kyiv_rus_slip

християнським, хоч, розуміється, в тій своєрідній формі, якою є світогляд

«християнського лицаря» і в Європі. Останнє рішення належить Богові» [528, с. 163, 165]. Найбільш яскравими частинами Київського літопису є воїнські повісті – про князя Ізяслава Мстиславича і похід Ігоря на половців. Ігумен Мойсей написав

«Похвальне слово» Рюрикові Ростиславичу, яке було проголошено на честь побудови 1119 р. підпірної стіни Видубицького монастиря. Очевидно, сам Мойсей і виголосив свій твір у присутності князя Рюрика. В Іпатіївському літописі воно вміщене під 1199 р., але, як довів М. Бережков [26], було проголошене 24 вересня

1198 р. «Похвальне слово» Мойсея – це панегірик князеві як великому будівничому того часу. Ним завершується Київський літопис. Помітні впливи на цей твір «Откровенія» Мефодія Потарського та риторичних прийомів Кирила Турівського. Цей уривок Київського літопису є промовистим зразком тогочасного

риторства. На думку М. Грушевського, автором цієї похвали Рюрикові був не

ігумен Мойсей, а хтось із ченців Видубицького монастиря. Перу Мойсея належать три останні річні статті літопису, які передують похвалі, а також ряд різних

некрологів («слів» чи проповідей на смерть) Ростиславичів 1167–1197 рр. П.

Толочко стверджує, що перу Мойсея належать записи про Ростиславичів у 70–80-

х рр. ХІІІ ст., зокрема Мстислава Ростиславича Хороброго, Давида і Рюрика Ростиславичів [483]. Загалом літературна спадщина літописця Мойсея є

невеликою, але характеризується яскравою творчою індивідуальністю

автора. Мова його творів образна, автор часто використовує історичні паралелі зі Святого Письма та перекладних творів, культивує ідеали лицарські та морально-

етичні як визначальні для його часу. У складі Київського літопису героїчна повість остаточно набуває рис окремого і неповторного жанру, в центрі уваги авторів якого перебуває героїчна особистість. Навколо неї вибудовується сюжет,

твориться інтрига і, власне, з метою її звеличення й пишеться конкретний твір.

Представлені у Київському літописі образи виступають носіями державницької концепції твору.

Розквіт жанру героїчної повісті припадає на другу половину ХІІ ст. У часи міжкнязівських усобиць, коли над Руською державою нависла небезпека внутрішньої нестабільності та зовнішньої експансії, дружинна повість,

культивуючи воїнську честь і звитягу, утверджуючи високий і непорушний кодекс рицарської честі, закликала до єдності та миру між князями. Творився цей жанр у вищих колах суспільства, тому й автори повістей у першу чергу звертаються до еліти суспільства – князів, бояр, дружини. Київський літопис поєднує «сімейну хроніку Ростиславичів»; літопис переяславського князя Володимира Глібовича (в

основі – боротьба князя з половцями і його смерть); Чернігівський літопис Ігоря Святославича. Таким чином, Київський літопис постав як сукупний звід літописів,

які були створені різними авторами на замовлення конкретних князів та у різних регіонах Русі. Оригінальні тексти його складових частин зазнавали численних змін у процесі переписування, часто некоректних з точки зору збереження первинності та цілісності оригіналу. Тому воїнські повісті другої половини ХІІ ст.

фактично захаращені додатками, вставками, стилістичними змінами, пізнішими звістками, які ускладнюють виокремлення з різнорідного літописного матеріалу цілісного тексту повісті. Проте у тексті літопису вимальовується кілька творів, які належать різним авторам і мають оригінальні художні та ідеологічні забарвлення.

Загалом Київський літопис являє собою велике військове оповідання, в

якому відображено світоглядні засади середньовічного лицарства. Водночас позиція літописця та його героїв визначаються християнством, всі дії та вчинки пропускаються через призму морального-етичних засад Святого Письма. Проте церковний елемент має характер більш декоративний, переважає суспільно-

політичний і князівсько-дружинний зміст, світський характер, а головним

досягненням літопису є витворення образу християнського лицаря.

М. Грушевський писав, що жодна інша пам’ятка «не впроваджує нас так широко в дійсні інтереси, в реальні настрої, в побут вищих верств старої, київської України,

як сей літопис. […] ся збірка малює реальне життя […] Зміст її в величезній більшості дуже реальний, оповідання йде по гарячих слідах події і перейняте здебільшого безпосередніми настроями» [91, с. 32]. То ж відповідно й образи

максимально наближені до історичних реалій, вони ніби вирвані з життя і

перенесені на сторінки літопису.

Київський літопис, як одна велика умовна рицарська повість, складається з ряду менших, найдовершенішими серед яких є повісті про князя Ізяслава Мстиславича та похід новгород-сіверського князя Ігоря на половців. У центрі кожної – образ християнського лицаря. Перша повість охоплює 1146–1154 рр. –

час боротьби за київський князівський стіл Ізяслава Мстиславича після смерті Всеволода Ольговича. Варто підкреслити, що ці роки були роками змагань між північними і південними Мономаховичами за київський княжий стіл і загалом напрямки руської державної політики. Повість про Ізяслава охоплює події від смерті Всеволода до смерті Ізяслава, що становить третину Київського літопису.

Опис подій докладний, що зумовлює багатство і драматизм оповіді, а будова повісті проста. Автор не прагне розчленити свою оповідь якимись зовнішніми засобами, бо головне для нього – політика – боротьба князів «Володимирового племені» та боярських, дружинних груп, а також лідер, християнський лицар,

котрий її провадить. Автор повісті про Ізяслава особливу увагу звертає на промови героїв, вкладаючи у них головні ідеї свого часу. Суть даної воїнської

повісті, на нашу думку, становить незмінна концепція звеличення однієї

видатної особистості – князя Ізяслава. Автор не лише показує і висвітлює з певних ідеологічних позицій історичні події, а представляє на тлі епохи, у

контексті складного і багатогранного часу видатну особистість – героя, вершителя історії та показує його роль і значення для Руської землі. Ізяслав провадив політику, спрямовану на применшення ролі Візантії в житті Руської землі, що фактично поділило Русь на дві частини – північ і південний схід на чолі з Юрієм Долгоруким і південний захід під проводом Ізяслава Київського.

Повість про Ізяслава починається покликанням Ізяслава на київський стіл

1146 р., але цей початок не має яскраво виражених єдиних стилістичних та ідеологічних ознак. Очевидно, оригінальний початок повісті загубився серед численних нашарувань часу. Головна складність полягає у тому, що для

Київського літопису характерним є комбінування, поєднання і сплетіння різних дружинних повістей. Так, початок повісті про Ізяслава тісно переплітається з мученицькою повістю про князя Ігоря, зокрема, де йдеться про убивство Ігоря киянами. Бачимо, як боролися у різні часи відмінні ідеологічні концепції авторів,

кожен із яких намагався переконати читача і нащадків у власній правоті. Таким чином, дуже часто повість про Ізяслава переривається чи її частини замінюються уривками повісті про Ігоря. Структура повісті про Ізяслава визначається наступним чином. Починається вона покликанням Ізяслава до Києва. Літописець відразу репрезентує позицію Ізяслава – князя-героя, князя-рицаря, який готовий або загинути, або здобути стіл своїх діда і батька. Далі подано виступ посла Ізяслава перед киянами, який переконує, що їхнім князем має стати саме Ізяслав.

Далі, де описано розправу киян над Ігорем, повість завуальовується іншими дружинними оповіданнями, зокрема уривками зі ймовірної повісті про мученицьку смерть князя Ігоря. Прихід Ізяслава до Києва та його подяка Богові яскраво репрезентують образ християнського рицаря: «Начало княжения Изяславля в КиевЂ. Изяславль же възревь на нЂбо и похвали Бога и силу животворящаго крта у таковои помощи его. С великою славою и чтью веха в Киевь. И выидоша противоу емоу множество народа. Игоумени съ черноризцее. И

попове всего города Киева в ризах. И приЂха къ свьтои Софьи. И поклонися стои Бци и сЂде на столъ дЂда и отця свого» [154, с. 327].

Ізяслав виступає борцем за максимальну незалежність Русі від Візантії, що проявляється у його зовнішній і внутрішній політиці. Він прагне продовжити традицію, закладене Ярославом Мудрим, – призначити на посаду митрополита русича. Так, 1147 р. завдяки Ізяславу цю посаду обійняв Клим Смолятич: «постави Изяславль митрополитом Клима Смолятича выведЂ изъ Заруба. БЂ бо книжникъ и философь, такь якоже в Роускои земли не бяшеть» [154, с. 340]. Для Ізяслава незалежність церкви є важливою складовою державної незалежності. На жаль, цю посаду Клим обіймав недовго і був зміщений силами опозиції, організованої новгородським єпископом греком Нифонтом після смерті Ізяслава 1154 року.

Найбільш «чистим» є уривок повісті, де описано останній наступ Ізяслава на Київ

1151 р., його остаточну розправу з Юрієм і повне посідання на київському столі.

Після того представлено дипломатичну політику князя, його численні походи,

мета яких – зміцнення держави. Основна частина повісті завершується переможним в’їздом Ізяслава до Києва після однієї з битв, де він, ставши пліч-о-

пліч зі своїми дружинниками, був поранений і мало не загинув. Літописець пише: «Изяславъ же лежаше ранень: и тако въсхопися. И ту хотЂша Кияне пЂшци оубити. мняще ратного. не знаюче его. Изяславъ же ре кнзь есмь. и единъ у ни ре а такъ на еси и надобь и вынза мечь свои. и нача сЂчи надь чело. Пантельмонь злать, и оудари и мечемь, и тако вшибеся шеломь» [154, с. 438–439]. Тоді Ізяслав зняв шолом, воїни впізнали його, віддали йому честь і висловили велику радість,

що князь живий. Як бачимо, Ізяслав у битві був поряд зі своїми воїнами, він такий же воїн, як і всі інші, так само ризикує власним життям. Після битви у Києві князя зустрічають духовенство, народ, митрополит Клим Смолятич. Також яскравою сторінкою для характеристики воїнського чину Ізяслава є оповідь про його похід у Галичину 1153 р.

Повість про князя Ізяслава – яскрава історія боротьби цього славного руського лицаря, героя, талановитого полководця і дипломата за київський стіл, котрий посідав його батько і який за правом належить йому.Твір має яскраво виражений політичний, князівсько-дружинний характер. Автор, витворюючи

образ християнського лицаря, репрезентує реальний побут елітних верств

середньовічного руського суспільства. Повість написано мовою досить простою, цитати з Біблії не відіграють вагомої ролі, вона сповнена пафосу при звеличенні князя Ізяслава, культу рицарської честі та героїчної моралі. Перш за все це передано у промовах героїв, зокрема князя Ізяслава перед дружиною та іншими князями – його союзниками. Ті промови відображають ідеологію Ізяслава,

його бачення руської політики, інтереси самого героя та його дружини. Автор повісті про князя Ізяслава порушує важливу політичну проблему – боротьбу прямих нащадків князя Володимира та представників різних боярських,

дружинних груп, які опосередковано зв’язані з першими родинно чи військово, за київський стіл. Головне для автора – утвердити природне право нащадків

Володимира на Київ і переконати інших місцевих князів у тому, що вони повинні підкорятися великому князеві, як це було віддавна на Русі. Головним аргументом на користь правомірності такої позиції є життя і діяльність Ізяслава, той колосальний внесок, який зробив цей герой-рицар у розбудову Руської держави.

У воїнській повісті про Ізяслава підноситься культ честі – індивідуальної й національної, честі руської військової верстви. Моральний вибір, культивований у творі, є таким: або честь і славу здобути, або голову покласти. Культ лицарської честі виливався у віру «хресного цілування», що не можна було порушити, бо слово рицаря «під охороною животворящого хреста». «Переступ чесного хреста» вів до смерті порушника слова. Автор виділяє чесноти князя – готовність щомиті віддатися на волю Божу, стати на суд, ризикнути своїм життям, що цінувалося як мужність, риса справжнього мужа і воїна. Князь на чолі дружини починає битву,

смерть у бою – достойна смерть. Гуманність полягає у тому, аби не допустити пролиття крові там, де можна вирішити все мирним шляхом. Підноситься щедрість до духовенства, церков, що не повинно відбиватися на достатках дружини, бо любити її – головний військовий обов’язок князя. Всіма цими рисами володів князь Ізяслав – головний герой повісті. Ізяслав помер 14 листопада 1154

р., коли йому не було ще й 60 років. Літописець пише: «РазболЂся великии кнзь Киевьскии Изяславъ. И чтныи бовьрныи и холюбивыи славныи Изяславъ Мьстиславечь. вьнукь Володимерь. и плакася по не вся Руская земля. и вси чернии Клобуки. и яко по цари и гнЂ своемь»[154, с. 469].

Повість про Ізяслава була створена у вищих колах середньовічного руського суспільства, її автор належав до тогочасної еліти і був прихильником Ізяслава,

його речником. Це безпосередньо вплинуло на особливості зображення образу князя. Автор передав ту суспільну ідеологію, носієм якої був він сам і його герой.

Літературний стиль повісті відображає особливості дружинної повісті та героїчного епосу, що творилися на Русі та у Європі при дворах князів, високого панства і серед дружинної еліти. Очевидно, автор знав і книжні твори цього жанру, привезені на Русь із Європи. Таким чином, він використав художню стилістику високої середньовічної літератури як руської, так і європейської.

Створена представником суспільної еліти повість про князя Ізяслава була покликана культивувати політичну ідеологію Ізяслава, звеличувати його постать на тлі складних міжкнязівських усобиць та утверджувати ідеї й принципи лицарської честі. Популяризуючи певну ідеологію, конкретну систему суспільно-

політичних переконань та ідей, автор твору у центр оповіді ставить особистість,

бо саме вона є їхнім носієм і репрезентантом, саме через дії та вчинки

конкретної людини митець доводить їхню правильність чи неправильність.

Середньовічний письменник, творець дружинних повістей звеличував героя, «співаючи йому славу», котру середньовічний лицар здобув у військових походах,

битвах і внаслідок своєї мудрої політики.

Оповідь про князя Ігоря у Київському літописі є зразком дружинної творчості другої половини ХІІ ст. Цей середньовічний твір відображає бачення світу елітними верствами середньовічного руського суспільства. Бояри, побачивши затемнення сонця, говорять Ігорю, що це не на добро, тому намагаються відмовити його від походу. Але князь твердий у своєму намірі, відповідаючи: «Братья и дружино. таины Бога никто не вість. а знамению творець Бъ и всемоу мироу своемоу. а нимь что створить БЂ. или на добро или на наше зло. А то же намъ видити»[154, с. 638]. Як істинний християнський рицар, Ігор віддається на волю Бога, не лякаючись попереджень природи. В інтерпретації автора літописної повісті Ігор – ідеал сміливого і відважного воїна, за що і прославляється.

Воїнський характер Ігоря яскраво відображається у його словах: «Уже ны боудеть не бившися возворотитися. то сором ны боудеть поущем смерти» [154, с. 639]. Так само прославляє автор мужність Всеволода. Змальовуючи картину битви русичів із половцями, він показує військо Ігоря, його відважних воїнів, а «посреди ихь Всеволодь. не мало мужЂство показа» [154, с. 642]. Для Ігоря краще померти самому, аніж побачити поразку свого війська і смерть Всеволода: «Игорь. видь брата своєго Всеволода крЂпко борющася. и проси своєи смерти. яко да бы не видилъ падения брата своєго» [154, с. 642]. Після поразки війська Ігоря у битві з половцями описуються ті численні лихоліття, що принесли на Руську землю половці. А Ігор не хоче навіть жити, усвідомлюючи свою провину: «Не достоино

ми бяшеть жити» [154, с. 643]. Київський князь Святослав, дізнавшись про поразку Ігоря, співчуває йому: «Люби моя братья. и снвь и моужь земль Роускоь:

дал ми БЂ протомити поганыя. Но не вьздержавше оуности. утвориша ворота на Роусскоую землю. воля Гна до боудеть. у всемъ да како жаль ми бяшеть на Игоря.

тако нынЂ жалоую болми по Игорь. брать моємь» [154, с. 645]. Після полону Ігор повернувся до Києва і покаявся. Як бачимо, автор наголошує на тому, що князь – істинний християнин, бо після гріха він здатний усвідомити свою помилку.

Щодо співвідношення літописної повісті про похід Ігоря та «Слова о плъку ІгорєвЂ», то найбільш імовірним є те, що «Слово о плъку ІгорєвЂ» було написане раніше, ніж літописна повість про похід Ігоря на половців. Простежуються аналогії між цими творами. Літописна оповідь також починається затемненням і подібними словами Ігоря, так само підноситься відвага Всеволода. Подібно до

«Слова о плъку ІгорєвЂ» змальована і постать Святослава, зокрема його реакція на поразку Ігоря. Є ряд стилістичних подібностей, але стиль літописної повісті сухіший, стриманіший. М. Грушевський підкреслював вплив «Слова о плЂку ІгорєвЂ» на літописну повість, яка прийняла від поеми висвітлення та інтерпретацію походу, його подробиці. Водночас «вони оба носять на собі печать тодішньої літературної манери, дружинних настроїв і світогляду» [90, с. 203]. А

головна відмінність полягає у тому, що у повісті представлено образ Ігоря як християнського лицаря, тоді як у «Слово о плъку ІгорєвЂ» його світогляд містить багато язичницьких рис, що було зумовлено особливостями світовідчуття автора поеми.

На нашу думку, повість про похід Ігоря постала під безпосереднім впливом ранніх оповідань першого циклу і стала своєрідною відповіддю на питання: у

чому причина негараздів Русі? Автор оповіді про трагічний похід відповідає: у

розбраті між князями, у тому, що вони відхрестилися від впливу київського князя.

Автор літописної повісті про князя Ігоря представляє інтереси тієї руської еліти,

котра відстоювала ідею єдності підлеглих Русі племен довкола Києва, ієрархію князів, де всі удільні князі повинні підкорятися владі великого київського правителя. Автор з повагою і захопленням ставиться до Ігоря, змальовуючи його

як яскравого носія лицарського кодексу честі та героїчної моралі. Разом із тим він засуджує його необдумані дії, зокрема вихід з-під протекції київського князя.

Автор намагається переконати читача у тому, що запорука сили руських князів – у

єдності влади. Втікши з полону, Ігор усвідомив свою помилку і прийшов у Київ до Святослава, аби довести, що надалі він залишатиметься під владою великого князя. Цьому вчинкові автор літописної повісті надає особливо вагомого значення,

вважаючи його добрим прикладом для всіх руських князів.

Оповідь про похід князя Ігоря на половців 1185 р. є яскравим зразком воїнської повісті, покликаної культивувати ідею єдності та незалежності Русі.

Перейнята патріотичними мотивами і високим кодексом лицарства, вона репрезентує суспільно-політичні погляди руської еліти, котра справою свого життя вважала захист єдності та незалежності Русі. Автор літописної повісті про похід Ігоря, як і автор поеми «Слово о плъку ІгорєвЂ», – носії певної суспільної ідеології, світогляду свого часу. В. Перетц правомірно наголошує: «[…] нехай він

(автор. – О. С.) і не дбає за те, щоб пропагувати ту чи іншу суспільну програму або класову ідеологію, усе ж він сам, того не помічаючи, завсіди відбиває їх у своїй творчості» [343, с. 3]. Критерієм моральної оцінки осіб та обставин є для авторів князівсько-дружинна суспільна та церковно-біблійна ідеології, що підтримували фактичне становище тогочасної владної еліти. Автори представляють картину феодальної України-Русі, описуючи князівські чвари і крамоли, а також їхнє прагнення до слави, яку вони можуть здобути власною мужністю і героїзмом у змаганнях за вітчизну. В обох творах відчувається патріотичний сум, коли говориться про поразку Ігоревого війська. «Слово о плъку ІгорєвЂ» було головним джерелом для автора літописної повісті про похід князя Ігоря на половців. «Слово о плъку ІгорєвЂ» – витвір двірської поезії, а не народної.

Власне, обидва твори були створені серед вищих верств суспільства і стали яскравими репрезентантами поглядів тогочасної руської еліти, зокрема князів як її представників.

І «Слово о плъку ІгорєвЂ», і літописна повість про похід Ігоря є здобутками літератури книжної, яка витворила образ князя-героя, що був витриманий у

дусі тогочасної середньовічної європейської традиції з її культом лицаря.

Обидва твори стали незаперечними виразниками ідеології владної верстви Русі, репрезентували її змагання за славу у героїчній боротьбі проти ворогів.

Суспільний і художній світогляд пам’яток справив вагомий вплив на політичні ідеали тогочасної руської держави, розвиток її літератури та усної творчості.

3.7. «Слово о полку Ігоревім»

Твір засвідчив високий розвиток письменства того часу, його зв'язок із реальним життям. Високий рівень гуманізму, творчий метод автора синтезував у собі риси алегоричної ампліфікації й образної типології. У центрі – узагальнений образ руського князя, втілений в образі Ігоря. Л. Левшун наголошує, що «буття людського духу (духовність […]) спроектовано у «Слові» на релігійну, але вже не христологічну, а прогуманістичну антропоцентрику й ототожнено з душевно-

свідомим буттям, яке представлене тут як соціальне служіння» [237, с. 391].

Боротьба з половцями була визначальною рисою зовнішньої політики Русі у ХІІ ст. Руські князі вели постійні війни з половцями, водночас намагаючися знайти мирний компроміс із ними, вступаючи у родинні стосунки через шлюби. Крім того, у своїх постійних міжусобних війнах руські князі користувалися допомогою половців. 1185 р. київський князь Святослав Всеволодович з деякими іншими удільними князями здійснив вдалий похід на половців. Але у цьому поході не брав участі новгород-сіверський князь Ігор Святославич, тому він замислив власний похід. 23 квітня 1185 р. Ігор, його син Володимир Путивльський, племінник Святослав Ольгович Рильський разом із ковуями виступили в похід на половців,

не повідомивши про це великого київського князя Святослава. Похід завершився поразкою. З політичної перспективи тогочасної руської держави своїм походом Ігор «відкрив ворота» половцям на Русь, перекресливши попередню перемогу Святослава з іншими князями. Автор твору добре знає історію, осмислюючи часи від старого Володимира, себто Володимира Мономаха, до Ігоря Святославича,

тобто приблизно 90–100 років. Він згадує 30 князів, про кожного говорить відповідно до літописних даних, характеризує їх, вказуючи на подвиги і заслуги