для того, щоб здобути славу серед людей, а стати вірним слугою Бога. Таким шляхом чернець приходить до справжньої віри.

У слові 26 «О Лаврентіи ЗатворницЂ» («Про Лаврентія Затвірника»)

представлено образ Лаврентія, здатного вигнати бісів, тому «и крЂпкаго ради житіа дарова ему Господь благодать исцЂлЂніем» [3, с. 127]. Так само дар зцілювати інших Бог дарував Агапіту, образ якого бачимо у нарисі «О святЂм и блаженЂм Агапить, безмЂздномь врачи. Слово 27» («Про святого і блаженного Агапіта»). Коли світський лікар, за походженням вірменин, не зміг вилікувати князя Всеволода, Агапіт зробив це. Потім він вилікував князя Володимира Мономаха, а коли той приїхав до монастиря подякувати Агапіту, чернець не хотів вийти, а князь віддав золото ігумену. Коли дари від князя принесли Агапіту в келію, чернець говорить, що лікує не заради багатства, тому роздає золото іншим.

Історія життя Агапіта – це історія боротьби з лікарем-вірменином та його світською медициною, з якої чернець виходить духовним переможцем. Після цього вірменин, визнавши силу Агапіта, постригся у ченці Києво-Печерського монастиря. У нарисі «О святЂм Григоріи Чюдотворци. Слово 28» («Про святого Григорія Чудотворця») розповідається про Григорія, котрого сам Феодосій навчив чернечому життю, смиренню, послуху, іншим чеснотам. У слові 29 «О

многотерпЂливЂм ІоаннЂ ЗатворницЂ» («Про терплячого Іоанна Затвірника»)

йдеться про Івана Затвірника, який зачинився у затворі, дуже сильно утримувався від усіх земних насолод, а потім закопав себе в яму, де його переслідували численні спокуси бісів, які він успішно долав. Головний його подвиг – молитва, за що був наділений Богом особливою здатністю долати бісів і даром чудотворення.

У нарисі «О преподобньм Моисіи УгринЂ. Слово 30» («Про преподобного Мойсея Угрина») представлено образ Мойсея Угрина, який був другом святого Бориса. Після трагічної смерті князя він, чудом залишившись живим, прийшов до монастиря, аби присвятити своє життя служінню Богові. Мойсей сподобався багатій вдові, котра забрала його у Ляхи. Жінка спокушає Мойсея, хоче з ним одружитися. Його умовляють погодитися, бо він молодий і гарний, але Мойсей хоче служити лише Богу: «Азь же не Египетьскаго царства желаю пріати и

обладати властьми, и велику быти в Ляхах, и честну явитися въ всеи Рускои земли, – ні нышняго ради царства вся ся приобидьх» [3, с. 145]. Жінка спокушає Мойсея багатствами, владою над іншими людьми, на що він відповідає: «Николи же прельстить мя красота женьскаа, ниже отлучить мене от любве Христовы» [3,

с. 145]. Потім жінка наказала його катувати, на що почула запитання Мойсея: «Що знайде людина, отримавши увесь світ, але втративши душу?» Він витримує всі катування, а після смерті короля Болеслава і бунту у Лядській землі ту жінку вбили, а Мойсей повернувся до Печерського монастиря «яко побЂдитель храборь Христовь» [3, с. 148].

У нарисі «О ПрохорЂ черноризцЂ, иже молитвою въ быліи, глаголемьи лобода, творяше хлЂбы и въ пепелу соль. Слово 31» («Про Прохора чорноризця»)

змальовано образ Прохора, який прийшов до монастиря зі Смоленська, «вдасть себе послушаніе и вьздрьжаніе безмЂрное, яко и хлЂба себе лишивь» [3, с. 149— 150]. Він сам збирав урожай, випікав хліб і роздавав його бідним, «неимущимь и от глада изнемогающимь» [3, с. 151]. Наголошується, що «Прохорь многа лЂта пожиль и в добрь исповЂданіи, богоугодным, чистым и непорочным житіем» [3, с. 154]. Як він помирав, то покликав до себе князя київського Святополка, багато сказав йому про служіння Богу, благословив і після того помер.

Система образів святих у Києво-Печерському патерику представляє два типи духовного життя: печерний (аскетично-героїчний) і надземний

(смиренно-послушний, соціально-каритативний), що походять від двоякої традиції грецького Сходу: палестинсько-студійської та єгипетсько-сирійсько-

афонської. У патерику переважає друга традиція. Засновником палестинської традиції був Феодосій Печерський, а афонська була принесена ще Антонієм.

Найбільшою мірою афонська традиція втілена в образі Марка Печерника,

палестинська – в образі Алімпія-іконописця. У нарисі «О преподобным МарцЂ ПечерницЂ, его же повелЂніа мертвіи послушаху. Слово 32» («Про преподобного Марка Печерника») розповідається, що Марко сам викопав собі печеру. Але,

продовжуючи роботу, стомився, тому одне місце залишилося вузьким. Коли помер хтось із братії, його поклали у цьому місті, що було вузьким і

нерозширеним. Не можна було дістатися до мертвого, тому Марко просив у нього вибачення, аби він сам полив на себе маслом. Коли той підняв руку і зробив це,

всі були здивовані таким чудом великим. Також чудом було те, що двоє братів,

поєднаних любов`ю, попросили Марка зробити для них одне місце для поховання.

Молодший помер першим, тому його поклали вище. Старший говорить до Марка,

що на тому місці має лежати він. Тоді Марко попросив мертвого, аби він устав і поступився місцем старшому. Той так і зробив, лігши на нижнє місце. Образ Марка Печерника є втіленням суворого старця, життя якого минуло під землею.

У нарисі «О преподобнЂм СпиридонЂ ПроскурницЂ и о Алимпіи ИконницЂ. Слово 34» («Про преподобного Спиридона Проскурника та Алміпія Іконописця») утверджується думка про те, що «всяка душа свята есть, не имЂя лукавьства в собЂ, но лЂсти в сердци. Таковь истинень есть къ Богу и человЂком» [3, с. 171]. Говориться, що «преподобный Спиридонь бяше невЂжа словом, но не розумом, не от града бо пріиде в чернечьство, но от нЂкоего села»

[3, с. 171]. Він учився за книгами, вивчив увесь Псалтир напам`ять, за повелінням ігумена пік проскурки. Біси намагалися всіляко перешкодити йому, то дрова забирали, то тісто перемішували, але він долав їх. Коли біси вчинили пожежу,

Спиридон узяв свою мантію і накрив нею вогонь, погасивши його. Всі ченці, що бачили це, були дуже здивовані. Так сила молитви, котрою володіє подвижник,

здатна подолати будь-що. Друга частина цього слова присвячена постаті Алімпія,

котрого батьки віддали навчатися писати ікони. Разом з іншими він став свідком чуда, коли на іконі просвітився образ Богородиці, та з неї вилетів голуб. Після того Алімпій вирішив присвятити своє життя служінню Богові, ставши ченцем при ігумені Никону. Він «добрь извыкь хытрости иконньи, иконы писати хитрь б зЂло. Сей же хытрости въсхоть научитися не богатьства ради, но Бога ради се творяше» [3, с. 173]. Він писав багато ікон не заради грошей і слави, а для того,

щоб бути корисним Богові, став слугою утвердження його образу на землі, серед людей. Всі захоплювалися його талантом, але «блаженный Алимьпіе на три части раздЂляше рукодЂліе свое: едину часть на святыа иконы, а вторую часть въ милостиню нищим, а третю участь на потребу телу своему» [3, с. 174]. Одного

разу недостойні ченці звинуватили Алімпія у тому, що він узяв три ціни, а ікон не малює. Тоді Алімпій приніс ікони, поглянувши на які всі упали на коліна перед образом Ісуса Христа і Богородиці. Алімпій же сказав: «И се нынЂ иконы Богом написани суть» [3, с. 177]. Після того неправдивих ченців прогнали з монастиря, а

князь Володимир ікону Святої Богородиці, намальовану Алімпієм, передав до церкви у Ростові. Коли там виникла пожежа, «церкви тои падшися, и та икона без вреда пребысть» [3, с. 177–178]. Образ Алімпія є втіленням художника від Бога,

творіння якого лікують душу і тіло людини.

У нарисі «Слово о святых преподобних отцях Феодорь и Василіи. Слово 33» («Слово про святих преподобних отців Феодора і Василія») утверджується думка про те, що «яко же речено есть, мати всЂм благыням нестяжаніе, тако же и корень есть и мати всім злымь – сребролюбіе» [3, с. 161]. Коли Федір залишив своє багатство і прийшов до монастиря, ворог спокушав його, але він вистояв. Тоді біс в образі брата Василя приходив, запитуючи, де його скарби. Федір повірив і показав скарби, а коли прийшов справжній Василь, чернець подумав, що то біс його спокушає. Але з часом він подолав спокусу і став постійно молити Бога, щоб він «отьяль от него память сребролюбіа [3, с. 166]», після чого Господь звільнив його від такого недугу. У слові 35 «О преподобнем и многострадалньм отци Пиминь и о хотящихь преже сьмерти в иноческый образь» («Про преподобного Пимина») розповідається, що Пимин, народившись хворим, просив батьків віддати його у монастир, але, отримавши незгоду, втік туди. Багато років він терпів хворобу, весь час «преподобный Пиминь и обьхожаше вся кЂліа, и всьм покланяася до земля, прощеніа прошаче, повЂдаа исход свій от житіа свого.

Глаголаше братіамь: «друзи и братіа моя! Вьставше, проводите мя», — абіе словом его отступаше болЂзнь от них, и здрави бываше, идоша с ним» [3, с. 183].

Після того Бог дарував йому дар лікування хворих, що стало його життєвим покликанням. У слові 36 «О преподобънЂмь Исакии Печерниць» («Про преподобного Ісакія Печерника») головною є теза про те, що «яко въ огни искушаеться злато – человЂци приятни в пещи смиреніа. Аще убо Господу въ

пустини приступити искуситель не постыдься, колико паче человЂку искусы принести хощеть» [3, с. 185].

Учень і постриженик Антонія Ісаакій колись був багатим купцем, але вирішив спокутувати гріхи і присвятити своє життя служінню Богові. Він катував своє тіло, сім років просидів у затворі, їв одну проскуру на день: «Сньдь же его б просфора едина, и то же єресь день, и воды в мЂру піаше» [3, с. 185], вів боротьбу з бісами, які знущалися з нього. Коли він утратив розум і сили, допомога братії повернула його до життя: «Се же есть дивно чюдо, яко за два лЂта не вькуси хлЂба и воды, и ни от какого же брашна, ни от овоща, ни язиком проглагола, но нЂмъ и глухъ лежа за 2 лЂта. Феодосій же моляше Бога за нЂ и молитву творяше над ним» [3, с. 187]. Ісаакій вперше на Русі здійснив подвиг юродства, лише під кінець життя остаточно подолав бісів: «Онь же, не хотя славы человЂческыа, нача юродство творити» [3, с. 188]. Спочатку його юродство виражалося у самоприниженні, дивних діях, але одного разу, виконуючи наказ насмішників,

спіймав руками ворона. Після того монастирська братія почала чтити його як чудотворця, а його юродство стало свідомим». Г. Подскальськи вважає образ Ісакія найбільш колоритною фігурою серед відомих печерських подвижників,

зазначаючи, що він, «наслідуючи приклад сирійських і грецьких юродивих монахів, намагався протистояти диявольським спокусам шляхом добровільного самопосоромлення і тим виражав своє християнське уповання. Складнощі його долі та свідомо прийнятий ним дитячо-простодушний образ служить у той же час серйозним застереженням від деяких оманливих форм аскези, наприклад від радикального затвірництва. Необхідний спосіб життя набуває пророчого смислу як вираз протесту у конкретних умовах» [354, с. 91].

Також до складу Києво-Печерського патерика включено твір Феодосія Печерського «Въпросъ благовЂрнаго князя Ізяслава о ЛатынЂх. Слово 37» («Запитання благовірного князя Ізяслава про латинян»). Цим наголошується, що Феодосій був послівним борцем за православну ідею, а печерський монастир завжди був осередком і центром православія на Русі. Завершується патерик словом 38 «О представленіи преподобного отца нашого Поликарпа, архімандрита

Печерьскаго, и Василіи попЂ» («Про смерть отця нашого Полікарпа і попа

Василія»). Так перед читачем проходить система образів святих печерських

подвижників. Це Іван «Багатотерплячий», який тридцять років просидів у затворі, носив на собі «заліза тяжкі», Пимен «Багатохворобливий», який був немічним із малих літ, свідомо уникав лікування, вбачаючи у стражданнях шлях до спокути, Мойсей Угрин, котрий у муках зберігає цноту від зазіхань хтивої полячки, Євстратій, розіп`ятий у Криму, Никін, підданий жахливим тортурам у половецькому полоні та багато інших. Житія печерських аскетів дуже близькі

до палестинського ідеалу святості. Фактично саме від палестинського чернецтва відокремилося руське. Для ченців Києво-Печерського монастиря головною метою було досягнення простору того духовного буття, що є ідеальним. Вони ставали ніби сторонніми спостерігачами соціального життя.

У Києво-Печерському патерику створено узагальнений образ аскета, який має багате і напружене внутрішнє життя. Це – морально-етичний ідеал для кожного, хто вирішив присвятити своє життя служінню Богові. Водночас, як наголошує В. Горський, «за характерним для давньоруської культури уявленням,

неодмінно мала існувати відповідність поміж святістю і творцем її образу – іконописцем або автором Житія. Таким був описаний Полікарпом Алімпій Іконник. Він так пройнявся святістю, що замовлену йому ікону докінчує ангел»

[77, с. 142]. Характерно, що перш за все Полікарп творить житія, присвячені викриттю славолюбства. Це житіє Микити Затворника, що був захоплений гріховним бажанням. Ворогом славолюбства постає Агапіт-лікар, який не схотів залишати монастир, коли хворий Володимир Мономах попросив його бути при ньому. Він лише послав князю страву, після якої той видужав. Коли Мономах хотів подякувати Агапіту і приїхав до монастиря, той сховався, уникаючи похвал.

Так Полікарп проводить ідею смиренномудрості, неприйняття славолюбства, яка визначає образ святості.

«Патерикъ Печерскый» відрізняється від інших агіографічних творів тим, що розповідає не лише про святих праведників, а й святі місця, що бачаться як ідеальні точки, розташовані про всьому світу. Святі люди

пов`язані зі святими місцями, світло святих людей освічує святі місця, а святі місця випромінюють Божественне світло на людей, котрі опиняються там. Тому люди йдуть до святих місць на поклін, аби прилучитися до здійсненого тут подвигу святості, отримати благословення, вилікуватися від хвороб, набратися сил і т.п. Таким місцем є Києво-Печерський монастир і його головний храм – собор Успіння Богородиці – сакральний центр, символ святості всього монастиря. У

патерику детально обґрунтовується ідея святості Києво-Печерського монастиря,

зокрема підтверджується думка про те, що монастир і храм як його центр виникли з ініціативи сил Божих, є обраними місцями. В. Горський називає образ святого місця «духовною вітчизною святості», що є ідеалом морального життя [77, с. 150].

З часів Володимира Великого ідеалом християнського ідеалу, досконалості вважалася апостолоподібність, тобто здатність поширювати християнську віру серед людей і народів. Святий покликаний був просвічувати, розганяти темноту бісівського кумирослужіння. Тому головними моральними якостями святого вважали мудрість, милостиню, любов до вбогих і вчительства, але, не зважаючи на це, на землю прийшли зло і нещастя. З огляду на це формувалася радикальніша доктрина морального вдосконалення, зародження якої бачимо у циклі житій про Бориса і Гліба. Люди, котрі прагнуть жити, як ангели, повинні розірвати із земним світом, усім тілесним і гріховним. Таким чином можна уподобитися до безтілесних ангелів, стати на місце впалого ангела, якого згубили гординя і непокора. В оповіданні «Слово похвално преподобному отцу нашему Феодосію» говориться про два шляхи святості. Перший втілюється в образі князя Володимира, другий – в образі Феодосія Печерського. Феодосій у патерику постає як організатор монастиря, він керує зведенням храму Успіння, келій,

господарських будівель, залучає багатих людей до допомоги монастирю.

Діяльність на користь добра свого ближнього є свідченням духовного зростання.

Праведник постійно прагне до цього, долаючи гріховне, плотське начала.

Наприклад, Пимен народився хворобливим, тому не пізнав гріха. Але святість не заперечує тіла і плоті, тому підкреслюється, що Феодосій був міцний тілом і сильний. Святий прагне перемогти плотські бажання не для того, щоб погубити

свою плоть, а для перетворення та обожнення, прагнення піднестися до Божого стану.

Святий спілкується з людьми. Якщо спочатку він прагне відсторонитися від людей, то потім наближається до людей, а вони тягнуться до нього. Він впливає на них, дає приклад для наслідування і повчання. Святість утверджується у спілкуванні з людьми, визнанні його іншим, досягається через подолання в людині

«плотського», «гріховного» начала, коли боротьба переноситься у внутрішній світ людини. Змагання відбувається у людській душі, де борються добро і зло. Чим більший спротив долається у душі, тим більшим є подвиг ченця. Такий шлях святості проходять Еразм-чорноризець, котрий зміг подолати жаль за втраченим багатством, Арефа, що поборов спокусу скнарості, Федір, який чернечою аскезою вигнав із себе прагнення до заможного життя. Суть моральної програми, яка утверджується через ідеал святості як смиренномудрості, полягає в подоланні плотського начала. Святий показує людям шлях до спасіння, що є головною метою їхнього буття. Спасіння можливе через причетність до Святого Духа, повне слідування християнським заповідям. Богоподібність передбачає максимальний вияв у людині Божественних якостей, доброчинності. Як пише В.

Горський, «основу й передумову богоподібності становить смиренномудрість як свідомість власної гріховності. Це є антитеза погорди – гріха, який спричинився до падіння людини. Смиренномудрість передбачає усвідомлення безсилості власної природи окремо від Бога. Саме ця якість […] є найглибшою підвалиною моральної програми Патерика» [77, с. 164]. Серед моральних вад у патерику називаються перш за все сріблолюбство і владолюбство, а також перелюбництво,

брехня, п`янство і т.п. Святий – це втілення любові, оборонець і захисник знедолених. Любов у патерику мислиться як всеохоплююче почуття, вона вища за справедливість і земні закони, є головною підвалиною моральності. Таким

чином, образ святості, витворений авторами Києво-Печерського патерика,

втілив у собі той ідеал моральності, який протягом багатьох століть формувався у свідомості та світогляді руського народу. Визначальними