1) Принципи навчання у народній дидактиці

Життєва практика зумовлює настійну потребу в пізнанні навколишньої дійсності — відкриття нових факторів і законів розвитку об'єктивного світу, а водночас необхідність подбати, щоб кожне нове покоління через навчання оволоділо нагромадженими людством знаннями і досвідом.

Народна дидактика входить до складу народної педагогіки, відображаючи здобутки у галузі освіти й навчання, що виражаються у поглядах народу на принципи, зміст і методи навчання та втілення у народній практиці форм і методів озброєння підростаючих поколінь знаннями, уміннями й навичками, розвитку їхніх пізнавальних сил і здібностей.

Оскільки навчання і виховання тісно пов'язані, то народна дидактика не залишає поза увагою і виховних дій. Це насампе¬ред стосується розумового розвитку особистості й формування світогляду. Саме в навчанні багатогранний людський досвід перетворюється у необхідні для життя знання, вміння і навички.

Народна дидактика відображає здобутки у галузі розумового й світоглядного розвитку підростаючого покоління, що концентрується у поглядах на принципи, зміст і методи навчання, зміц¬нення пізнавальних сил і здібностей дитини. Реалізується вона переважно через дитячу мову й мову дорослих, загадки, при¬слів'я й приказки, скоромовки, казки, оповідання, постійне залу¬чення дітей і підлітків до посильної праці, спілкування з приро¬дою, дотримання мовленнєвого етикету, дитячі ігри, забави тощо.

Головною метою народної дидактики є розумова освіта — основний важіль піднесення загальної культури народу, провід¬ний засіб формування світогляду й забезпечення загального розвитку молоді, її підготовки до життя і праці.

Під змістом розумової освіти народна дидактика розуміє об¬сяг знань, умінь і навичок, якими повинна оволодіти людина в процесі навчання.

Зміст розумового виховання визначається провідною метою народної дидактики та суттю самого слова "навчати".

Провідна мета народної дидактики — сформувати справж¬ню людину, освічену, культурну, духовно багату, доброзичливу, , працьовиту, підготовлену до певного виду трудової діяльності. А це означає, що треба подбати про формування в дітей правиль¬них уявлень про явища навколишнього життя, розвиток пізна-вальних психічних процесів (відчуття, сприймання, пам'ять, уяв¬лення, мислення, мовлення), розвиток допитливості, Кмітливості і розумових здібностей, інтелектуальних умінь і навичок. Народна дидактика прагне навчити кожного жити і працювати. Саме сло¬во "навчити" означає передавати кому-небудь знання, вміння, до¬свід, збагачувати когось досвідом, знаннями, розумінням чого-небудь. Це передовсім стосується знань про живу й неживу при¬роду, суспільство, виробництво і про саму людину.

Навчання не можна звести до простої передачі знань, якими володіє вихователь, тим, хто цих знань не має. Це спонукає до постійних пошуків раціональних шляхів організації навчання, відкриття його об'єктивних закономірностей, які знайшли своє відображення у принципах і методах навчання.

Дидактичні принципи — це основні положення, якими керується вихователь при організації навчання. Принципів навчан¬ня у народній дидактиці ніхто не вигадав. Вони послали емпіричним шляхом на основі узагальнення народної практики навчання і відкриття його найтиповіших об'єктивних закономірностей.

Глибина й точність відображення закономірностей процесу навчання визна¬чається рівнем розвитку народної педагогіки і суміжних з нею галузей знань — народної психології, фізіології. Мотивізація доцільності додержання того чи іншого дидактичного принципу нерідко випливає також а позицій народної філософії. Наприклад, народна філософська течія природовідповідності актуалізувала в народній дидактиці принцип природовідповідності, за яким навчання треба проводити з урахуванням природи дитини, зокрема її особливої піддатливості до навчання ("Гни дерево, по¬ки молоде, вчи дітей, поки малі", "тоді вчи, як упоперек на лавці лежить, а як уздовж ляже, тоді вже не навчиш", "Чого Івась не навчиться, того Іван не знатиме"), вікових та індивідуальних особливостей ("Що голова, то розум", "Всяк розумний по-своєму: один спершу, а другий потім"). Народна філософія сенсуалізму, яка вважає, що навколишній світ пізнається в основному через відчуття і почуття людини, та розглядає відчуття як відображення об'єктивної реальності, висунула на передній план принцип наочності ("Краще раз побачити, ніж сто разів почути"). Характерно, що народна дидактика до кожного відкритого нею принципу ставиться з однаковою увагою, не допускаючи применшення хоч би одного з них. Показовим у цьому відношенні може бути ставлення до наочності, роль якої в навчанні велика, але не всеосяжна ("Око бачить далеко, а думка ще дальше"). Чуттєве, сприйняття деколи може бути неточним, а то й оманли¬вим ("Чув дзвін, та не знає, де він"). Уникнути цього можна че¬рез забезпечення єдності суттєвого пізнання з логічним ("Треба розумом надточити, де руки не візьмуть"), через збудження свідомості й активності думки ("Хто думає, той і розум має").

А коли ще згадаємо поширені серед народу афоризми: "Говори мало, слухай багато, а думай ще більше", "Не на користь книжку читать, коли вершки лише хапать", то твердо переконуємося у послідовному відстоюванні народною дидактикою принципу свідомості й активності навчання. Справжній успіх ґрунтується на свідомому навчанні, на бажанні вчитися ("Гарно того вчити, хто хоче все знати"). І навпаки, нехтування навчанням призводить до сумних наслідків ("Ледачий учень плачучи до школи йде"). У полі зору української етнодидактики перебуває можливість підвищеної чутливості дитини чи підлітка в певні періоди до навчального матеріалу і виховних дій, яка в педагогічній науці називається сенситивністю, береться до уваги також і запобігання пригніченню розуму й психіки дитини (депривації).

Народна дидактика наскрізь оптимістична, пройнята глибокою вірою в утверджуючу силу навчання. Тому Й закликає: Не кажи — не вмію, а кажи —- навчусь". Навчання має бути доступним, відповідати вікові і рівневі розвитку дитини. Принцип доступності навчання у народній дидактиці вимагає, щоб нові знання були посильними для дитини, ґрунтувалися на її життєвому досвіді, вже здобутих знаннях, щоб кожна порція нових знань підносила особистість на вищий рівень розвитку, вела її від простого до складного, від невідомого до відомого.

Доступність не означає спрощеності чи штучного полегшення. Навчання — не забавка і не розвага, а серйозна, Иаполеглива праця. Справжнє навчання те, яке вимагає долання певних труднощів ("Доки не впріти, доти не вміти", "Хто хоче знати, тому треба менше спати"), дає людині знання, що їх вона може зберегти протягом усього життя. Спрямування народної дидактики в майбутнє, орієнтація на додержання принципу міцності навчання зафіксовані, зокрема, у таких народних висловах: "Що в молодості навчишся, то на старість як знайдеш", "Учись змолоду — пригодиться на старість", "Учись — на старість буде як знахід¬ка".

Народна дидактика зародилася, виросла і зміцнила у вирі життя народу. Вона виплекана генієм колективного розуму багатьох людей. Інакше кажучи, народна дидактика постала зі школи життя, тому провідним її орієнтиром стало саме життя, життєві потреби людини, реалізація принципу зв'язку навчання з життям, який передбачає передовсім життєвість і актуальність змісту навчання ("Потрібно учиться, завжди пригодиться"), органічну єдність знань, умінь і навичок ("Науки не носить за плечима", "На те коня кують, щоб не спотикався"), поєднання навчання з виробничою працею ("Хто багато робив, той і багато знає", "Хто що вміє, то і діє", "Хто що знає, тим і хліб заробляє", "Губами говори, а руками роби", "Хто добре вчиться, той буде добре й робить"). Останнє означає, що здобуті людиною знання — не мертвий вантаж, а міцна опора в повсякденній трудовій діяльності. Про того, в кого голова начинена знаннями, далекими від життя, у народі іронізують: "Учений, а кобили не запряже".

Цінними є не будь-які знання, а достовірні, правдиві ("Правда світліша сонця", "Той дає раду, хто знає правду").Справжні знання дають змогу пізнати навколишній світ, зрозуміти найістотніші властивості та взаємозв'язок предметів і явищ. Справжні знання — це знання наукові. Про науку в фольклорі є чимало висловів: "Наука в ліс не веде, а з лісу виво¬дить", "Чим більше науки, тим довші руки", "Де більше науки, там менше муки". Людина, озброєна науковими знаннями, непереможна. Сила науки в тому, що вона дає об'єктивне відображення світу, озброює людину системою знань про закономірності розвитку природи і суспільства та способи впливу на навколиш¬ню дійсність. Народна дидактика постійно прагне до наукових знань. Вона поставила науковість навчання у ряд своїх найважливіших дидактичних принципів. Народ визнає справжнім тільки те навчання, яке спрямоване на засвоєння наукових знань. Тому й слово наука, крім прямого значення, у народному розумінні асоціюється ще й з іншими поняттями: наука — Це освіта, навички, знання, набуті людиною у процесі навчання, життєвого досвіду; те, що повчає, дає життєвий досвід. У народі досить часто поняття "посилати, віддавати вчитися куди-небудь, до ко-гось" передають словами "віддавати в науку". Навчання — це наука. Провчити кого-небудь теж означає "дати науку". Коли когось застерігають від прикрих помилок, то кажуть: "для науки"; "у (на) науку".

Ми вже говорили, що народна дидактика визнає тільки те навчання, яке виховує. У зв'язку з цим вона твердо й послідовно обстоює принцип виховуючого навчання. Навчання і виховання у народній дидактиці так тісно переплелися, що в багатьох моментах їх розділити просто неможливо, бо сприймаються вони як одне ціле. Віра у виховні можливості навчання така велика, що поняття "навчання (науки)" нерідко фігурує замість поняття "виховання". Коли в народі кажуть "навчання", то здебільшого мають на увазі виховання: "Умів дитину народити, умій і навчи¬ти", "За науку цілуй батька й матір у руку", "Та дитина ледача, якої батько не вчив", "Злому синові не в честь наука", "Діти батька не вчать". Емпіричним шляхом народна дидактика дійшла справедливого висновку, що навчання — основний чинник становлення особистості (формування розуму й світогляду дитини, її почуттів, історичної пам'яті, уяви, національної свідомості, мовлення і мислення, уваги й спостережливості, ставлення до жит¬тя, знань і праці, пізнавальних і творчих здібностей та інтересів). Навчання за народною дидактикою спонукає розум дитини вбирати характер і психологію своєї нації, її переконання, звичаї, традиції, моральну, інтелектуальну й естетичну культуру. Надійним спільником у цій важливій справі є різноманітні методи і прийоми навчання.