kyiv_rus_slip

Ярославичів, тому їх характеристики є визначальними. Образи цих двох князів виступають художніми узагальненнями, за допомогою яких озвучено та персоніфіковано заклик князів до єднання в обороні Руської землі. Образи Олега Гориславича і Всеслава Полоцького – це не лише портрети цих двох князів, а й сумарні характеристики їхніх нащадків – Ольговичів і Всеславичів. Ігор є представником роду Ольговичів, сучасні автору князі виступають носіями слави предків. Поразка Ігоря тлумачиться автором як результат політики розбрату, що почалася у часи Олега. Тому значення має не стільки характеристика Олега як особистості, скільки його діяльності та її наслідків. Руйнівній діяльності Олега протиставляється праця землеробів і ремісників. Характеристика Всеслава Полоцького фактично повністю узгоджується з тими фактами, які дає про нього

«ПовЂсть врЂмяньных лЂт». На їх основі автор «Слова о плъку ІгорєвЂ» будує не лише поетичний образ Всеслава, а й дає історичну оцінку його діяльності.

Роздуми автора про долю Всеслава сповнені водночас осуду та ліричного тепла.

Він – хитрий, віщий, але нещасний у своїх невдачах. Це образ князя-вотчинника періоду феодальної роздробленості Русі.

Цілком позитивним є образ великого київського князя Святослава, що стає втіленням Руської держави як її правитель. Протягом двох років 1184–1185 рр. він провів чотири переможних походи на половців, зібрав під свої знамена понад п'ятнадцять князів, обстоюючи ідею єдності Русі. Його автор «Слова о плъку ІгорєвЂ» називає грізним, бо «грозою бяшєть: Притрєпалъ своими сильними плъкы И харалужними мєчи, Наступи на зємлю Половєцкую» [452, с. 370]. Німці,

італійці, греки, морава прославляють Святослава, автор протиставляє його Ігорю,

котрого ці народи корять, бо він утопив добро у річці Каялі. Цілком символічним є сон Святослава, коли його покривали чорним покривалом на ліжку тисовому,

черпали воду з горем змішану, сипали перли на лоно – символ передчуття біди. А

золоте слово Святослава з його ідеєю єдності Руської землі є маніфестом

політичних поглядів і позицій самого автора. Великий київський князь звертається до Ігоря та Всеволода, кажучи, що вони рано виступили у похід.

Глибокою є символіка «Сну Святослава»: якщо у важкі для Русі часи (вечір, що

переходить у ніч) у державі будуть усобиці, не існуватиме єдиної вищої влади, її очікують численні біди. Автор стоїть на тому, що непідкорення волі великого київського князя привело до поразки сепаратного походу Ігоря, внаслідок чого половці зруйнували низку руських князівств. У «Сні Святослава» автор узагальнює причини і наслідки поразки Ігоря, застерігаючи, що подібні дії інших князів можуть привести до трагедії всієї Руської держави. Святослав бачить усобиці князів як порушення традицій, вияв послаблення центральної влади на Русі, а отже й самої держави.

«Золоте слово» Святослава відзначається політичною тверезістю,

прагматизмом, здоровим глуздом, історичною конкретністю. У ньому

Святослав звертається до галицького князя Ярослава Осмомисла, характеризуючи його наступним чином: «Високо сЂдиши на своємъ златокованньмъ столь,

Подпєръ горы угорскыи своими жєльзными плъки» [452, с. 376]. Наголошується,

що галицького князя бояться і шанують у багатьох землях. Його Святослав закликає піти проти Кончака «за зємлю Рускую, За раны Игорєвы, Буєго Святосълавлича!» [452, с. 378]. Також Святослав звертається до Романа і Мстислава, звеличуючи їхню сміливість, закликаючи цих князів до бою проти половців, не забуває про Інгвара і Всеволода, трьох Мстиславичів, яких кличе на захист Руської землі. Святослав звертається до Ярослава та всіх онуків Всеслава,

говорячи, що вони через свої крамоли почали наводити поганих на Русь, напади половців почалися саме через незгоди на Русі. Загалом же київський князь Святослав не є речником поглядів автора. Поет і Святослав розглядають князівські усобиці як головну передумову нещасть Русі, негативно ставляться до намісницької політики князів. На основі цього твориться й утверджується ідея про те, що лише єдина держава здатна вийти переможцем у важкій боротьбі з ворогами. Автор «Слова о плъку ІгорєвЂ» високо оцінює розум і характер Святослава, але при цьому не зображує його ідеальним героєм, адже він не думає про простих людей, а долю Русі пов`язує лише з поведінкою князів, їх внутрішньою і зовнішньою політикою. Поет же прагне бути представником усіх верст народу, тому його світогляд є глибоко народним. Загалом ідеалізація героїв

пов’язувалася з певними історичними фактами, епічна гіперболізація їх та їхніх подвигів залежала від політичних чинників, а не реальних історичних подій.

Глибоко символічним є образ Ярославни, що кує зозулею, хоче летіти до річки Каяли, аби омити криваві рани Ігоря, звертається до вітру, сумуючи, що він мече стріли на Ігоря та його воїнів, до Дніпра, просячи, щоб він приніс до неї Ігоря, до сонця, запитуючи, чому воно мучить воїнів Ігоря спрагою. Єфросинія Ярославна – дружина Ігоря – виступає символом усіх руських дружин, що стали вдовами. Автор показує її на самому краю князівства – у Путивлі, хоч починає оповідь про неї з Дунаю, представляючи Єфросинію як дочку галицького князя Ярослава Осмомисла. Її голос, як сумний крик чайки, чути навіть на Дунаї. Це надзвичайно точний образ, бо чайки як приморські птахи живуть у болотистих гирлах Дунаю, саме там, де знаменитий батько Ярославни «запирал ворота Дунаю». Звертання Ярославни до сил природи більше схоже на заклинання, ніж на плач. Особиста трагедія жінки переростає у трагедію всього руського

жіноцтва та народу. Сильне ліричне начало є визначальним для образу руської княгині. Особливо вражаючим є те, що княгиня страждає не лише за своїм чоловіком, а всіма воїнами, погром руських військ – її особисте горе. Вона звертається до Вітру від імені руських жінок, запитуючи, чому він розвіяв їхні веселощі, у горі княгиня стала рівною з ними, всі оплакують «милих лад». Вона також зливається з Руською землею, яка сумує за своїми дітьми. Ярославна в інтерпретації автора – не лише символ любові та вірності руської жінки, а й символ усієї Русі, ліричний та епічний художній образ.

Досить яскравими і промовистими у творі є образи язичницьких богів. Так,

бога Волоса (Велеса) автор згадує двічі. Вперше, коли Олег та його дружина перемогли греків, клялися Перуном і Велесом. Автор вживає ім`я бога Велеса, як зазначає В. Перетц, «задля штучного ригоризму, адже і він, і його читачі вже не мали Велеса за демона або нечисту силу, що не погоджується з християнським світоглядом» [343, с. 77]. Можливо, русичі уявляли Велеса як книжника,

родоначальника піснетворчості, пов`язаної з дружинним побутом. Дажбог для автора є родоначальником русичів загалом чи князя Ігоря зокрема. Це бог Сонця.

Також згадуються боги Хорс – бог Сонця, Стрибог – бог вітрів і війни. Руська

земля згадується у поемі двадцять один раз. Цей образ поданий в об`єднанні крайніх географічних пунктів тогочасної Русі: Новгород на півночі,

Тмутаракань на півдні, Дунай і Волга, Західна Двіна і Дон, а також міста:

Київ, Чернігів, Полоцьк, Новгород Великий, Новгород-Сіверський,

Тмутаракань, Курськ, Переяславль Південний, Білгород, Галич, Путивль,

Римів. Крім того, автор згадує князів Володимира-Залеського і Володимира-

Волинського, Смоленська, Рильська. Таке геополітичне бачення Русі автором.

Також він описує природу Русі, її простори. Пейзаж майже завжди пов`язаний із людиною, яскраво відображає руський світогляд і світовідчуття. Ідея єдності Русі втілюється у союзних відносинах князів під владою Києва, що постає як політичний, економічний і духовний центр Руської землі. Ігор із полону повертається спочатку до Києва, а вже потім до свого князівства. Через образи різних князів – представників численних князівств – витворено загальний образ князя, сильного військом, котрий наводить страх на ворогів, якого шанують сусідні країни, славного на Русі та поза її межами. Руській землі протиставляється Половецька земля.

Цілий ряд образів пов`язаний зі словом «меч». Це символ війни: «Олег мечем крамолу коваше», Святослав київський «бяшеть претрепилъ харалужными мечи» неправду половців, Ігор і Всеволод «рано еста начала Половецькую землю мечи цвЂлити». Стяг – символ єднання воїнів, за допомогою його подають сигнали війську. «Визволочений» стяг – символ перемоги, повержений стяг – символ поразки. Автор, звертаючись до нащадків Ярослава і Всеслава, говорить: «Уже понизите стязи свои?» Так він закликає їх визнати себе переможеними в міжусобній боротьбі, наголошуючи на пагубності усобиць для Руської землі.

Символ бойового коня – «вступити в стремень», «сесть на конь» – втілення початку походу. Багатозначний образ Обиди, можливо, є символом порушення законів. Автор поеми надає цьому образові людського обличчя, персоніфікує його,

аби підсилити звучання закладеної у ньому ідеї. Вона постає як діва чи лебідь. Так само не має однозначного тлумачення образ Дива. Певною мірою він відповідає

грифону – архаїчний образ левиночи орлиноголового крилатого грифона, який співчуває людям. У руській культурній традиції див-грифон був символом охоронця людей і життя. Також дбайливим і добрим Див показаний у «Словь о плъку ІгорєвЂ». Так, коли руських військ виходять у степ, Див попереджає про те,

що там відбувається, а після перемоги половців він падає на землю. Складним у творі є образ Трояна. Це не особистість, не надприродна істота, а лише прикметники, утворені від Трояна: Троянові віки, сьомий вік Трояна, Троянова земля, Троянова тропа. Існують різні думки щодо інтерпретації цього образу.

Зокрема, Троян – це римський імператор Марк Ульпій Траян (98—117 рр.), Троян

–руський князь, родоначальник династії чи троє князів, Троян – божество. Трояна вважають також втіленням християнської Трійці. Існують думки, що земля Трояна

–Римська імперія, греко-римські міста Причорномор`я, з якими слов`яни зблизилися у часи римського імператора Трояна. Віки Трояна – це три століття життя Причорномор`я, від походів Трояна (101—106 рр.) до нашестя гунів (350— 370 рр.). Сьомий вік Трояна – VІІ ст. після падіння Троянської землі, тобто 1050—

1070-і рр. Тропа Трояна – прокладена чи використана Трояном тропа через Балканський хребет – шлях слов`ян у Візантію [392].

Загалом особливості образів поеми були зумовлені життям, реальністю, в

якій твір постав. Автор узяв образи з дійсності, дружинного і феодального побуту,

а також мислення і світогляду людини кінця ХІІ ст., надав символічного значення речам, звичаям, феноменам, людям. Особливість творення образів автором «Слова о плъку ІгорєвЂ» полягає у тому, що він синтезує образність фольклорну, книжну і власне її бачення. Всі образи твору безпосередньо пов’язані з ідеями поеми.

Спостерігаємо синтез міфологічного, естетичного й ідеологічного моментів в кожному образі. Цікаво, що міфологічний елемент при творенні образів основується не лише на руській міфології, а й половецькій. Фактично всі образи тварин у творі є давніми руськими та половецькими тотемами. Бачимо, що автор добре знає рідну і половецьку історію, використовує тотемні назви різних половецьких орд, які проектує на стосунки між людьми. Він називає половецькі орди іменем їхніх тотемів, зокрема, пише, що люди-Орли (половці з орди Орлів)

кричать так, ніби клекочуть птахи орли, що є їхніми тотемами, люди-Лисиці та люди-Дятли також нагадують відповідних тварин.

Безперечно, автор «Слова о плъку ІгорєвЂ» є християнином, але як творець він не керується у своєму художньому методі притаманною літературі Середньовіччя провіденційно-християнською тенденцію. Він мислить значно

ширше, творячи образи на основі синтезу як християнського, так і

язичницького світогляду. Фактично у творі лише один раз згадується, що Бог вказує Ігорю шлях із полону, а герої змагаються з «погаными» за «христьяны».

Натомість яскравою і неповторною у поемі є архаїчна язичницька символіка східних слов`ян. Так, Боян виступає як «онук» бога Велеса. Олег та Ігор – нащадки Даждьбога, вітри (символ наступаючих половців) – «онуки» Стрибога.

Також у творі присутній сонячний бог Хорс, язичницьке божество Троян. Яскраво виражений язичницький характер має замовляння Ярославни. Таким чином бачимо у творі концепцію язичницьких символів, генеалогічно орієнтованої на якості предків. Автор наголошує на відмінності своєї поетики від Боянової,

власному мистецькому кредо, поетично розвиває існуючу на той час образну систему, що набуває в його інтерпретації нової динаміки. Яскравою є її еволюція,

коли надається існуючим образам нових естетичних функцій. Створені автором образи основуються не на зовнішньому аспекті, а мають глибокий внутрішній підтекст, тому традиційні постаті набувають нового звучання. Загалом для

творчого методу автора твору притаманним є язичницько-християнський дуалізм, що є виявом творчих рефлексій і пошуків середньовічного митця.

Всі образи – язичницькі та християнські – є для автора втіленнями його власних ідей і позицій.

3.8. Галицько-Волинський літопис

Галицько-Волинський літопис – третя частина Літопису Руського – займає п`яту частину загального обсягу рукопису ХV ст., який належав Іпатіївському монастирю біля Костроми. В оригіналі назви не було, а термін «Галицько-

Волинський літопис» до наукового обігу увів М. Костомаров. Події у літописі датовано 1201–1292 рр. Фактично їх опис починається від середини 1205 р. і

доведений до зими 1289/90 рр. Перша частина літопису – від початку по 1260 р.

включно – це Галицький літопис, у центрі якого галицькі землі й князь Данило.

Друга частина – з 1261 р. і до кінця – Волинський літопис, у центрі уваги якого – Волинь і волинські князі. Композиція Галицько-Волинського літопису складна,

матеріал різноманітний і строкатий. Укладачі протягом тривалого періоду збирали й оформляли записки-нотатки історичного характеру, фіксували свідчення очевидців, використовували юридичні документи, грамоти, попередні літописи,

зокрема «ПовЂсть врЂмяньных лЂт», Київський літопис, історичні й літературні твори, зокрема грецькі хроніки, повісті, твори Іларіона. Загалом літопис складається із трьох частин відповідно до їхнього авторства. Перша оповідає про події від смерті князя Романа Мстиславовича до остаточної перемоги князя Данила у бою під Ярославом 1245 р. Дану частину писав прихильник Данила,

очевидно, світський дружинник. Духовенство він шанує, але до церковних справ особливого інтересу не виявляє. Ця частина первісно була написана без хронології, бо автор не хотів розривати датами цілості й тяглості оповіді.

Можливо, він планував поставити дати пізніше, але не встиг, тому хронологію цієї частини слід вважати роботою пізніших книжників, чим пояснюється ряд неточностей. Ідейно-політичне спрямування тут суто князівсько-дружинне.

Очевидно, автор писав до коронації Данила 1255 р. Друга частина – оповідання про 1255–1258 рр. Певно, писалася у Холмі. Можливо, обидві частини мають одного автора – Якова, що був при дворі Данила. Третя частина творилася на замовлення володимирських князів – Володимира Васильковича і Мстислава Даниловича. Тут відчувається наслідування стилю митрополита Іларіона. Автором цієї частини дослідники називають придворного писаря Володимира Васильковича – Федорця. Основна увага зосереджена на господарстві, культурі, а

не військовій справі.

Галицько-Волинський літопис – окреме літописне зведення, над яким

працювало не менше п`яти авторів-укладачів (чи редакторів). Перший

трудився десь у 1255 р., довів розповідь до 1234 р. включно (за датуванням Іпатіївського списку); другий продовжив літопис до 1265 чи 1266 р., а писав близько 1269 р.; десь 1286 р. працював третій укладач, який закінчив виклад 1285

р. включно; четвертий автор трудився близько 1289 р. і до цього ж року включно довів літопис, але ґрунтовно переробив, починаючи з 1261 р. матеріали другого і третього редакторів; п`ятий автор написав кілька сторінок на початку ХІV ст. і 1292 р. закінчив остаточну редакцію Галицько-Волинського літопису. Відомо, що перший і другий літописці належали до оточення Данила Романовича і діяли головним чином у Холмі; із середовища Володимира Васильковича були третій і четвертий редактори, хтось, можливо, з духівництва Перемишля та Любомля;

п`ятий міг бути жителем Пінська. У Галицькому літописі опис подій починається від смерті Романа, 1205 р. Очевидно, спочатку літопис був написаний без позначення років, як твір не суто літописного характеру, а повість, що відзначив сам літописець, тобто єдність твору становив зв`язок подій, а не порядок літ.

Початок цієї частини Літопису Руського було втрачено ще в протооригіналі Хлібниківського списку. Саме тому випали відомості про важливі події 1199–1204

рр., літопис відразу починається згадкою про смерть Романа Мстиславича, який загинув 19 червня 1205 р. Закінчується літопис 6800 (1292) р. (фактично – взимку

1289/90 р.).

Переміщення політичного й культурного центру з Києва на Галицько-

Волинські землі зумовило політичну та культурну орієнтацію не тільки на Візантію, тобто Схід, а більшою мірою на Рим, Захід. Політику, спрямовану на державну і духовну орієнтацію на західноєвропейські політичні й церковні цінності, розпочав Роман Галицький. Можливо, він був би коронований Римом,

чому завадила рання смерть 1205 р. в бою під Завихостом над Віслою. Збереглося листування Андрія Угорського з Апостольським Престолом, де говориться про ініціативу 1214 р. щодо об`єднання Галичини з Римом. Очевидно, ця ініціатива йшла від місцевого духівництва, а її умовою було дотримання непорушності східного обряду. Найяскравіша частина Галицького літопису – героїчна

(дружинна, воїнська) повість про князя Данила.

Другу частину Галицько-Волинського літопису М. Костомаров назвав Волинським літописом. До нього дослідник відніс історію володимирських єпископів, розповіді про Куремсину рать, війну з Болеславом і прихід на Русь орд Ногая і Телебуги, повість про Володимира Васильковича. Такої ж думки про склад Волинського літопису був і М. Грушевський, який назвав його частинами повість про Куремсу і Бурундая, історію подій у Литві по смерті Міндовга, повість про Володимира Васильковича, оповідь про похід Ногая і Телебуги на Польщу і страшні спустошення довкола Володимира і Львова [91]. Повість про Володимира Васильковича – це детальна розповідь про історію хвороби, смерть, передсмертну політику цього князя. Твір містить заповіт і заключну похвалу, де відчувається вплив слова «О ЗаконЂ и о БлагодЂти» Іларіона. Очевидно, автор цієї повісті був близькою до Володимира Васильковича людиною, провів поряд із ним останні дні його життя. Манера оповіді простіша, ніж стиль автора повісті про Данила. Таким чином, у Київському літописі та Галицькій частині Галицько-Волинського літопису визначальними є лицарські ідеї, а Волинська частина цієї пам’ятки культивує етичні принципи.

В епоху Середньовіччя інтерес до історії поєднувався з інтересом до сучасності, прагненням літописця виразити і репрезентувати своїм твором певну суспільну ідеологію. Історія складала незмінну ідейно-тематичну базу для літератури, зокрема літописання. Інтерес до історії визначав спрямування більшості творів, але вона оцінювалася позицій християнських. Таким чином,

героїчне начало поєднувалося з морально-етичними засадами християнства.

Яскравим прикладом цього є Галицько-Волинський літопис, в якому

синтезувалися дві тенденції – героїчна (втілена в образі Данила) і

філософсько-релігійна (репрезентована постаттю Володимира

Васильковича).

Першу частину Галицько-Волинського літопису Л. Черепнін назвав Літописцем Данила Галицького, який є своєрідною апологією діяльності володаря і присвячений історії Галицького князівства. Дослідник поділив цей твір на три частини: початкова Галицька повість книжника Тимофія, доведена до 1211 р.;

друга Галицька повість тисяцького Дем’яна, де мова йде про боротьбу Данила за галицький стіл протягом 20 – 40-х рр. ХІІІ ст.; третя повість, створена при кафедрі Холмського єпископа близько 1256–1257 рр. [524]. Працюючи над літописом Данила, галицькі книжники активно використовували різні джерела, зокрема візантійські хроніки Георгія Амартола, Малали, повість про зруйнування Єрусалима Йосифа Флавія, деякі вітчизняні літописні повісті негалицького походження. Крім того, цілком очевидно, що автор користувався документами князівської канцелярії (донесення стольника Якова, двірського Андрія, печатника Кирила тощо). М. Котляр поділив Літописець Данила Галицького на п’ять повістей: початкова Галицька Повість про збирання Данилом Волинської отчини,

повість про повернення Данилом Галицького стола, повість про «Побоїще Батиєве», повість про боротьбу Данила проти ординського ярма [297]. Б. Рибаков розвинув думку про те, що частина Галицького літопису (1218–1228 рр.) є

князівським літописом Мстислава Удалого і Данила Галицького, написаним духівником Тимофієм [394]. П. Толочко, студіюючи літопис, прийшов до висновку про те, що статті 1218–1228 рр. з їх своєрідною подвійною експозицією представляють не окрему і самостійну авторську повість про боротьбу Данила за батьківську спадщину, а є поєднанням двох літописів – Мстислава Удалого і Данила Галицького [483]. Б. Рибаков пояснює збереження елементів літописання Мстислава у складі літопису Данила Галицького родинними зв’язками князів:

Данило був одружений на дочці Мстислава Анні. Очевидно, що і без цих зв’язків літописець Данила Галицького не відмовився б від використання додаткових джерел, про що свідчить друга частина Галицького літопису. Крім власне галицької повісті про змагання Данила за Галич, тут використані повідомлення Київського літописного зводу 1238 р., а також усні перекази [394, с. 63].

Всі статті, незалежно від того, ким і коли були створені, об’єднані постаттю князя Данила, що є ключовою, центральною, навколо якої будується сюжет і розгортається оповідь героїчної повісті. Життєпис Данила Галицького – це

цілісна біографічна оповідь, а образ князя є стрижнем і навіть причиною для творення дружинної повісті, в основі якої – героїчні подвиги і мудра політика