79.Поняття власності та її норми .

Власність означає право на дії з речами, які підлягають обміну. Важливі типи власності включають нерухомість(земля), особисту власність(інша фізичне майно) та інтелектуальну власність(права на артистичні творінням, винаходам і т.д.). Право на власність пов'язано з власністю, яка встановлює відношення між товарами/ послугами та іншими людьми або групами, запевняючи власника на право обійтися без власності в манері, яку він або вона вважає доцільною. Деякі філософи стверджують, що права власності є результатом соціального угоди. Інші знаходять походження для них в етиці або природному праві.

Громадська власність- це будь-яка власність, якою керує держава або ціле співтовариство. Приватна власність- будь-яка власність, яка не є громадською власністю. Приватна власність може знаходитися під контролем єдиної людини або групи людей. Деякі філософи, як Карл Маркс, використовували дане поняття, щоб описати соціальні відносини між тими, хто продає їх трудову владу і тими, хто купує це.

У часи середньовіччя і Ренесансу в Європі термін"власність" по суті згадувався щодо землі. Великий перегляд колишньої думки був необхідний у відношенні землі, щоб бути розціненим, як тільки особливий випадок різновиду власності. Цей перегляд колишнього думки був натхненний, хочаб, трьома широкими особливостями ранньої сучасної Європи: хвиля торгівлі, розлад зусиль заборонити інтерес та розвиток централізованих національних монархій.

80.НТР:сутність, закономірності та соціальні наслідки.

Дедалі зростаючу роль у виробництві відіграє наука, яка забезпечує теоретичну, духовну сторону практичної виробничої діяльності. Безпосереднім виявом цього стану є науково- технічний прогрес(НТП), який перетворився в головний чинник економічного прогресу.Адже щоб успішно здійснювати сучасне суспільне виробництво необхідне знання основних об'єктивних тенденцій розвитку науки і техніки. Окрім того, глибоке розуміння процесів,пов'язаних з НТП, має враховуватися в морально-етичному аспекті виробничої діяльності суспільства, у вирішенні проблем взаємовідносин людини і природи, виживання людства тощо. Сучасний етап НТП прийнято називати науково- технічною революцією(НТР). НТР— це поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого

пізнання і освоєння зовнішніх сил природи, це об'єктивна, постійнодіюча закономірність розвитку матеріального виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, технології та організації виробництва, підвищення його ефективності. НТР— це більш вузьке поняття. Вона являє собою одну із стадій чи форм НТП, коли він набуває прискореного, стрибкоподібного характеру. Виявом науково-технічної революції є до- корінна перебудова всієї технічної і технологічної основи виробництва, його організації й управління, які здійснюються на базі практичного використання фундаментальних відкриттів сучасної науки.

В результаті прогресу техніки дедалі більше функцій передається техніці, машині. Можливий такий стан, коли людина в кінцевому рахунку вийде з безпосереднього процесу виробництва і замість того, щоб бути головним елементом процесу виробництва, стане поряд із цим процесом. Отже, розглядаючи сутність НТР, необхідно враховувати цей бік явища, а саме— зміну місця та ролі людини в процесі виробництва, що відбувається в результаті технічного прогресу.

Соціальні наслідки науково-технічної революції можна звести до таких основних груп:

— загострення екологічної обстановки, виникнення проблеми виживання людства

внаслідок забруднення та отруєння навколишнього середовища;

— зміна взаємовідносин у системі "людина-техніка" (робітник стає регулятором,

наладчиком, програмістом і тим, хто керує технологічним процесом);

— зміна змісту і характеру праці (збільшується питома вага творчих,пошукових

визначальних функцій, що веде до стирання суттєвих відмінностей між людьми розумової

і фізичної праці);

— зростання питомої ваги висококваліфікованих робітників і спеціалістів, що зайняті

обслуговуванням нової техніки і технології(це вивільняє трудові ресурси);

— підвищення вимог до культурно-технічної та інтелектуальної підготовки кадрів;

—прискорення структурних змін у співвідношенні сфер людської діяльності

(перекачування трудових ресурсів із сільського господарства в промисловість, а з неї —в

сферу науки, освіти, обслуговування). Це зумовлює зростання концентрації населення в містах, поглиблення міграційних процесів, значне скорочення робочого і збільшення вільного часу(звідси можливість гармонійного розвитку особистості);

— "інтернаціоналізації" суспільних відносин (зокрема, неможливо виробляти що-небудь в

одній країні, не рахуючись з міжнародними стан дартами, цінами на світовому ринку, з

міжнародним поділом праці);

—втрата людиною емоційності, інтелектуальне перевантаження, формалізація контактів,

одностороння, технічна свідомість;

— Однією із найсерйозніших проблем, породжених науково-технічною революцією,є

проблема подальшого вдосконалення системи освіти. НТР потребує постійної освіти, яка складається з двох підсистем: базова освіта і додаткова(що має здійснюватися переважно шляхом самостійної освіти). Вимагається насамперед досконала підготовка кадрів. Адже виробництво в нинішніх традиційних галузях промисловості потребує від35 до57 відсотків некваліфікованих і малокваліфікованих робітників, 4—8 відсотків спеціалістів із середньою і 1 —2 відсотки з вищою освітою. На повністю автоматизованих виробництвах необхідно мати40—60 відсотків кваліфікованих робітників з середньою освітою і20—40 відсотків спеціалістів з вищою освітою.

81. Поняття політики

Політика– важливий компонент життєдіяльності суспільства. За своєю природою вона

пронизує всі сфери суспільного життя. Як соціальне явище політика носить відносно самостійний характер, і її розвиток відбувається на основі власних об’єктивних закономірностей.Але сутнісний аналіз цього соціального явища не може бути повним і зрозумілим без виявлення його взаємодії з іншими явищами і процесами політичного простору суспільного життя. Пізнання політики як підсистема суспільних відносин

можливе лише як«момент» історії, еволюції та розвитку в цілому. Отже, політична система як одна із частин або підсистем соціальної системи дає змогу виявити межі політики та політичних відносин, їхні елементи та взаємозв’язок між ними, функції. Тобто поняття політичної системи дає можливість розкрити цілісність, динамізм і структуру політичного життя, його якісні характеристики, що визначаються насамперед місцем і роллю самої політики в суспільстві. На думку Вебера, коли мова йде про політику, то це поняття слід пов'язувати передовсім з державою і з владою. Він підкреслював, що політика означає прагнення до участі у владі або до виявлення впливу на розподіл влади або між державами, або всередині держави між групами людей, наділених владою. Як одна з форм соціального руху матерії,політична система тісно пов’язана з особливою формою діяльності людей– політикою. На відміну від інших систем суспільного життя, політична система має ряд особливостей: вона бере участь у розв’язанні таких загально соціальних завдань, як інтеграція суспільства, розподіл в ньому матеріальних і духовних цінностей. Важливим елементом політичної системи є політична свідомість як невід'ємний компонент політичної діяльності людей.

82. Поняття політичної системи та її структури

Політична система — це цілісна, інтегрована сукупність політичних суб'єктів,

структур і відносин, що відображає інтереси всіх політичних і соціальних сил.

Ознаки політичної системи:

1.взаємозв'язок групи елементів;

2. утворення цими елементами певної цілості;

3. внутрішня взаємодія і взаємо обумовленість всіх елементів;

4.прагнення до самозбереження, стабільності та динамізму;

5. здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами.

Структура політичної системи:

1. організаційна підсистема або політична організація суспільства — це система

інститутів, в межах яких відбувається політичне життя.

•

Власне політичні— організації прямо й безпосередньо здійснюють політичну

владу у повному обсязі. Такими є держава і політичні партії.

•

Політизовані або невласне політичні організації,участь у здійсненні політичної

влади для яких є лише одним з аспектів їх функціонування. Це громадські організації,

професійні спілки, народні рухи, об'єднання підприємців тощо.

•

Неполітичні організації,якими є,наприклад,нау ково-технічні товариства,

різноманітні аматорські об'єднання— товариства рибалок, мисливців, спортсменів тощо, за звичайних умов не беруть участі у здійсненні політичної влади. Можуть бути групами тиску.

2.політичні відносини — це відносини суб'єктів політики з приводу завоювання,

утримання та здійснення влади.

3.нормативна підсистема, яку складають політичні принципи та норми — це норми,

які регулюють політичні відносини.

4.ку льтурно-ідеологічна підсистема складається з політичної свідомості,п о л і т и ч н о ї

ідеології та політичної культури.Політична свідомість — це сукупність поглядів,

уявлень, ідей суб'єкта політичного життя на політику в суспільстві в цілому.

Політична ідеологія — це систематизований вираз поглядів даного суб'єкта,с у ку п н і с т ь

вибудованих на основі аналізу політичного життя теорій, концепцій та моделей політичних явищ та процесів.Політична культура — це певний спосіб поведінки суб'єкта політичного життя, який будується на систематизованих знаннях та досвіді політичного життя або відповідно до політичної свідомості чи політичної ідеології.

5.інформаційно-комунікативна підсистема містить засоби комунікації,нау ково-

інформаційна інфраструктуру— тобто розгалужену мережу установ, які займаються

збором, обробкою, поширенням інформації про політичне життя, пропагуючи

вироблені політичні та правові норми, певну політичну свідомість і політичну

ідеологію.

83.Держава – основна складова політичної організації суспільства

Держава- осн. інститут політичної системи класового суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його економічної та соціальної структури: в класово- антагоністичних суспільствах знаходиться в руках економічно пануючого класу(класів) і використовується їм перш за все для придушення своїх соціальних супротивників. Тип Д. визначається тим, якого класу(або класів) воно є, а отже, в кінцевому рахунку- економічним базисом даного суспільства. Історії відомі такі осн. соціально-класові типи Д.: рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціолістична. На етапах переходу від однієї формації до ін існували й існують Д. історично перехідного типу. У сучасному світі є два осн. типу Д.: капіталістичні та соціалістичні, а також велика група молодих Д. в країнах, що розвиваються, що дотримуються або капиталистической, або соціалістичної орієнтації. Д. розрізняються по формах правління та пристрої осн. інститутів політичної влади. Під формою правління розуміється організація влади, яка характеризується її формальним джерелом. При монархічної форми правління таким джерелом державної влади є одна особа- монарх. При республіканської формі за законом джерелом влади є народне більшість. З тої точки зору державного устрою Д. поділяються на унітарні(єдине державне утворення); федерації(союз юридично щодо самостійних державних утворень: штатів, кантонов, земель, союзних республік і т. п.); конфедерації(державно-правові об'єднання). Важливе значення має розрізнення Д. існуючого в них політичного режиму. Осн. функції сучасної Д. прийнято поділяти на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх функцій належать: захист існуючого способу виробництва, економічної та соціальної системи; охорона громадського порядку і підтримання дисципліни; регулювання соціальних відносин і т. п. Зовнішні функції складають: захист інтересів даної Д. в його взаєминах з ін Д. на міжнародній арені, забезпечення оборони країни, або військової та політичної експансії щодо ін Д. (агресивні Д.), розвиток нормальних відносин з ін Д., розвиток взаємовигідного співробітництва на основі принципів мирного співіснування Д. з різним соціальним устроєм. На совр. етапі стратегічна лінія розвитку політичної системи соціалістичного суспільства- створення і розвиток соціалістичного правової держави. У правовій Д. особливого значення набуває принцип розподілу влади(законодавчої, виконавчої та судової), розподіл функцій і повноважень радянських і державних органів управління різних рівнів(союзних, республіканських, місцевих), забезпечення законності та правопорядку, все більш повне здійснення соціалістичного самоврядування народу на основі активного і дієвого участі трудящих, їх колективів та організацій у вирішенні питань державного і громадського життя. кожному- за потребами". Процес відмирання Г. залежить також і від зовнішніх умов.

84.«Правова держава»і «громадянське суспільство»філософський зміст.

Саме поняття"суверенна національна держава" містить у собі чіткий взаємозв'язок складових елементів"суверенна" і"національна", що характеризують системну сукупність якостей даного державного устрою. Виходячи з досвіду світового національно- державного будівництва і актів міжнародного співтовариства, що фіксують і закріплюють суверенність національних, державних і особистих прав, під суверенітетом слід розуміти сукупність повновладдя нації і прав, які гарантують незалежність особи. Суверенітет нації відбивається насамперед у можливостях її вільного політичного самовизначення, в правах нації на територію, що історично склалася і яку вона займає споконвіку, її природні ресурси і копалини, а також у верховенстві її законодавства та обраної державної влади, у національному громадянстві. Суверенітет людини відбивається в реальних правах на життя і незалежність світогляду, гарантіях проти насильства і голоду, захисті самостійності особи в цілому. Як бачимо, суверенітет взагалі, що поділяється на суве-

ренітет нації і суверенітет особи, — не просто родове поняття щодо цих двох окремих видів суверенітету, а неподільна синкретична сукупність суверенітету нації і особи, коли і нація вільно самовизначається, і особа не боїться за життя і незалежність світогляду.

"Суверенітет визнання" відбиває тенденції таких епох і систем, у рамках яких сила і

стабільність кожної суверенної держави залежить від сили і стабільності світового співтовариства в цілому. За таких умов норми політичної поведінки, що демонструють прихильність духу згоди, превалюють над свавіллям і ціннісним сепаратизмом окремих режимів, а межі між зовнішньою і внутрішньою політикою розмиваються.

Громадянське суспільство. Вище ми з'ясували, що національна держава завжди—

більшою чи меншою мірою— є виразником загальної волі своїх громадян. Якщо ця

"загальна воля" торкається тільки кола питань, які мають справді загальногромадянський

інтерес(захист країни від зовнішньої загрози, підтримка стабільного економічного розвитку тощо), і в той же час забезпечує вільне вирішення громадянами їхніх приватних проблем, то перед нами, з одного боку, демократична держава, а з іншого —громадянське суспільство. Якщо ж держава поширює свою волю на всі сфери життєдіяльності людини і різко обмежує громадянське суспільство, — перед нам тоталітарний устрій, який робить спробу поставити у"рамки" не тільки суспільне, а й приватне життя, дозволяючи одне, караючи інше, забороняючи третє.

Зміст поняття громадянського суспільства включає всю сукупність неполітичних

(недержавних) відносин у суспільстві, тобто економічні,моральні,ку льтурно-духовні,

релігійні, національні. Громадянське суспільство— це сфера спонтанного самовиявлення вільних індивідів і асоціацій та організацій громадян, які добровільно сформувалися і захищені законом від прямого втручання та довільної регламентації з боку органів державної влади.

Громадянське суспільство— це постійно функціонуюча організація людей, об'єднаних навколо самостійно обраних моральних і політичних цілей, на яку держава, незважаючи на її владні орієнтації, не може справляти свого підпорядковуючого впливу. Воно гарантує законом кожній людині вільний вибір свого економічного буття, утверджує пріоритет прав людини, виключає монополію однієї ідеології, одного світогляду, гарантує свободу совісті. В політичному житті таке суспільство надає всім громадянам реальні можливості для участі в державних і суспільних справах. Тут держава і громадянин пов'язані взаємною відповідальністю за верховенство демократично прийнятих законів, за долю своєї Батьківщини.

85. Поняття культури.

Надзвичайно важливим елементом духовного життя суспільства, поряд із суспільною

свідомістю, є духовна культура. Є дуже багато визначень сутності культури(термін

"культура" походить від латинського сиііига —обробка,виховання,освіта).Загальне

визначення культури— це все те, що створено людиною. Тому в широкому аспекті культуру розглядають як сукупність результатів людської діяльності.У літературі культуру визначають як сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством; специфічний спосіб розвитку людської життєдіяльності, представлений у продуктах матеріальної і духовної праці; спосіб життєдіяльності людини з освоєння світу; міру ставлення людини до себе, суспільства і природи; сферу становлення, розвитку соціологізації людини в природному і соціальному оточенні. Західні культурологи, незважаючи на різне розуміння ними суті культури, вбачають у ній примат духовного над матеріальним. Вони розуміють культуру як сукупність духовних символів(Вебер), форму розумової діяльності(Кассірер), систему знаків, комунікацію(Леві-Стросс), інтелекту- альний аспект штучного середовища(Люнь).Культура є органічною єдністю матеріального та духовного. В літературі прийнято розрізняти матеріальну і духовну культуру. Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності людей та її результати. Сюди відносяться засоби виробництва і продуктипраці, форми су спільної

організації трудової діяльності людини. Духовна культура насамперед охоплює сферу духовного виробництва— це сукупність форм суспільної свідомості, способів створення і використання духовних цінностей, форм комунікації людей. Будь-яка абсолютизація чи недооцінка матеріальної або духовної сторони культури збіднює її як надзвичайно багатогранне, цілісне явище.Визначається певна типологія культур. Так, зокрема, виділяють національну(українську, російську, французьку) культуру; регіональну(сло- в'янську, американську, африканську) культуру; культуру певних соціальних суб'єктів. Виділяють також певні культурні епохи: антична культура, культура середньовіччя, культура епохи Відродження; певні форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, етнічна, фізична, моральна і т.д. В літературі називають також такі специфічні культурні пласти й культурні підрозділи, як масова, елітарна, молодіжна культура та ін., а також офіційна культура.Духовна культура— це різноманітний досвід життєдіяльності соціальних суб'єктів, що включає в себе найсуттєвіші результати суспільного досвіду народів щодо освоєння суспільного буття, соціуму в цілому, ба- гатогранних духовних цінностей. Такий досвід має загальний, універсальний характер. У вузькому розумінні духовна культура являє собою спосіб взаємодії, взаємовпливу форм діяльності соціальних суб'єктів, шо здійснюються в процесі духовного виробництва; це система сошально-духовних цінностей, спрямованих на формування та відтворення різноманітних, багатогранних духовних зв'язків та взаємин між людьми з метою збагачення духовного життя суспільства, його загального прогресу. Нарешті, духовна культура— це такий спосіб свідомої організації особистістю своєї індивідуальної сенсожиттєвої діяльності в сфері духовного і матеріального виробництва, який забезпечує їй всебічну самореалі-зацію, самоздійснення її сутнісних сил, різноманітних життєпроявів.

86. Масова культура,контркультура і антикультура.

УXX ст. європейський тип культури поширився далеко за межі Європи, охопивши інші континенти— Америку, Австралію і ввійшов у тій чи іншій мірі у життя азіатських і африканських країн— таких як Японія, Сінгапур, ПАР. Культура європейського типу вже не є характерною лише для Європи, її тепер називають«західною культурою». Відтепер можна говорити про наявність загальних рис, типових для західної культури в цілому які в своєрідному

вигляді

виявляються

і

в

культурах

інших

країн. Сучасна західна культура виключно динамічна. Практицизм, індивідуалізм, погоня за матеріальними благами, специфічне відношення до часу(«час— гроші») багато в чому руйнують усталені в попередні епохи ідеали людської поведінки, людських взаємовідношень. Це культура заснована, на підприємництві, бізнесі, діловитості, її головні герої- люди що, вміють заробляти гроші. У ній ціняться активність, раціональність,

професіоналізм. З узагальненого погляду на культурологічні і суспільні процеси західного світу вXX ст. можна помітити з одного боку, відбуваються грандіозні масштаби і разюче прискорення соціального і технологічного вдосконалення життя, а з іншої— необмежений розмах насилля і знущання над людиною, край¬нім виявленням якого є гітлеровські злодіяння проти людства, в страхіттях Освенціма, в казармених утопіях тоталітарних держав та ін. В минуле століття насилля було буденним явищем, воно складало необхідну умову існування і функціювання суспільної системи(так, без рабства не могло бути античності, а без кріпацтва— середньовіччя).

Елітарність і масовість. Відносне розшарування культури на«культуру усіх» і«культуру обраних» існувало завжди. Навіть в первісні часи шамани й жерці складали культурну еліту, володіючи особливими пізнаннями, які виходили за межі загальноплемінної культури. З появою писемності виникло розрізнення між елітарною культурою

«грамотних» людей і фольклорною (народ¬ною, етнічною культурою).В XX столітті це

розрізнення отримало форму елітарної й масової культури

Елітарна культура(контркультура), зорієнтована на думку її творців, на сприйняття елітою як кращої частини суспільства, яка має особливу сприйнятливість: форма культури, що включає образотворчі види мистецтва, літературу, музику і призначена для вищих прошарків суспільства.

Не маючи ніяких знань в галузі історії мистецтва, естетики, літературознавства,

культурології тощо, важко уловній мірі оцінити багато видатних шедеврів літератури

(наприклад,Джойса,Гессена,Боргеса,Хаколі —поетів-символістів;музики —

Стравінського, Малера, Шнітке. Дебюсі; живопису— кубізму, абстракціонізму, сюрреалізму; кіно— Тарковського чи Сакурова). Висока культура стала спеціалізованою. Час ен¬циклопедичне освічених універсалів, відчуваючих себе як вдома у всіх сферах культури пройшов. У кожній сфері куль¬тури тепер є своя, порівняльна небагато чисельна еліта.

Для масової культури характерним є загальнодоступність, легкість сприйняття, спрощенність, розважальність. Масова культура не вимагає від людини ні знань, ні роздумів— навпаки, під її впливом вона деградує, бо її знання спираються на безпосередні емоційні реакції. У масовій культурі протистоять дві тенденції: одна спирається на примітивні відчуття й бажання, майже до біологічних інстинктів(секс, агресія), і у своєму крайньому відображенні породжує контркультуру і антикультуру войовничо-вульгарну і ворожу до існуючих у світі порядків взагалі; інша з урахуванням властивого простим людям бажання підвищити свій соціальний статус і освітній рівень

(популяризація науки, комікси з коротким викладенням сюжетів творів класичної

літератури тощо).,

Відштовхуючись від прийнятих масою цінностей, індивіди намагаються«офарбувати» себе іншими«кольорами цінностей» і виділитися з маси стандартизованих масовою культурою людей. Подібні явища одержали в літературі назву –контркуль тура. Вона виникла і існує на противагу чи як альтернатива масовій культурі і додатково підкреслює її характерні риси і специфіку сутність культури сучасного та індустріального та постіндустріального суспільства.

Через те, що, культурні цінності перестали бути елітарним„достоянням” та, егалітарний

„урівноважений характер” зявилась масова культура, створена засобами масової

інформації. Масова культура має на історічній миті забезпечення інформацією широких прошарків населення про можливість культурі, про ії мову, про навики необхідні для сприйняття мистецтва, але масова культ. не може замінити дотик з високим мистецтвом. Негативний зміст вияву масової культури полягає в тому, що часто не маса представляють можливість піднятися до рівня справжньої культ; Навпаки, сама культ підробляється під примітивні смаки відсталих прошарків населення. Розумні, висококваліфіковані може пре підносить щось сире, примітивне, а інколи щось спеціально одурманене, однак на будь якому рівні у широкому розумінні являє собою гуманістичне орієнтовану цінність. А усе, що, розглядає цю цінність є анти культурою.

В середині століття з’явилися культур-песимістичні настрої, я кі були зумовлені тим, що,

загальний фон культ20 ст був значно нищім ніж рівень„Золотої Епохи”.

Антикультура- прояв і результат дегуманізації людських стосунків, відхід від загальнолюдських цінностей і пріоритетів, втрата глибинних моральних орієнтирів, які ґрунтуються на розумі, вірі, істинній любові до людей. Під контркультурою розуміють сукупність політичних, соціальних, ідеологічних рухів, дій та ідей західноєвропейської спрямованості. Вона виникла на початку60-х років і досягла кульмінації в часи травневої революції1968 р. у Парижі. Контркультура протистоїть культурі не негативним або ворожим, а просто іншим соціальним явищем.

87. Поняття цивілізації.

Цивілізація- людська спільнота, яка протягом певного періоду часу (процес зародження, розвиток, загибель чи перетворення цивілізації) має стійкі особливі риси в соціально