Мікробіологія_Готове_усне+практичні_навички
.pdf- Живильні середовища для культур кліток містять повний набір амінокислот, вітамінів, ростові фактори: гідролізат лактальбуміна, сухі середовища і концентрати, які перед використанням розводять. Для вирощування клітинних культур використовують ростові середовища, збагачені сироватками тварин і людини . (бичача сироватка, ембріональна коров'яча сироватка)
Основні поживні середовища – це середовища, які за складом, наявністю живильних речовин придатні для культивування багатьох видів бактерій.
Спеціальні середовища використовуються в тих випадках, коли мікроорганізми не ростуть на простих поживних середовищах.
Елективні середовища – це середовища, на яких мікроорганізми певного виду ростуть швидше, більш інтенсивно, опереджають у своєму розвитку інші види бактерій.
Селективні середовища – це середовища, які завдяки додаванню певних компонентів (жовч, фарби, антибіотики та ін.) здатні пригнічувати розвиток одних видів мікроорганізмів, але не впливають на інші види.
Диференціально-діагностичні середовища – це середовища, які дозволяють визначити певні біохімічні властивості мікроорганізмів і проводити їх диференціацію.
1.універсальні( МПБ,МПА). 2.Спеціальні(кровяний,сироватковй агар), 3.елективні(лужна пептонна вода), 4.Селективні(з додаванням компонентів наприклад жовчі), 5.Диференціальнодіагностичні(Гісса,Ендо)
36.Методи виявлення вірусів у культурі клітин та їх оцінка. Цитопатогенна дія вірусів, її види.
Вірус в заражених культурах (індикація вірусів) визначають за розвитку специфічної дегенерації клітин, тобто за цитопатогенному дії, виявлення внутрішньоклітинних часток, на основі позитивних реакцій гемадсорб-ції, гемаглютинації.
Цитопатогенное дію вірусів і наявність внутрішньоклітинних включень визначають при мікроскопії, реєструючи відповідно морфологічні зміни клітин в результаті внутрішньоклітинної репродукції вірусу або скупчення віріонів або окремих їх компонентів в цитоплазмі і ядрі клітин при спеціальному фарбуванні. При вирощуванні вірусів в культурі клітин під агаровым покриттям реєструють утворення бляшок, або "негативних колоній", - світлих, порівняно з пофарбованим газоном живих клітин, плям на місці загиблих.
Ідентифікацію вірусів проводять на основі виявлення специфічного антигену з допомогою імунологічних методів [реакції гальмування гемагглютина-ції (РТГА), зв'язування комплементу (РСК), нейтралізації (РН), преципітації в гелі, імунофлюоресценції] і виявлення специфічних фрагментів генома методом ПЛР.
37.Особливості патогенезу вірусних інфекцій. Гостра та персистентна вірусні інфекції
ПАТОГЕНЕЗ ВІРУСНИХ ІНФЕКЦІЙ ТВАРИН – сукупність процесів, які виникають при взаємодії вірусу з організмом тварини та визначають закономірності їх розвитку.
Фактори, які визначають патогенез вірусних інфекцій:
•Тропізм вірусу – здатність до репродукції в конкретних клітинах чи тканинах,
•Швидкість та механізм репродукції вірусу,
•Вірулентність вірусу,
•Реакції клітини на вірус,
•Реакції організму на вірус.
Гостра вірусна інфекція на рівні організму – швидкий процес з розвитком характерних яскравих клінічних ознак та значним виділенням вірусу у зовнішнє середовище
Персистентна – тривале знаходження вірусу в організмі, можливе виділення вірусу у зовнішнє середовище. й. Якщо заражені клітини діляться, то утворюється інфікований клон. Таким чином, збільшення кількості заражених клітин слугує збільшенню загальної популяції збудника в організмі.
Віруси, на відміну від інших мікроорганізмів, викликають 2 групи захворювань:
1.вірусні інфекції;
2.пухлини (доброякісні та злоякісні).
У основі патогенезу вірусних інфекцій лежить взаємодія геному вірусу з генетичним апаратом чутливої клітини. Виключаючи ураження, що викликаються вірусами, що розповсюджуються по нервовій тканині, патогенез вірусних інфекцій супроводжує вірусемія (віремія) – циркуляція збудника в крові. У кровотік вірус потрапляє прямим шляхом або із лімфатичної системи. Багато вірусів (наприклад ВІЛ, віруси грипу, корі, герпеса) уражують імунологічні клітини, що частіше проявляється в порушенні функцій та зменшенні кількості Тхелперів, збільшені вмісту та активації Т-супресорів або В-клітин. Деякі збудники утворюють внутріядерні або цитоплазматичні тільця включень (наприклад, тільця Бабеша-Негрі), що мають діагностичне значення.
2розділ
1.Інфекція. Фактори, що обумовлюють виникнення інфекційного процесу. Роль мікроорганізмів в інфекційному процесі. Патогенність, вірулентність, одиниці виміру, методи визначення. Фактори патогенності мікроорганізмів, їх характеристика.
Інфекція - всі види взаємодії макро- і мікроорганізмів у певних умовах зовнішнього та соціального середовищ, незалежно від того, розвивається явна або прихована хвороба, чи тільки мікробоносійство. Аналогічний процес, викликаний найпростішими, називається інвазією.
Інфекційний процес - сукупність усіх захисних і патологічних реакцій організму, які виникають у відповідь на проникнення і дію збудника.
Інфекційна хвороба - крайній ступінь розвитку інфекційного процесу, що проявляється певними клінічними, патолого-анатомічними, біохімічними, мікробіологічними й імунологічними ознаками.
Патогенність - це потенціальна здатність даного виду мікроорганізмів викликати інфекційний процес. Ця властивість є видовою рисою, яка виробилась у процесі тривалого еволюційного розвитку. Патогенність є специфічною ознакою, тобто даний збудник викликає тільки певне, властиве лише йому захворювання.
Ступінь або міру патогенності називають вірулентністю. Отже, вірулентність - це якісна, індивідуальна ознака даного штаму.
Для характеристики патогенних мікроорганізмів встановлені одиниці вірулентності.
Одна з них - DLМ (Dosis letalis minima) - мінімальна смертельна доза. Це та найменша кількість мікробів або їх токсинів, яка при зараженні викликає загибель 90-95 % чутливих тварин.
Друга одиниця - DCL (Dosis certа letalis) - найменша доза, яка викликає смерть 100 % взятих у дослід тварин. Найбільш об’єктивною, точною і прийнятою в лабораторних дослідженнях
є LD50 (Dosis letalis50) - доза, що вбиває половину заражених тварин.
До факторів вірулентності належить також адгезивність.
Адгезини - особливі молекули мікроорганізмів, завдяки яким вони фіксуються на поверхні клітин хазяїна. Адгезини специфічно зв’язуються із спорідненими рецепторами чутливих клітин організму, сприяючи патогенній дії мікробів.
Інвазивність.-здатність проникати і розповсюджуватись в організмі, змовлено дією ферментів:
-гіалуронідаза
-нейроамінідазі(розчепи сіалову к-ту), фібринолізинрозщеп фібрин.
-колагеназа,плазмокоагуляза,лецитиназа…
Утворення капсул. Окремі види вірулентних бактерій, проникаючи в макроорганізм, утворюють капсули
Агресини. Хвороботворні мікроби (палички черевного тифу, сибірки, чуми, стрепто- і стафілококи, холерний вібріон) при проникненні в макроорганізм здатні утворювати запальні ексудати, в яких є виділені ними особливі субстанції.. Самі по собі вони не мають шкідливої дії, але при додаванні до несмертельних доз відповідних культур бактерій спричиняли смертельний перебіг захворювання в лабораторних тварин.
2.Токсини мікробів (екзо- і ендотоксини). Властивості та хімічний склад, одержання, вимірювання сили екзотоксинів. Роль в патогенезі та імуногенезі інфекційних захворювань.
Екзотоксини – легко декретуються з клітини у навколишнє середовище. Високотоксичні,характеризуються вибірковим ураженням певних органів і тканин. Складаються з білкових речовин,мають властивості ферментів,розщеплються протеолітичними ферментами. Термолабільні(деякі термостабільні).Під впливом формаліну (0,3-0,4%) і температури +38…40С переходять в анатоксини. Індукують в організмі утворення високоактивних антитоксичних антитіл.
Ендотоксини –міцно зв’язані з тілом бактеріальної клітини. Менш токсичні,вибіркова дія виражена слабко. Складаються з гліцидолідопротеїнових комплексів, гліцидоліпідних і полісахаридних специфічних сполук.Термостабільні. Під впливом формаліну і температури частково знешкоджуються. Викликають в організмі утворення антибактеріальних антитіл – аглютинінів, преципітинів,лізинів,комплементзв’язуючих.
3. Фази розвитку інфекційного процесу. Механізми зараження патогенними мікроорганізмами. Бактеріємія, токсинемія, сепсис. Періоди інфекційної хвороби.
I.Фази розвитку інфекційного процесу + Періоди інфекційної хвороби.
Урозвитку інфекційного процесу виокремлюють такі періоди:
1.Інкубаційний
2.Продромальний
3.Основних проявів захворювання
4.Згасання захворювання
5.Видужання (реконвалесценції)
1.Інкубаційний період – це період від моменту проникнення патогенного агента до появи перших ознак захворювання.
Триває від декількох годин до кількох місяців і років
Тривалість залежить від ступеня загальної стійкості організму, його реактивності, соціальних умов життя, вірулентності віруса
Відбувається адаптація та розмноження й накопичення м/о та їх токсинів.
Підвищується реактивність організму до збудника
2.Продромальний – період передвісників хвороби, під час якого зазвичай немає характерних для цього захворювання симптомів і розвиваються спільні для багатьох хворіб ознаки (нездужання, зниження апетиту, слабкість, субфебрильна температура тіла, червоні плями на слизовій, висипи)
3.Період основних проявів захворювання – період, коли інф. Процес досягає найвищої інтенсивності ( гарячка, запалення, ураження ЦНС, порушення функцій органів дихання)
Має три стадії:
Стадія нарощення клінічних симптомів
Стадія максимального прояву клінічних симптомів
Стадія згасання клінічних проявів
4.Період згасання – це період, коли клінічні прояви зменшуються і переходять у період видужання, закінчуючись:
А) кризою –швидким, зниженням температури, потовиділенням, судинним колабсом
Б) лізисом –поступовим зниженням температури і ослабленням явищ хвороби.
5.Період видужання (реконвалесценції) – це період, який коливається від кількох діб до тижнів.
Розрізняють:
Клінічне видужання – зникають тільки видимі і клінічні симптоми хвороби.
Мікробіологічне видужання – супроводжується звільнення організму від м/о.
Може переходити у мікробоносійство, хронічну форму, інколи рецидиви.
II.Бактеріємія, токсинемія, сепсис
Бактеріємія – це стан, під час якого бактерії перебувають в крові
–м/о розмножуються тільки в певних вогнищах, періодично потрапляють в кров, але в ній не розмножуються
–черевний тиф, бруцельоз
Токсинемія – стан, коли в крові перебуваються токсини м/о.
–дифтерія, правець, ботулізм, газова гангрена
Сепсис (генералізована гнійна інфекція) – це стан, коли збудник тривалий час розташовується в крові і розмножується в ній.
–Супроводжується запаленням, руйнуванням клітин
–Чума, сибірка, гнійні інфекцій
III.Механізми зараження патогенними мікроорганізмами.
1)адсорбція віріона на поверхні клітини
2)проникнення віріона або його нуклеїнової кислоти в клітину
3)вивільнення вірусного геному (депротеїнізація)
4)синтез ранніх вірусних білків 5)біосинтез компонентів віріона (нуклеїнова к-та і структурні білки) 6)формування (само складання) віріонів 7)вихід віріонів із клітини
4. Роль макроорганізму в інфекційному процесі. Імунологічна реактивність організму дитини. Вплив навколишнього середовища і соціальних умов на виникнення і розвиток інфекційного процесу у людини. Персистенція бактерій і вірусів. Поняття про рецидив, реінфекцію, суперінфекцію.
I. Роль макроорганізму в інфекційному процесі.
Поява інфекції, особливості клінічних проявів і перебігу інфекційного процесу залежать від загальної фізіологічної стійкості макроорганізму, від його здатності вступати у взаємодію і протистояти збудникам.
Встановлено, якщо навіть вірулентні мікроби і проникають в організм, інфекційний процес розвивається далеко не завжди.
Дія багатьох збудників обмежена тільки певними видами тварин, тому мікроб, патогенний для одного виду, може виявитись зовсім нешкідливим для іншого. (людина чутлива до збудників дифтерії, гонореї, сифілісу, тоді як у жодної тварини не виникає таких хвороб)
На сприйнятливість до інфекційних хвороб певний вплив мають вік, стать, фізіологічні стани організму. Наприклад, жінки під час вагітності, пологів і навіть у період менструального циклу особливо чутливі до туберкульозних паличок, стрепто- і стафілококів. І в доантибіотикову еру жінки тисячами гинули від післяпологового сепсису. Стосовно ролі віку добре відомо, що діти до шести місяців взагалі не так часто хворіють на інфекційні хвороби, як дорослі, тому що мають досить сильний материнський імунітет. Діти старшого віку до деяких інфекційних хвороб більш сприйнятливі, ніж дорослі. Існують дитячі інфекції: кір, скарлатина, дифтерія, коклюш
Порушення харчування, загальне голодування, нестача окремих складових частин їжі (білків, жирів, вуглеводів) знижує неспецифічну реактивність організму, пригнічує фагоцитоз, вироблення антитіл. Це призводить до зниження бар’єрних функцій шкіри, слизових оболонок, захисних функцій крові.
При цьому можуть загострюватись туберкульоз, дизентерія, фурункульоз та інші хвороби. .
II. Імунологічна реактивність організму дитини.
Ранній (молодший) вік характеризується низькою реактивністю, це визначається неповним розвитком нервової, ендокринної, імунної та інших систем, несформованістю зовнішніх і внутрішніх бар'єрів. Найвища реактивність спостерігається в сформованому організмі, а у старому віці реактивність значно знижується.
III. Вплив навколишнього середовища і соціальних умов на виникнення і розвиток інфекційного процесу у людини.
Навколишнє середовище і соціальні умови впливають як на м/о, так і на стійкість організму до хвороб.
На збудники навколишнє середовище має переважно негативний вплив. Головні його чинники - температура, радіація, дія хімічних речовин.
Перегрівання/охолодження знижує реактивність організму (наприклад: простуда при охолодженні).
Надмірне опромінення сонячними променями й іонізуюча радіація значною мірою пригнічують нормальну опірність організму. При цьому знижуються захисні функції крові, збільшується проникність слизових оболонок, падає імунологічна реактивність. Це може призвести до активації нормальної мікрофлори людини і як результат - виникнення автоінфекції.
У людей, які їдять продукти, вирощені в ґрунті з радіацією, частіше виникають інфекційні хвороби, зокрема, ендоінфекції.
IV. Персистенція бактерій і вірусів.
Персистенція — це стан, при якому збудник дуже довго знаходиться в організмі людини у прихованому стані, але при певних умовах викликає рецидив захворювання. Персистенція виникає при хронічних і латентних формах інфекцій.
Персистенція вірусів:
на початку інфекційного процесу вірус зберігається у складі комплексу антиген-антитіло. Із розвитком діяльності імунної системи вірус «ховається» у вигляді імунних комплексів. Незавершеність процесу ілімінації сприяє тому, що вірусні комплекси залишаються в організмі, «перевозячи» їх до місця постійної локалізації.
Найвідоміший приклад персистенції - це герпетична інфекція, папіломавірус.
Для персистенції бактерій мають значення:
–властивості м/о, спрямовані на деградацію механізмів природної стійкості хазяїна
–пригнічення фагоцитозу мікробними субстанціями (полісахариди, білковоліпідні комплекси);
–утворення L-форм бактерій;
–сорбція білків хазяїна на поверхні збудників та екранізація їх антигенності;
–антигенна мімікрія (збіг за хімічним складом антигенних детермінант бактерії та клітин хазяїна);
–зміна антигенного складу бактерій за допомогою мутацій, кон’югацій, трансдукцій, трансформацій, злиття протопластів тощо;
–нейтралізація цитокінів та їхні клітинних рецепторів
V. Поняття про рецидив, реінфекцію, суперінфекцію.
Рецидив - стан, при якому після припинення симптомів, властивих для даної хвороби, настає їх повторення (малярія, поворотний тиф, черевний тиф та паратиф)
Реінфекція - стан, при якому після повного видужання виникає повторне зараження тим самим збудником (гонорея, сифіліс, хламідіоз, кандидомікоз)
Суперінфекція - виникає при повторному зараженні тим самим збудником, який викликав захворювання ще до повного одужання.
5.Вчення про імунітет. Етапи розвитку імунології. Види імунітету і форми його прояву.
I.Вчення про імунітет
Імунітет –це захист організму від генетично чужорідних речовин ( антигенів) екзогенного чи ендогенного походження з метою збереження і підтримання індивідуального генетичного гомеостазу організму, а також антигенної інформації.
Імунологія - це наука, що вивчає захисні сили організму та його реакцію на чужорідні речовини інфекційної й неінфекційної природи.
Імунологію поділяють на:
–Інфекційна ( вивчає особливості імунітету при різних інфекційних захворюваннях, розробляє методи діагностики, профілактики та лікування їх за допомогою імунобіологічних препаратів)
–Неінфекційна (Вивчає питання антигенних властивостей тканин макроорганізму та розробляє методи їх визначення. Вивчає проблеми гістосумісності і трансплантаційний імунітет_
II.Етапи розвитку імунології
Ранній (стихійний) – від античних часів до 80х років 19 ст. (характеризується емпіричним пізнанням)
Класичний – до 20х років 20 ст.
Молекулярно-генетичний
1.Початок розвитку імунології відноситься до кінця XVIII століття і пов'язаний з ім'ям Едварда Дженнера, що вперше використав рідину з пухирів коров’ячої віспи для успішної вакцинації проти натуральної віспи.
2.Луї Пастер розробив технологію атенуації- ослаблення патогенних мікробів. Він виготовив вакцини протикурячої холери,сибірки і сказу.
3.Ілля Ілліч Мечников відкрив що деякі клітини багатоклітинних активно захоплюють і перетравлюють мікробів, і назвав це явище фагоцитозом.
4.Пауль Ерліх пояснив антимікробні властивості крові присутністю антитіл.
5.Розвиток імунології довгий час відбувався в рамках мікробіологічної науки і стосувався лише вивчення несприйнятності організму до інфекційних агентів. Початок XX століття - час виникнення іншої гілки імунологічної науки - імунології неінфекційної.
6.Важливим моментом для розвитку неінфекційної імунології стало виявлення Жюлем Бордета факту вироблення антитіл в організмі тварини у відповідь на введення не лише мікроорганізмів, а взагалі чужорідних агентів.
III.Види імунітету
1.Набутий імунітет – формується в процесі онтогенезу (життя) кожної конкретної особи і має специфічний характер. Забезпечується імунною системою організму людини.
2.Спадковий (видовий, вроджений) імунітет - несприйнятливість певного виду тварин або людини до мікроорганізмів, які викликають захворювання у інших видів. Наприклад, несприйнятливість людини до чуми собак, а тварин - до збудників гонореї, кору, менінгіту тощо. Видова несприйнятливість залежить від генотипу та імуногенетичної спадковості.
3.Набутий природний активний імунітет виникає після перенесення хворим хвороби і може тривати від декількох років до кінця життя, тобто він є або стійким, або нестійким;
4.Набутий природний пасивний імунітет передається від матері дитині через плаценту або через грудне молоко (материнський імунітет). Він нетривалий, зберігається до 5 — 6- місячного віку дитини і захищає не від усіх інфекцій, наприклад, він не захищає від грипу або туберкульозу;
5.Набутий штучний активний імунітет формується через 1 — 2 тижні після введення вакцини (поствакцинальний) і зберігається протягом декількох років
6.Набутий штучний пасивний імунітет формується одразу після введення сироватки чи імуноглобулінів (постсироватковий) і зберігається протягом 4 — 6 тижня.
7.Набутий природній активний стерильний імунітет – залишається після повної елімінації
(звільнення) організму від збудника
8.Набутий природній активний стерильний нестерильний (інфекційний) імунітет –
стійкість до повторного зараження зберігається протягом періоду, поки в організмі існує збудник хвороби. Повністю зникає після елімінації збудника
IV. Форми прояву імунітету
1.Антитоксичний
2.Антибактеріальний
3.Антивірусний
4.Антигрибковий
5.Антипаразитарний
6.Антипухлинний
7.Трансплацентарний
6.Неспецифічні фактори захисту організму від патогенних мікробів. Комплемент, його властивості, шляхи активації. Цитокіни. Фагоцитоз, види фагоцитуючих клітин. Стадії фагоцитозу. Завершений і незавершений фагоцитоз.
Неспецифічний імунітет - це форма імунітету, який здійснюється різними речовинами, що їх виділяють спеціальні залози шкіри, травної і дихальної систем, а також лейкоцитами за допомогою фагоцитозу та білком-інтерфероном. Вони діють на всі мікроорганізми, незалежно від їхньої природи.
Неспецифічні фактори захисту:
1)бар’єрна функція шкіри:залози виділяють лізоцим,що руйнує пептидоглікан мікробів;
2)бар’єрна функція слизових оболонок,які покриті слизом,війками;
3)бар’єрна функція паренхіматозних органів:запалення;
4)фагоцитоз.
Комплемент-складний комплекс білків сироватки крові, який при активації комплексом антигенантитіло та ін. факторами вивільнює мембраноатакуючі ферменти і забезпечує неспецифічний захист організму від чужорідних агентів клітинної природи.
Властивості: Комплемент термолабільний, він руйнується при 55°С протягом 30 хвилин, але може тривалий час зберігатись у висушеному стані при низьких температурах. Швидко руйнується під дією прямих сонячних променів та рентгенівського опромінення. Бактерицидна дія зменшується під дією пепсина та кислот. Деякі речовини, наприклад сахароза, глюкоза, що пригнічують денатурацію білка, підвищують стійкість комплементу до негативних факторів.
Шляхи активації:класичний-активація комплементу комплексом антиген-антитіло;альтернативний- активація ендотоксинами організму.
Мембраноатакуючий комплекс-йонний канал в плазматичній мембрані бактеріальної клітини, який викликає лізис клітини.
Фагоцитоз-активне захоплення і поглинання мікроскопічних сторонніх об'єктів (бактерії, фрагменти клітин) і твердих частинок одноклітинними організмами або деякими клітинами багатоклітинних тварин.
Види фагоцитуючих клітин:сегментоядерні лейкоцити, макрофаги, ендотелій судин, альвеолоцити.
Стадії фагоцитозу:
1-хемотаксис(зближення);
2-адсорбція мікроба на поверхні клітини;
3-поглинання мікроба і утворення фагосоми,у якій багато ферментів, які руйнують мікроб
=>фагосома зливається з лізосомами клітини=>утв. фаголізосом(основний період руйнування мікроба),поява перикисів(вбивають мікроб),утв.радикали гіпохлориду ClO(хлор оксид).
Завершений фагоцитоз закінчується повним руйнуванням мікрофаги. Однак деякі види мікроорганізмів виявляють більшу стійкість до лізосомальні антимікробних речовин або навіть розмножуються всередині фагоцитів. Такий незавершений фагоцитоз частіше спостерігається в нейтрофілах і закінчується їх загибеллю, в інших же випадках фагоцитованими мікроби виштовхуються з них.
7.Імунна система організму, її органи. Роль вилочкової залози в імунній відповіді. Клітини імунної системи, їх різновиди, взаємодія Т-, В-лімфоцитів і макрофагів. Їх роль в клітинному і гуморальному імунітеті.
Імунна система - лімфоїдна тканина яка взаємодіє з іншими системами і робить специфічний контроль сталості внутрішнього середовища і гомеостазу. Розрізняють: 1. центральні органи - тимус, сумка в птахів, у людини кістковий мозок.2. периферичні органиПеєрові бляшки, лімфатичні вузли,селезінка, мигдалини і к.к. крові.
Функції вилочкової залози: продукція класу імунних клітин-Т-лімфоцитами, синтез гормонів,що впливають на дозрівання імунних клітин,фактора росту і речовин подібних до інсуліну й кальцитоніну
Іммунокомпетентні клітини - імуноцити: Т-лімфоцити (55-60%):(КЛІТИННИЙ ІМУНІТЕТ)
1.Т-кіллери - лімфоцити які руйнують чужорідні клітки (пухлини, трансплантанти) без участі антитіл і комплемнета.
2.Т-хелпери – взаємодіють з В-лімфоцитами, стимулюють їхню проліферацію і трансформацію в плазматичні клітки які утворять антитіла.
3.Т-супресори гнітять проліферацію В-лімфоцитів і продукцію антитіл. Сприяють розвитку імунологічної толерантності.
4.Т-ефектори - клітки які відповідають за клітинні реакції імунітету. Відторгненню трансплантанта, протипухлинний противірусний імунітет.
5.Т-ампіліфери - клітини підсилювачі ф-ції Т-ефекторів і ін.
6.Т-лімфоцити пам'яті - зберігають інформацію про антиген і передають її іншим кліткам.
В-лімфоцити (25-30%)- (ГУМОРАЛЬНИЙ ІМУНІТЕТ) дозрівають у кістковому мозку людини. Виділяють: 1. В1-Т незалежні беруть участь в утворенні антитіл без взаємодії з Т-лимфоцитами. 2. В2-Т залежні перетворюються в плазматичні клітки за допомогою Т-хелперов. 3. В3-киллеры - руйнують клітки-мішені без комплементу але за допомогою антитіл. 4. В4-супресоры - гнітять проліферацію Т-лимфоцитов. 5. В5-лімфоцити пам'яті.
Макрофаги - фагоцити циркулюючі в периферичній крові і тканинні макрофаги, утворюються в кістковому мозку з полипотентної стовбурної клітки, попадає в кровоток у виді моноцитів.
8.Закономірності імунної відповіді організму. Фази імунної відповіді. Імунологічні реакції. Імунологічна толерантність, причини її виникнення. Імунологічна пам'ять, її механізм.
В імунній відповіді розділяють:
1. первинну імунну відповідь (розгортається на первинне надходження антигену в макроорганізм);
