49. Основні історичні форми та типи демократії. Інститути прямої та представницької демократій.

Термін "демократія" перекладається з грецької мови як народовладдя, або, використовуючи визначення американського президента А. Лінкольна, "правління народу, вибране народом і для народу". Даним терміном в Стародавній Греції позначали державний лад, за якого вирішальна роль у прийнятті рішень і врядуванні належала народним зборам і голосуванню. Ідея демократії вперше була висловлена Геродотом у V ст. до н.е.

Демократія - це така форма держави, його політичний режим, при якому народ або його більшість є (вважається) носієм державної влади.

Найважливішими ознаками демократії є:

1. Юридичне визнання верховної влади народу.

2. Періодична виборність основних органів влади.

3. Загальне виборче право, що гарантує кожному громадянину брати участь у формуванні представницьких інститутів влади.

4. Рівність прав громадян на участь в управлінні державою

5. Ухвалення рішення по більшості поданих голосів і підкорення меншини більшості.

6. Контроль представн. органів за діяльністю виконавської влади.

7. Підзвітність виборних органів своїм виборцям.

Способи реалізації демократії:

Пряма демократія - весь народ (має право голосу) безпосередньо ухвалює рішення і стежить за їх виконанням. Така форма демократії найхарактернішої є для ранніх форм демократії, наприклад, для родової общини. Пряма демократія існувала і в античні часи в Афінах. Так головним інститутом влади був Народний збір, який ухвалював рішення і нерідко міг організовувати їх негайне виконання. Подібного роду демократія існувала і в Стародавньому Римі, в середньовічному Новгороді, у Флоренції і у ряді інших міст-республік.

Плебісцитарна демократія - народ ухвалює рішення лише в певних випадках, наприклад, під час референдуму з якогось питання.

Представницька демократія - народ обирає своїх представників, і вони від його імені управляють державою або якимсь органом влади. Представницька демократія є найпоширенішою формою народовладдя. Недоліки представницької демократії полягають в тому, що народні обранці, отримавши владні повноваження, не завжди виконують волю тих, кого вони представляють.

50. Соціально – політична сутність марксизму.

Учення К.Маркса (1818—1883) виникло в кінці 40-х років XIX ст. в Європі. Це був період революцій, наці­ональних війн, бурхливого промислового розвитку та загострен­ня класової боротьби.

Основна ідея соціально-політичних поглядів Маркса полягала в тому, що в результаті внутрішнього розвитку ка­піталізму будуть зруйновані вузькі рамки класових та національ­них відносин, створяться умови для розкріпачення людини. Сво­бода та всебічний розвиток людини, з погляду засновників марк­сизму, можливі тільки в асоціації та через асоціацію. Але просу­вання до звільнення людини здійснюється через класову бороть­бу і революцію, знищення одного класу іншим, через установ­лення влади робітничого класу, котра остаточно усуне поділ сус­пільства на соціальні класи і приведе до однорідного, соціальне справедливого суспільства.

Проблема визволення людини, формування цілісної, гармо­нійної, всебічно розвиненої людини — головна ідея Маркса. Уже в своїх ранніх працях Маркс писав про необхідність установлення принципово нового суспільного устрою, який би зробив вихідним моментом розвитку саме людину.

У творах періоду формування марксизму, особливо в «Мані­фесті Комуністичної партії», Маркс формулює ро­зуміння історичного процесу як суспільно-політичної діяльності народних мас, обґрунтовує необхідність заміни капіталізму та переходу до комуністичного суспільства. Тут же дається аналіз шляхів розвитку робітничого класу, його ролі в історії, робиться висновок про необхідність пролетарської революції для соціаліс­тичних перетворень суспільства. У «Маніфесті» сформульовано одне з центральних положень соціально-політичної теорії марк­сизму — ідея диктатури пролетаріату, намічено контури майбут­нього суспільства.