3. Державний устрій (лад) України

Державний устрій (лад) України включає такі складові:

а) форму держави та її конституційне закріплення;

б) характеристику України як демократичної держави;

в) визначення України як суверенної незалежної держави;

г) конституційне закріплення України як правової держави; ґ) характеристику України як соціальної держави.

У попередніх параграфах було з'ясовано сутність загаль­них засад конституційного ладу в Україні, які стосуються як конституційного закріплення державного устрою держави, так і основних принципів організації в Україні громадянсько­го суспільства.

Щоб з'ясувати питання про державний устрій України, необхідно визначити, які конституційно-правові норми за­кріплюють форму Української держави, а також регулюють систему політико-правових, економічних і соціальних відносин.

Як відомо, форма держави визначається шляхом з'ясу­вання питання про її державний устрій, форму правління та державний режим.

Державний устрій України — це її територіальна орга­нізація, яка характеризується певною формою конституцій­но-правових відносин між державою в цілому та її складови­ми частинами.

Відомо, що за формою державного устрою держави поді­ляються на дві групи — унітарні (прості) і федеративні Окладні). Унітарною вважається держава, яка не має у своїй внутрішній структурі інших держав.

Згідно зі ст. 2 Конституції Україна е унітарною державою.

-103-

її територія поділяється на підставі ст. 133 Конституції на адміністративно-територіальні одиниці (області, райони, міста, райони в містах, селища і села), які у сукупності ста­новлять адміністративно-територіальний устрій. При цьому адміністративно-територіальні одиниці (крім міст Києва та Севастополя) не наділяються власним правовим статусом. Згідно з Конституцією України ним наділені органи виконав­чої державної влади в особі державних адміністрацій на від­повідній території та представницькі і виконавчі органи міс­цевого самоврядування в Україні (статті 118, 119, 140 та 141

Конституції).

До системи адміністративно-територіального устрою вхо­дить також Автономна Республіка Крим, яка є невід'ємною складовою частиною України (статті 133 і 134 Конституції).

Оскільки Україна не має у своєму складі інших держав, їй притаманні єдина національна система законодавства, єдиний орган законодавчої влади — парламент України, єди­на система органів виконавчої влади, судових органів, єдине громадянство, єдина грошова, податкова система тощо.

За формою правління Україна є республікою (ст. 5 Конституції), її головною ознакою, на відміну від монархії, є виборність і змінюваність глави держави. До інших ознак слід віднести: відмова від здійснення державної влади на підставі спадкування; утворення державних органів на осно­ві поєднання інтересів державної влади та непорушності гро­мадянських свобод; формування цих органів шляхом вільних виборів на обмежений строк дії, визначений Конституцією.

Республіканська форма правління безпосередньо пов'я­зана з демократією як свободою для всіх, а демократія у свою чергу іманентне притаманна республіці.

Відомі два види республіки — президентська і парла-ї

ментська.

Перша характерна тим, що поєднує в одних руках повж важення глави держави і глави уряду, обираючи президент шляхом прямих або непрямих виборів і формуючи уряд п< запарламентським способом.

У другої в основу системи вищих органів державної ди покладено принцип верховенства парламенту, який рює уряд і контролює його діяльність.

-104-

Існують і змішані форми правління: парламентсько-президентські і президентсько-парламентські. До числа останніх належить і Україна.

Специфіка напівпрезидентської республіки в Україні по­лягає у тому, що Конституція передбачає міцну президент­ську владу у поєднанні з окремими рисами парламентської республіки, зокрема надання згоди парламентом на призна­чення Президентом Прем'єр-міністра України, здійснення контролю за діяльністю уряду (пункти 12 і 13 ст. 85 Консти­туції), можливість розпуску Верховної Ради Президентом України (ч. 2. ст. 90 Конституції).

Сполучення двох форм правління спостерігається також у порядку обрання Президента: він обирається загальним го­лосуванням, що характерно для президентської форми, на відміну від парламентської, за якої Президент обирається парламентом.

По-друге, Президента Конституцією України наділено повноваженнями, які дозволяють йому діяти незалежно від будь-якої влади.

По-третє, поряд з Президентом діє Уряд України, який лише певною мірою відповідальний перед парламентом (у цьому відмінність напівпрезидентської форми правління від президентської).

За формою державного режиму Україна є демократич­ною державою (ст. 1 Конституції).

Демократизм Української держави знаходить своє вира­ження у забезпеченні народного волевиявлення; принципу розподілу влад; політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності; місцевого самоврядування.

У ст. 1 Конституції Україна характеризується як демо­кратична держава, тобто держава народу, його влади, У ч. 1 ст. 5 Конституції зазначається, що єдиним джерелом державної влади є народ.

Проте, державна влада не єдина форма влади народу. Другою її формою є місцеве самоврядування, органи якого не входять до системи органів державної влади. Тому народ України здійснює належну йому владу як безпосередньо, так і через органи державної влади і органи місцевого самовря­дування (ч. 1 ст. 5 Конституції).

Залежно від форм волевиявлення народу розрізняють представницьку і безпосередню демократію.

-105-

Перша полягає в тому, що державна влада здійснюється через виборних повноважних представників, які приймають відповідні нормативні акти на підставі волі тих, кого вони представляють: весь український народ або населення, яке мешкає на відповідній території (статті 69 і 70 Конституції). Друга є формою безпосереднього волевиявлення народу або певних груп населення. Народне волевиявлення згідно зі статтями 69—74 Конституції України здійснюється через ви­бори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії. Основоположним принципом демократичної організації держави, найважливішою передумовою здійснення іншого принципу — верховенства права, є принцип розподілу вла­ди. Згідно зі ст. 6 Конституції України єдина державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Цей принцип передбачає не лише демонополіза­цію влади, а й взаємозалежність і взаємодію всіх гілок вла­ди, за яких жодна з них не у змозі підкорити собі іншу. Це можливо на підставі впровадження в життя системи стриму­вань і противаг, спрямованої на виключення можливості превалювання однієї влади над іншою.

Здійснення демократії неможливе, якщо вона не базуєть­ся на принципі політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності (ст. 15 Конституції). Цей принцип ви­ключає можливість Існування в країні державної або іншої обов'язкової для всіх ідеології; створює можливості вплива­ти на політичний процес громадським об'єднанням, діяль­ність яких пов'язана з політикою, але в рамках Конституції України. "Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України", — зазна­чається у ст. 15 Конституції.

Політичний плюралізм — це свобода політичних думок і політичних дій, які здійснюються завдяки діяльності політич­них партій, громадських організацій, масових рухів, що бе­руть участь у політичному процесі. Тому визначення право­вого статусу цих об'єднань — важлива умова реалізації

цього принципу.

Нарешті, важливою складовою демократизму України еІ визнання і гарантування місцевого самоврядуванні (ст. 7 Конституції), оскільки основою демократії як формі держави та засобу правління є ідея політичної свободи, І виявляється на підставі принципу самовизначення і само]

-106-

равління не лише людини, народу, а й окремої територіаль­ної громади, яка вирішує питання місцевого значення як без­посередньо, так і через представницькі та виконавчі органи, форми безпосередньої демократії на місцях (місцеві референ­думи, збори громадян та ін.), органи територіального громад­ського самоуправління.

Слід зазначити, що конституційні норми, які характери­зують Україну як демократичну державу, повною мірою не реалізуються, а іноді порушуються. Зокрема, народ як носій суверенітету і єдине джерело влади насправді усувається від реальної влади, внаслідок того, що сучасні вибори не відоб­ражають повною мірою волю народу.

Не реалізується повною мірою і принцип розподілу влади, оскільки пануючою і безконтрольною є лише виконавча влада і президентська влада, яка панує над іншими гілками влади.

По суті, не повною мірою діють і конституційні норми, які стосуються місцевого самоврядування.

Отже, становлення справді демократичної Української держави справа майбутнього, вирішення якої вирішальною мірою залежить від народу.

Згідно зі ст. 1 Конституції Україну проголошено суверен­ною і незалежною державою. Суверенність (від нім. Зошге-гапіШ, франц. Зоиуегаіпеіе) — верховна влада, верховен­ство і незалежність влади.

Суверенітет — властивість держави самостійно і незалежно від влади інших держав здійснювати власні завдання, функції і повноваження на своїй території та за її межами у міжнародному спілкуванні.

В Конституції України розрізняють: державний, націо­нальний і народний суверенітет.

Під державним суверенітетом розуміється верховен­ство державної влади всередині країни та її незалеж­ність у зовнішньополітичній сфері. Верховенство і неза­лежність як суверенні властивості державної влади виражають її політико-правову сутність і виявляються у від­повідних формах у внутрішній і зовнішньополітичній діяль­ності держави. Як найважливіші властивості державної вла-Ди вони являють собою якісну приналежність держави, яка характеризує її політико-правову сутність.

Суверенітет держави виявляється у верховенстві, єднос­ті і незалежності державної влади.

-107-

Верховенство державної влади — це такий стан влади, за якого над нею не панує ніяка інша влада. Державна влада обмежена лише правом. Верховенство державної влади ро­бить її єдиною політичною владою, виключаючи саме існу­вання поряд з суверенною владою будь-якої іншої політичної влади.

Верховенство також полягає у правильному встановлен­ні в суспільстві єдиного правопорядку, правоздатності дер­жавних органів і громадських об'єднань, наділенні правами, свободами та обов'язками службових осіб і громадян. Воно передбачає самостійність державної влади всередині країни та її незалежність від влади будь-якої іншої держави.

Єдність державної влади виявляється у наявності єдино­го органу або системи органів, які здійснюють державну вла­ду. Юридичні ознаки цієї влади полягають у тому, що загаль­на компетенція всієї системи органів, які здійснюють державну владу, охоплює всі повноваження, необхідні для здійснення завдань і функцій держави, а різні за своїм при­значенням органи, які належать до цієї системи, не можуть приписувати одним і тим самим органам за одних і тих са­мих обставин взаємовиключаючі правила поведінки.

Міждержавне спілкування є зносинами суверенних дер­жав. У сфері зовнішньополітичної діяльності кожна держава не може не враховувати суверенітету інших держав, тому спілкування держав здійснюється у формі їх взаємних по­годжень. Основою підкорення державами своїх дій певним галузям відносин, тим чи іншим правилам, які з моменту укладення відповідної угоди, за умови ратифікації її парла­ментом, стають обов'язковими для цих держав, є міжна­родне право. Існує органічний зв'язок і тісна погодженість внутрішнього верховенства державної влади і зовнішної не­залежності: зовнішня незалежність державної влади во вне обумовлена самим фактом її верховенства всередині держа­ви. У той же час верховенство державної влади неможливе без її незалежності — необхідної умови верховенства.

Отже, незалежність також є властивістю державної вла­ди, яка означає самостійність держав у взаємовідносинах з іншими державами.

Незалежність України була проголошена Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., по­становою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. і під-

-108-

тверджена рішенням всеукраїнського референдуму від 1 груд­ня 1991 р.

Державний суверенітет реалізується у функціонуванні держави на основі статей 1 і 5 Конституції України, її зако­нодавчих, виконавчих і судових органів (ст. 6), а також у правовій системі держави. Відносини, які становлять сут­ність суверенітету, визначаються політичною і економічною системами суспільства, громадянськими підвалинами держави.

Національний суверенітет полягає у повновладді нації, її політичній свідомості, реальній можливості визначити ха­рактер свого національного життя, включаючи перш за все можливість самовизначення (політичного), аж до визначен­ня і утворення самостійної держави, що і зробив народ Ук­раїни 1 грудня 1991 р., проголосивши свою незалежність на всеукраїнському референдумі. Кожна нація має право визна­чати свою долю, вирішувати питання національно-державної організації, вийти або увійти до складу іншої держави, ство­рити власну державу. Кожна нація має право зберігати і вільно розвивати власну мову, звичаї, традиції, відповідні на­ціональні установи.

Відповідно до ст. 10 Конституції України державною мо­вою України є українська мова. Україна забезпечує всебіч­ний розвиток і функціонування української мови у всіх сфе­рах суспільного життя.

У роботі державних, партійних, громадських органів, під­приємств, установ і організацій, розташованих у місцях про­живання більшості громадян інших національностей, можуть використовуватися, поряд з державною мовою, й інші націо­нальні мови.

Україна виявляє державну турботу про вільний розвиток і вживання усіх національних мов, якими користується насе­лення республіки. Порядок застосування української та ін­ших мов в Україні визначається законом.

^ Національний суверенітет слід розуміти і як демократич­ний принцип, відповідно до якого кожна нація має право на вільний самостійний національний розвиток. Утворення су­веренної і незалежної держави, вільне приєднання до іншої Держави або об'єднання з нею, встановлення іншого полі­тичного статусу, який вільно визначається народом, є заео-ами здійснення цим народом права на самовизначення.

-109-

Суверенітет народу полягає в тому, що народ має юри­дичні, політичні і соціально-економічні засоби, які забезпечу­ють його участь в управлінні справами держави. Консти­туція України законодавчо закріплює ці засоби у формі всеукраїнського і місцевого референдумів, всенародних обго­ворень проектів законів, виборів, народної законодавчої іні­ціативи та інших формах безпосередньої демократії.

Згідно зі ст. 1 Конституції Україна є правовою державою. Сутність правової держави полягає в демократизмі, на­родному суверенітеті як єдиного джерела державної влади і в підпорядкованості держави суспільству. Основним у пра­вовій державі є її підпорядкованість праву, захист громадян від можливого свавілля з боку держави та її органів.

Атрибутами правової держави є: розподіл влад, незалеж­ність суду, законність діяльності всіх органів держави, пра­вовий захист людини і громадянина державною владою.

Для правової держави характерно те, що вона добровіль­но обмежує державну владу Конституцією як основним за­собом такого обмеження і законами.

Тому найважливішим принципом правової держави є принцип верховенства права (ст. 8 Конституції). Верховен­ство права означає перш за все верховенство закону, його загальність, утвердження його панування.

Завдяки закону закріплюються всі норми, життєво необ­хідні для держави: народне волевиявлення, народний сувере­нітет, статус людини і громадянина, конституційної держави та інші загальні засади конституційного ладу, закріплені на вищому законодавчому рівні — конституційному. На основі конституційної держави будується і механізм законності у правовій державі, пряма дія норм конституції, а закони та ін­ші нормативно-правові акти (підзаконні) повинні приймати­ся на основі та відповідати Конституції (ст. 8).

Правова держава повинна мати власну конституцію — основу національної правової системи, що має бути оформ­лена у вигляді нормативно-правового документа, який зо­бов'язує відповідні органи здійснювати державну владу на основі порядку, встановленого Конституцією.

Україна як член світового співтовариства визнає части­ною її національного законодавства чинні міжнародні догово­ри, згоду на обов'язковість яких надає Верховна Рада Украї­ни (ст. 9 Конституції).

-110-

Панування закону — головна ознака правової держави. Основним завданням такої держави є формування цілісної системи національного законодавства, яка охоплювала б усі сфери життя суспільства, причому норми права мають бути рівні для всіх громадян.

Тому, згідно зі ст. 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і гро­мадянина гарантуються.

Для правової держави характерні такі її взаємовідносини з громадянами, за яких держава, її органи, службові особи підкоряються всьому суспільству, відповідають перед люди­ною. Звідси — пріоритет особи у взаємовідносинах між лю­диною і державою.

Виходячи з цього, коли правова держава приймає закон, вона покладає на себе обов'язки перед громадянами і повин­на визначити конкретні правові види відповідальності дер­жавних органів і посадових осіб за свою діяльність. Держа­ва, якщо вона правова, повинна нести перед народом політичну, правову і моральну відповідальність за повне ви­конання своїх обов'язків.

Не менш важлива для правової держави і відповідаль­ність громадян перед державою і суспільством.

Згідно зі ст. 1 Конституції, Україна є соціальною держа* вою, тобто такою, головним завданням якої є досягнення та­кої стадії прогресу, яка основана на закріплених правом принципах соціальної рівності, загальної солідарності та вза­ємної відповідальності. Соціальна держава покликана допо­магати бідним, хворим, слабким, впливати на справедливий розподіл економічних благ в дусі принципу справедливості з метою забезпечення кожному гідних умов його життя.

Соціальна держава прагне забезпечити кожному грома­дянинові:

— необхідний прожитковий мінімум;

— соціальну рівність як альтернативу соціальній не­рівності;

— соціальне забезпечення.

Засобами досягнення цього є соціальна політика дер­жави, яка має визначатися у відповідних загальнодержав­них програмах України (ч. 6 ст. 85 Конституції) і являє со­бою частину загальної політики держави, що регулює відносини між соціальними групами, між суспільством у ці-

-111-

лому та його членами, пов'язані зі змінами в соціальній структурі суспільства, зі зростанням добробуту громадян, покращенням їх життя, задоволенням їх матеріальних і ду­ховних потреб, вдосконаленням способу життя.

Головне завдання соціальної політики — досягнення добробуту людини і суспільства, забезпечення рівних і спра­ведливих можливостей розвитку особи.

Виходячи з цього завдання, основними принципами со­ціальної політики є:

— охорона праці і здоров'я людини (ч. 4 ст. 43 і ст. 49

Конституції);

— встановлення гарантованого мінімального розміру оп­лати праці, не нижчого від визначеного законом (ч. 4 ст. 43 Конституції);

— забезпечення державної підтримки сім'ї, материнства, дитинства, інвалідів та людей похилого віку (ч. З ст. 24 і ст. 46 Конституції);

— розвиток системи соціальних служб (ст. 46 Конституції);

— встановлення державних пенсій, інших видів соціаль­них виплат та допомоги, що є основним джерелом існуван­ня, які мають забезпечити рівень життя, не нижчий від про­житкового мінімуму, встановленого законом (ч. З ст. 46 Конституції України).