модернізм і постмодернізм

Українська література очима сучасного дослідника

Віктор Яручик

кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Волинського національного університету ім. Лесі Українки

Матеріали І Міжнародної освітньої конференції «Стан і потреби українського шкільництва у Польщі», Щецин 29-30 травня 2010

Українська література очима сучасного дослідника

(Фрагмент)

Проблема вивчення української літератури останнім часом є надзвичайно важливою і актуальною в сучасному літературному процесі. Із здобуттям незалежності України перед сучасним дослідником-літературознавцем постало надзвичайно потрібне, хоча й складне завдання – по-новому осмислити весь український літературний процес від найдавніших українських пам’яток (Повість минулих літ, Слово про закон і благодать, Повчання Володимира Мономаха, Слово о полку Ігоревім) до найсучасніших літературних зразків постмодерного письменства.

Дякувати Богу соціалістичний реалізм у сучасному літературознавстві вже канув у небуття. Сучасна літературна критика особливо цінною може стати тоді, коли вона покликана яскраво, свіжо, базуючись на найновіших тенденціях характеризувати творчість україномовних авторів.

Особисто мені особливо імпонує сучасна літературна критика Володимира Даниленка («Лісоруб у пустелі»), Роксани Харчук («Сучасна українська проза: Постмодерний період»), Марії Якубовської («У дзеркалі слова»), Ярослава Голобородька («Артеґраунд»).

У першу чергу, цікавими є праці перерахованих дослідників у зв’язку із тим, що вони намагаються об’єктивно простежити сучасний літературний процес, так звану постмодерну літературу.

Постмодернізм – це світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. прийшов на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

За визначенням, що подає літературознавчий словник-довідник постмодернізм (лат. рost – префікс, що означає наступність; фр. moderne –сучасний, найновіший) – це загальна назва окреслених останніми десятиліттями тенденцій у мистецтві, що виникла після модернізму та авангардизму.

Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 p., але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі та малярстві (поп-арт, оп-арт, «новий реалізм», гепенінг та ін.).

Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, Ж.-Ф. Ліотара, М. Фуко. Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

Визначальні риси постмодернізму:

- культ незалежної особистості;

- потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

- прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

- бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

- використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

- зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

- суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

- сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

- запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

- як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;

- іронічність та пародійність.

Серед перших виразно постмодерністських творів — романи У. Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса»(1985). Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Ульяненка, С. Процюка, В. Медведя, О. Забужко та інших.

Нині ще немає спеціального комплексного аналітично-синтетичного дослідження, що стосувалося б особливостей постмодерністської української літератури. Доцільність вивчення літературної спадщини постмодерністів в українській літературі зумовлюється необхідністю розширення уявлень про літературний процес кінця ХХ – початку ХХІ ст.. як органічної ланки українського письменства. Саме з цією метою ми й взялися за вивчення постмодерністської української літератури.

Перед сучасними літературознавцями, наставниками, вчителями, котрі навчають найсучаснішу українську літературу можемо поставити ряд завдань:

- з’ясувати зміст поняття «постмодернізм» та «постмодерна література»;

- з’ясувати історично-культурні умови, в яких зароджувалася українська постмодерністська література;

- визначити письменників, котрі мали безпосередній вплив на розвиток української постмодерністської літератури, а також тих, хто став її творцем;

- з’ясувати особливості періодизації української постмодерністичної літератури;

- розглянути літературні угруповання, що виникли наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. в Україні;

- визначити роль літературних журналів, альманахів та іншої періодики у розвитку сучасної української літератури;

- з’ясувати роль сучасної української літератури в загальносвітовому контексті;

- визначити особливості української постмодерної прози на межі тисячоліть (кін. ХХ. – поч. ХХІ ст.);

- охарактеризувати специфіку жіночої постмодерної прози в Україні.

Методи дослідження. Для розв’язання поставлених завдань слід використовувати такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз української літератури кін. ХХ – поч. ХХІ ст., передумови її виникнення, детальне ознайомлення з монографіями та дослідженнями вчених, котрі займаються вивченням даних питань; синтез наукових джерел та періодичної літератури; узагальнення і конкретизація всього вивченого.

Джерелом досліджень про українську літературу можуть стати праці В.Агеєвої, С.Андрусів, Н.Білоцерківець, І.Бондаря-Терещенка, О.Гнатюк, Я.Голобородька, Т.Гундорової, В.Даниленка, Л.Демської, Н.Зборовської, М.Павлишина, О. Пахльовської, Р.Харчук, І.Ільїна, Ж.-Ф.Ліотара та ін.

Предметом досліджень сучасних дослідників будуть: творча спадщина сучасних українських письменників, а також пов’язані із нею літературознавчі, критичні і публіцистичні праці, сучасні архівні матеріали про літературний процес останніх десятиліть.

Це дозволить дослідити сучасний український літературний процес в контексті подій суспільно-політичного, економічного та духовного життя країни, дати їм нашу власну інтерпретацію.

Після розпаду Радянського Союзу, коли соціалістичний спосіб життя разом із соцреалістичним методом отримали поразку, то у вітчизняному літературознавстві розпочалася дискусія навколо трьох головних питань: що таке постмодернізм? Чи можливий український варіант постмодернізму? Постмодернізм є явищем позитивним чи негативним?

До проблеми постмодернізму в українській літературі зверталося надзвичайно багато людей, відбулося чимало круглих столів, написано достатньо статей. Однією із найбільш глибоких та фахових є дискусія на сторінках часопису «СІЧ», що відбулася під рубрикою «Літературне рушення 90-х та модернізм, постмодернізм, авангард, молодь сучасна і колишня». Редакція журналу, акцентуючи на взаємозв’язку між модернізмом і його наступником – постмодернізмом, опублікувала низку статей з маловивченої в українському літературознавстві проблеми модернізму, серед авторів яких значилися Г.Грабович («Заклинання українського модернізму»), С.Квіт («Українська естетика «європеїзації»), Т.Гундорова («Ф.Ніцше і український модернізм»), Д.Наливайко («Про співвідношення «декадансу», «модернізму», «авангардизму»). Також у часописі паралельно друкувалися наукові розвідки, що стосувалися постмодернізму.

Першою в Україні термін «постмодернізм» в 1991 році ужила Наталка Білоцерківець, охарактеризувавши літературні гурти «Бу-Ба-Бу», «Пропала грамота», музичні – «Брати Гадюкіни», «Сестричка Віка» як постмодерністські. У тому ж році Галина Сиваченко у статті «Зрушення кордонів: постсоціалізм чи постмодернізм?» пов’язала постсоціалістичний ігровий словацький роман 80-х із постмодернізмом. У статті Т.Денисової «Феномен постмодернізму: контури й орієнтири» висвітлено історію поняття «постмодернізм». Дослідниця слушно визнала непродуктивним шлях заперечення чи спростування постмодернізму, оскільки він, як і будь-який інший мистецький стиль, потребує дослідження.

В Америці показовим постмодерни романом є «Політ над гніздом зозулі» Кена Кізі, в Англії – «Жінка французького лейтенанта» Джона Фаулза (сприймається багатьма читачами як вікторіанський роман, хоча насправді автор не наслідує традицію, а грається із нею), в Італії – «Ім’я рози» Умберто Еко.

У свою чергу, І.Фізер, український літературознавець із США, у статті «Постмодернізм: POST / ANTE / MODO» обстоює думку, що постмодернізм є терміном із нульовим значенням, посилаючись при цьому на сучасного американського філософа Річірда Рорті, котрий вважав, що постмодернізм претендує на ідею, але насправді не є нею.

Т.Денисова зауважує, що постмодернізм на початку ХХ ст. зміщувався на Схід Європи у пострадянські країни. Добрим ґрунтом для постмодернізму була не так економічна чи політична криза, як потреба ревізувати цінності тоталітарного суспільства. Постмодернізм, який супроводжувався тотальною переоцінкою цінностей, іноді аж до повного заперечення будь-яких цінностей взагалі, знайшов поживу в тих суспільствах, що переходили від тоталітарної моделі до демократії, від єдиного соцреалістичного канону до свободи творчості й культурного багатоголосся.

Можемо погодитися із представником українського модернізму Ю.Андруховичем, котрий у своїй замітці «Постмоденрізм – не напрям, не течія, не мода» ствердив, що «це така світова культурна ситуація, від якої нікуди не подітися», тому всі ми є постмодерністами. При цьому варто зауважити, що постмодернізм не визнає ідеї еволюції й поступу, зокрема в духовній сфері, на противагу марксизму, який довів ідею суспільної еволюції в комуністичному варіанті до абсурду.

Важливою в українському сучасному літературознавстві стала стаття Стефанії Андрусів «Модернізм / постмодернізм: ланки безконечного ланцюга історико-культурних епох». У ній дослідниця пов’язує постмодернізм з ідеєю американського філософа й соціолога Френсіса Фукуями про кінець історії та ідеєю французького філософа Жана-Франсуа Ліотара про кінець сучасності. Ідею про кінець сучасності вона розуміє так, що людина більше не сучасна, бо не встигає за часом, який зірвався з ланцюга історії, тобто приречена бути позаду, «пост»; ідею про кінець історії – як завершення будь-яких ідеологій.

Оксана Пахльовська в статті «Українська культура у вимірі «пост»: посткомунізм, постмодернізм, поставангардизм» не погоджується зі С.Андрусів, обстоюючи тезу: Ф.Фукуяма під кінцем ідеологій мав на увазі крах комуністичної системи. На думку О.Пахльовської сьогодні «можна говорити про народження нової ідеології, якій больовий шок 11 вересня надав шляхетного пафосу».

С.Андрусів та Т.Денисова одностайні в думці про те, що постмодернізм є антитезою до модернізму, посилаючись при цьому на складену І.Гассаном таблицю бінарних опозицій, в якій риси модернізму протиставляються рисам постмодернізму.

До дискусії про постмодернізм долучилося й молодше покоління українських критиків, зокрема діаспорних. Започаткував її часопис «Сучасність», а головними критиками були вчені українського походження з Австралії, Канади й США Марко Павлишин, Олег Ільницький, І.Фізер. Найсильніше обстоював ідею постмодернізму в Україні і прищеплював її українській культурі критик із Автралії М.Павлишин у статті «Українська культура з погляду постмодернізму». На його думку, саме постмодерний ідеал має бути корисним для нової України. Адже йдеться про плюралізм, толерантність, демократичність, порядок, які б мінімалізували агресивність, насильство, прагнення домінувати, а кожному індивідууму давали б відчуття влаштованості у світі.

Проблема періодизації постмодерної літератури України

Як і будь-яка епоха, епоха, що почалася після здобуття Україною незалежності, потребує періодизації. Не виключення в цьому відношення складає і літературна творчість. Перша спроба класифікувати найновішу українську літературу належить Володимиру Єшкілєву, котрий у «Плерома 3’98: Мала українська енциклопедія актуальної літератури» виокремив в українській літературі тестаментарно-рустикальний, тобто традиційний, а також постмодерний і неомодерний дискурси та запропонував генераційний принцип поділу письменників постмодерного дискурсу:

1. Вісімдесятники, які вийшли із андеграунду (Г.Петросаняк, Ю.Винничук, Ю.Андрухович, В.Неборак, О.Ірванець, Є.Пашковський).

2. Дев’яностники (Т.Прохасько, І.Андрусяк, І.Ципердюк, Р.Кухарук).

Обидва покоління, на думку В.Єшкілєва вирізняються такими цінностями: гра, свобода, цитата, Ґессе, карнавал, професіоналізм, концепт, Гайдеггер, опозиційність, символ, Джойс, стилізація, Кафка, Фройд, Борхес (80-ті) й інтеграція, дилетантизм, антологоманія, інтуїтивізм, конформізм, футуризм, Америка (90-ті).

Прихильником генераційного принципу є Леся Демська, зауважуючи, що «проблему зміни поколінь варто замінити на «явище зміни поколінь та проблему реляцій (з іншими поколіннями, суспільством, культурою тощо)»». У статті «Справжнє обличчя літературного покоління дев’яностих – спроба ідентифікації» дослідниця подає визначення літературного покоління за польським шкільним словником: літературне покоління – це група письменників, що народилися приблизно в один і той самий час, зі спільним життєвим досвідом.

Працю Лесі Демської слушно критикує Роксана Харчук, оскільки Л.Демська лишає поза увагою те, що вісім десятники і дев’яностники пережили спільний духовний струс,яким став розпад СРСР. Оскільки саме ця подія визначила їхню творчість. Тому не варто дискутувати чи можемо ми зараховувати до вісім десятників Є.Пашковського, В.Медведя, О.Лишегу, Ю.Винничука, Г.Пагутяк. Всі ці письменники свої кращі твори написали саме після розпаду СРСР.

Цікаво, що Л.Демська не вважає дев’яностників окремим поколінням, бо для їхнього об’єднання не виконані наступні умови: наявність генераційної свідомості, функціонування літературної піраміди, програмна пропозиція нового, відношення до історичного часу, співвідношення авторської та генераційної свідомості, відсутність горизонту сподівань – культурної перспективи.

Ідентифікуючи нове покоління двотисячних, І.Бондар-Терещенко називає його «нульовим». Його хвилює та швидкість, з якою це покоління здобуло собі популярність, – «юним геніям вистачає одного-двох «нульових» текстів як необов’язкової перепустку в культуру мас». На його думку всіх літераторів цього покоління єднає прагнення стати модним автором одного розтиражованого тексту, швидкого успіху. Однак, як показав час, двотисячники встигли вже написати не по одній, а по кілька книжок. Легкість, з якою вони пишуть, свідчить не завжди про добре опанування літературної професії, а про бажання постійно знаходитися у центрі уваги читачів. Письменниками цього періоду зазвичай рухає епатаж.

Дослідниця Р.Харчук здійснила спробу класифікувати сучасних авторів на «західників» і «ґрунтівців». Вона зараховує до перших тих письменників, котрі є зорієнтовані на західну традицію (Ю.Андрухович, Ю.Іздрик, В.Єшкілєв), а до других – зорієнтованих на власну традицію (В.Медвідь, Є.Пашковський, О.Ульяненко). Ця класифікація не у всьому є актуальною, оскільки орієнтація «ґрунтівців» на власну традицію. Перетворюється на суто декларативну. Польська дослідниця українського походження Ольга Гнатюк дослідила дискусію на тему зорієнтованості української культури у 90-і роки, виділивши у ній дві основні течії: «нативісти» і «модернізатори» [36].

Н.Білоцерківець і В.Даниленко обстоюють територіальний (географічний) принцип класифікації. Ця класифікація є актуальною з огляду на те, що розчленування України між двома імперіями – Російською й Австро-Угорською, згодом між СРСР і Польщею – позначилося й на сучасному українському суспільстві, яке можна назвати суспільством цивілізаційного розлому, в якому одна частина належить до західної традиції, інша – до совєтської, точніше російської. В.Даниленко, не відкидаючи генераційного принципу, виокремлює: «житомирську» (В.Медвідь, Є.Пашковський, М.Закусило, Ю.Гудзь) і «галицьку» (Ю.Андрухович, Ю.Винничук, Ю.Іздрик, Т.Прохасько) школи [47, 8]. Митці з «галицької» школи обстоюють формалістичні пошуки, стилізацію під існуючі зразки; «житомирська» – орієнтована, за В.Даниленком , на пошуки власних першооснов, на доторкання до екзистенцій них глибин людини. Останнє патетичне визначення досить сумнівне, бо іронічні автори-станіславівці також «доторкаються людських глибин». Крім того, Валерій Шевчук, патріарх «житомирської» школи, є для галичан не менш авторитетним, ніж для житомирян.

Н.Білоцерківець вирізняє «галицько-станіславівську» і «київсько-житомирську» школи, вказуючи на культивацію цими школами різних типів героїв: рафінований інтелігент, схильний до споглядання («галицько-станіславівська» школа), маргінальна особистість, обтяжена патологічною свідомістю («київсько-житомирська»).

У статті «Сучасний український постмодернізм – напрям? стиль? метод?» Л.Лавринович зауважує, що героїв Ю.Андруховича чи Ю.Іздрика можна назвати інтелігентами з «великою долею умовності», адже в центрі постмодерної літератури знаходиться розщеплений, маргінальний індивід. Сучасна українська проза переважно є автобіографічною, тобто її визначає особа автора. У галицькій прозі особа автора є однозначно освіченішою, рафінованішою порівняно із києво-житомирською, хоча в обох випадках доводиться мати справу з маргінальною особистістю.

Модернізм і постмодернізм: спадкоємність і протистояння

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Поняття модернізму і постмодернізму в українському літературознавстві

Розділ ІІ. Модернізм і постмодернізм: спадкоємність

Розділ ІІІ. Модернізм і постмодернізм: протистояння

Висновки

Список літератури

ВСТУП

З'ясування сутності літературних напрямів, методів, стильових течій, а також межі цих понять, їхня принципова різниця завжди були в полі зору теорії літератури. Часто терміни "напрям". "метод", "стиль" у літературознавчих дослідженнях вживають як абсолютні синоніми, тому вважаємо за необхідне обумовити аналогічне використання цих термінів у своїй роботі.

Об'єктом дослідження стали два потужних явища літератури: модернізм і постмодернізм. Зважаючи на усталеність і визнаність їх у світовому літературному процесі, прагнемо "узаконити" їх в українській літературі, оскільки ще точаться суперечки щодо правомірності вживання термінів "модернізм" і "постмодернізм" на українському ґрунті. Власне, ці суперечки зумовлені історичною ситуацією в Україні.

Більше століття вже минуло з того часу, як у мистецтві і, зокрема, в літературі виник модернізм. Не зважаючи на несприятливі умови, українська література також приєдналася до світового літературного процесу і в той чи інший спосіб прагнула не бути самодостатньою, а залучалась до європейського руху. Історичні умови гальмували процес наближення української літератури до відповідного європейського рівня. Було створено залізну завісу, штучно стримувались будь-які тенденції, що виявляли модерністскість українського мистецтва. Пізніше в наукових дослідженнях будь-які вияви модернізму у мистецтві таврувались із посиланнями на класиків марксизму-ленінізму. Та й дотепер у шкільному курсі літератури не прийнято визнавати певні твори й авторів модерністськими. Ще не подолано комплекс меншовартості української літератури.

Також сучасне українське літературознавство не має повноформатних розвідок про постмодернізм. Причиною такого стану в літературознавстві вважаємо незавершеність і, відповідно, несформованість феномену постмодернізма. Дослідники не можуть відсторонено проаналізувати це явище, оскільки перебувають всередині цього процесу.

Для більшої об'єктивності окреслення постмодернізма, порівняємо його з його ж попередником – модернізмом, спробуємо з'ясувати дотичні моменти цих літературних напрямів. Модель постмодернізма розглянемо у спадкоємності і протистоянні модернізмові.

Отже, метою дослідження є спроба прослідкувати хронологічні рамки двох явищ, з'ясувати їхню фактографію, тобто окреслити "під'явища" досліджуваних літературних напрямів, також описати загальну модель модернізма і постмодернізма, яка складається із праць літературознавців.

Предметом аналізу стали окремі статті і монографії, інтерв'ю українських літературознаців, політологів, культорологів, у яких вони розглядають проблеми модернізма і постмодернізма. Проводячи дослідження, будемо послуговуватись методом зіставлення і порівняльного аналізу різних праць, методом метакритичного аналізу, тобто проведемо аналітичну роботу на основі вже написаних досліджень про модернізм і постмодернізм.

Відповідно до методу дослідження і поставлених завдань структура роботи передбачає три розділи.

Оскільки метою дослідження є порівняння модернізма і постмодернізма, будемо послуговуватись методом порівняльного аналізу, тому для початку з'ясуємо основні засади компаративістики.

Як подає літературознавчий словник-довідник, компаративістика – це "порівняльне вивчення фольклору, національних літератур, процесів їх взаємозв'язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу (методу). Предметом компаративістики є генетичні, генетично-контактні зв'язки і типологічні збіги (аналогії) в національних, регіональних і світових літературах"[1].

Теоретичні засади компаративістики розглянуто в праці словацького вченого Діоніза Дюришина "Теорія порівняльного вивчення літератури". Звернемось до цієї студії, аби з'ясувати наш підхід до аналізу явищ модернізма і постмодернізма.

"Компаративістика виникла з прагнення пізнати літературний процес у більш широкому міжлітературному контексті і була результатом розвитку літературознавства. Після цього виникло "порушення кордонів" однієї національної літератури і вивчення зв'язків спочатку в межах кількох літератур етнічно, географічно і за мовою близьких народів, а на кінцевій стадії – у рамках світової літератури. З'ясування зв'язків і подібностей між літературами, які з точки зору кінцевої мети літературознавства – пізнання генезису і сутності літературного явища – становить усього лиш певну сходинку у процесі пізнання, перетворилось у кінцеву стадію дослідження"[2].

Метою літературної компаративістики дослідник вважає з'ясування типологічної і генетичної сутності літературного явища (зображальних засобів, художніх творів, творчого доробку письменників, літературних шкіл, жанрів, стилів тощо), розкриття внутрішніх закономірностей, притаманних літературному явищу як історичному феномену і одночасно як літературному фактові взагалі, без урахування його конкретно-історичної обумовленості.

Автор виділяє таку форму літературних відносин, як контакти зовнішні і внутрішні. Зовнішні контакти характеризуються тим, що вони не мають явного прямого впливу на літературний процес, а внутрішні контакти – це ті, при яких взаємність національних літератур набуває прямого художнього відображення.

Д. Дюришин твердить, що "з точки зору функціональної класифікації на більш високому щаблі перебувають внутрішні контакти. Вони виявляються в ході зіставлення літературних явищ, тобто шляхом аналізу і порівняння таких історико-літературних одиниць, як, наприклад, твір, автор, школа, національна література тощо, а також засобів художньої виразності у найширшому значенні цього слова. При цьому порівняння художніх течій, методів, літературних жанрів, творів і художніх засобів передбачає – на відміну від методики "впливів" – послідовне звернення до літературних і громадсько-історичних умов"[3].

Отже, на думку Д. Дюришина, "на першому етапі порівняльного аналізу ми керуємось ідеєю еквівалентності явищ, тобто принципом подібності, а в подальшому – принципом відмінності"[4].

Оскільки ми досліджуємо два явища, які не існували синхронно, то можемо твердити, що хронологічно пізніше явище перебуває під впливом того, що виникло в часі раніше. Згідно з теорією Д. Дюришина, "при компаративному дослідженні в першу чергу важливо визначити спосіб, характер засвоєння прийнятих рис, елементів у структурі явища або процесу, які приймають. Крім того, необхідно виявити, в якій мірі ця форма рецепції бере участь в організації і, відповідно, певній модифікації явища, яке приймає, наскільки вона плідна і органічна, тому що від цього залежить з'ясування специфіки, сутності явища, яке сприймає"[5].