Граматичне вираження метафор

За граматичним вираженням метафор серед них виділяють кілька типів: субстантивні, атрибутивні, дієслівні, комбіновані. Субстантивні поділяються на кілька видів:

1. Загальномовні одночленні іменникові метафори, образність яких уже стерлася, залишилось переносне значення: ручка, головка, вічко (у дверях), зубки, лапка, вікно (між уроками), пара (дві години занять). За походженням це двочленні метафори , але в процесі згасання образності відпала й потреба в побутовому мовленні іменувати другий член метафори. До цього можна віднести метафори, що стали науковими термінами.

2. Двочленні іменникові метафори, які в лінгвістиці прийнято називати генітивними конструкціями, бо другий член їх виражений формою родового відмінка: голос моря, свято душі, муки творчості, очі смутку, серпанок осені,

3. Тричленні іменникові метафори, в яких образність виникає на нанизуванні лексем: століття — зморшка на чолі Землі (І. Драч).

Атрибутивні метафори мають дві основні граматичні форми вираження — прикметник і дієприкметник: неситі очі, ми серцем голі догола; злії літа, розбитеє серце, веселее слово не вернеться, ледача воля одурила маленьку душу; Світе ясний! Світе тихий! Світе вольний, несповитий! (Т. Г. Шевченко); Не люблю каламутного слова (Л. Костенко); та прислівник: Сонно пахне весло (І. Драч).

Атрибутивні метафори називають ще метафоричними епітетами: вишневий сон, калинова мова, калиновий вітер, чаїний жаль (М. Стельмах); Уже вишневі зацвіли сади і сніг пахучий падає на воду (М. Рильський); Застерігає доля нас зарання, що калинова кров — така густа (В. Стус).

Комбінація субстантивно-генітивних метафор з атрибутивними (її можна назвати перехідим явищем між епітетом і метафорою) дає конкретно-чуттєвий образ: зелені кислички очей, хистка зернина вогню, оброшені хустини вишень, полиновий смуток далини, заметіль вишневого цвіту (М. Стельмах).

Атрибутивно-субстантивну семантику мають епітетні структури, що виникли на метафоризації форм орудного відмінка: білою повінню стояли гречки, зіркою розцвіла біла лілея, наспівно струмком жебонить дівочий голос, тополькою затремтіла дівчина, лебідкою проходила, веретеном закрутилась тітка (М. Стельмах).

Семантичним різновидом таких метафор є персоніфіковані: дідом покректує мороз, туман сивим дідом бреде на долину; А час ішов: весною — сіячем, улітку — косарем, восени —молотником, узимку —мірошником (М. Стельмах).

Дієслівними метафорами називають такі, в яких один член (другий) виражений дієсловом з переносним значенням. Однак треба пам'ятати, що переносність значення сприймається тільки на рівні його сполучуваності з іменником (першим членом метафори): Широкий Дніпр не гомонить; розбивши вітер чорні хмари, ліг біля моря одпочить; Шепчуть густі лози; І сонце гляне — рай та й годі! Верба сміється, свято скрізь! Вітер з гаєм розмовляє, шепче з осокою; Сиди ж один, поки надія одурить дурня, осміє... Морозом очі окує, а думи гордії розвіє, як ту сніжинку по степу! (Т. Шевченко);

Сучасна українська література характеризується високим ступенем метафоричності художньої мови. Якщо класична українська поезія має метафори переважно атрибутивні і дієслівні, то сучасна українська поезія тяжіє до розгорнених багаточленних комбінованих метафоричних структур, у яких поєднуються атрибутивні й субстантивні, субстантивні і дієслівні, атрибутивні, субстантивні й дієслівні: визволь уста з випробуваного злота мовчання; застигне на крихту льоду камінець нещастя.

Метафорична структура може розгортатися ланцюжком від дієприкметника. Наприклад: Викорчувавши з дикого поля душі ще один пень ілюзій, вийнявши з очей незнайомої скалку нерозгаданої туги (І. Калинець).

У синтаксичній структурі речення частіше метафоризуються підмети, додатки, присудки, означення, рідше — обставини. Дієслівна метафора конкретизується на фоні обставин: 3 глибин сердець джерела пружно б'ють; В заметілях весь життєвий шлях. В свічці ледве дихають надії І блукають пальці в пелюстках A. Драч). Проте не синтаксичною структурою речення зумовлюється метафора, а потребою конкретно-чуттєвої точності у мовному вираженні художнього образу.

Метонімія (від гр. теіопутіа — перейменування) — це троп, основу якого складає заміна одних назв іншими на ґрунті суміжності їх значень: золото у вухах (замість: золоті сережки чи сережки з золота), кришталь на столі (мають на увазі вироби з кришталю), столове срібло (прибори з срібла), вивчали Шевченка (твори Шевченка), зібралася вся школа (учні й учителі школи).

Метонімія справляє враження мовлення «навпростець», є стильовою рисою живої розмовної мови. Як компресована, згорнена номінативна структура метонімія зручна для використання в усному мовленні, відповідно продуктивна, стилістично експресивна і не виходить за межі стильових норм. Нікого не дивують вирази на зразок: міністерство згодне, район знайшов кошти, інститут підтягнувся, його знає весь будинок, Франка ще не вчили, ходив на Ужвій, слухав Солов9яненка тощо.

Писемна мова рідше послуговується метонімією. У художньому тексті метонімія цікава тим, що ніби вихоплює і висвітлює найважливіше слово, фокусує на ньому увагу.

Метонімія і синекдоха пов'язані функцією заміщення назв на ґрунті суміжності. Проте якщо метонімія заміщає цілим його частини (слухав Шопена), то синекдоха заміщає частиною ціле, що складається з таких частин. Наприклад: Ніхто з нас ще не написав «Реве та стогне...», тобто ніхто ще не може писати так, як писав Шевченко; Старий Мартин, жебрацький покровитель, з тобою тут поділиться плащем (дасть притулок і догляд); Човни ж везли у десять пар волів, явивши тільки вуса з-під брилів (Л. Костенко).

У риториках такі тропи називаються фігурами заміщення. Парономазія — стилістична фігура, що виникає в результаті каламбурного зближення близьких за звучанням, але різних за змістом слів: талант твій латаний (Т. Шевченко); вогонь вагань (Д. Фальківський); будьте безумні—не зимні, атоми утоми (П. Тичини); серпанок серпня (І. Драч); груди грудня (М. Вінграновський); у білій білоті недосягання (В. Стус).

Парономазію можна назвати звуковою метафорою, при якій ідея звукового зближення слів поширюється на семантику і веде їх до смислового зближення. Виникають нові, несподівані умовно-асоціативні образи.

Фігури кількості — менш продуктивний і малочастотний тип фігур. До фігур кількості належать фігури, що виникли на зіставленні двох різнорідних предметів зі спільною для них кількісною ознакою.

Ця спільна ознака є характерною для одного із зіставлюваних предметів. Якщо вона приписується предмету більшою мірою, то виникає гіпербола, якщо меншою мірою — виникає мейозис, різновидом якого є літота.

Гіпербола — образне перебільшення, яке виявляється в тому, що якась ознака приписується предмету такою мірою, якою вона реально йому не властива і не може бути властивою. Основне призначення гіперболи — звернути увагу на цей предмет, підкреслити позитивні чи негативні якості. Гіперболізуються такі ознаки, як розмір, колір, сила, кількість тощо. Гіпербола як засіб експресивності поширена в художньому та уснорозмовному стилях: умру зі сміху, збожеволію від роботи.

Мейозис (від гр. теіозіз — зменшення) — протилежна гіперболі фігура, суть якої полягає у применшенні ознак предмета з тим, щоб підкреслити його нікчемність. В усному мовленні це такі стійкі вирази, як /// гроша, ні копійки, нікуди не годиться, нікому не треба, на макове зерня тощо.

Літота (від гр. Іііоіез — простота) — різновид мейозису, зумисне применшення якоїсь ознаки шляхом повного чи часткового її заперечення. Літота є виразом погляду на третю істоту між іншими і зневаги до неї (О. Потебня). Наприклад: У цій же річці чаплі по коліно (Л. Костенко); Йому аби за скелю зачепитись, що аж за комір сиплються зірки; Але ж яке ревіння безнастанне! Це описать — зламається перо (Л. Костенко). Гіпербола як перебільшення ознаки тісно пов'язана з метафорою.

Епітет

Це художнє, образне означення, що підкреслює характерну рису, визначальну якість явища, предмета, поняття, дії. Знання про епітет здобуваються кількома шляхами: у лексикології — при вивченні слів, що називають ознаки за кольором, формою, властивістю (білий, рожевий, великий, душевний); у морфології — при вивченні прикметників і прислівників (прекрасний — прекрасно, чудесний — чудесно, сумний — сумно); у синтаксисі — при вивченні означень (гірка доля, далека дорога), прикладок (очі-волошки, сон-трава, чар-зілля), обставин способу дії (сумовито зітхає', радо зустріли). І тільки риторика дає глибокі і повні знання про епітет, бо, включаючи всі попередні види знань, узагальнює їх та розкриває роль і значення епітетів як словесних засобів образності у художньому тексті. Літературна мова у її художній формі фіксує постійні епітети упродовж усіх етапів розвитку літератури, її стильових напрямів. Естетико-стильовий період української літератури початку XX ст. можна взагалі умовно назвати епітетним, настільки широко користувались ним українські неоромантики, символісти та й неокласики.