Навчальний процес

Навчання в академії було відкритим для всіх станів суспільства. Рік починався 1 вересня, але студентів приймали також пізніше протягом року.

Процес навчання в Київській Академії складав дванадцять років. Предмети поділялися на так звані ординарні та неординарні класи. До ординарних належали: фара, інфіма, граматика, синтаксима, поетика, риторика, філософія та богослов'я. В неординарних класах викладались грецька, польська, німецька, французька, єврейська та російська мови, історія, географія, математика (курси включали алгебру, геометрію, оптику, діоптрику, фізику, гідростатику, гідравліку, архітектуру, механіку, математичну хронологію), музика, нотний спів, малювання, вищого красномовства, медицини, сільської та домашньої економіки. В 1751 р. в академії почали викладати російську мову та поезію, в 1784 р. було заборонено читати лекції українською мовою ^[10][11].

Випускникам академії надавався сертифікат з підписами ректора та префекта.

Видатні особистості

Випускники та професори старої Києво-Могилянської академії відіграли важливу роль в освітньому та професійному житті України. Багато хто з козацької старшини та гетьманів Запорізького козацтва навчалися тут. До випускників зокрема належали Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович. Канцлер Російської імперії Олександр Безбородькопоходив з України та здобував освіту в КМА. Університет довгий час був також важливою релігійною школою, звідси вийшли такі відомі християнські діячі як Степан Яворський, Феофан Прокопович і Дмитро Ростовський. Протягом 17 та 18 ст. КМА була колискою культурного життя України та Російської імперії. Декілька поколінь художників, архітекторів, музикантів та науковців були виховані в ній, наприклад архітектор Іван Григорович-Барський, композитор Артемій Ведель, філософ Григорій Сковорода та науковець Михайло Ломоносов. Після перетворення в Київську духовну академію навчальний заклад зберіг свою міжнародну репутацію як центр православної релігійної освіти.

32. Літературний процес XVII-XVIII століть, його особливості 33. Полемічна література. Іван Вишенський

Українська церковно-полемічна література XVI-XVII століть виникла й розвивалась як один із засобів захисту православ'я від католицизму, який прагнув підкорити українську церкву владі Папи Римського, від примусової полонізації українського народу. 

Окремі полемічні виступи  проти намагань папи римського і католицизму загалом підпорядковувати своїй владі не лише Захід, а й Схід, зокрема східне слов'янство, почалися вже в часи Київської Русі, незабаром після розколу 1054 р. єдиного доти християнства на два ворожі табори — римо-католицький і греко-візантійський. На розвиток полемічної літератури вплинули такі події як реформа календаря з наказу папи Григорія у 1581 році та офіційне оповіщення унії на Берестейському Соборі 1596 року. Особливого розвитку П. Л. набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста — єзуїта П. Скарги«Про єдність церкви Божої» (O jedności kościoła Bożego) (Вільно, 1577 р.). Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. Зокрема, як писав В. Щурат: «Унія наблизила Русь до Західної Європи, унія викликала багате письменство, унія прискорила культурний розвиток руського народу». Проте серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів. У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістівГ.Смотрицького, Х. Філалета, І. Вишенського, С.Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги, гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. «Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі. «Календар римский новый» Смотрицького «змагається» за незалежність «руської віри» з єзуїтом Б. Гербестом, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріанський календар. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує гумор з приповідками і прислів'ями, написаний мовою наближеною до народу, і тому стає доступним широким масам. Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.

Поняття "полемічна література" Під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки. Звідси, на мою думку, і виник термін "полемічна література". Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина.   Поштовхом до полеміки стала книга польського пропагандиста католицизму, противника православ'я Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577), яка по суті була ідеологічною основою Брестської унії (1596). Ціла низка творів, наприклад полемічне "Посланіє до латин из их же кніг", з'явилося як відповідь на цю книгу П. Скарги. На захист православної віри піднялися православні священики, просвітителі XVI-XVII століть, перед якими стояло завдання - у словесному поєдинку викрити й засудити церковну унію, висміяти зрадників-уніатів. 

Церковно-релігійна боротьба довкола Берестейської церковної унії, яку повели православна шляхта, братства на терені політичному в сеймі, сеймиках, а також протестами і позовами в судах, поведена була також і на літературному полі, в творах полемічних. В Польщі тих часів існувала широка свобода писаного й друкованого слова, не було попередньої цензури творів, — отже і полемічна література вже в XVI в. (найбільше поміж католиками і протестантами) була сильно розвинена. Полеміку в унійній акції розпочав єзуїт Петро Скарга в р. 1577. Досвідчені в полеміці з протестантами,  єзуїти з проголошенням Берестейської унії, унійну й католицьку пропаганду широко ведуть друкованим словом у формі проповідей, публікацій, брошур, послань, цілих науково-богословських творів.

Писали в цьому часі Петро Скарга (особливо в обороні Берестейського унійного собору), Іпатій Потій (найбільш плодовитий автор в цьому часі з боку уніятів), Йосафат Кунцевич, Лев Кревза і інш. Цієї літератури, писаної й ширеної освіченим (між інш., Іпатій Потій вчився в кальвінській школі кн. Радивила, потім в Краківській академії, до 33 року життя був протестантом), випробованим в дискусіях супротивником, не можна було замовчати, бо ж вона, за словами сучасників, „сіяла развращеніе", не протиставши якому, ,,ми, православні, в кінець розійдемося, у відступстві римського послушанія"... Так повстає православна полеміка з латино-уніятами, яка з кінця XVI в. тягнеться (з незначними перервами) до початку XVIII віку.

Посеред полемічних творів цього православно-народнього характеру найвизначніше місце належить безумовно посланням українського афонського ченця Івана Вишенського.  Українська полемічна література відстоювала, хоч і в релігійній формі, право народу на свою віру, на соціально-національне визволення, правдиво зображувала життя, страждання, утиски народу.  Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина. Отже, боротьба релігійна нерозривно пов'язана з боротьбою соціальною і національною, а полемічна література викриває пригноблення народу - церковне, соціальне і національне. 

Іван Вишенський

ван Вишенський — видатний письменник-полеміст, бунтівник і сатирик, сила художньо-публіцистичного слова якого і палкий демократизм, відданість ідеї народно-визвольної боротьби і прогресу дають нам право вважати Івана Вишенського діячем гуманістично-реформаційного руху в Україні. В ідеологічній концепції І. Вишенського можна помітити ідеї і принципи, співзвучні з умонастроями "титанів" європейського Відродження. За думкою І. Франка, він належить до тих діячів, що "своїм гарячим і чудово-красним словом будили наш народ зо сну, піднімали його до свідомості своєї людської і народної гідності".

Життя і творчість І. Вишенського припадає на другу половину XVI — першу чверть XVII ст. Епоха, в яку він жив і творив, була досить складною і буремною не лише в історії українського народу, а й в історії європейських країн. Західна Європа тоді вже подолала морок середніх віків і активно живилася прогресивними ідеями гуманізму і Відродження. Суспільно-церковне життя проймалось рухами Реформації. В той же час, починаючи з 40-х років XVI ст., в Європі лютувала войовнича єзуїтська контрреформація, наступаючи на будь-яке релігійне вільнодумство. Необхідно враховувати, що в умовах української історичної дійсності кінця XVI — початку XVII ст., коли жив і творив І. Вишенський, ідеї гуманізму і Відродження розвивались на дещо іншому суспільно-політичному ґрунті, ніж це було в Західній Європі, чи навіть в Польщі.

Доба Відродження в Україні припадає на часи енергійних національно-визвольних рухів, спрямованих проти польсько-шляхетського пригноблення і католицизму. Боротьба проти феодалізму з боку селянсько-козацьких мас і міщанства, згуртованого в церковні братства, набирає виразно релігійного забарвлення. Реформування національної церкви і оборона її від агресії Ватикану, боротьба за національно-релігійну незалежність — ці гасла лунали як провідна ідея у громадсько-політичному житті тих часів, а це вже прикмета рухів реформаційного характеру. Так ідеї гуманізму Відродження на українському ґрунті, поєднуючись з церковно-реформаційними ідеями, дедалі більше набирали церковного характеру. Це була дуже важка доба для українського народу — доба двох уній. Народ тяжко потерпав від панського гноблення і безправ'я. А магнати зі шляхтою жили сито і були розбещені коштом праці "хлопів". Від світських панів намагались не відставати князі церкви. Хижацьке прагнення до збагачення, безпринципність вищого українського духовенства набирали гіпертрофічних розмірів. Про церковні справи, культуру і моральність не було кому і не було коли дбати у колах здичавілого єпископату. За таких умов порівняно швидко було проголошено Брестську церковну унію 1596 p., розраховану на остаточне національне поневолення українського народу.

До нас дійшло дуже мало біографічних даних про Івана Вишенського. Походив він із досить великого на той час галицького міста Судова Вишня, однак невідомо, чи з міщан, чи зі шляхти. Народився десь у середині XVI ст. Помер десь у 20-х роках XVII ст. Офіційна освіта його була нижча, найімовірніше, він — самоук. І. Вишенський сам свідчить, що він "грамматичкого дробязку не изучих, риторичное игрушки не видах, философского високомечтательного не слыхах". Може бути, що елементарну освіту письменник здобув у судовишнянській церковно-парафіяльній школі, а потім довелось самотужки опановувати висоти науки і книжної премудрості. Ще молодим Іван Вишенський проживав деякий час на Волині, бував, як сам згадує, у Луцьку. Певний час він посідав якесь становище при дворі князя Костянтина Острозького. Деяку роль в його освіті і гуманітарному вихованні, мабуть, відіграла заснована тоді Острозька академія.

У 80-х роках XVI ст. І. Вишенський залишає Україну і прямує до Греції, на гору Афон, щоб в одному із афонських монастирів віддатись аскетичному подвижництву. Що спонукало здібну і молоду людину обрати собі такий спосіб життя — докладно невідомо, лише творчість полеміста дещо пояснює нам в цьому питанні.

І. Вишенський дуже добре знав принади світського життя, був обізнаний в найтонших деталях з побутом, звичаями світської шляхти і простонароддя. Він, як відомо, був людиною вразливою і болюче реагував на всіляке зло в людських стосунках, бачив різні розбіжності між євангельськими нормами життя і справжньою дійсністю. Простий люд стогнав у ярмі соціального поневолення, терпів злидні і темноту, а "брати во Христі", світські вельможі та духовні пастирі, зневажаючи євангельські заповіді, обдирали простих мирян, позбавляли їх звичайних людських прав. Пошуки в житті добра і правди викликали у І. Вишенського озлоблення проти "власть імущих" і формували його як непримиренного протестанта, народного бунтівника. За інших обставин він міг би податись на Запоріжжя або підняти священну зброю проти панів, як Северин Наливайко. Але цілком свідомо замість зброї він вирішив взяти в руки перо бунтівника-викривача, оголосивши аскетичний бунт засобами публіцистичного слова і прикладом власного життя. Чернецтво та аскетизм Вишенського не були виявом звичайної релігійної екзальтації, служінням Богові в ім'я царства небесного. Це була звичайна форма антифеодального бунту, форма протесту проти суспільного зла і тиранії.

На Афоні І. Вишенський починає свою літературну діяльність. Письменник широко користується формою відкритих листів-послань, які він вважав обов'язком посилати в Україну, відгукуючись на злободенні події та факти в рідному краї. Приблизно за сорок років афонського життя він залишив нам 17 послань. Написав він, звичайно, більше, але не все збереглося з тих давніх часів.

Пафос публіцистики Вишенського спрямований на боротьбу проти панів, на захист бідних і скривджених людей. З особливою силою письменник виступає проти церковного феодалізму, розвінчує лиховісну церковну унію 1596 року. І. Вишенський розгортає полеміку з католицько-уніатськими писаннями, передусім з писанням польського єзуїта-публіциста Петра Скарги. На сторінках послань Вишенського чільне місце посідають його публіцистичні роздуми над питаннями культури, освіти і виховання молодого покоління.

Одним із ранніх творів І. Вишенського необхідно вважати "Писание до Всъх обще, в Лядской земли живущих" (1588 p.). Цей твір виконаний досить вправним майстром публіцистики, зрілим художником, людиною з цілком усталеними ідейними переконаннями. Твір був присланий з Афону у 80-х роках XVI ст. через афонського посланця. У творі явно відчувається манера наслідування біблійних пророків і апостолів.

Крізь релігійну оболонку бачимо вболівання полеміста за реальні, земні інтереси простого народу і всієї батьківщини. Полеміст застерігає співвітчизників про небезпеку повного занепаду національної віри, справедливості і моральності. Віру батьків чекає загибель, бо люди не дбають про чесне і праведне трудове життя.

Чесне, трудове життя, набожне — такі вимоги висуває Іван Вишенський до людини. Оскільки цим вимогам абсолютно не відповідає життя феодально-церковної верхівки, панів і духовних пастирів, полеміст спрямовує на них свій нещадний гнів і ненависть, доходячи навіть до заперечення всього феодального устрою.

Вражений проголошеною Брестською церковною унією 1596 року, І. Вишенський пише своє знамените "Писание к утекшим от православное въры епископом" (1598 р.). Цей памфлет, найбільший за обсягом і найширший за проблематикою, досить помітний в доробку полеміста. Намір письменника полягає в тому, щоб викрити антипатріотичну діяльність українсько-білоруської церковної ієрархії, яка прийняла унію, вивести на чисту воду конкретних носіїв зла, ворогів народу і православної віри. Для Івана Вишенського церковна унія, "згода" з Ватиканом — це не причина, а наслідок. Наслідок зради лжепастирів, для яких церковні посади і надані до них маєтності потрібні в інтересах збагачення і передусім для того, щоб нещадно визискувати кріпаків. Боячись відповідальності перед народом за своє розгульне життя, зрадники-єпископи віддались під опіку римського папи, прийнявши унію.

Письменник цілковито обстоює заходи патріарха Ієремії II щодо зміцнення церковно-братського руху в Україні і надання Львівському братству права ставропігії. Він схвалює участь мирян в управлінні церквою і обстоює суворий контроль за діяльністю церковної ієрархії з боку віруючих. Адже соборне управління церквою по суті є одним із важливих засобів реалізації ідеї рівності людей перед Богом.

Серед полемістів І. Вишенський найсильніше і найширше виявляє свій "хлопський" демократизм, відстоюючи і захищаючи інтереси найбідніших верств міщанства і селянства. У письменника філософські, морально-етичні, суспільно-політичні погляди набули значення ідеологічної основи визволення трудового народу.

У центрі творчості І. Вишенського перебуває проблема людини. Поставивши у центрі уваги людину з усіма її земними стражданнями, надіями і сподіваннями, а не Бога, І. Вишенський відійшов від теоцентризму середньовічної ідеології та увійшов в епоху Реформації і Відродження. Предметом турботи мислителя стало спасіння людини в умовах земного існування, що вимагає знищення нерівності, несправедливості, гноблення, експлуатації, будь-якого "мирського" зла й утвердження рівності, братерства. Він хотів би на рідній землі бачити таке суспільство, де б людина почувала себе вільною від феодального і церковного гноблення, де б панувало братерство між людьми.

Підпорядковуючи цій меті власну філософську концепцію, І. Вишенський висунув ідею визволення народу через спасіння кожної окремої людини, але з позиції трудової людини, бідняка, шляхом прийняття і впровадження в реальному житті вимог, настанов і принципів істинного християнства, тобто, на його думку, раннього християнства.

Постановка питання про людину у поглядах Вишенського помітно співзвучна не лише із загальним духом епохи Відродження, а й з ученням Сократа. Як і Сократ, і мислителі Відродження, І. Вишенський поставив у центр філософсько-релігійного вчення людину, щастя якої бачив в осягненні божественних істин і втіленні їх у життя людини і суспільства. Творення духовної, морально-етичної сутності людини на основі божественних істин — добра, правди, справедливості та підготовка її до праведного земного життя згідно з цими істинами, водночас заперечуючи земне зло, що панує над людиною, щоб тим самим прокласти шлях до вічного спасіння і блаженства, — основна мета філософського кредо Вишенського.

Іван Вишенський був талановитим майстром слова. Індивідуальний стиль письменника позначений своєрідністю і багатством художньо-публіцистичної палітри. Він мав самобутній дар красномовця, пристрасного полеміста і памфлетиста.

Народність, проблемність і злободенність його творів, що були виражені в дохідливій формі і забарвлені палким словом непідкупної правди, забезпечили письменнику визнання і славу на віки.

Іван Франко особливо любив Івана Вишенського, виявляючи до протестанта підкреслену симпатію, по суті саме він відкрив цього мислителя для українського літературознавства. Творчість І. Вишенського має не лише національну значущість, а й загальноєвропейську, світову. Академік О. І. Білецький небезпідставно назвав його "українським Савонаролою", зазначивши при цьому, що "Вишенський в літературі XVI ст. — такий самий "узловий" пункт, як "Слово о полку Ігоревім" для літератури XII ст.".