kyiv_rus_slip
.pdfкнязя-рицаря, князя-героя. Повість про битву на Калці в Іпатіївському літописі є складовою частиною повісті про Данила, де у моногероєві Галицького літопису
– Данилу – висвітлюється епоха. Ця «моногероїчність» ставила перед літописцем певне завдання: донести до уяви читача постать головного героя, його думки, дії,
переживання, а все інше – вторинне. Автор повісті про Данила назвав свій твір
«хронографом», очевидно, прагнучи наслідувати західні хроніки. Починається повість про Данила Галицького панегіриком його батькові – князю Роману, який залишив незавершеними багато політичних, церковних, військових справ,
достойним продовжувачем яких став Данило. Завдяки Данилу Романовичу та його брату Васильку Галицько-Волинське князівство пережило нові часи розквіту.
Повість про Данила у складі Галицько-Волинського літопису була механічно приєднана до Київського зводу, останнім роком якого є 1200 р., тому першою датою повісті у літописі став 1201 р., коли помер Роман Галицький. Натомість польські джерела дають іншу дату – 19 червня 1205 р., що є більш імовірно.
Структуру повісті про Данила Галицького можна окреслити таким
чином: панегірик Роману; легенда про євшан-зілля; дитинство Данила і Василька;
Данило у Галичі; меч у руках малого Данила; участь Данила у битві на Калці;
походи і битви Данила; Данило в Орді; коронація князя Данила; розповіді про різні походи; смерть Данила. Починається повість про Данила Галицького своєрідним заспівом у формі поетичної похвали на честь Романа Галицького.
Автор наголошує на його надприродних властивостях: «ОдолЂша всимъ поганьскымъ языком ума мудростью, ходяша по заповЂдемь Божимъ: устремил бо ся бяше на поганыя, яко и левъ, сердитъ же бысть, яко и рысь, и гуляше, яко и крокодилъ; и прехожаше землю их, яко и орелъ, храборъ бо бЂ, яко и туръ» [335,
с. 236]. Ці якості, на думку автора, були своєрідною гарантією успішності правителя, його здатності вирішувати державні проблеми. Після згадки про смерть Романа подано маленьке оповідання про євшан-зілля, де відчутними є відгуки половецької пісні на тему любові до вітчизни. Таким чином, на самому початку своєї оповіді автор культивує дві головні ідеї – ідеального героя і любові до рідної землі, носієм і репрезентантом яких виступатиме надалі князь Данило
Галицький. Правомірно наголошує Л. Задорожна, що «життя «запрограмовує» з
малих літ – десь із чотирьох літ – князя Данила сутнісно лише на своєрідне унаслідування характеристики свого батька, князя Романа, тобто лише як воїна,
політика, особу суто суспільного штибу» [141, с. 29]. Перед читачем постає увесь життєвий шлях Данила – від народження до смерті. Бачимо, як малим разом із матір’ю Анною і братом Васильком поневірявся він по чужих країнах, аж поки нарешті не здобув собі Галич. Перший серйозний бій Данила – участь у битві на Калці 1223 р. Там було багато героїв, але автор повісті говорить фактично про одного – Данила, котрий як мужній вояк постає на першому плані. Перед читачем виринає яскравий образ середньовічного рицаря у бою: «Съразившимся полком на место. Данилъ же выЂха на передъ […]. А самому Данилу болену бывшю в перси,
младьства ради и буести не чюяше ранъ бывших на телеси его. БЂ бо возрастом
18 лЂть, бЂ бо силен. […] Данилъ видивъ, яко крЂпцЂйши брань належить в ратных, стрЂльцЂмъ ихъ стрыляющимъ крЂпць, обрати конь свой на бЂгъ,
устремления ради противных. БЂжащю же ему и вжада воды, пивъ почти рану на телеги своемъ, во брани не позна ея, крЂпости ради мужества возраста своего. БЂ бо дерзъ и храборь, от главы и до ногу его, не бЂ на немъ порока»[335, с. 260].
Книжник дає також вражаючу картину бою, де виявляється, що Данило осліп і воював, не бачачи ворогів. Він прозрів тільки після битви, вийшовши з неї переможцем.
Данило перед битвами завжди молиться Богу, тому отримує перемоги. 1230 р. бояри влаштували змову проти Данила, але їхній підступний задум було викрито, бо Данилові та Василькові допоміг Бог за їхню сильну віру. Бояри фактично тримали галицьку землю у власній владі, хоч називали Данила своїм князем. Коли Доброслав захопив Пониззя, виникли бунти. Тоді Данило прислав до нього свого гінця і залагодив конфлікт. Про Данила літописець пише: «Сердце же ею крепко бЂ на брань, и устремлено на брань»[335, с. 308]. Автор переживає за свого героя, коли той вирушає в Орду, аби отримати ярлик на володіння Галицько-Волинськими землями. Тоді це був єдиний спосіб убезпечити свої землі від татарського спустошення. Розповідь про візит до найстрашнішого ворога
перейнята глибокими емоціями, вболіваннями автора за свого героя, який заради безпеки Вітчизни має витерпіти особисту зневагу: «О зле зла честь татарьская!
Данилови Романовичю, князю бувшу велику, обладавшу Рускою землею, Кыевом и Володимеромъ, и Галичем со братом си, иными странами, нынЂ сЂдь на колЂну и холопом называется! И дани хотять, живота не чають. И грозы приходять. О злая честь татарсьская»[335, с. 314].
Автор щиро радіє, бо 1246 р. відпустили Данила з Орди і «поручена була земля його йому». Данило повернуся на Батьківщину, де зустріли його брат Василько й сини з радістю, що він вижив. З величезним пієтетом і гордістю описує автор важкий, але героїчний шлях Данила на галицький стіл, а потім – його боротьбу з різними супротивниками. Яскравим словесним малюнком є парад руських військ, що в Іпатіївському літописі вміщено під 1251 р. Описується збруя коней, зброя вояків, а також одяг Данила. У повісті подано масштабні й монументальні картини будівництва Данилом міст. Промови Данила, передані автором повісті, сповнені поваги до воїнської честі та слави вітчизни. Багато з них
– яскраві та неповторні зразки тогочасного ораторського мистецтва. Так, Данило звертається до війська, що готується до бою: «Почто ужасываетеся? Не вЂсте ли,
яко война безъ падшихъ мертвих не бываетъ? Не вЂсте ли, яко на мужи на ратныь нашли есте, а не на жыны? Аще мужь убЂенъ есть на рати, то кое чюдо есть?
Инии же и дома умирають без славы, си же со славою умроша! Укрьпите сердца ваша и подвигнете оружне свое на ратнЂЂ!» [335, с. 326]. Автор неодноразово порівнює Данила зі Святославом Хоробрим і Володимиром Святим. Коли Ізяслав просив допомоги у татар, аби захопити Галич, вони відповіли: «Како идеши в Галичь, а Данило князь лютъ есть. Оже отъиметь ти животь, то кто тебя избавить?» [335, с. 332]. Але Ізяслав все ж пішов на Галич. Данило послав проти нього сина Романа і бояр, а сам «Ђдущи же ему до Грубешева, и уби вепревъ шесть, а самъ же уби их рогатиной три, а три отрочи его. И вдасть мяса воемь на путь. А самъ помолився святому Николь и рече воемь своемь: «Аще сами будуть татарове, да не видеть ужасъ во сердце ваше». Онем же рекшимъ: «Богь буди помощникъ ти, створимъ повельная твоя» [335, с. 332].
М. Грушевський правомірно наголошував, що «манера повісті сильно імпресіоністична. У автора зовсім нема того любування в широкім, багатім,
многословнім стилі, який нас чарує в повісті про Ізяслава […]. В галицькій повісті більше нервового пафосу «Слова о полку Ігоревім», його нахилу до окремих,
яскравих, імпресіоністично взятих образів» [91, с. 144]. Дійсно, образ Данила є глибоко імпресіоністичним, оскільки літописець акцентує увагу на тому, що він
відчуває, приймаючи певні рішення. Говорячи про Данила Галицького, формуючи його образ, книжник порушує тему особистості та спільноти у війні. Описуючи бій між військом Данила й угорського королевича Андрія біля міста Торцева,
літописець показує, наскільки сильною є воля Данила, його прагнення до перемоги. Мужність Данила у бою, стратегічний військовий талант підпорядковані ідеї формування Галицького князівства, що є метою життя князя.
Літописець представляє Данила також як будівничого міст і церков: «Видивъ же князь Данило, яко Богу поспЂвающу мЂсту тому, нача призівати приходь нЂмць и русь, иноязычникы и ляхы. […] Созда же церковь святого Ивана, красну и лЂпу» [335, с. 344]. 1260 р. у місті Холмі Данило збудував церкву Пріснодіви Марії.
1245 р. Данило Галицький розпочав переговори з Апостольським престолом, що мали як політичний, так і церковний характер. 1245–1248 рр.
характеризувалися в основному церковними переговорами, а 1248–1253 рр. –
політичними. Другий етап переговорів завершився проголошенням хрестового походу проти татар і коронацією Данила. Про період церковних переговорів свідчить цілий ряд джерел. Очевидно, що ініціатива йшла від руського князя Данила до Папи Римського. 1246 р. папа Інокентій VІ написав до Данила ряд листів, визначальними питаннями яких є два наступні: церковна унія з Римом і політичний захист Данилового князівства. Так, першого питання стосувалися такі листи: «До всіх християн на Русі»; «До світлого короля Русі»; «До архієпископа Прусії та Естонії, апостольського легата в тому просторі»; «До двох чеських ченців-домініканців», яких Апостольський престол призначав на сталих помічників і дорадників Данила у цій справі. Особливо велике значення має лист папа Інокентія ІV від 3 травня 1246 р., що є політично-правовим актом, котрий засвідчив підтримку Папою Римським руського короля Данила. 1247 р. у Римі було полагоджено і політичні справи Галицько-Волинської держави Данила. Перш за все, позитивно вирішено питання про оборону перед татарами та питання про закріплення за Данилом цілості його володінь, а також визнання його спадкового права на цих землях. Загалом же міжнародна ситуація для держави Данила була
досить складною: невпинні зазіхання угорських королів на Галичину і Володимирщину, спроби поляків загарбати собі частину земель. Крім того, сам Данило мав безпосередні плани щодо Києва. Безперечно, що йому була потрібна сильна підтримка, яку й надав Папа Римський. Саме ці питання і стали головними під час переговорів Данила у 1246–1247 рр. Про їх ефективність свідчать листи,
надіслані Інокентієм ІV, щодо розв’язання трьох найважливіших політичних питань: Данила, його брата Василька і сина Лева було прийнято під протекторат св. Петра й Апостольського престолу; їм було надано спадкове право на всі території Галицько-Волинської держави; Тевтонському Орденові в Прусії та іншим Орденам заборонили вступати у ці землі. Такі результати суттєво піднесли Данила, поставивши його серед визначних володарів тогочасної Європи.
1253 р. відбулася ще одна вагома подія – коронація Данила Галицького, що проходила у містечку Дорогочин, на межі кордонів Польщі, Литви і Прусії. Сюди прибули папські посли й сусідні володарі. Папський легат у цій справі вручив Данилу королівські інсигнації. Коронація Данила означала відмову від
татарського «ярлика», міжнародне загальноєвропейське визнання Галицько-
Волинської держави. Цей колосального значення політичний акт викликав відповідну реакцію татар. 1255 р. татарський полководець Бурундай виступив у похід на Мендовга Литовського. Він надіслав гінців до Данила, закликаючи руського короля підтримати татарський похід на Литву. Сам Данило уникав зустрічі з татарами, тому з Бурундаєм зустрівся Василько. У літописі про події цього року нічого не говориться, а відразу йде згадка під роком 1259, коли літописець пише, що настав спокій. Цей мир був здобутий ціною перемоги над Литвою татар, до чого долучився Василько. Саме за це Захід, зокрема новий папа римський Олександр ІV, звинуватив Данила у зраді, про що говориться у листі від
13 лютого 1257 р. Насправді ж це була не зрада, а тонка політична гра Данила,
який змушений був піти на часткову співпрацю з татарами, аби врятувати свою державу, хоча лише на короткий час, бо 1259 р. татари вторглися у Галицько-
Волинську землі. Перед наступом Бурундай поставив Данилові ультиматум: якщо руський князь його союзник, він повинен вийти назустріч, а якщо не вийде, то це
означатиме початок війни. З 1245 р. Данило уникав особистих зустрічей з татарами, тому Бурундай вимагав від руського короля, аби він публічно засвідчив розрив стосунків із Заходом і відмову від королівської корони. Княжа рада вирішила послати до татарського полководця Василька, а Данило вирушив до поляків та угрів. Після татар проти Галицько-Волинських земель виступила Литва.
У 1259–1262 рр. було підірвано велич держави Данила.
Під 1264 р. у Галицько-Волинському літописі міститься панегірик на
смерть Данила. Говориться, що Данило був князем добрим, хоробрим і мудрим,
він спорудив багато міст, церков, оздобив їх різноманітними прикрасами.
Важливою рисою характеру князя літописець називає братолюбство, підсумовує,
що Данило був другим по Соломоні. Данило є яскравим прикладом образу християнського лицаря – чесного і відкритого у своїй діяльності. Незважаючи на те, що йому доводилося постійно балансувати між християнською Європою і поганською Азією, він прагнув зберегти національну самобутність Галицько-
Волинських земель. Книжник пише про свого героя емоційно, прагне проникнути
углибинну суть його політики та суспільної ідеології, пояснити сучасникам і нащадкам правоту й істинність тих ідей, за які боровся Данило, які він відстоював
усвоїй зовнішній і внутрішній діяльності. Князь Данило постає не лише як герой і мудрий державник, а й людина щиро віруюча, тому Бог ніколи не забуває про нього. Літописець часто говорить про патронів Данила – архистратига Михаїла,
святого Миколая, Іоанна Златоустого та ін. Очевидно, автор повісті був однодумцем і речником Романовичів, зокрема Данила [420, с. 331–338].
Галицький літопис формувався під безпосереднім впливом візантійської традиції, за якою кожен імператор уводив у себе при дворі придворну хронографію. У Візантії був поширений звичай, за яким імператор призначав за життя історіографа, в обов’язки якого входило складати життєпис свого монарха.
Імператор сам слідкував за роботою такого історіографа, який вільно користувався його архівами, записував багато з його слів і завершував свою роботу вже після смерті імператора. Але життєпис Данила перервався до його смерті у 1264 р. –
близько 1255–1265 рр. Приводом до складання життєпису Данила міг бути
отриманий ним у 1255 р. від римського папи титул короля. Наполегливість, з якою прославляється могутність Романа і Данила, мала утвердити законність титулу короля для руських князів. Як і всі воїнські повісті, вміщені у літописі, оповідь про життя і подвиги Данила Галицького розбито численними вставками,
дописами, додатковими епізодами, зробленими пізнішими авторами. Часто вона переплітається з іншими літописними оповідями. Повість про князя Данила Галицького відображає суспільний світогляд та ідеологію героя, визначає його вагомий внесок у розбудову основ руської державності, у вироблення її політичних і дипломатичних принципів.
Волинська частина Галицько-Волинського літопису – це філософсько-
релігійна повість про князя Володимира Васильовича, історія життя, особливо останніх років князя, що був смертельно хворим. Головною характеристикою цього правителя є так зване «князя Володимиря рукописание», що представляє собою політичний заповіт володаря: «Се азъ, князь Володимерь, сынь Василковъ,
внукъ Романовъ, даю землю свою всю и городы по своемь животь брату своему Мстиславу, и столный свой городъ Володимиръ. Другую же грамоту напсахъ брату своему такую же, хочю и еще и княгинь своей псати грамоту такую же»
[335, с. 394]. Відчуваючи наближення смерті, Володимир Василькович послав гінця до брата Мстислава, щоб він цілував хрест, обіцяючи, що нічого не забере у княгині Володимира Васильковича з того, що він їй залишив, не віддасть її заміж силою, а лише туди, куди вона захоче.
Образ Володимира подається цілком у релігійному та світському
аспектах. Автор нічого не говорить про його військові здобутки, натомість наголошує, що він був гарним мисливцем: «Бяшеть бо и самь ловче добр,
хороброЂ, николи же ко вепре ви и ни к медвЂдеве не ждаше слугь своїх, а быша ему помогли, скоро самъ убиваше всяки звЂр. ТЂм же и прослилъ бяшеть по всей землЂ, понеже далъ бяшеть ему Богъ казнь не токмо и на одиныхъ ловехъ, но и во всемь, за его добро и правду» [335, с. 396]. Підкреслюється, що Володимир був відомим у всій Руській землі, Бог дарував йому успіх не лише у мисливстві, а й у його державницькій діяльності. Володимир за чотири роки хвороби роздавав
багато свого добра бідним: «И розда убогым имение свое: все золото и серебро и камение дорогое, а поясы золотыи отца своего и серебряные, и свое, иже бяше по отци своемь стяжалъ, все розда» [335, с. 402]. Літописець розповідає про велику щедрість князя, його допомогу бідним, удовам, сиротам, називає його христолюбивим. Після смерті князя 1289 р. поховали його у місті Володимирі у храмі Пресвятої Богородиці. Літописець порівнює Володимира Васильковича з апостолом Іоанном, звеличує його доброту: «Царю мой благый, кроткий,
смиреный, правдивый! Воистину наречено бысть тобЂ имя во крещеньи Иван,
всею добродЂтелью подобен есь Ему. Многыа досады приимъ от своихъ сродникъ. Не видЂхъ тя, господинен мой, николи же противу ихъ, злу никоторогоже зла воздающа, но на БозЂ вся покладывая» [335, с. 408]. Коли з часом княгиня та єпископ відкрили труну для перепоховання Володимира, то побачили його тіло нетлінним: «Сему же благоверному князю Володимерю,
нареченому въ святом крещении Иоанну, сыну Василькову, вложену въ гробъ, и
лежа въ гробЂ тыло его не замазано от 11 дне месяца декабря до 6 дне месяца априля. Княгини его не можаше ся втолити, но пришедши съ епископом Евсегениемь и съ всем крилосом, открывши гробъ и видиша тЂло его цЂло и бЂло, и благоухание от гроба бысть и воня подобна арамат многоцЂнных, и тако чюдо видывше же прославиша Бога. И замазаша гробъ его месяца апреля въ 6
день, в среду Страстное недели» [335, с. 414]. Це було чудо, здійснене князем після смерті, що свідчило про можливість його канонізації, що й було зроблено пізніше.
Літописець залишив блискучий портрет Володимира Васильковича: «Сий же благовЂрный князь ВолодимЂрь возрастом бЂ высокь, плечима великь, лицемъ красен, волосы имья желты кудрявы, бороду стригый, рукы же имья красны и ногы, рЂчь же бяшеть в нем толъста, и устна исподняя добела. Глаголаше ясно от книгъ, зане бысть философъ великъ. И ловечь хитръ хороборъ. Кротокъ, смиренъ,
незлобивъ, правдивъ, не мЂхдоимЂць, не лживъ, татьбы ненавидяще, питья де не пи от возраста своего. Любь же имЂяше во всимъ, паче же и ко братьи своей, во хрестьном же челованьи стояше со всею правдою истиньною, неличемЂрною,
страха же Божия наполнень, паче же милостыни предлежаще, манастыря набдя,
чернЂць утЂшаа и вси игумень любовью приимая» [335, с. 408]. Наголошується,
що у душі Володимира Васильковича жили мужність і розум, а також багато інших чеснот. Гордині у нього не було, бо вона засуджується Богом і людьми. На обличчі князя завжди було смирення, він наслідував біблійного Давида у покаянні, плачучи через гріхи свої. Духовні цінності Володимир Василькович ставив вище, ніж матеріальні, вважав, що царство небесне більше, ніж земне.
Автор наслідує Іларіона, звертаючись до Володимира Васильковича, як той звертався до Володимира Великого: «Востани от гроба твоего, о честная главо,
востани, отряси сонъ, нЂси бо умерлъ, но спишь до обьщаго востания! Востани,
нЂси бо вьмерлъ! НЂсть Ђо ти умереть, лЂпо выровавшу во Христа, всему миру живодавча» [335, с. 410]. Говорить, що Володимир за роки свого князювання багато міст збудував – Берестя, Кам`янець, де поставив церкву Благовіщення Святої Богородиці та ін. Також у Більську церкву привіз багато ікон і книг. У
Володимирі за його наказом було розписано церкву святого Димитрія. Він підтримував багато церков і монастирів, у Чернігів відіслав апракосне Євангеліє,
оковане сріблом із перлами, яке він сам колись переписав. Тобто, Володимир Василькович був не лише правителем, а й книжником. У Луцьке єпископство він дав великий срібний позолочений хрест із частинкою животворящого хреста. У
Любомлі збудував велику церкву святого Георгія. У Бересті збудував церкву святого Петра.
Загалом образи «Літопису Руського» представляють руський етнотип
правителя. Його особливості зумовлюються позиціями князя, на замовлення якого писався літопис, а також світоглядом самого книжника. Кожен володар
володіє певним набором чеснот, він – воїн і державник, мислитель і філософ.
Важливими рисами руського етнотипу, представленому образами правителів,
є те, що внутрішній світ людини визначають цінності християнські та руські.
Вони гармонійно поєднуються, творячи новий тип світогляду особистості доби Середньовіччя.