6 2-290

-161 -

органу), можуть випливати безпосередньо із закону (право на недоторканність особи, охорону здоров'я, на освіту тощо).

Конституція України закріпила основні права, свободи та обов'язки особи, гарантії здійснення і процедуру їх правово­го захисту. Тим самим громадянин має можливість реалізу­вати свої суб'єктивні права.

Основні необхідні для людини права, як певні її можли­вості нормального існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються рівнем розвит­ку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.

Отже, права людини — це певним чином внормована її свобода; певні її потреби чи інтереси; вимоги про на­дання благ, спрямовані суспільству, державі, законо­давству, це певний вид, форма існування, спосіб прояву

моралі¹.

У свою чергу конституційне право людини — це певні юридичні можливості суб'єкта конституційно-правових відносин, необхідні для задоволення особистих інтересів і потреб, обумовлених рівнем розвитку в сучасний період розбудови Української держави, які мають бути загаль­ними і рівними для всіх людей.

Свобода людини і громадянина як конституційно-правова категорія — це спроможність людини діяти від­повідно до своїх інтересів і мети; це можливість власно­го, незалежного вибору того чи іншого рішення. Тому громадянські свободи тлумачаться як встановлена і гаранто­вана законом сфера автономії громадянина стосовно держа­ви, державної влади та інших громадян. Це свобода певних дій, волевиявлень, передусім свобода вираження думок, ви­мог і міркувань політичного порядку або право громадянина на невтручання органів держави та інших громадян у сферу його особистих переконань.

Щодо конституційних обов'язків людини і громадяни­на, то згідно з постулатами загальної теорії права — це міра належної поведінки. Людина повинна підкорятися певним правилам, аби при використанні своїх прав і свобод не спричинити невиправданої шкоди. Конституція України

¹ Див.: Рабінович П. М. Зазнач, праця. — 2001. — С. 10—11.

-162-

акцентуе увагу на правах і свободах, але фіксує й конститу­ційні обов'язки.

Конституційний обоє язок громадянина і людини — це міра обов'язкової поведінки, якої кожний повинен до­тримуватись для забезпечення нормального функціону­вання інших суб'єктів громадянського суспільства.

Система прав, свобод та обов'язків людини і громадяни­на, встановлена Конституцією України, визначає основний зміст правового статусу людини і громадянина України. За­лежно від характеру діяльності, здійснюваної в основних сферах життя громадянського суспільства, Конституція фік­сує основні права, свободи та обов'язки громадянина і люди­ни. Вони належать усім громадянам як суб'єктивні права певного виду.

Формою реалізації основних прав можуть бути конкретні правовідносини. У той же час деякі конституційні права та обов'язки громадянина і людини можуть здійснюватися, крім останніх — таємниці листування, виконання законів тощо.

Уся система прав та обов'язків, їх співвідношення зумов­лені об'єктивними потребами та інтересами суспільства, з одного боку, й інтересами громадянина і людини — з іншого.

Конституційні норми різних країн щодо прав і свобод лю­дини і громадянина можна поділити на:

1) природні, громадянські та політичні права і свободи, проголошені буржуазними революціями;

2) соціально-економічні права, які грунтувалися на соціа­лістичному вченні;

3) колективні, або солідарні, права, проголошені, голов­ним чином, країнами третього світу.

Права і свободи, які стосуються перших двох видів, нале­жать кожному індивідові. Права третьої категорії можна наз­вати правами людини і народів (право на здорове довкілля, право на страйк, громадянську непокору, право політичної опозиції).

За іншою класифікацією можна виділити загальні та особливі права, свободи та обов'язки людини і громадянина. Критерієм класифікації тут слугує те, що в одних випадках вони стосуються всіх громадян (право на відпочинок), а в ін­ших — тільки певних (окремих) груп громадян (жінок, Дітей).

⁶* -163 -

Основні права та обов'язки можна класифікувати також на основні (участь у керівництві громадськими справами) і додаткові (виборче право).

Класифікація може здійснюватися на різних підставах. У результаті одні й ті самі права і свободи одночасно належа­тимуть до двох, а то й більше класифікаційних груп, а під­стави, за якими права і свободи об'єднуються у групи, бу­дуть досить розмаїтими.

Так, виділяють: права і свободи індивіда (рівноправ'я), свободи груп індивідів (право об'єднань), свобода думки або висловлювань (свобода преси), реальні свободи (право на працю), нове покоління прав, пов'язаних з науково-техніч­ною революцією, медична етика, наприклад.

Нарешті, права і свободи людини і громадянина можуть бути згруповані за сферами життєдіяльності індивіда. Такого роду класифікація уявляється особливо важливою, бо вона показує межі охорони прав людини і громадянина у різних сферах. Критерієм тут є однорідність матеріального змісту прав, свобод та обов'язків і однотипність норм, що її закріп­люють. За цією класифікацією у Конституції України виді­ляють такі основні групи прав і свобод, а також групу обов'язків.

1. Природні (особисті) права і свободи людини, які на­даються їй з народженням, а не державою, яка залежно від ступеня демократичності, може закріпити ці права в Основ­ному законі або ні.

Конституція України у ст. З визнає і гарантує, перш за все, саме природні права людини.

Ця група прав відображена у таких статтях конституції: ст. 21, згідно з якою усі люди є вільними і рівними у своїй гідності і правах; ст. 23 — кожна людина має право на віль­ний розвиток своєї особистості; ст. 29 — кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність; ст. 32 — ніхто не може втручатися в особисте і сімейне життя; ст. 34 — кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх почуттів і переконань; ст. 35 — ко­жен має право на свободу світогляду і віросповідання.

Особливо важливою серед цих статей є ст. 27, згідно з якою кожна людина має невід'ємне право на життя.

-164-

1

Право на життя — універсальне, загальновизнане при­родне право людини і громадянина, яке закріплено в міжна­родно-правових актах та у конституціях багатьох країн світу.

У Конституції України це право відповідно до ст. З За­гальної декларації прав людини 1948 р. здобуло своє закріп­лення у статтях 3 і 27 Основного Закону. Згідно зі ст. З Кон­ституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою цінністю. Тому саме держава відповідає перед людиною за забезпечення цього права, прийнявши на себе обов'язок за­хищати життя людини (ст. 27).

Відповідно до цієї статті кожна людина має невід'ємне право на життя (ч. 1 ст. 27). Гарантією цього є те, що ніхто не може бути свавільно позбавлений життя (ч. 2 ст. 27).

У свою чергу, крім держави, кожний має право захищати своє життя і здоров'я, а також життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань (ч. З ст. 27).

Особисті права людини як універсальні передбачають конституційний захист приватного життя, свободи людини від непомірного втручання держави у всі сфери цього життя.

Це пояснюється тим, що ліберальна (європейська) кон­цепція прав і свобод людини, на підставі визнання якої Кон­ституція України закріплює всю сукупність прав і свобод лю­дини і громадянина, виходить з принципу належності їм природних, невід'ємних прав, які не надаються людині дер­жавою, а згідно з природно-правовою теорією, виникають як невід'ємні, або з розуму, або з божественної волі, або з при­роди самої людини.

При цьому держава відіграє щодо цих прав службову роль, яка виявляється в гарантуванні природних прав люди­ни і в першу чергу основного права — права на життя.

Держава повинна також проводити цілеспрямовану бо­ротьбу зі злочинністю. На особливу увагу в сучасний період заслуговують злочини проти життя. Серед них до категорії особливо небезпечних належать злочини проти життя, за вчинення яких глава III Особливої частини бувшого Кримі­нального кодексу України 1961 р. передбачала смертну кару. Проте, згідно з рішенням Конституційного Суду України від 22 грудня 1999 р. смертна кара взагалі не передбачалася.

Це питання безпосередньо пов'язано з вимогами Ради Європи щодо вступу України до цієї організації. Воно випли-

-165-

ває зі ст. 2 і Протоколу № 6 Європейської конвенції з прав людини, яку Україна ратифікувала і яка зобов'язує її відмо­витися від застосування смертної кари.

За ст. 2 Європейської конвенції з прав людини, яка набу­ла чинності з вересня 1953 р., право кожного на життя охо­роняється законом. Згідно з цим правом держави повинні за­стосовувати таке законодавство, за яким навмисні вбивства, що їх вчинено фізичними особами або державними службов­цями, які діють поза межами наданих їм повноважень, квалі­фікуються як кримінальний злочин.

У ст. 2 Конвенції зазначається, що нікого не можна умис­но позбавити життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання особи винною у вчинені злочину, за який законом передбачено таке покарання.

Відзначаючи це, необхідно зауважити, що ні в ст. 2, ні в Протоколі № 6, в якому міститься вимога скасувати смертну кару, не забезпечується захист самого життя або певний йо­го рівень. Ці положення мають на меті тільки захист особи від будь-якого свавільного позбавлення життя державою.

З цього загального правила у Конвенції є певні вийнятки (п. 2 ст. 2). Так, позбавлення життя не розглядається як та­ке, що його вчинено на порушення згаданої статті, якщо во­но є наслідком виключно необхідного застосування сили,

зокрема:

— при захисті будь-якої особи від незаконного насильства;

— при здійсненні законного арешту або для запобігання втечі особи, яка законно тримається під вартою;

— при вчиненні правоохоронних дій для придушення за­ворушення або повстання.

Незважаючи на ці винятки, Протокол № 6 вимагає, крім надзвичайно обмеженої кількості випадків, щоб країни, які ратифікували цей Протокол, скасували смертну кару. На жаль, Рада Європи застосовує при цьому подвійні стандарти: до країн, які вступили до цієї організації раніше, ці вимоги не пред'являються.

Так, за станом на 1 лютого 2000 р. Протокол № 6 рати­фікували лише 35 країн—членів ЄС, а смертна кара застосо­вується в ряді країн, зокрема навіть у Люксембурзі та Ліх­тенштейні.

-166-

І

До речі, далеко не всі країни світу скасували смертну ка­ру. Це стосується США, країн Латинської Америки, Африки, 12 країн Ради Європи, а також більш як 100 країн світу.

Щодо країн СНД, які бажають вступити до цієї міжна­родної організації, скасування смертної кари є обов'язковою умовою прийняття до Ради Європи.

Як зазначалося, Конституційний Суд України ще у 1999 р. визнав положення ст. 24 Загальної частини та поло­ження санкцій статті Особливої частини Кримінального ко­дексу України, які передбачають смертну кару як міру пока­рання такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Тому положення цього Кодексу, що визнані неконституційними, було визнано такими, що втра­тили чинність з дня ухвалення судом цього рішення¹.

Виконуючи вимогу ЄС в Україні скасовано застосування смертної кари. Відповідно до Закону України "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Ви­правно-трудового кодексів України" від 22 лютого 2000 р. внесено зміни до 26 статей КК України, в яких передбачало­ся застосування смертної кари. Замість неї за вчинення, пе­редбачених цими статтями злочинів передбачено позбавлен­ня волі на певний строк, а за вчинення особливо тяжкого злочину — довічне позбавлення волі.

За ст. 64 Кримінального кодексу України, який набрав чинності з 1 вересня 2001 р., довічне позбавлення волі вста­новлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і засто­совується лише у випадках, спеціально передбачених Кодек­сом, якщо суд не вважатиме за можливе застосування позбавлення волі на певний строк.

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, які були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент ухвалення вироку.

Взагалі природні права людини і громадянина поділяють­ся на дві підгрупи: перша, більш загальна включає такі осно­воположні права як право на життя, право на свободу особи, право на свободу думки тощо; друга — права, визначені дер-

Див.: Рішення Конституційного суду України у справі про смертну кару від 29 грудня 1999 р. № 11 рп /99. Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 1997—2001 р. — Кн. 1. — С. 497—503.

-167-

жавою, які конкретизують ті, які належать до першої групи (недоторканність особи, життя, свобода пересування тощо).

2. Другу групу становлять громадянські права. Ці пра­ва є своєрідними гарантіями охорони життя людини з боку держави, основним обов'язком якої є саме захист життя людини.

Вони охоплюють широкий комплекс дій усіх державних і суспільних структур зі створення і підтримки нормальних умов життя людини. До них, зокрема, належать: проведення Українською державою миролюбної зовнішньої політики, яка виключала б війни та воєнні конфлікти (ст. 18); забезпе­чення особистої недоторканності людини (ст. 29); недотор­канність житла (ст. ЗО); кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої корес­понденції (ст. 31); кожному, хто на законних правах перебу­ває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, права вільно залишати те­риторію України і право в будь-який час повертатися на неї (ст. 33); право на достатній життєвий рівень (ст. 48); належ­ний рівень охорони здоров'я, медичної допомоги (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50); за­хист прав і свобод людини судом (ст. 55); право на правову допомогу (ст. 59); принцип презумпції невинності (ст. 62); право кожного на повагу до його гідності (ст. 28); право звернення до органів державної влади, органів місцевого са­моврядування та посадових і службових осіб (ст. 40); діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним; права на від­шкодування збитків (ст. 56); право захисту своїх прав та обов'язків (ст. 57); право не відповідати за дії, які під час їх вчинення не були визнані законом як правопорушення (ст. 58); право невиконання незаконних розпоряджень і наказів (ст. 60); право індивідуального характеру юридичної відповідальності (ст. 61); право підсудного на захист (ст. 63).

3. Економічні права. До цієї групи належать: право во­лодіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність, яка не заборо­нена законом (ст. 42); право на працю (ст. 43); ті, хто пра­цює, мають право на страйк для захисту своїх економічних 1

-168 -

соціальних інтересів (ст. 44); кожен, хто працює, має право на відпочинок.

4. Соціальні права включають: право на соціальний за­хист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на охорону здо­ров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50).

5. Культурні права і свободи. До цієї групи прав нале­жать право на освіту (ст. 53) і свобода літературної, худож­ньої, наукової і технічної творчості (ст. 54).

6. Політичні права і свободи включають: право на сво­боду об'єднання у політичні та громадські об'єднання (ст. 36); право на утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій (ст. 37); громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукра­їнському референдумі, обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38); право збиратися мирно, проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39).

Обов'язки громадян України, як уже зазначалося, обов'язок у його юридичному розумінні, — це міра належної поведінки учасників правовідносин.

Що стосується конституційних обов'язків, то вони є відносно самостійним інститутом, що об'єднує певну групу конституційно-правових норм, які позначені певною єдністю і виділені в особливий комплекс у системі конститу­ційних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні. Призначення цих норм визначається тим, що вико­нання обов'язків є передумовою реалізації прав і свобод лю­дини і громадянина.

Людина повинна виконувати певні обов'язки, щоб при використанні своїх прав і свобод не завдавати шкоди держа­ві, суспільству, іншим людям. Тобто обов'язки людини є логічними і обов'язковими аналогами відповідних прав і свобод.

Цей взаємозв'язок обов'язків з правами і свободами, а також з державою і суспільством дістав своє конституційно-правове закріплення у ст. 23 Конституції України, в якій за­значається, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством,

-169-

в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її осо­бистості.

Отже, конституційні обов'язки людини і громадяни­на — це закріплені в конституційно-правових нормах формально виражені правила належної поведінки люди­ни, які застосовуються до будь-яких осіб, які пере­бувають на території даної держави, або до поведінки громадян даної держави, незалежно від місця їх перебу­вання, з метою запобігти нанесенню непоправної шкоди державі, суспільству, правам і свободам інших людей.

Як правило, в умовах застосування ліберальної (західної) концепції прав і свобод людини конституційні обов'язки гро­мадян формулюються в обмеженому обсязі, а то і зовсім не згадуються у Конституції. Так, у Конституції України їм від­ведено лише 4 статті (статті 65—68) з 48, які включено до розділу II, присвяченому правам і свободам людини і грома­дянина. Для порівняння зазначимо, що в Конституції УРСР 1978 р. 11 статей містили обов'язки громадян, що становило 1/3 від загальної кількості статей, присвячених правам та обов'язкам громадян.

Закріплені в Конституції України основні обов'язки мо­жуть одночасно стосуватися як людини, так і громадянина України, а можуть лише громадянина України.

До першої групи належать такі основні обов'язки:

— кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Кон­ституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє людину і громадянина від юридичної відповідальності (ст. 68 Конституції; ст. 2 Закону України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р.; ст. 19 Закону України "Про біженців" від 21 червня 2001 р.);

— кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66 Конституції; ст. 15 Закону України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р.);

— кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в по­рядку і розмірах, встановлених законом (ч. 1 ст. 67 Консти­туції; ст. 21 Закону України "Про правовий статус іноземців").

До другої групи, крім зазначених, належать додаткові обов'язки, які стосуються лише громадян України.

-170-

У першу чергу, це обов'язок захищати Вітчизну, неза­лежність та територіальну цілісність України, шанувати її державні символи (ч. 1 ст. 65 Конституції).

Громадяни України зобов'язані відбувати військову службу відповідно до закону (ч. 2 ст. 65 Конституції). Цей обов'язок не поширюється на іноземців (ст. 24 Закону Украї­ни "Про правовий статус іноземців").

Відповідно до ч. 2 ст. 65 громадяни України повинні що­річно подавати до податкових інспекцій за місцем проживан­ня декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.

Нарешті, до третьої групи належать додаткові обов'яз­ки, які стосуються як людини, так і громадянина України.

Ця група обов'язків включає обов'язок кожного мати повну загальну середню освіту (ст. 53 Конституції України).

Згідно з ч. 2 ст. 51 Конституції України обов'язком бать­ків є утримання дітей до їх повноліття, а повнолітні діти зо­бов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Обов'язком органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб цих органів є розгляд і дача обрунтованих відповідей у встановлений зако­ном строк на індивідуальні чи колективі письмові звернення людини і громадянина до згаданих органів (ст. 40 Консти­туції).

Щодо обсягу обов'язків людини і громадянина. Він зале­жить від ряду критеріїв, до яких, зокрема, належать: вік лю­дини; стан її здоров'я; стать (чоловік, жінка); особливі умови праці (міліція, митна служба, Збройні Сили України тощо).

Норми, які становлять систему прав, свобод та обов'яз­ків людини і громадянина в Україні, виступають як:

— принципи системи прав, свобод та обов'язків людини і громадянина (статті 21, 22, 23, 24 та 64 Конституції);

— права громадян — норми, які є основою обов'язків держави щодо особистості (право на працю, на охорону здо­ров'я і соціальне забезпечення, на освіту та ін.);

— свободи громадян — норми, які гарантують індивіду невтручання в його особисте життя (свобода переконань і Думок, совісті та віросповідання);

— обов'язки громадян — норми, які покладають на осо­бистість обов'язки здійснювати певні дії або утримуватися від них;

-171-

— матеріальні гарантії реалізації прав і свобод;

— конституційні рекомендації щодо встановлення зако­нодавчого регулювання у сфері громадянських прав, свобод та обов'язків;

— конституційна директива стосовно політики держави у сфері прав і свобод людини і громадянина¹.

Сукупність конституційних прав, свобод та обов'язків, які визначають статус громадянина України в суспільстві і-державі, утворюють певну систему. Ці права, свободи та обов'язки різноманітні за своїм характером і змістом. Однак усі вони виражають ті корінні відносини, які склалися між Українською державою та її громадянами. Тому кожне пра­во, кожний обов'язок необхідно розглядати не лише окремо, а й у системі всіх основних прав, свобод та обов'язків.

Система конституційних прав, свобод та обов'язків гро­мадян має специфічні внутрішньосистемні зв'язки між еле­ментами, з яких вона складається. Найтиповіші з них такі.

1. Здійснення одних конституційних прав, свобод та обов'язків служить підставою для реалізації інших. Так, здійснення громадянином свого права на працю є підставою для реалізації права на відпочинок і права на матеріальне за­безпечення в старості, у разі хвороби, повної чи часткової втрати працездатності, інвалідності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від нього причин.

2. Реалізація одних прав та обов'язків може бути підста­вою для припинення інших обов'язків та здійснення інших прав. Так, тимчасова або постійна втрата працездатності є підставою для використання конституційного права на мате­ріальне забезпечення, звільняє від виконання обов'язків, пе­редбачених трудовим договором.

3. Порушення будь-яких прав і невиконання громадяна­ми обов'язків безпосередньо впливає на реалізацію основних прав. Порушення, наприклад, права на працю, незаконне звільнення громадянина з роботи може призвести до пору­шення його права на відпочинок та права на матеріальне за­безпечення.

Класифікація конституційних прав, свобод та обов'язків будується не довільно, а з урахуванням наявності в суспіль-

Див., наприклад: Постанова Верховної Ради України "Про засади дер­жавної політики України в галузі прав людини" від 17 червня 1999 р.

-172-

стві різних сфер діяльності, якісно різних за змістом суспіль­них відносин; взаємовідносин держави і громадянина у сфері правоохоронної діяльності держави, спрямованої на захист життя, здоров'я, індивідуальної свободи і безпеки, честґй гідності людини, взаємовідносин у політичній, соціальній, економічній та культурній сферах.

Ці конституційні права, свободи та обов'язки є не яки­мось випадковим, аморфним поєднанням, а внутрішньо узго­дженою системою прав і свобод громадян, яка охоплює своїм регулюючим впливом усі найважливіші та найістотніші сфе­ри життя і діяльності людини — соціальну, економічну, по­літичну, а також розвитку їх індивідуальних фізичних і ду­ховних якостей.