Приклади парономазії:

• Біля персів вона тримала зоряного сина («Ніж у сонці»)

• Чистих персів торкатись не дасть («Балада про дівочі перса»)

• Та персів проклятих два рідні вулкани («Божевільна балада»)

• Торка її холодні полум'яні перса («Калина»)

• Вітер перса мої пестить («Жінка і море»)

Іван Драч «Персальна балада»:

• І невідь звідки падають ці сни…

• Лечу на крилах персів в країну персів, в державу персів, в князівство персів, у Персію, сказати б.

• Шукаю серед персів свій босий слід і не знаходжу.

• На сполох б'ю у дзвони персів: «Постаньте, персів бранці — протуберанці!»

• Із персів смутку спиваю оскому пісні. Співаю «Баладу про острів Антораж»… І гей! На абордаж беру галери персів — Де перса персонал і персонаж (за борт цей екіпаж!).

• Тримаюся за стопи персів, за грона персів, за вулкани персів, за бетатрони персів, за їх ракетодроми, Як той Персей за Андромеду, І мегатонни персів вибухають — віршем»

=== Анаграма (грец. ανα- — знову та γράμμα — літера) — переставлення літер у слові, завдяки чому витворюється нове значення, прочитуване у зворотному напрямку (тік — кіт), постають псевдоніми (Симонов — Номис) чи слова (мука — кума, літо — тіло). Винахідником анаграм вважають грецьку граматику Лікофрона (3 ст до н.е.)^. Ця стилістична фігура добре відома в українській поезії, використовується з метою римування чи створення різних ефектів, зокрема комічного, як у поемі І.Котляревського "Енеїда (частина IV)^[2]

"Борщів як три не поденькуєш, На моторошні засерчить; І зараз тяглом закишкуєш, їв буркоті закеньдюшить".

Можливості анаграм привернули увагу схильних до версифікаційних експериментувань авангардистів (Д.Алексич, К.Швіттерс, Гео Шкурупій та ін.), які намагалися шляхом почленування і довільного монтажу мовного матеріалу витворити нову поетичну якість^.

Анаграма (від грец. Ανα-- «знову» і γράμμα - «запис») - літературний прийом, що складається в перестановці букв або звуків певного слова (або словосполучення), що в результаті дає інше слово або словосполучення. У ряді випадків анаграмами прийнято також називати інші у функціональному відношенні (тобто не є літературним прийомом) перемішування літерного або звукового складу слів. Зокрема, анаграма є частим способом побудови псевдонімів: Харитон Макентіна - псевдонім-анаграма Антіоха Кантеміра і т. п. Спеціально вивчав анаграму як мовне явище А. В. Пузирьов запропонував розуміти анаграму як окремий випадок анафонии - пред'явлення в тексті деякого слова-теми допомогою розподілу в цьому тексті звукового складу цього слова (за Пузирьова, анаграма розподіляє в тексті всі звуки слова-теми, а в інших випадках анафонии - лише деякі, але достатні для його впізнання)

У деяких випадках ключове слово саме у тексті не присутній і представлено тільки в розподіленому, зашифрованому вигляді («Dividing my delight and my desire» - Суінберн; закодовано англ. Die «вмирати»), в інших явно дано пари слів, що представляють собою більш менш точну анаграму один одного: Але і в реалізмі, при бажанні, виявлять змову з ІЗРАЇЛЕМ. Ян Сатуновський Лун нуль Віз поклик Чертог гіркоту Днесь харчі Костянтин Кедров (Тут анаграма розуміється як специфічний різновид рими, що охоплює весь вірш, оскільки звукова близькість слів і їх позиційне тотожність виступають знаком семантичного зближення, - порівн. У статті Кедрова «Рожденье метаметафори» у книзі «Поетичний космос», 1989). У граничному випадку текст цілком є ​​Анаграматична Аз єсмь рядок, живу я, мірою остр. За сім морів паростка я бачу зростання. Я у світі - сирота. Я в Римі - Аріосто. Дмитро Аваліані (Характерно, що в двох останніх віршах, як вищий у Кедрова, анаграмою «заримовані» пари слів, тоді як у двох перших попарні відповідності такого принципового значення не мають, оскільки позиції складових пари слів в рядку різні.) У широко практикував такий спосіб письма Дмитра Аваліані анаграма перетворюється з прийому, нехай навіть і важливого, в літературну форму. Таке розуміння анаграми також зближує її з паліндромом, що знайшло своє відображення у поєднують паліндром і анаграму творах Олени Кацюба починаючи з поеми «Звалище» (перша редакція в 1983). СР також книгу Кедрова «астраль» (1986).

48. Перифраз і парафраз[а].

Перифра́з (перифраза; від дав.-гр. περίφρασις — «описовий вираз, іносказання»: περί «навколо, біля», φράσις «вислів») — у стилістиці й поетиці троп, що описово виражає одне поняття за допомогою декількох. Перифраз — непряма згадка об'єкта не шляхом називання, а опису (наприклад, «нічне світило» = «Місяць»).

У перифразах назви предметів і людей замінюються вказівками на їх ознаки, наприклад, «зануритися в сон» замість «заснути», «цар звірів» — «лев», «однорукий бандит» — «гральний автомат», «чорне золото» — «вугілля» чи «нафта», «легені планети» — «ліси». Розрізняють логічні перифрази («автор „Мертвих душ“») і образні перифрази («сонце російської поезії»).

Окремим випадком перифрази є евфемізм — описовий вираз «низьких» або «заборонених» понять («нечистий» замість «чорт», «обійтися допомогою носової хустки» замість «висякатися»).

Перифразою називають переспів — різновид пародії, в якому предметом осміяння є не форма пародійованого твору, а новий зміст, що вкладається в неї. Приклад «Спи, немовля моє прекрасне.» М. Ю. Лермонтова і «Спи, шибеник, поки нешкідливий!..» М. О. Некрасова.

Українська мова має усталені перифрази: Кобзар України (Т. Г. Шевченко), Великий Каменяр (І. Я. Франко), Дочка Прометея (Леся Українка), столиця України (Київ), місто Лева (Львів), чорне золото (кам'яне вугілля) та ін.

Парафра́з або Парафра́за (від грец. παράφρασις — переказ) — переказ, виклад тексту своїми словами.

Парафразами називаються різні види переробки тексту (зокрема, літературного твору): докладне пояснення короткого тексту, скорочений виклад великого тексту (адаптація), спрощений виклад важкого для розуміння тексту з короткими роз'ясненнями, перекладення прозаїчного тексту у вірші, перекладення віршів в прозу. Парафразою також може називатися частковий переказ тексту.

Деякі лінгвісти використовують терміни «парафраз» і «перифраз» як синоніми, але ця думка не є загальноприйнятою, і тому їх не слід плутати.

Парафразою називається, зокрема, особливий, навчальний тип коментаря до теоретичного тексту, який є близьким до тексту викладом оригіналу з поясненням. Винайшов цей тип коментарів старогрецький коментатор Арістотеля Фемістій. Його парафрази призначалися для того, щоб читати їх паралельно з відповідними текстами Арістотеля.

Як приклад парафраз-адаптацій можна навести призначені для дітей видання великих за об'ємом художніх творів: відомі перекази «1001 ночі», «Дон Кіхота» М. де Сервантеса, «Робінзона Крузо» Д. Дефо, «Гаргантюа і Пантагрюеля».

В українській літературі відомі парафрази Тараса Шевченка на книги пророків Ієзекіїля та Осії, «Плач Ярославни» за мотивами «Слова о Полку Ігоревім».

49.Силабічна система віршування. Основні розміри. Віршування – система організації поетичного мовлення,яка ґрунтується на закономірному повторенні певних мовних елементів на основі культурно-історичної традиції національної мови. Літературні твори пишуться віршем або прозою. Віршована мова – це мова ритмічно організована. Є різні системи побудови ритмічно організованої мови (системи віршування):метрична,силабічна,тонічна,силабо-тонічна). У метричному вірші (назва походить від грец.сл.,що означ.«міра»),видом якого є античний вірш давньогрецької і давньоримської поезії,ритм створюється впорядкованим чергуванням довгих і коротких складів у рядках. У силабічному вірші (назва походить від грец.сл,що озна.«склад») ритм створ.повторенням рядків із однаковою к-тю складів. У тонічному вірші (назва походить від грец.сл,що озна.«наголос») ритм створ.повторенням рядків із однаковою к-тю наголосів.

У силабо-тонічному вірші (назва походить від грец.сл,що озна.«склад» і «наголос») ритм створюється впорядкованим чергуванням наголошених і ненаголошених складів. Кожна національна літ.має один з видів віршування за головний, він є найпоширенішим. Його назівають класичним.Класичним віршем італ.,франц.,іспан.,польс т ін.літератур є силабічний вірш. «Божественна Комедія» італ.поета Данте в оригіналі написана силабічним 11-складовиком.Класичним віршем англ.,нім.,рос.,укр.,білорус. та ін.літератур є силабо-тонічний вірш.

Силабічне віршування ґрунтується на рівній к-ті складів і невпорядкованому,вільному розташуванні наголошених і ненаголошених. Основні ознаки силабічного віршування: - к-ть складів у віршованих рядках – 13,11 - вільне розташування наголосів - парне римування - наявність цензури 50.Силабо-тонічна система віршування. Основні метри та розміри. Вона основана на рівномірному (впорядкованому)чергуванні наголошених і ненаголошених складів у рядку.Силабо-тонічний вірш з’явився в англ..поезії 14ст.. В укр.віршуванні силабо-тонічна сист.утвердилася з кін.18ст.(«Енеїда»Котляревського). Силабо-тонічний вірш має 5 метрів : два двоскладові (ямб,хорей) і три трискладові (дактиль,амфібрахій,анапест). Ямб – це двоскладовий розмір,у якому наголос падає на парні склади : 2,4,6,8… Хорей – це двоскладовий розмір,у якому наголос надає на непарні склади : 1,3,5,7… Дактиль – це трискладовий розмір,у якому наголос падає на перший склад,а потім через два : 1,4,7,10… Амфібрахій – це трискладовий розмір,у якому наголос падає на другий склад,а потім через два : 2,5,8,11… Анапест – це трискладовий розмір,у якому наголос падає на третій склад,а потім через два : 3,6,9,12… Рідше зустрічаються чотири пеони – перший (—́ U U U), другий ( U—́ U U ), третій ( U U—́ U ), четвертий (UUU—́), а також хоріямб (—́ U—́ U) і диямб (U—́ U—́). Окрім того,є ще так звані іпостаси – стопи,якими можна замінювати основні, відповідно збільшуючи або зменшуючи загальну к-ті наголосів у рядку. Це двоскладові – пірихій (U U) та спондей (—́ —́), трискладові – бакхій (U—́ —́), антибакхій (—́ —́ U), амфімакр (—́ U—́). Організаційною основою ритму у силабо-тонічному віршуванні є стопа. Стопа – ритмічна одиниця вірша,у якій поєднано наголошений та ненаголошений склади. Кожен метр утворює,залежно від к-ті стоп у рядку,різні віршувальні розміри : одно-,дво- і т.д стоповий хорей/ямб тощо. У межах строфи чи вірша вони можуть варіюватися (поєднання,наприклад,3- і 2-стопового дактиля). Крім того,кожен розмір може мати кілька різновидів,залежно від виду клаузули та каталектики. Розміри силабо-тонічного вірша передбачають зазначення к-ті стоп. Залежно від к-ті стоп силабо-тонічні розміри поділяють ся на рівностопні,в яких к-ть стоп у рядках однакова, різностопні ,в яких к-ть стоп у рядках різна,але зміна їх впорядкована, і вольні,в яких к-ть стоп у рядках різна і їх зміна не впорядкована,довільна. (Цензура-це постійна пауза в середині вірш.рядка) 51.Тонічна система віршування. Основні розміри. Ця система віршування побудована на однаковій к-ті наголосів у віршованих рядках,відсутності поділу на стопи,обов’язковій наявності рими та членуванні вірша на рядки. Тонічне віршування характерне для тих мов,які мають рухомий наголос. Залежно від к-ті наголосів,що припадають на один віршорядок,визначається його розмір : він може бути 1-,2-,3- і т.д – наголошеним (найчастіше – 3- та 4-).Ненаголошені та напівнаголошені слова виконують лише допоміжну й варіативну роль у витворенні тонічного розміру. Вимірюється на к-тю стоп,а к-тю слів і відповідно наголосів:рядки розрізняються 2-наголошені,3-наголошені,4-наголошені і т.д.

52. Верлібр. Верлібр (від франц.СС,що означає «вільний вірш») – це вірш,у якому відсутнє впорядковане чергування наголошених і ненаголошених складів,який не має однакової кількості складів у рядках,не має однакової к-ті наголосів у рядках і не має рими. Але верлібр – вірш,і ритм у верлібра є. Він створюється повторенням однакових синтаксичних конструкцій або подібних образів,або однакових слів,або однакових звуків тощо. Витоки укр.письменого верлібру сягають «Слова о полку Ігоревім».Наприк.ХІХ ст.Леся Ураїнка переклала кілька довільних віршів Гете и Гейне,а також писала власні неримовані. На поч.ХХ цикл верлібрів написа І.Франко.