4. Формування особистості дитини в початкових класах.

Емоційно-вольова сфера. Діти цього віку вкрай емоційні, але поступово вони оволодівають уміннями керувати своїми емоційними станами, стають стриманішими, більш врівноваженими.  Основним джерелом емоцій є учбова та ігрова діяльність (успіхи i невдачі в учiннi, взаємини в колективі, читання літератури, сприймання телепередач, фільмів, участь в іграх тощо). Емоційну сферу молодших школярів складають переживання нового, здивування, сумніву, радощів пізнання, які, в свою чергу, є базою розвитку допитливості та формування пізнавальних інтересів.  Поступово розвивається усвідомлення своїх почуттів i розуміння їх виявлення в інших людей (Н.С. Лейтес, П.М. Якобсон). Для молодших школярiв загалом характерний життєрадісний, бадьорий настрій. Причиною афектних станів, якi мають місце, є передусім розходження між домаганнями i можливостями їх задовольнити, прагненням більш високої оцінки своїх особистiсних якостей i реальними взаємостосунками з людьми тощо. Як наслідок, дитина може виявляти грубість, запальність, забіякуватість та інші форми емоційної неврівноваженості.  Молодші школярі емоційно вразливі. У них розвивається почуття самолюбства, зовнішнім вираженням якого є гнівне реагування на будь-які приниження їх особистості та позитивне переживання визнання їх якостей. Розвиваються почуття симпатії, вiдiграючи важливу роль у формуванні малих груп в класі та стихійних компаній. Життя в класi виступає як фактор формування у дітей моральних почуттiв, зокрема почуття дружби, товариськості, обов’язку, гуманності. При цьому першокласники схильні переоцінювати власні моральні якості i недооцінювати їх у своїх однолітків. З віком вони стають більш самокритичними. Шкільне навчання сприяє розвитку вольових якостей молодших школярів, вимагаючи від них усвідомлення i виконання обов’язкових завдань, підпорядкування їм своєї активності, довільного регулювання поведінки, вміння активно керувати увагою, слухати, думати, запам’ятовувати, узгоджувати власнi потреби з вимогами вчителя тощо. Поступове обмеження дитини як суб’єкта імпульсивної поведiнки відкриває можливості її розвитку як суб’єкта вольової поведiнки, здатного довільно регулювати власнi психічні процеси та поведінку. Зростає вимогливість до себе та інших, розширюється сфера усвiдомлення обов’язків, розуміння необхідності їх виконання. Воля в цьому віці характеризується нестійкістю в часі. Молодші школярі легко піддаються навіюванню. В цей період у дiтей формуються такі вольові риси характеру як самостійність, впевненість у своїх силах, витримка, наполегливість тощо.  Ефективність формування вольових якостей залежить передусім вiд методів навчально-виховної роботи. Характерологічні особливості. Характер у цьому вiцi лише формується, тому імпульсивність поведiнки, капризність, впертість спостерігаються на кожному кроцi. Зумовлено це передусiм недостатньою зформованiстю вольових процесів. У поведінці дітей чітко виявляються особливості їх темпераменту, зумовлені властивостями нервової системи. Наряду з цим більшість молодших школярів чуйні, допитливі та безпосередні у вираженні своїх почуттів та ставлень. Самооцінка. Самооцінка молодших школярiв конкретна, ситуативна, багато в чому визначається оцінкою вчителя. Рівень домагань формується передусім внаслідок досягнутих успіхів та невдач у попередній діяльності. Коли в учбовій дiяльностi дитини невдач більше чим успiхiв, i цю ситуацію вчитель ще й постійно підкріплює низькими оцінками, то результатом стає розвиток почуття невпевненості в собі та неповноцінності, які мають тенденцію до поширення i на інші види дiяльностi. Перевір свої знання: В чому полягають істотні особливості соціальної ситуації розвитку молодшого школяра? Які основні фактори зумовлюють психічний розвиток і формування особистості молодшого школяра? Назвіть основні новоутворення молодшого шкільного віку. Розкрийте місце і роль учбової та трудової діяльності у психічному розвитку молодшого школяра. З чого складається готовність дитини до шкільного навчання та виховання? Охарактеризуйте динаміку психічного розвитку молодшого школяра в процесі навчання. Особливості взаємин молодшого школяра зі значимими дорослими (вчителями. батьками) та однолітками. Література: Абрамова Г.С. Возрастная психология. М., 1997. - Гл. 15. Вікова психологія / за ред. Г.С. Костюка. Київ,1976. - Розділ V. Возрастная и педагогическая психология / Под ред. А.В. Петровского. М., 1979. - Гл. IV. Занков Л.В. Беседы с учителем: Вопросы обучения в начальных класах. М., 1975. Коломинский Я.Л., Панько У.А. Учителю о психологии детей шестилетнего возраста. М., 1988. Кулагина И.Я. Возрастная психология (Развитие ребенка от рождения до 17 лет). М., 1997. - Р. II, гл. 5. Мир детства. Младший школьник / Под ред. А.Г. Хрипковой. М., 1979.  Практикум по возрастной и педагогической психологии / под ред. А.И. Щербакова. М., 1987. - Тема 5. Фридман Л.М., Кулагина И.Ю. Психологический справочник учителя. М., 1991. Хрестоматия по возрастной и педагогической психологии. М., 1981.

Молодший школяр: психологічні основи навчання та виховання

Період молодшого шкільного віку є ключовим в оволодінні дитиною навчальною діяльністю та формуванні мотивів навчання. Цей період дуже важливий і з точки зору особистісного розвитку дитини, тому що тут закладаються основи її ставлення до себе

Контрольні запитання:

1. Загальна ситуація розвитку й основні новоутворювання молодшого школяра.

2. Проблеми адаптації дитини до школи.

3. Особливості навчальної діяльності молодшого школяра.

4. Психологічний зміст шкільної оцінки в період молодшого шкільного віку.

5. Необхідність гри при навчанні молодших школярів. Технологія оцінювання.

6. Мотиви навчання молодших школярів і шляхи їх формування.

7. Причини шкільної неуспішності в молодших класах.

8. Особистість молодшого школяра. Формування мотиву досягнення успіху та мотиву ухиляння від невдачі.

9. Спілкування молодшого школяра з дорослими й однолітками.

10. Дитячі маніпуляції у спілкуванні: причини, що породжують їх, і способи реагування.

Основні лінії розвитку в молодшому шкільному віці

Провідна діяльність у молодшому шкільному віці - навчальна. Основні потреби привносяться з періоду дошкільного дитинства, а саме:

• зберігається потреба у грі, особливість якої в цей період полягає в тому, що дитина може грати саму себе, прагнучи до позиції, що не вдається в реальності (наприклад, роль «хорошого» учня, якщо в дійсності все навпаки);

• зберігається потреба в русі, що часто заважає на уроках; отже, необхідно організовувати у школі відпочинок молодших школярів, щоб на зміні вони «не вимотали» себе, наприклад, нестримною біганиною;

• як одна з провідних зберігається потреба в зовнішніх враженнях, що перетвориться в пізнавальну активність дитини;

• потреба у спілкуванні, безпосередньо пов'язана з навчальною діяльністю.

Як основну потребу в період початкового навчання виділяють потреба в суспільно значущій діяльності, якою і є навчання у школі.

Основні новоутворювання даного вікового періоду пов'язані з подальшим розвитком і вдосконаленням довільності дій, тобто самоконтролем, виникненням рефлексії та внутрішньої позиції.

Особливості мислення: переважає наочно-образне мислення з елементами абстракції; іде подальший розвиток внутрішнього плану дій; до кінця періоду доступне усвідомлення своїх власних розумових операцій, що надають допомогу в самоконтролі. Розвитку мислення сприяє міркування вголос.

Емоційна сфера: у цілому період молодшого шкільного віку - це період підвищеної емоційності, що трохи знижується до третього класу. У цьому віці дитина вже може усвідомлювати й контролювати свої емоційні стани, наприклад, хвилювання, гнів і т. п. (це, звичайно, не повний, а частковий контроль). У молодшому шкільному віці вже спостерігається досить чітка диференціація почуттів (естетичні, моральні, інтелектуальні й ін.). У цей же період для дітей характерні вразливість і сугестивність. Розвиваються вольові якості дитини: довільність витримки (наприклад, дитина вже може підкорятись розпорядку), наполегливість.

Особливість життєвої ситуації

Особливість життєвої ситуації молодшого школяра полягає в тому, що дитина поступає у школу, у результаті чого міняється весь уклад її життя. Відбувається зміна режиму дня. Дитина зіштовхується з одноманітністю й необхідністю організовувати своє дозвілля після школи. Виникає додаткове стомлення від напруженої розумової діяльності. Складаються нові позасімейні відносини - з учителем, а потім і з однокласниками. У загальношкільній ситуації молодші школярі почуваються безпомічними.

Незважаючи на те, що дитину, як правило, готують до навчання у школі, сама шкільна ситуація є стресовою, і для адаптації до неї дитині необхідний якийсь час. Проявом такої реакції на стрес може стати різка зміна в поведінці дитини: оживлені й радісні діти стають пригніченими, а спокійні - занадто збудженими. Увага дітей у цей період характеризується крайньою нестійкістю й вузькістю (наприклад, дитина може бути цілком поглинена діями вчителя і не зауважувати нічого іншого). Зустрічаються й деякі розлади пам'яті: діти можуть забути обличчя вчителя, розташування класу, своєї парти тощо. У міру звикання дитини до школи вони зникають.

Навчання молодшого школяра

Організація навчальної діяльності. Насамперед варто помітити, що основними труднощами для дітей, які поступили у школу, є режим, нові відносини та вимоги. У період адаптації важливо використовувати додаткові моральні стимули до навчання (похвалу, заохочення тощо) і по можливості звести до мінімуму покарання.

Особливістю навчання молодших школярів є необхідність включення в навчальну діяльність ігор (дидактичних, предметних, спортивних та ін.).

У темі, присвяченій проблемам навчальної діяльності, ми вже вказували, що з позиції психоаналізу вступу дитини у школу збігається з початком латентної фази розвитку, коли дитина відкрита для пізнання світу поза родиною.

Якщо ж дитина не має особистої автономії, тобто в неї не завершився «сімейний роман», то вона включає в цей роман учителя, у результаті чого навчальна діяльність підмінюється навчальною поведінкою: дитина прагне не до знань, а до завоювання любові значущого дорослого й використовує результат навчання для задоволення відповідної потреби.

Перебороти цей феномен можна, поступово знайомлячи дитину з елементами навчальної діяльності, оскільки на відміну від комунікативної діяльності вона нецілісна.

У початковій школі дитина опановує чисто виконавські елементи навчальної діяльності. Потім учню може пропонуватись оволодіння наступним елементом навчальної діяльності, а саме контролем. У цьому віці краще використовувати зовнішній контроль з боку дорослого (учителя) та самоконтроль.

Можна застосовувати і взаємний контроль, але не між однолітками, а між учнем і вчителем або батьком. Наприклад, можна використовувати такий прийом: батько заводить собі окремий зошит, у якому зазначені клас та ім'я батька, і виконує в ньому домашні завдання дитини, але обов'язково робить помилки, дитина ж червоним олівцем виправляє помилки та ставить оцінки.

Функція батька: стежити, щоб дитина не допускала помилки, не підказуючи, а виражаючи сумнів і невпевненість. Після виправлення всіх помилок дитина переписує домашнє завдання до себе в зошит. Мотивація до такої гри зберігається в дитини на 1-2 місяці, чого цілком вистачає, щоб зрушити ситуацію з домашніми завданнями з мертвої точки та передати дитині елементарні навички контролю.

Щось подібне можна організувати й у класі, наприклад, з написанням диктанту. Коли-небудь діти, як звичайно, пишуть диктант. Потім учитель каже: «Зараз я напишу диктант на дошці, але врахуйте, що я можу робити помилки».

Спочатку вчитель допускає «легенькі» помилки, які діти весело виправляють хором, а потім розглядаються важкі випадки з коментарем: «Подивіться уважно у свої зошити, може, у вас тут помилка». Рівень помилок поступово підвищується. У такий спосіб діти перевіряють вчителя й самих себе. Якщо діти виправили всі свої помилки, то оцінка не знижується, що підкріплює дію контролю й довільну увагу, необхідність же в роботі над помилками відпадає.

Можливі труднощі при навчанні

Іноді в початковій школі в дітей можуть виникати проблеми при навчанні читанню та письму, особливо це стосується шестирічок. З одного боку, це можна пояснити тим, що їх периферична нервова система не підготовлена до виконання таких інтелектуальних задач, як читання і лист.

Так відбувається, коли в організмі дитини бракує мієліну, з якого утворюється оболонка, що покриває нервові закінчення та сприяє проходження нервових імпульсів, від чого залежить здійснення мускульних рухів.

Оскільки мієлінізація поширюється від голови вниз і від центральної нервової системи до периферичної, контроль довгих м'язів рук і координації дрібних мускулів пальців стає доступним не відразу. Від координації рухів пальців залежить можливість здійснення такої операції, як письмо. В останню чергу мієлінізації піддається зоровий апарат, що також має найважливіше значення при освоєнні навичок читання й письма.

Ще один аспект психологічних труднощів, пов'язаних із навчанням читанню: дитині важко відразу починати читати вголос, а саме така практика існує у школі. Помітимо, що при цьому дитина має:

• читати правильно, виразно й бажано швидше;

• устигати усвідомити зміст прочитаного;

• розуміти та переживати, що її читання цілком контролюється ззовні і що кожна помилка буде помічена й оцінена.

При такій установці дитині важко одержати задоволення від читання, і вона може несвідомо почати вважати, що читання потрібне дорослим, а не їй. Труднощі й напруженість процесу читання можна частково зняти іншою установкою: «Ти спочатку прочитай «про себе» і для себе, а потім повтори вголос для мене». Тоді дитина читає двічі, і внутрішня дія, «дозрівши» усередині, проявляється в готовому вигляді «зовні» для іншого.

Однією з причин проблем навчання може бути погана пам'ять. У таких дітей треба формувати й розвивати мнемічну діяльність, тобто варто навчати їх спеціальним прийомам запам'ятовування.

Інші проблеми навчання з'ясовуються при аналізі ігрової й конструкторської діяльності дитини. У цьому випадку важливо визначити «найближчу зону розвитку», тобто з'ясувати те, що вона у стані зрозуміти та засвоїти сама при мінімальній допомозі дорослого.

Причини зниженої здатності до навчання

Причинами низької здатності до навчання можуть виступати багато факторів спадкоємного характеру та пов'язані з особливостями середовища, в якому дитина росла. Дуже важко простежити вплив кожного фактора окремо.

Одна з причин зниженої здатності до навчання може бути обумовлена тим, що в дитинстві дитина не чула регулярно дорослу мову, у неї не було іграшок, книжок, головоломок, що розвивають сенсорний апарат, дитині не допомагали зрозуміти незрозуміле, не пояснювали суті речей. Це в цілому призводить до порушення в ендокринній системі, що забезпечує правильний розвиток мозку та центральної нервової системи.

Таким чином, якщо дитина не може опанувати те, що прийнято опановувати в суспільстві до якогось визначеного строку, то виникають своєрідні ножиці: дитина зіштовхується з проблемами, що впливають на її емоційну й мотиваційну сфери і які вирішити згодом важко.

У дитини зі зниженою здатністю до навчання виникає маса проблем: інші діти відштовхують її від себе; учителі їй менше симпатизують; на суспільному поприщі успіхів також не більше. Як наслідок, розвивається низька зарозумілість, що руйнує сприйняття власного «я».

Деякі рекомендації з роботи з дітьми зі зниженою здатністю до навчання

Найголовніша порада для таких дітей та їхніх батьків - учитись читати, тому що вміння читати - найважливіша навичка серед тих, що формуються у школі. Якщо вчитись читати не допомагають учителі, то це повинен зробити хтось інший: батько або репетитор. Краще раніше надати в цьому індивідуальну допомогу, не відкладаючи до 4-5-го класу, щоб дитина не встигла відчути приниження та прийняти роль невдахи.

Допомагаючи дітям, треба пам'ятати, що успіх народжує новий успіх, і кращий стимул для відстаючих - усвідомлення своїх досягнень у навчанні. Необхідно підтримувати в дитини віру в себе в навчанні, демонструвати їй очікування кращого результату й виявляти індивідуальну увагу в період усієї навчальної роботи.

Шкільна неуспішність та її причини

Серед причин шкільної неуспішності А. Леонтьєв, О. Лурія й А. Смирнов виділили об'єктивні (непосильний обсяг знань, недосконалість методів навчання тощо) та суб'єктивні, обумовлені індивідуальними особливостями учнів. Серед невстигаючих дітей автори виділили такі групи:

1. Педагогічно запущені діти - це діти, з якими мало займаються. У них не сформовані мотиви навчання. Немає навичок і вмінь учитись. Розумова сфера таких дітей, як правило, не деформована, але відносини з навчанням не складаються саме в силу перерахованих вище причин.

2. Розумово відсталі діти - це діти, які в дитячому або ранньому дитячому віці перенесли яке-небудь захворювання, що зупинило нормальний розвиток мозку. Такі діти здатні засвоювати елементарні навчальні знання й навички, але зовсім не здатні до узагальнення й абстрагування. Власне, таким дітям необхідне навчання, організоване спеціальним чином.

3. Ослаблені діти (церебро-астенічного типу). Головна проблема таких людей - слабка нервова система й обумовлена нею низька працездатність. Ослаблені діти не можуть відповідати обсягу тих навантажень, які мають місце в сучасній школі. Ці діти практично не можуть (не у змозі) повноцінно працювати на останніх уроках. Загальна ж працездатність зберігається в них протягом 20-30-ти хвилин уроку, коли матеріал може засвоюватись якісно. Потім різко наростає стомлення й відкривається все, що вимагає сприйняття та переробки.

Відповідно, у залежності від того, до якої групи відноситься невстигаюча у школі дитина, необхідно приймати адекватні заходи допомоги. У сучасній школі перша група невстигаючих дітей найчисленніша.

Серед причин неуспішності дітей у школі М. Мурачковський виділяє додатково: несформовані відносини дитини з учителем і неуспіх (наприклад, негативна оцінка), що породжує страх невдачі.

Цей автор виділив кілька типів і підтипів невстигаючих дітей:

1-й тип. Діти, в яких низька якість розумової діяльності поєднується з позитивним ставленням до навчання та збереженням «позиції учня».

1-й підтип. Діти, в яких неуспіх у навчанні компенсується успіхом у практичній діяльності.

2-й підтип. Діти, в яких такої компенсації немає, а отже, важче виробити адекватну самооцінку.

Корекційна робота: необхідно розвивати розумову діяльність, якості розуму та самостійність.

2-й тип. Діти, в яких висока якість розумової діяльності поєднується з негативним ставленням до навчання та частковою або повною втратою «позиції учня».

1-й підтип. Діти, які компенсують неуспіх у школі якоюсь інтелектуальною діяльністю (читанням, наприклад);

2-й підтип. Діти, неуспіх яких обумовлений негативними установками, які сформувалися стосовно вчителів і школи. Як правило, компенсацією в даному випадку служить зв'язок з іншим колективом (вуличною компанією, наприклад).

Корекційна робота дуже складна, тому що необхідно змінити внутрішню позицію дитини, сформувати нове ставлення до навчання. Додаткові заняття успіху не дають.

3-й тип. Діти, в яких низький рівень розумової діяльності поєднується з негативним ставленням до навчання. основні труднощі тут полягають у тому, що викликати інтерес до навчання можна тільки за допомогою «легеньких» завдань, які дитина у стані виконати, але для розвитку інтелекту необхідні «важкі» завдання.

Корекційна робота поетапна: спочатку треба зацікавити дитину, а потім переходити до більш складних задач, тому що найбільш лабільна мотиваційна сфера.

Стосовно шкільної неуспішності варто зробити ще одне зауваження: необхідно розділити поняття «невстигаючі діти» та «діти зі зниженою здатністю до навчання», тому що корекційна робота з ними буде різною.

Також варто пам'ятати, що найвищий рівень навченості людини приходиться саме на дошкільний і молодший шкільний вік, тому необхідно як можна повніше використовувати можливості цього періоду.

Мотиви навчальної діяльності молодших школярів

Під впливом нової провідної діяльності (навчання) у молодших школярів головними стають мотиви навчання.

Пізнавальні мотиви пов'язані зі змістом та оволодінням способами навчальної діяльності. Нагадаємо, що мотиви навчання поділяють на провідні (виникають у самому процесі навчання й пов'язані зі змістом і формами навчальної діяльності) та другорядні (лежать за межами навчального процесу). Останні поділяються на широкі соціальні й вузькоособистісні (А. Леонтьєв).

Ці мотиви формуються під впливом похвали, думки вчителя, шкільної оцінки, а також залежать від думки однолітків і дорослих.

Динаміка мотивів у молодших школярів

У міру оволодіння навчальною діяльністю в дитини формуються мотиви навчання: інтерес до способів діяльності (читання, малювання тощо) і до самого навчального предмета.

У 1-у класі інтерес дитини спрямований на предмети, де вона діє практично (малювання, праця, фізкультура).

У 2-у класі коло улюблених предметів звужується, а до 3-го клас доходить до одного-двох предметів, що захоплюють своїм змістом. У 3-у класі важливий фактор стимулювання в навчанні - думка класного колективу. Позитивні або негативні мотиви навчання в цей період багато в чому залежать від «загального настрою класу».

Для формування мотивації навчання необхідно пам'ятати, що цілі навчальної діяльності повинні бути ясними та чіткими, даватися з початку роботи й суворо окреслюватися за обсягом, тому що в молодших школярів спонукальна сила мети протилежно пропорційна обсягу цікавої роботи, тобто якщо треба зробити занадто багато - мета не працює.

Роль і значення оцінки в мотивації молодшого школяра

Безпосередній зв'язок між оцінкою та знаннями в молодшому шкільному віці встановлює багато хто, але всі хочуть працювати «на оцінку». Шкільна оцінка виражає й оцінку знань учня, і суспільну думку про нього.

При підміні навчальної діяльності навчальною поведінкою дитина прагне до оцінки не заради знань, а заради підтримки свого престижу (або заради одержання любові вчителя), тому вона може використовувати й неприйнятні шляхи для одержання бажаного результату.

Із психологічної точки зору шкільна оцінка для дитини - це стрес. Тому так популярно безоціночне навчання в початковій школі. Мета такого навчання - знизити тривожність у дітей, тому що саме вона, а не інтерес, стає мотиваційною основою навчальної діяльності.

При навчанні з оцінками важливо, щоб оцінки мали зміст показника рівня знань і вмінь, а не оцінки особистості.

Динаміка мотивів шкільної оцінки

У 1-2-му класі діють скоріше зовнішні мотиви, що мають на меті забезпечити добре ставлення до себе з боку близьких (1-й клас: «Хочу, щоби ставили оцінки, якщо буде «4» або «5», мама відпустить погуляти»; 2-й клас: «Хочу одержати «4» або «5», тому що тоді мама скаже: «Який ти у нас хороший»). У 3-му класі вступають у дію внутрішні мотиви, завдяки яким дитина прагне одержати більш чітке уявлення про свої успіхи та проблеми («Хочу одержати оцінку, щоби знати, що я заслужив - «5» чи «2»).

Нагадаємо, що приблизно до 8-12-ти років значимим фактором при оцінюванні досягнень дітей стають здібності. Невдача на тлі значних зусиль сприймається дитиною з негативними ефектом, тому що приводить до висновку про недостатні здібності.

Основні принципи індивідуальної допомоги дитині у школі та вдома (за О. Луньковим)

1. Допомога повинна здійснюватись у поточній ситуації, наприклад, при виконанні завдання додому, щоби підтримувати мотивацію дитини.

2. Давати дитині відчувати любов незалежно від шкільних успіхів.

3. Обмежити час занять до півтори годин, але проводити їх з повною віддачею.

4. Виключити оцінні висловлення.

5. Ураховувати природні темпи дитини.

6. Розвивати усне мовлення й максимально використовувати розумову енергію дитини. Для цього дорослий повинен узяти на себе «чорнову» роботу, наприклад, писати завдання за дитину, дозволяючи їй тим самим сконцентрувати сили на рішенні задачі в умі.

7. Необхідно включити в навчання елементи гри.

Виховання молодшого школяра

У період навчання в початковій школі відбувається подальше становлення та зміцнення характеру дитини. Формування якостей характеру пов'язано з подоланням труднощів у предметній діяльності та спілкування. При виборі виду діяльності для дитини необхідно поступово переходити від просто цікавої до менш цікавої, але більш вартої діяльності; ступінь труднощів при цьому повинен зростати. Спочатку діяльність пропонують дорослі, а потім дитина сама повинна переходити до вільного вибору.

Для зміцнення характеру дитини у спілкуванні бажано включати її в сюжетно-рольові ігри, де вона повинна буде пристосовуватись до індивідуальних особливостей інших дітей. Краще, якщо як партнери по спілкуванню будуть виступати діти, які істотно відрізняються один від одного, тому що це вимагає різної міжособистісної поведінки. Крім того, необхідне ускладнення задач, які розв'язуються при взаємодії з іншими дітьми.

Дуже важливо, щоб у цьому віці діти брали участь у домашній праці, де вони одержують необхідні вміння й навички для майбутнього життя (догляд за помешканням і тваринами, навички самообслуговування й ін.).

Обов'язково, щоб у дитини був «свій» куточок удома, де вона зможе почувати себе хазяїном. Поступово ініціативу у справах треба передавати дитині, до підліткового віку в неї повинні сформуватись необхідні життєві знання, уміння й навички.

У період молодшого шкільного віку йде активне формування внутрішньої позиції та ставлення до себе. Уявлення про себе формується у процесі оцінної діяльності самої дитини та її спілкування з іншими людьми. Молодший школяр уже цілком може описувати себе в соціальних термінах: приналежність до визначеної соціальної групи, статі, вичленовувати свої індивідуальні якості, що відрізняють її від інших.

Загальна тенденція в цьому віці: від переоцінки себе - до більш адекватного ставлення до себе, тобто поступово підвищується критичність до себе. Якщо в 1-2-му класі дитині ще недоступна оцінка власної особистості в цілому, то до 3-го класу це стає можливим. Умовно можна виділити кілька рівнів уявлення про себе:

1) Уявлення дитини про себе адекватне та стійке (дитина може назвати узагальнені якості особистості, уміє аналізувати свої вчинки та діяльність; більше орієнтується на знання, ніж на оцінку дорослих; швидко отримує навички самоконтролю);

2) Неадекватне й нестійке ставлення до себе (не може виділити свої істотні якості; не може аналізувати свої вчинки; потрібне керівництво у формуванні навичок самоконтролю);

3) Уявлення дитини про себе містять характеристики, дані іншими (особливо дорослими); немає прагнення заглянути у свій внутрішній світ; нестійкість уявлення про себе; невміння орієнтуватись у практичній діяльності на свої об'єктивні можливості.

Експериментально в молодших школярів виявлені такі види самооцінки:

1. Стійка занижена - зустрічається вкрай рідко.

2. Адекватна - діти добрі, активні, мають почуття гумору, різноманітні інтереси і самостійно можуть шукати помилки у своїй роботі.

3. Висока адекватна - діти максимально самостійні й упевнені в успіху.

4. Неадекватна занижена - як правило, діти мовчачи шукають помилки в роботі або відмовляються перевіряти її; діяльність інших схильні переоцінювати; непевність особливо відчувається у планах на майбутнє. Має місце схильність занурюватись у себе, вишукувати слабкості й зосереджуватись на них. Підвищений самокритичність. Від справ очікують невдачі. Ранимі, тривожні, соромливі, боязкі.

Корекція: треба постаратись переключити таку дитину із самого себе на справу. Можна використовувати прийом гарантованого успіху (наприклад, у позакласній роботі), тому що цей статус буде працювати через самооцінку в інших видах діяльності.

5. Завищена самооцінка: діти переоцінюють свої можливості, результати діяльності й особисті якості. Після неуспіху наполягають на своєму або переключаються на найлегшу задачу. На цій основі легко формуються зарозумілість, снобізм, безтактність. Згодом людина не допускає у свідомість наявність у себе слабкості й невміння. Завищена самооцінка дуже важко перебудовується.

Стійка самооцінка формує рівень домагань (Л. Славіна). У молодших школярів існує тенденція зберігати самооцінку й рівень домагань. Стійка, звична самооцінка, у свою чергу, накладає відбиток на всі сторони життя дитини.

На розвиток особистості молодшого школяра великий вплив справляють оцінка вчителя і, звичайно ж, позиції батьків. Насамперед це стосується формування мотивації досягнення або ухиляння від невдачі.

У молодшому шкільному віці в мотиваційній системі дитини складаються пріоритетні мотиви поведінки: мотиви успіху, прагнення до досягнень або мотиви ухиляння від невдач і «провалу».

Дитина, а згодом і дорослий, з домінуванням мотиву досягнення намагається реалізувати себе в житті повною мірою: «іде вперед» до мети, не боїться помилок, переборює труднощі й бере на себе усю відповідальність за все, що з нею відбувається.

Домінування мотиву ухиляння від невдачі визначає в поведінці людини такі особливості, як страх помилки, острах через це розкрити свій потенціал особистості та здібностей, відхід від відповідальності, ухиляння від труднощів і т. п. Такі люди живуть під девізом «Головне бути не першим, а головне бути не останнім».

Вирішальну роль у формуванні того чи іншого мотиву в людині відіграють поведінка та ставлення матері до дитини.

Умови формування мотиву запобігання невдачі

Позиція матері:

1. При оцінці досягнень дитини орієнтується на їх відповідність середнім соціальним нормам, а не на досягнуті результати чи встановлені норми. Для неї важливіше, чи відповідають успіхи дитини досягненням інших дітей; її не цікавлять прикладені дитиною зусилля або минулі досягнення.

2. Мало рахується з бажаннями самої дитини, здійснює твердий контроль, рідко спонукає до самостійної діяльності та прийняття незалежних рішень; допомагає дитині не у формі порад, а шляхом прямого втручання в її діяльність; нав'язує свою думку.

3. Скаржиться на відсутність здібностей у дитини і часто апелює до здібностей як способу пояснення успіхів своєї дитини. Дорікає дитині не тільки за відсутність здібностей, а й за дефіцит старання, а успіхи відносить на рахунок легкості завдання.

4. Рідко хвалить дитину за досягнення, а невдачі викликають у неї докори й незадоволення.

Особливості спілкування молодших школярів

У молодшому шкільному віці діти, як правило, є прекрасними маніпуляторами. Зрозуміло, цьому них учать дорослі. Дуже часто головний вербальний підхід до виховання проявляється у словах: «Ти повинен», що розпадається на варіанти: «Ти можеш», «Ти не можеш», «Ти не хочеш», «Тобі треба» тощо.

Щоб керувати і маніпулювати дітьми, батьки можуть використовувати наступні прийоми (за Е. Шостромом. Детально про вчіння Еверетта Шострома можна прочитати в часописі видавництва «Плеяди» «Відкритий урок: розробки, технології, досвід» за поточний рік, - Ред.):

1) формування почуття провини («Твоя поведінка доведе мене до серцевого приступу»);

2) залякування нелюбов'ю оточуючих («Що подумають люди, якщо довідаються про тебе таке...»);

3) (найдійовіше) використання любові («Я просто не можу тебе любити, раз ти так поводишся»). Сюди ж можна віднести всі дванадцять «батьківських директив», які ми наводили раніше.

У відповідь на маніпуляції дорослих діти використовують свої маніпулятивні прийоми, приклади яких ми наводимо нижче:

1. Маленька ганчірка. Увесь час погане себе почуває, навіть готовий цілий день провести в ліжку, ледве волочить ноги, аби всіх змусити робити за себе всю роботу. Використовує нерішучість, крайню безпорадність, хронічну безпам'ятність і неуважність. Виконує роль безпомічного, а насправді розумний і хитрий.

Із такою дитиною треба поступати так: чітко відокремлювати її реальний стан від удавання й показати їй, що вона не безпомічна.

2. Маленький диктатор. Керує дорослими за допомогою надутих губ, упертості, неслухняності, тупання ногами. У нього немає часу для повсякденної роботи.

Такій дитині треба показати, що кожний має право бути собою й не повинен робити за іншого нічого, якщо той може справитися самостійно.

3. Маля-лисиця. Це плаксій, який відкрив, що сльози оплачуються увагою. У школі він це використовує цілком: зі складного уроку можна піти, пославшись на біль у животі. Це майстер провокувати співчуття до себе.

У такій дитині треба розглянути всепоглинаючий стан залежності та слабкості. Можна попросити її виконати низку нескладних доручень (скласти ліжко, сходити в магазин) і всі вчинки нагороджувати теплотою та схваленням.

4. Жорстоке маля. Як правило, така дитина має насильницький темперамент. Вона штовхається, задирає, обзиває, плює, щипає, б'ється. Вона ненавидить авторитети: учителів і батьків. Упевненість у неї швидко переростає в самовпевненість й абсолютну віру у свої сили.

У такої дитини необхідно розвивати потенціал симпатії та підтримки на противагу ненависті та страху. У неї насправді панує страх залишитись непоміченою. Її треба підтримати, коли вона робить хороший учинок, і демонструвати їй, що зовнішня впевненість - це внутрішня опора, а не тиск на інших.

5. Малий-змагатель. Він прагне завжди бути першим. Часто це проявляється там, де ростуть два хлопчики. Школа - кращий полігон. Батьків, братів та однокласників - усіх він сприймає як суперників. Для нього перемогти важливіше, ніж просто жити. Поступово згубний марафон змагання викликає безсоння. Дитина не може розслабитись і перестати перемагати. Постійне джерело страху - усі оточуючі, хто добре справляється з навчанням, робить успіхи у спорті, танцях та ін.

Цій дитині треба показати: чим більше людина прагне перемогти інших, тим менше вона вірить у себе. У такої дитини необхідно формувати почуття самопідтримки.

Вербальні маніпулятивні прийоми діти застосовують не тільки до дорослих, а й по відношенню один до одного. До другого-третього року навчання в дітей формуються більш тісні контакти з однолітками на основі спільної діяльності (навчальної, спортивної, громадської), поступово ділові зв'язки підкріплюються моральною оцінкою поведінки кожного.

В основі контактних дружніх угруповань лежать особисті відносини. У таких «малих» групах є свої лідери й уся відповідна групова структура. Коли правила малої групи суперечать вимогам класу чи вчителя, виникає «значеннєвий бар'єр», подолання якого є процесом, розтягнутим у часі й пов'язаним із впливом багатьох факторів.

1. Загальні умови сімейного виховання  1.1 Поняття становлення особистості  Становлення особистості відбувається в процесі засвоєння людьми досвіду і ціннісних орієнтації даного суспільства, що називається соціалізацією. Людина учиться виконувати особливі соціальні ролі, тобто вчиться поводитися відповідно до ролі дитини, студента, службовця, дружина, батьки і т.д.  Соціальна особистість складається у спілкуванні людей, починаючи з первинних форм спілкування матері з дитиною. Дитина постійно входить у ті чи інші форми суспільної практики; і якщо відсутній її спеціальна організація, то виховний вплив на дитину надають готівку, традиційно сформовані її форми, результат дії яких може опинитися в суперечності з цілями виховання. Формування людини як особистості жадає від суспільства постійного і свідомо організованого удосконалювання системи суспільного виховання, подолання застійних, традиційних, стихійно сформованих форм.  Виступаючи і суб'єктом, і результатом суспільних відносин, особистість формується через її активні суспільні дії, свідомо перетворюючи і навколишнє середовище, і саму себе в процесі цілеспрямованої діяльності. Саме в процесі цілеспрямовано організує діяльності формується в людині найважливіша, що визначає його як розвиненуособистість потреба в благо іншого.  Цілеспрямоване формування особистості людини передбачає її проектування, але не на основі загального для всіх людей шаблону, а відповідно до індивідуальним для кожної людини проектом, що враховує його конкретні фізіологічні і психологічні особливості.  Головна мета розвитку особистості - більш повна реалізація людиною самої себе, своїх здібностей і можливостей, можливо більш повне самовираження і саморозкриття. Але ці якості неможливі без участі інших людей, вони неможливі в ізоляції і протиставленні себе суспільству, без звернення до інших людей, що припускає їх активну співучасть у цьому процесі.  1.2 Виховний клімат сім'ї  Саме в родині дитина одержує перший життєвий досвід, робить перші спостереження і вчиться як себе вести в різних ситуаціях. Дуже важливо, щоб те, чого ми вчимо дитину, підкріплювалося конкретними прикладами, щоб він бачив, що у дорослих теорія не розходиться з практикою. (Якщо Ваша дитина бачить, що його мама і тато, які кожен день твердять йому, що брехати негарно, самі того не помічаючи, відступають від цього правила, все виховання може піти нанівець.). Кожен з батьків бачить в дітях своє продовження, реалізацію певних установок або ідеалів. І дуже важко відступає від них.  Звичайно всі помічаються у дитини несприятливі явища приписують самій дитині, говорять навіть іноді про вроджену його злісності, не думаючи і не підозрюючи, що якості дитини є відображенням якостей навколишніх його осіб. Вродженими в дитини можна вважати тільки явища, пов'язані з його темпераментом, тобто тільки ступінь сили і швидкості його міркувань і дій. Потім він переживає імітаційний період, під час якого в нього складаються його мова, усі головні його звички і звичаї, взагалі всі типові його явища. Насправді дитина повинна бути серйозною причиною удосконалювання представників родини, особливо щодо їх правдивості, щирості і прямоти: якщо любляча мати стурбована розвитком своєї дитини і з спостереження знає, як якості останнього складаються з дій і міркувань, що оточують його осіб, то вона, безсумнівно, стане зірко стежити за всяким своєю дією і словом, уникати будь-якого свавілля і завжди щадити особистість своєї дитини. Цим вона, безсумнівно, буде сприяти власним своєму удосконалюванню, а повною відповідністю між своїм словом і справою неодмінно привчить і дитини до правдивості, безпосередності і щирості і цим покладе вірне підставу для розвитку морального характеру людини. При вивченні людини й умов його утворення усього глибше складається переконання, наскільки сильно впливають не слова, а дії близьких осіб на дитину, що розвивається, і наскільки любов до праці, робота і правдивість вихователя сприяють моральному розвитку дитини [1]  Внаслідок браку уваги, а головне внаслідок незнання зазвичай поспішають допустити існування вроджених поганих схильностей, красномовно говорять про «невиправно зіпсованих» дітей, точно ця зіпсованість з'явилася сама по собі і за неї відповідальність сам дитина! Вплив керівництва дорослих як-то завжди залишається в тіні, і вірити не хочуть, що «зіпсованість» дитини шкільного чи дошкільного віку є результат системи виховання, за яку розплачується все-таки один вихованець. У величезній більшості випадків не природжена тупість (моральна або розумова) дитини, а педагогічні помилки підготовляють дитині гірку майбутність, залишаючи на його особистих проявах і звичках незгладимі сліди моральної псування: розумового безсилля.  Кому не відомо, що вся справа виховання (і в сім'ї, і в школі) найчастіше зводиться до того, що дитину потрібно «учити», причому під словом «учити» нерідко мають на увазі: «стягнути», «покарати», «пригрозити» і т.д. Та інакше і бути не може, поки будуть надходити зовсім сліпо, по рутині, не віддаючи собі звіту в кожному кроці, якщо не «пізнати себе», не привчитися зв'язувати причину з наслідком, то рутинні педагогічні прийоми примусового характеру як і раніше будуть панувати в стінах школи, як і в сімейному побуті. [2]  Звичайно припускають, що дитину можна і обдурити: адже він дурний, не розбере, а тим часом розходження правди і неправди в нього складається саме таким чином, що він привчається перевіряти чуте їм видимим і відчутним. Якщо йому говорять, що «мами немає вдома», а він випадково побачить її, то він при першому зручному випадку, якщо йому що не сподобається, заявить, що його самого немає будинку. Чим частіше його обманюють і чим більш він зустрічає в родині невідповідність слова зі справою, тим менш з'ясовуються для нього ознаки правди і тем легше він починає говорити тільки те, що йому вигідніше. Необхідно твердо пам'ятати, що дитина спочатку тільки і знає враження, одержувані органами його почуттів, він тільки їм і кориться і діє виключно на підставі цих чисто реальних вражень; він неодмінно робить тільки те, що йому приємно, і уникає всього, що йому в якому -небудь відношенні неприємно. Від дитини мають звичай усі приховувати, але, якщо він бачить, що навколишні користуються чим-небудь, а йому не дають, то і він при першому, же зручному випадку неодмінно привласнить цікаву для нього річ, раз вона погано лежить, і потім у всякому подібному випадку не забуде повторити те ж саме. Будучи пійманий у своїх провинах і за це покараний, він, знову ж на досвіді, бачить, що необхідно бути обережнішим і що вигідніше користуватися усяким випадком так, щоб цього не бачили і не знали, він намагається бути розумником, і користується зручними випадками вже обережніше , більш приховано. Покарання не може з'ясувати йому об'єктивних ознак правди, воно тільки покаже йому, що не потрапляти - добро, а попадатися - зло і, маючи можливість зробити кому-небудь зло, він саме так і вчинить, як з ним надходили при покаранні.  Крім простого, завжди щирого і правдивого слова, не можуть бути допущені ні в родині, ні в школі ніякі заохочення, ніякі покарання. Звичайно привчають дитини до штучного прибавочному роздратуванню з самої появи його на світло і цим сприяють зниженню його вразливості і перешкоджають нормальному ходу його розвитку. Немовля носять на руках, його качають, присипляють одноманітними різними наспівами, його цілують, підробляються під вимовні їм звуки, - усе це виявляється штучними подразниками. Коли після всього цього починається навчання, дитина виявляється млявим, апатичним, ледачим; на нього скаржаться за байдужість його до занять, тим часом як усе зроблено, щоб саме понизити його життєдіяльність, щоб зробити його апатичним і млявим. Щоб порушити його до навчання, знову вдаються до штучних збудників у вигляді похвали, відміток, подарунків і нагород. Розвинулася за таких умов апатія викликає у молодої людини погоню за зміною вражень; кондитерська виявляється передоднем до винного льоху і гульні точно так само, як позначки і заохочення розвивають прагнення до різних ігор: спорту, карткової гри і т.п. Людину заїдає нестерпна нудьга, він готовий насолодитися всякої цькуванням і грубим плотським розвагою, щоб тільки заглушити гнітюче його відчування. У нього немає внутрішнього життя, він не збуджується думкою і не зайнятий розумовим своїм удосконалюванням. Молоду людину докоряють за його грубий і розбещений вдачу, зовсім упускаючи з уваги причини, що сприяли його розвитку, забувають, що тільки умови його сімейного і шкільного життя могли сприяти розвитку тих типових явищ, які у нього спостерігаються, що ними убита ідейне життя і розвинені одні тваринні прояви. [3]  Значення звичок, придбаних у ранньому віці, величезно, звільнитися від них згодом дуже важко, а іноді і не під силу дорослому. При нормальних умовах розвитку дитини, коли його не обмежують постійними регламентаціями, він завжди відрізняється спостережливістю, причому зараз же повторює підмічене їм дію і потім вже розмірковує над ним. Це самий вигідний спосіб розвитку дитини, який необхідно підтримувати; при цьому дитина найбільше зупиняється над тими явищами, які йому доступні. Він сам їх помічає, вони йому не нав'язані, відповідають його силам і здібностям, і тому він легше їх засвоює. При будь-якому штучному способі, що застосовується для порушення спостережливості дитини, бракує першого моменту, і саме: він не сам натрапляє на нові явища, а його увагу зупиняють на тих явищах, з якими хочуть його познайомити. У такому випадку легко впасти в помилку при оцінці сил дитини і його підготовки, між тим як будь-яке таке невідповідність призводить до того, що дитина недостатньо засвоює сприймається. [4]  Слідом за спостереженням дитина повторює те, що справило на нього більш сильне враження; цим повторенням він привчається до різних прийомів, уживаним у повсякденному житті. При штучному ж пріучіваніе до таких прийомів і дій дитина не сам вибирає вироблене ним дія, а імітує необхідну від нього: зрозуміло, що і тут такі вимоги можуть не відповідати ступеню фізичного розвитку дитини і уменью його виробляти такі дії. [5]  Після спостереження і повторення спостережуваного дитина звичайно охоче міркує над значенням сприйнятого і повтореної їм; це дорогоцінний якість головним чином і сприяє його освіті, а також обмеження свавілля його дій та з'ясуванню особистих якостей людини. Звичайно знаходять, що дитина повинна тільки виконувати звернені до нього вимоги, що він повинен набирати матеріал і знання для майбутньої своєї діяльності. З цим ніяк не можна погодитися з наступних підстав психологічного положення: залежно від того, яким чином людина ставиться до будь-яких явищ при першій зустрічі з ними, відповідно до цього, швидше за все він буде до них ставитися і згодом. Якщо він у ранньому віці не привчився міркувати над своїми враженнями і діями, то він згодом дуже важко до цього звикає. Набором знань він розвиває свою пам'ять, яку до того лице вправою, що йому легше всього все сприймати цієї розумової здатністю; він не звик і не вміє міркувати, у нього знання залишаються сирим матеріалом, який не перетравлений міркуванням. Без аналізу і міркування, без перевірки своїми діями дитина особисто не знайомиться з якостями сприйманого, він тому сам не в змозі виводити загальних положень, не в змозі скласти загального образу, і в нього немає загальних понять, він знає, але не розуміє. Тому самостійно видозмінити свої дії він не в стані і лише повторює те, що знає, що чув, що вичитав з книги, і в нього немає особистого характеру, а для розвитку морального характеру немає умов.  Часто вважають, що дитина не розуміє значення особистих відносин, що у нього немає ще поняття про особу та особистої його недоторканності. Батьки зазвичай думають, що їхні діти складають їх власність, що вони повинні бути безособові і перебувати в повній залежності від їх вимог і дій. З такими грубими поглядами, зрозуміло, ніяк не можна погодитися, тому що, раніше у дитини пробуджується поняття про свою особистої недоторканності і про свої людські права, тим більше він привчається дорожити ними і цінувати ці права у інших, але такі поняття можуть у нього скластися не зі слів, а виключно з дій і поводження з ним, вони складаються не за словом, а лише у справі. Любов, заснована на ідеї правди, підносить людину і змушує поважати його, без чого неможливий розвиток справжніх людських якостей і достоїнств, тому-то найголовніший і істотний агент при вихованні - це щира, непідробна і глибока любов. 

Зовнішні ласки і ніжності приводять до помилкових і лицемірним відносин до матері і взагалі до людей, тим часом як відсутність їх і правдиве, уважне і тепле відношення, а головне, перевага, що дається на ділі інтересам улюбленої особи перед своїми, завжди сильніше всього зближають і зв'язують людей між собою.  У сім'ї формується особистість не тільки дитини, але і його батьків. Виховання дітей збагачує особистість дорослої людини, посилює його соціальний досвід. Найчастіше це відбувається у батьків несвідомо, але останнім часом стали зустрічатися молоді батьки, свідомо виховують також і себе. На жаль, ця позиція батьків не стала популярною, не дивлячись на те, що вона заслуговує найпильнішої уваги.  У житті кожної людини батьки відіграють велику і відповідальну роль. Вони дають дитині нові зразки поведінки, з їх допомогою він пізнає навколишній світ, їм він наслідує у всіх своїх діях. Ця тенденція дедалі більше посилюється завдяки позитивним емоційним зв'язкам дитини з батьками і його прагненням бути схожим на матір і батька. Коли батьки усвідомлюють цю закономірність і розуміють, що від них багато в чому залежить формування особистості дитини, то вони ведуть себе так, що всі їхні вчинки та поведінку в цілому сприяють формуванню у дитини тих якостей і такого розуміння людських цінностей, які вони хочуть йому передати. Такий процес виховання можна вважати цілком свідомим, тому що постійний контроль за своєю поведінкою, за ставленням до інших людей, увага до організації сімейного життя дозволяє виховувати дітей у найбільш сприятливих умовах, що сприяють їх всебічному і гармонійному розвитку.  1.3 Вікові особливості молодших школярів  Розглянемо вікові особливості дітей молодшого шкільного віку.  Зростання і вага - у віці від 6 до 12 років більшість дітей додає в росту 5 - 7 см на рік. Середній ріст 6-ти літніх дітей складає лише 1.22 м , До підліткового віку він збільшується до 1.52 м .  Звичайно в 6 років дівчинки трохи нижче хлопчиків, доганяючи них до 9-ти років і небагато обганяючи до 10-ти.  Вага в цьому віці збільшується в середньому на 2-2.7кг у рік. За період від 6 до 12 років вага тіла подвоюється, збільшується приблизно від 18 до 36 кг .  Мозок і нервова система - у цьому віці відзначається найбільше збільшення  мозку - від 90% ваги мозку дорослої людини в 5 років і до 95% у 10 років. Триває вдосконалення нервової системи. До 7-8 років нервова тканина, що з'єднує півкулі, стає більш зробленої і забезпечує їхню кращу взаємодію.  Кістки - зростання кісток особливо помітний. Це стосується, в першу чергу, лицьових, а також довгих кісток рук і ніг. Дитячі кісти вимагають кращого кровопостачання, зв'язування закріплені менш міцно, тому зростаюча дитина більш гнучка й у той же час більш чуттєвий до тиску і розтягання м'язів, має меншу опірність кістковимінфекціям, чим дорослий.  М'язи і жирова тканина - до зміни раціону харчування в початкових класах жирова тканина в дітей звичайно не міняється. Однак зі зміною їжі відбувається поступове наростання маси і сили м'язів. У міру того, як м'язи наливаються силою, діти випробують усе велику потребу в русі, фізичній активності.  Навчальна діяльність дитини розвивається так само поступово, через досвід входження в неї, як і всі попередні діяльності (маніпуляційна, предметна, ігрова).  Навчальна діяльність являє собою діяльність, спрямовану на самого учня. Дитина вчиться не тільки знанням, але і тому, як засвоєння цих знань.  Найістотнішим у навчальній діяльності - це рефлексія на самого себе, відстеження нових досягнень і відбулися змін. "Не вмів - вмію", "Не міг - можу", "Був - став",-ключові оцінки результату заглибленої рефлексії своїх досягнень і змін. Дуже важливо, щоб дитина стала для самого себе одночасно предметом зміни і суб'єктом, який здійснює це зміна самого себе. Якщо дитина одержує задоволення від рефлексії на своє сходження до більш досконалих способів навчальної діяльності, саморозвитку, то це значить, що він психологічно занурений у навчальну діяльність.  З приходом дитини в школу змінюється соціальна ситуація, але внутрішньо, психологічно дитина залишається ще в дошкільному дитинстві. Основними видами діяльності для дитини продовжують залишатися гра, малювання, конструювання. Навчальної діяльності ще має бути розвитися.  Довільне керування діями, яких необхідно в навчальній діяльності, дотримання правил, можливо, на перших порах, коли дитині ясні близькі цілі і коли він знає, що час його зусиль обмежено малим числом завдань. Тривала напруга довільної уваги до навчальних дій утрудняє і стомлює дитини.  В умовах навчальної діяльності дитини варто підводити до розуміння того, що це зовсім інша діяльність, ніж гра, і вона пред'являє до нього дійсні, серйозні вимоги, щоб він навчився реально змінювати самого себе, а не символічно, "понарошку".  Діти повинні навчитися розрізняти ігрові і навчальні завдання, розуміти, що навчальне завдання на відміну від гри обов'язково, його необхідно виконувати незалежно від того, хоче дитина це зробити або не хоче. Гра сама по собі не повинна усуватися зі сфери активного життя дитини. Неправильно вказувати дитині на те, що він уже став великим і займатися іграшками "як маленький" тепер уже повинне бути соромно.  Розвиток мислення - при виникненні деяких задач дитина намагається вирішити їх, реально приміряючи і пробуючи, але він же може вирішувати задачі в розумі. Він уявляє собі реальну ситуацію і як би діє в ній у своїй уяві. Таке мислення, в якому рішення задачі відбувається в результаті внутрішніх дій з образами, називається наочно-образним. Образне мислення - основний вид мислення в молодшому шкільному віці. Мислення дитини на початку навчання в школі відрізняється егоцентризмом, особою розумовою позицією, обумовленої відсутністю знань, необхідних для правильного рішення визначених проблемних ситуацій. Так, дитина сам не відкриває у своєму особистому досвіді знання про збереження таких властивостей предметів, як довжина, обсяг, вага й інші. Відсутність систематичності знань, недостатній розвиток понять приводить до того, що в мисленні дитини панує логіка сприйняття. Дитині, наприклад, важко оцінювати те саме кількість води, піску, пластиліну і т.д. як рівне (те ж саме), коли на його очах відбувається зміна їхньої конфігурації відповідно до форми судини, куди вони поміщені. Дитина потрапляє залежність від того що він бачить у кожен новий момент зміни предметів. Однак у початкових класах дитина вже може думкою зіставляти окремі факти, поєднувати їх у цілісну картину і навіть формувати для себе абстрактні знання, віддалені від прямих джерел.  Розвиток уваги - 6-7-мі-літня дитина зайнята важливої ​​для нього грою, то він, не відволікаючись, може грати два, а то і три години. Так само довго він може бути зосереджений і на малюванні, конструюванні, виготовленні значимих для нього виробів. Однак такі результати зосередження уваги - наслідок інтересу до того, чим зайнята дитина. Він же буде нудитися, відволікатися і почувати себе зовсім нещасливим, якщо треба бути уважним у тій діяльності, яка йому байдужа або зовсім не подобається.  Хоча діти в початкових класах можуть довільно регулювати своє поводження, мимовільна увага переважає. Дітям важко зосередитися на одноманітній і малопривабливою для них діяльності або на діяльності цікавої, але потребуючої розумової напруги. Відключення уваги рятує від перевтоми. Ця особливість уваги є однією з підстав для включення в заняття елементів гри і досить частої зміни форм діяльності.  Діти молодшого шкільного віку, безумовно, здатні утримувати увагу на інтелектуальних задачах, але це вимагає колосальних зусиль волі й організації високої мотивації.  Розвиток уяви - У молодшому шкільному віці дитина у своїй уяві вже може створювати найрізноманітніші ситуації. Формуючись в ігрових заміщених одних предметів іншими, уява переходить в інші види діяльності.  В умовах навчальної діяльності до уяви дитини пред'являють спеціальні вимоги, які перемагають його до довільних дій уяви. Учитель на уроках пропонує дітям уявити собі ситуацію, у якій відбуваються якісь перетворення предметів, образів, знаків. Ці навчальні вимоги спонукують розвиток уяви, але вони мають потребу в підкріпленні спеціальними знаряддями - інакше дитина утрудняється просунутися в довільних діях уяви. Це можуть бути реальні предмети, схеми, макети, знаки, графічні образи й інше. В уяві дитина створює небезпечні, страшні ситуації. Головне - подолання, знаходження друга, вихід до світла, наприклад, радість  Уява в житті дитини відіграє велику роль, ніж у житті дорослого, виявляючись набагато частіше, і частіше допускає порушення життєвої реальності. Невтомна праця уяви - найважливіший шлях пізнання й освоєння дитиною навколишнього світу, спосіб вийти за межі особистого практичного досвіду, найважливіша психологічна передумова розвитку здатності до творчості і спосіб освоєння нормативності соціального простору, останнє примушує працювати уява безпосередня на резерв особистісних якостей.  На розумовий розвиток надає принциповий вплив діяльність навчання. При цьому визначальне значення має засвоєння і розвиток мови в системі навчання.  До програмного розвитку мови відносяться наступні види навчання і розвитку дитини:  1) засвоєння літературної мови, підлеглого нормі.  2) оволодіння читанням і письмом. І читання, і лист - мовні навички, що спираються на систему мови, на знання його фонетики, графіки, лексики, граматики, орфографії.  3) відповідність мови учнів певному рівню вимог, нижче якого не повинен знаходитися дитина, тому що він займає положення учня.  Дитина в молодшому шкільному віці крок за кроком опановує умінням адекватно сприймати мова дорослих, читати, слухати радіо. Він починає сам з інтересом розширювати свій лексичний запас, активізувати вживання слів і словосполучень, засвоювати типові граматичні форми і конструкції.  Все це - бажані і можливі досягнення в мовному і розумовому розвитку дитини.  З моменту, коли дитина пішла в школу, його емоційний розвиток у більшому ступені, залежить від сторонніх людей і від досвіду, який він здобуває поза будинком. Страхидитини відбивають його сприйняття навколишнього світу, рамки якого тепер для нього значно розширюються. Предметом страхів можуть бути і уроки, і уколи, і якісьприродні явища, і відносини між однолітками. Час від часу в дітей у цьому віці з'являється типове для багатьох школярів небажання йти в школу, а те і страх перед нею. Коли відбувається таке, у дитини неважко знайти широко розповсюджені зовнішні симптоми: головні болі, кольки в шлунку, блювота і запаморочення. Батьки, виражаючи при дитині свої тривоги, сумніви і коливання, найчастіше самі породжують у дітей страх за них і опосередковано - страх перед школою.  Дитину, у якого з'явився страх перед заняттями, важливо якнайшвидше повернути в школу. Іноді зайва увага до скарг на фізичне нездужання може викликати посилення зазначених симптомів. Можливо, часом краще "не помітити" поганий настрій дитини і проігнорувати його скарги. Дружньо-наполеглива зацікавленість у відвідуванні школи в будь-якому разі краще, ніж жалість або стогони.  Надмірна активність-це ще не психічний розлад. Однак іноді вона супроводжується серйозними затримками емоційного, розумового інтелектуального розвитку. Нерідко таке поводження чревате стресами і може привести до перезбудження. Надмірна активність спостерігається у 5-8% хлопчиків і близько 1% дівчаток - учнів початкових класів.  У дітей з надто підвищеною активністю нерідко виникають труднощі при виконанні шкільних завдань, тому що їм нелегко концентрувати увагу і сидіти спокійно. Ці діти, як правило, стають предметом особливої ​​турботи батьків і вчителів.  Повністю причини підвищеної активності школярів поки не з'ясовані, але з приводу багатьох випадків висловлюються цілком визначені судження. Зокрема, досить стійкадумка експертів щодо таких причин, як ушкодження центральної нервової системи (через травми і тощо), генетичні впливи.  Вважають, що жарт - інструмент розрядки в стані тривоги або у випадках інших життєвих негараздів. Вважається, що діти, прибігаючи до гумору, дають вихід своєму розчаруванню, послабляють негативні емоції і позбавляються від страху. За допомогою гумору вони перетворять хворобливе в приємне; перетворюють нездійсненнібажання володіють владою дорослих (яким вони постійно заздрять) у щось безглузде і смішне; оголюючи власні претензії, полегшують невдачі і пародіюють своє протистояння всіляким огорчениям.  Помічено, що діти, які завжди розігрують із себе клоунів, беруть на себе дуже велику відповідальність, оскільки інші, захоплюючись їх "розумним" гумором, чекають і не по роках дорослого поведінки. Вони використовують гумор як засіб для того, щоб впоратися з цим вантажем.  У перші шкільні роки діти поступово віддаляються від батьків, хоча усе ще відчувають потребу в керівництві з боку дорослих. Відносини з батьками, структура сім'ї та взаємини між батьками справляють критично важливим для школярів, однак розширення контактів із зовнішнім соціальним середовищем приводить до того, що усе більш сильний вплив на них роблять інші дорослі.  Дуже важливою для дитини молодшого шкільного віку є педагог (його роль). Різні форми звертання дорослих з дитиною і характер тих оцінок, які вони йому дають, своїм результатом мають розвиток у нього тих або інших самооцінок. В одних випадках у нього розвивається переконання, що він дуже розумний, в інші - що він некрасивий, дурний і т.п. Ці розвиваються в дітей під прямою дією дорослих самооцінки позначаються на складанні в них критеріїв оцінки інших людей.  Відносини між школярами постійно міняються. Якщо у віці від 3-х до 6-ти років діти будують свої відносини в основному під наглядом батьків, то від 6-ти до 12-ти роківшколярі велику частину часу проводять без батьківського догляду. У молодших школярів дружні відносини формуються, як правило, між дітьми того ж статі. У міру ослаблення зв'язку з родителями дитина усе більш починає відчувати потреба в підтримці з боку товаришів. Крім того, йому необхідно забезпечити собі емоційну безпеку.  Висновок: Ми розглянули основні напрямки розвитку молодшого школяра і таким чином, для того, щоб максимізувати позитивні і звести до мінімуму негативний вплив сім'ї на виховання дитини. Це допоможе нам сформулювати фактори, що мають виховне значення.  1. Брати активну участь в житті сім'ї; Завжди знаходити час, щоб поговорити з дитиною;  2. Цікавитися проблемами дитини, вникати у всі виникаючі в його житті складності і допомагати розвивати свої вміння та таланти;  3. Не чинити на дитину ніякого натиску, допомагаючи йому тим самим самостійно приймати рішення;  4. Мати уявлення про різні етапи в житті дитини;  5. Поважати право дитини на власну думку;  6. Вміти стримувати власницькі інстинкти і ставитися до дитини як до рівноправного партнера, який просто поки що володіє меншим життєвим досвідом;  7. З повагою ставитися до прагнення всіх інших членів родини робити кар'єру і самовдосконалюватися. 

2. Тенденції становища дитини в сім'ї  2.1 Роль батька і матері в сім'ї  У всі часи велика і нічим не замінна було місце батька в сім'ї. Природою і суспільством кожен чоловік готується до того, що б стати чоловіком, батьком, як і кожна жінка - матір'ю і дружиною. Людина завжди думає про те, що залишиться після нього, коли він піде з життя. Недарма помічено, що людина як дерево, могутній своїм корінням. Тому, вступаючи в шлюб, чоловік бере на себе величезну відповідальність-бути батьком, опорою в сім'ї.  Однак з поширенням міського способу життя, фактично все частіше сімейним життям керує жінка-дружина, мати. Авторитет батька значно впав, через скорочення частки участі його в сімейних справах. У сучасних квартирах є все і діти часто не бачать трудового прикладу батька. Його праця майже повністю винесений за межі родини. Інша справа мати. Хоча вона теж працює на виробництві, робочий день вдома теж існує. 

Проте, все одно батько - це сила, розум і опора сім'ї в життєвих питаннях.  Батьківство - також іспит на соціальну і моральну зрілість чоловіки. Завжди є молоді люди, котрі вступають у шлюб, але бояться батьківства або ж не готові до нього. Дитина - велике випробування на міцність сім'ї. У практиці зустрічаються пари, до народження первістка жили нормально, а після його народження погіршили своє спілкування. Чоловік все частіше не з'являється вдома, уникає дитини і дружину. Це може свідчити про відсутність, недорозвиненні батьківського почуття або батьківській культури, хоча і неприємно, але не будучи при цьому чимось патологічні.  Справедливості заради, можна відзначити, що почуття батьківства народжується трохи пізніше, ніж почуття материнства. Аристотель зауважив, що по-справжньому батьками чоловіки стають пізніше, ніж жінки - матерями. Молоді люди з-за відсутності дітей рідко залишають дружину. Найчастіше це проявляється у чоловіків з розвиненим духом собственічества, які хочуть мати спадкоємців, своє продовження на землі.  У наш час російська дійсність така, що в дитячих садках і школах з дітьми працюють в основному жінки, відчутним стає дефіцит чоловічого впливу на дітей. Навіть нетривале відсутність батька веде до того, що у дітей (особливо у хлопчиків) починають розвиватися боягузтво, замкнутість, відокремленість, упертість, агресивність. Тому батьки повинні заповнювати дефіцит свого впливу в сімейних відносинах. В іншому випадку виховання буде збитковим.  Зараз критика на адресу батьківства виходить в основному із зменшення приділення часу не тільки дружині, але й дітям, із зменшенням часу розмов і звичайного спілкування. Добре організувати дозвілля дітей, праця з надання допомоги батькам, праця з придбання дітьми додаткових знань і т.д. - ось першочергове завдання батька.  Перебуваючи поруч з дітьми, батько виявляє кращі свої якості, такі як доброта, вірність, чуйність. У цьому сенсі не тільки батько виховує дітей, а й діти батьків.  Батько потрібен сім'ї не тільки для покарання і виховання, але і для допомоги дітям у про всіх його справах, повинен бути другом своїй дитині.  Звичайно ж, величезний шкоди завдає виховання дітей у неблагополучних сім'ях, дітям - збільшується загальна кількість неврозів, зростає полохливість, падає успішність.  Але роль батька не зводиться, як уже говорилося, тільки до виховання дітей. Разом з матір'ю він забезпечує сім'ю всім необхідним. Він відповідальний перед сім'єю за влаштування побуту. Ремонт квартири, трудомісткі справи в господарстві, постачання продуктами і т.д. - Це, перш за все, обов'язок батька.  Величезне і нічим незамінне значення відіграє роль матері в сім'ї. Келлер проводив цікаві досліди з мавпами. Спочатку маленьких мавпочок забирали від матерів. Для тварин це обернулося трагедією, сповільнилося психічний розвиток малюків. Експеримент довелося припинити. При другому експерименті мавпочок відняли від матерів відразу після народження, а в ролі «мами» виступало крісло з хутряною оббивкою. У спинку крісла вбудували пляшку з соскою і вигодовували мавпочок штучно. До крісла мавпочки ставилися як до матері і коли крісло прибирали, вони починали хвилюватися. Але ось експеримент був закінчений і виросли мавпочок пустили в загальне стадо мавп. Вони виявилися дуже нетовариські і були настільки агресивні, що не змогли створити сімейної пари. Штучним шляхом дочекалися від мавп, які виросли без мам, потомства. Але вони не проявили до власних дітей ніяких ніжних почуттів. Одна навіть відірвала руку своїй дитині, а інша розкусила голову. Вони не звертали увагу на те, що маляті погано, тоді як в стаді в цих випадках до нього негайно кидається мати або хто-небудь з інших мавп. У тих тварин, у ролі, матері яких був неживий предмет, абсолютно відсутній материнський інстинкт, який вважається вродженою, так і психічний розвиток їх явно відхилялося від норми.  Мати навчає дітей добру і любові, дає перші уроки людяності, уроки душевного ставлення до людей, бо мати володіє особливим емоційним впливом, сердечністю і теплотою, душевної м'якістю і чуйністю.  Крім виховання дітей, мати ще є і господинею в будинку. Вона миє, прасує, готує їжу і багато іншого. Соціологами підраховано, що домашня середнє навантаження жінки в два рази більше середньої домашньої навантаження чоловіки, а її загальна трудове навантаження більше на 15-20% загальної трудового навантаження чоловіки. Жінка-мати має подвійний робочий день - на виробництві і вдома. Звідси перевтома і нервозність, які негативно позначаються на взаємини в родині і на вихованні дітей.Професійні та сімейні функції матері поєднуються з великою напругою.  З усього сказаного можна зробити висновок, що в сім'ї потрібні обов'язково і батько, і мати. Адже від матері діти отримують ласку, ніжність, доброту і чуйність до людей, а від батька мужність, силу волі, вміння боротися і перемагати. Тільки поєднання цих якостей формує повноцінну особистість.  У кожній родині об'єктивно складається певна, далеко не завжди усвідомлена система виховання. Тут мається на увазі і розуміння цілей виховання, і прийомів виховання, і врахування того, що можна і чого не можна допустити у відношенні дитини. Можуть бути виділені 4 тактики виховання в сім'ї і відповідають їм 4 типи сімейних відносин, які є передумовою і результатом їх виникнення: диктат, опіка, "невтручання" і співробітництво.  Диктат у родині виявляється в систематичному придушенні батьками ініціативи та почуття власної гідності у дітей. Зрозуміло, батьки можуть і повинні пред'являти вимоги своїй дитині, виходячи з цілей виховання, норм моралі, конкретних ситуацій, в яких необхідно приймати педагогічно і морально виправдані рішення. Однак ті з них, які віддають перевагу всім видам дії наказ і насильство, зіштовхуються з опором дитини, який відповідає на натиск, примус, погрози лицемірством, обманом, спалахами гніву, а інколи і відвертою ненавистю. Але навіть якщо опір виявляється зломленим, разом з ним відбувається ломка багатьох якостей особистості: самостійність, почуття власної гідності, ініціативність, віра в себе і свої можливості, все це - гарантія невдалого формування особистості.  Опіка в родині - система відносин, при якій батьки, забезпечуючи своєю працею задоволення всіх потреб дитини, захищають його від будь-яких турбот, зусиль і труднощів, приймаючи їх на себе. Питання про активне формування особистості відходить на другий план. Батьки, по суті, блокують процес серйозної підготовки їх дітей до реальності за порогом рідної хати. Така надмірна турбота про дитину, надмірний контроль за всім його життям, заснований на тісному емоційному контакті, називається гіперопікою. Вона призводить до пасивності, несамостійності, труднощів у спілкуванні. Існує також протилежне поняття - гіпоопека, що припускає під собою поєднання байдужого ставлення батьківського відносини з повною відсутністю контролю. Діти можуть робити все, що їм заманеться. У результаті, подорослішавши, вони стають егоїстичними, цинічними людьми, які не в змозі нікого поважати, самі не заслуговують на повагу, але при цьому як і раніше вимагають виконання всіх своїх забаганок.  Система міжособистісних відносин у родині, яка будується на визнанні можливості і навіть доцільності незалежного існування дорослих від дітей, може породжуватися тактикою "невтручання". При цьому передбачається, що можуть співіснувати два світи: дорослі і діти, і ні тим, ні іншим не слід переходити намічену таким чином лінію. Найчастіше в основі цього типу взаємин лежить пасивність батьків як вихователів.  Співробітництво як тип взаємин у сім'ї передбачає опосередкованість міжособистісних стосунків у сім'ї загальними цілями і завданнями спільної діяльності, її організацією і високими моральними цінностями. Саме в цій ситуації долається егоїстичний індивідуалізм дитини. Сім'я, де провідним типом взаємин є співробітництво, знаходить особливу якість, стає групою високого рівня розвитку - колективом.  Багато батьків з завмиранням серця чекають так званого перехідного віку у своїх дітей. У кого-то цей перехід від дитинства до дорослості відбувається абсолютно непомітно, для кого-то стає справжньою катастрофою. Ще недавно слухняний і спокійна дитина раптом стає "колючим", роздратованим, він раз у раз вступає в конфлікт з оточуючими. Це нерідко викликає непродуману негативну реакцію батьків, вчителів. Їх помилка полягає в тому, що вони намагаються підпорядкувати підлітка своїй волі, а це тільки озлоблює, відштовхує його від дорослих і, що найстрашніше, - ламає зростаючої людини, роблячи його нещирим пристосуванцем або як і раніше слухняним аж до втрати свого "Я" . Підлітковий самостійність виражається в основному в прагненні до емансипації від дорослих, звільнення від їх опіки, контролю. Маючи потребу в батьках, в їх любові і турботі, в їх думці, вони відчувають сильне бажання бути самостійними, рівними з ними. Те, як складуться відносини в цей важкий для обох сторін період і після нього, залежить, головним чином, від стилю виховання, що склався в сім'ї, і можливостей батьків перебудуватися - прийняти почуття дорослості своєї дитини. Існує 3 стилю батьківської поведінки - авторитарний, демократичний і попустительский.  При авторитарному стилі бажання батька - закон для дитини. Такі батьки пригнічують своїх дітей. Вони вимагають від підлітка беззаперечного підпорядкування і не вважають за потрібне пояснювати йому причини своїх вказівок і заборон. Вони жорстко контролюють усі сфери життя підлітка, причому роблять це не завжди коректно. Діти в таких сім'ях зазвичай замикаються, їх спілкування з батьками порушується. Частина підлітків йде на конфлікт, але частіше діти, які ростуть в подібній сім'ї, пристосовуються до стилю сімейних відносин і стають невпевненими у собі, менш самостійними.  Демократичний стиль сімейних відносин є найоптимальнішим для виховання. Демократичні батьки цінують у поведінці підлітка і самостійність, і дисципліну. Вони самі надають йому право бути самостійним у якихось сферах його життя, не обмежуючи прав, одночасно вимагають виконання обов'язків; вони поважають його думку і радяться з ним. Контроль, заснований на теплих почуттях і розумної турботі, зазвичай не дуже дратує підлітка, він часто прислухається до поясненням, чому не варто робити одного і варто зробити інше. Формування дорослості за таких обставин відбувається без особливих переживань і конфліктів.  При попустітельское стилі батьки майже не звертають уваги на своїх дітей, ні в чому їх не обмежують, нічого не забороняють. Підлітки з таких сімей часто потрапляють під поганий вплив, можуть підняти руку на своїх батьків, у них майже немає цінностей.  Як би гладко не проходив підлітковий період, конфліктів не уникнути. Конфлікти найчастіше виникають при відношенні батьків до підлітка як до маленької дитини, а також будь-яка дрібниця - від манери підлітка одягатися до питання про годині, до якого йому дозволено перебувати поза домом. Для того, щоб знайти спільну мову з підлітком, потрібно постаратися сприймати його як рівноправного партнера, який просто поки володіє меншим життєвий досвідом, цікавитися його проблемами, вникати у всі виникаючі в його житті складності і допомагати йому. У такому випадку підліток обов'язково відплатить своїм батькам увагою і турботою зі свого боку.  2.2 Вплив неповної сім'ї на становлення особистості  Обмежені виховні можливості неповної сім'ї породжені чинниками матеріального, педагогічного та морально-психологічного порядку. Турбота про виховання дитини в неповній родині, яка цілком падає на плечі жінки - це, перш за все турбота про створення необхідних матеріально-побутових умов життя. При цьому відмічено, що в разі розпаду шлюбної зв'язку збереження і навіть підвищення для дитини колишнього матеріального рівня жінка нерідко розглядає як питання власного престижу і тому береться за більш важку роботу, знаходячи додатковий приробіток і т.д. Тому цілком природно, що ціннісні орієнтації матерів-одиначок змінюються, основне місце починає займати бажання матеріального благополуччя. Постійна зайнятість матері на виробництві, турботи з ведення домашнього господарства і пов'язані з цим безперервне напруга, утома негативно позначаються на ставленні до дитини, обертаються урізаними можливостями виховання, дефіцитом спілкування, ведуть до нестачі уваги до дитини, його справжнім інтересам і потребам, послаблення контролю за його поведінкою. Більш того, діти в неповних сім'ях часто залишаються взагалі без нагляду, тобтоматеріальні і тимчасові проблеми її життєдіяльності нерідко обертаються проблемою бездоглядності дітей з наслідками, що випливають звідси наслідками. Звичайно, несприятливі умови виховання в неповній родині почасти компенсуються значною участю старшого покоління у долі онуків, але очевидно, що ця допомога нездатна повністю компенсувати витрати, що виникають у сім'ї з втратою батька.  Головний фактор, що визначає виховну неповноцінність неповної сім'ї - морально-психологічний. У неповній сім'ї значно частіше виявляються обмеженими відносини між матерями і дітьми-підлітками. Дітям зазвичай однаково дорогі обидва батьки, вони відчувають потребу в любові до них і в рівній мірі мають потребу в ній і з їхнього боку. З точки зору виховання почуттів і їх закріплення в особистості це надзвичайно важливо. Адже батько і мати у вихованні суттєво доповнюють один одного. Кожна людина, маючи вию індивідуальність, приносить із собою в сім'ю неповторне розмаїття почуттів і думок, інтересів і знань, дій і вчинків. І вся ця різноманітна сторона життя в сім'ї порушується при відсутності одного з батьків і ніким і нічим не відшкодується.  Існування неповної сім'ї у цьому обумовлено в основному наступними ознаками: смертю одного з подружжя, щодо широко поширеною позашлюбної народжуваністю, розпадом шлюбів. Що стосується першої причини, то в даний час її питома вага серед інших причин не такий високий. Позашлюбна народжуваність займає більш значне місце в утворенні неповної сім'ї; вона підтримується зростанням позашлюбних зв'язків серед молоді, чому сприяє ослаблення контролю в міських умовах з боку сім'ї і недоробки в області статевого виховання.  Неповна сім'я, що виникає в результаті розлучення, з точки зору її виховного потенціалу є найбільш вразливою. Крім того, для багатьох дітей, які втратили рідного батька, незначною виявляється перспектива придбання іншого в результаті повторного заміжжя матері. Це пов'язано з тим, що лише невелика частина жінок, які мають дітей, вступає в повторні шлюби, а також з тим, що не завжди вітчим для дитини стає справжнім батьком.  Займаючи провідне місце в освіті неповної сім'ї, розлучення в той же час супроводжується цілою низкою обставин, що роблять деформуюче вплив на морально-емоційний розвиток особистості дитини. Перш за все до них відноситься нездорова обстановка в сім'ї, як правило, передує розірвання шлюбу. Її характеризують конфліктнівідносини близьких людей - батька і матері. Розпадається шлюб викликає все саме погане в подружжі. Атмосфера взаємної неприязні, ненависті, образ і взаємних звинувачень не може не позначитися на світосприйнятті дитини, її моральних переконаннях, поглядах, установках, ставлення до оточуючих і т. д. Позитивний вплив батьків на дитину в такій ситуації стає скрутним. Батьки виявляються не в силах контролювати вчинки дітей і направляти їх розвиток.  На думку зарубіжних дослідників (Дж. Макдермот, Дж. Валлерштейна та ін), найбільш гострі переживання і відповідні їм наслідки розлучення викликають у дітей дошкільного віку. Вони стають більш замкнутими, агресивними, примхливими. Найбільш вразливий у розлученні єдина дитина. Ті, у кого є брати і сестри, набагато легше переживають розлучення: діти або підтримують один одного, або зганяють один на одному агресію і тривогу.  Не меншою мірою, хоча і по-іншому, розлучення впливає на дітей більш старшого, в тому числі і підліткового віку. Помічено, що підвищена емоційність, неврівноваженість, болюча чутливість, властиві перехідному періоду, у підлітка з сім'ї, що розпалася носять гіпертрофований характер, роблячи його психіку особливо вразливою. Почуття болю і сорому, власної ущербності, неповноцінності, відчуття покинутості та самотності довгий час у таких випадках не залишають дітей, роблячи їх грубими, дратівливими, Некомунікативна, такими, що втратили інтерес до всього.  Частим наслідком розпаду сім'ї є зміна ставлення дитини до матері. Іноді у нього виникає загострене почуття жалості до неї, іноді він звинувачує матір у догляді батька. Внаслідок цього він починає критично ставитися до неї і т. о., По суті, втрачає для себе і другого батька.  Розлучення з попередніми йому і наступними обставинами - це цілий комплекс несприятливих факторів, здатних чинити негативний вплив на психічне і моральнестановлення особистості дітей аж до патологічних змін в області психіки і криміногенного поведінки неповнолітніх. 

Висновок  Народження, смерть ... між ними - ціле життя. Кожен проживає своє життя по-своєму, але дорогу в життя йому дає сім'я. Скільки сімей, стільки й варіантів виховання. У залежності від цього відбувається і становлення особистості. Особистістю може стати лише людина, що бажає чогось досягти в житті, що має свої цілі і наполегливо йде до їх досягнення. Це людина зі стійкою системою норм, цінностей, що має тверді переконання, а також власну думку з кожного питання, що вміє відстоювати свою точку зору. Особистістю стає далеко не кожен. Становлення особистості пов'язане з впливом на людину різних чинників, як біологічних, так і соціальних. Має значення кожна дрібниця - від генів до харчування. Найменша помилка - і людина може втратити свою індивідуальність, стати "таким, як усі".  Кожен з нас хоче зробити кар'єру, створити сім'ю, виростити дітей. У всіх різна самооцінка, потреби та рівень домагань, і це також є одним з факторів, що впливають на становлення особистості поряд з сім'єю, школою і т.д. Хтось задовольняється малим, а кому-то потрібно все і відразу.  Сім'я не лише дарує людині життя. У сім'ї людина отримує свій перший соціальний досвід, робить перші кроки, говорить перші слова. На становлення особистості людини впливають не тільки мати і батько, але й інші члени сім'ї. Дуже важливо, щоб маленький чоловічок виховувався в доброзичливій атмосфері, щоб у процесі виховання у батьків не було розбіжностей з приводу методів його виховання, щоб дитина не була свідком конфліктів. В іншому випадку він може вирости в асоціальну особистість, завдає шкоди не тільки оточуючим, а й собі.  Виховання в повних та неповних сім'ях, в сім'ях з одним або декількома дітьми, в сім'ях, де хтось з членів сім'ї - інвалід - кардинально розрізняється. Що стосується виховання в неповних сім'ях, то виховання в сім'ях, де спочатку відсутній один з батьків, відрізняється від виховання в сім'ях, де дитина стає свідком розлучення батьків.Розлучення абсолютно по-різному впливає як на дітей, так і на батьків, і якщо сім'я розпалася, то їм краще не віддалятися один від одного, а пережити цю трагедію разом, не звинувачуючи нікого в те, що трапилося. Адже, якщо придивитися, то провину можна звалити на будь-якого, в тому числі і на дитину, а для нього це - ще один стрес.  Мабуть, розлучення - найстрашніше, що може трапитися на шляху становлення особистості. Наслідки розлучення батьків часто відбиваються на подальшому житті людини.  У даній роботі зроблена спроба опису життєвого шляху особистості, стадії її становлення і різні методи впливу сім'ї на цей процес. Проблеми сім'ї досить мало вивчені, і треба продовжувати вносити щось нове в їх вивчення. Сім'я - головне джерело всіх правильних вчинків на життєвому шляху особистості і викорінення помилок у вихованні є можливим. 

I. Анатомо-фізіологічні особливості учнів початкових класів.

II. Розвиток пізнавальних процесів.

ІІІ. Формування особистості молодшого школяра.

 

Молодший шкільний вік — це період життя дитини з 6 до 10 років. У цей час відбувається зміна провідного виду діяльності: місце гри поступово займає навчання.

Кістково-сполучний апарат дитини відзначається гнучкістю, у кістках ще багато хрящової тканини. На це треба зважати, щоб запобігти можливому викривленню хребта. У першокласників повільно розвиваються дрібні м’язи кисті. Через це вони недосконало координують рухи, відчувають значні труднощі в оволодінні графічними навичками.

Діти в цьому віці дихають частіше, ніж дорослі. Для підтримання їхньої працездатності важливо, щоб у приміщенні було чисте повітря.

Під впливом навчання у молодших школярів поряд з мимовільним запам’ятовуванням розвивається довільна пам’ять, яка відіграє провідну роль в оволодінні знаннями. Діти частіше вдається до спеціальних прийомів запам’ятовування: смислового групування матеріалу, поділу тексту на частини, складання плану прочитаного тощо. Без спеціального керівництва розвитком пам’яті молодші школярі використовують найпростіший спосіб довільного запам’ятовування — переказ.

Мислення першокласників конкретно-образне, однак під впливом навчання у його структурі зростає роль абстрактних компонентів. Це виявляється в здатності аналізувати й узагальнювати, розв.’язувати дедалі складніші пізнавальні й практичні задачі, висловлювати власні судження, міркувати.

Інтенсивно збільшується словниковий запас школяра, зростає кількість слів у реченнях, кількість речень, удосконалюється їхня синтаксична будова. Тому так важливо привчати дітей висловлюватися чітко, зрозуміло, говорити у відповідному темпі, контролювати своє мовлення.

Увагу першокласників психологи характеризують як мимовільну, нестійку. Діти активно реагують на нове, яскраве і незвичне, часто відволікаються від роботи. Розвиток довільної уваги здійснюється успішно шляхом включення учнів у навчальну діяльність, створення належних умов для цілеспрямованої робо¬ти, за яких вони привчаються самостійно формулювати мету діяльності й керуватися нею під час виконання.

Процеси гальмування починають переважати над процесами збудження, що створює важливі передумови для формування певних вольових якостей: здатності проявити зусилля з метою подолання труднощів, утриматися від небажаних вчинків,- контролювати й оцінювати себе.

Учні початкових класів характеризуються підвищеною емоційною вразливістю. Тому так важливо у процесі спілкування враховувати внутрішній стан дитини, розумно застосовувати заохочення і покарання, вміти володіти словом.

Виступаючи з доповіддю в Інституті спеціальної педагогіки, Януш Корчак продемонстрував у рентгенівському кабінеті серце хлопчика, який злякався нової обстановки. Поставивши його на мить перед рентгенівським апаратом, відомий педагог звернувся до слухачів: «Дивіться і запам’ятовуйте. Тоді, коли гніваєтесь і коли ви втомилися, коли діти стають нестерпні і виводять вас із себе, коли ви сердитесь і кричите, коли в нападі гніву ви хочете покарати, згадайте, що так виглядає і так реагує серце дитини».

Період життя дітей від 6—7 до 11 років називають молодшим шкільним віком. При визначенні його меж враховують особливості психічного і фізичного розвитку дітей, перехід їх до навчальної діяльності, яка стає основною. Анатомо-фізіологічні особливості. Фізично дитина у цьому віці розвивається досить рівномірно. Збільшується зріст та вага тіла, підвищується імунітет, швидко розвиваються м’язи серця. Артерії у школяра дещо ширші, ніж у дорослої людини, і саме цим пояснюються особливості артеріального тиску. Частота серцевих скорочень стійкіша, але під впливом різних рухів, позитивних і негативних емоцій вона швидко змінюється. Кістково-сполучний апарат молодших школярів досить гнучкий, оскільки в їхніх кістках ще багато хрящової тканини. На це треба зважати, щоб запобігти можливому викривленню хребта, вдавлюванню грудей, сутулуватості. Розвиток м’язової системи сприяє збільшенню фізичної” сили дітей. Але малі м’язи кисті рук розвиваються повільніше. Першокласникам важко писати в межах рядка, координувати рухи руки, не робити зайвих рухів, які спричиняють швидку втому. Тому слід проводити фізхвилинки, які знімають напруження малих м’язів пальців і кистей рук. Діти цього віку дихають частіше, ніж дорослі. Для підтримання їхньої працездатності особливо важливо, щоб у класі та вдома було чисте повітря. У дітей добре розвинені всі органи чуття, але деякі з них мають свої особливості. Так, очі, завдяки еластичності кришталика, можуть швидко змінювати свою форму залежно від пози під час читання і письма. Якщо не враховувати цієї особливості органів зору молодших школярів і не виправляти їх пози під час уроків, то це може призвести до підвищення очного тиску, нечіткості зображень на сітківці й до короткозорості. Вага мозку молодшого школяра наближається до ваги мозку дорослої людини. Особливо збільшуються лобні долі, пов’язані з діяльністю другої сигнальної системи. Водночас відбуваються значні зміни у розвитку і роботі центральної нервової системи. Аналітико-синтетична діяльність кори великих півкуль головного мозку ускладнюється. Розвиток психіки і пізнавальної діяльності. Під час навчання — основної діяльності учнів — якісно і кількісно розвиваються пізнавальні процеси. Вони виявляються у розвитку сприймання. Кількісні зміни полягають у збільшенні швидкості процесу сприймання та кількості сприйнятих об’єктів, розширенні обсягу їх запам’ятовування тощо. Якісні зміни свідчать про зростання пізнавальної ефективності. Сприймання стає довільнішим, цілеспрямованим і категоріальним процесом, але трапляються труднощі в сприйманні форми та її відображенні, написанні букв, цифр. Розвивається здатність розрізняти висоту звуків, чому сприяють заняття з музики і співів. Для початку занять з музики молодший шкільний вік є найсприятливішим. В учнів формується здатність спостерігати явища навколишньої дійсності, тобто, виходячи з певної мети, помічати їх, виявляти істотні деталі, з’ясовувати взаємозв’язки між ними. Значні якісні зміни відбуваються в розвитку пам’яті. Під впливом навчання формується логічна пам’ять, яка має вирішальне значення у здобутті знань. Але не вміючи ще диференціювати завдання (запам’ятати і відповісти) від інших навчальних завдань (зрозуміти тощо), молодші школярі виробляють у себе настанову на дослівне запам’ятовування і відтворення. За правильного педагогічного керівництва учні осмислено запам’ятовують доступний для них матеріал. Проте дослівне запам’ятовування й відтворення має і позитивне значення. Воно є важливим засобом нагромадження словникового запасу і культури дитячого мовлення, розвитку довільної пам’яті. У процесі заучування розвиваються самоконтроль, уміння помічати помилки у відтвореному та їх виправляти. Зростають продуктивність, обсяг, міцність, точність запам’ятовування матеріалу. У цей період учні частіше вдаються до спеціальних мнемічних прийомів запам’ятовування. Розвиток пам’яті полягає в зміні співвідношення між мимовільним і довільним запам’ятовуванням (зростає доцільне), образної та словесно-логічної пам’яті. Для розвитку логічної пам’яті важливою є настанова вчителя — зрозуміти (проаналізувати, порівняти, співвіднести, згру-нувати тощо) матеріал, завчити його. Довільне запам’ятовування продуктивне тоді, коли запам’ятовуваний матеріал стає змістом активної діяльності учнів. Розвиток уяви відбувається у напрямі від репродуктивних її форм до творчого осмислення уявлень, від довільного їх комбінування до логічно обґрунтованої побудови нових образів. Зростає вимогливість дітей до витворів їх уяви, швидкість створення образів фантазії. Мислення стає конкретно-образним, але все більшого значення набувають абстрактні компоненти. Під впливом навчання змінюються співвідношення між його образними і понятійними, конкретними та абстрактними компонентами. Молодші школярі швидше оволодівають індуктивними умовиводами, ніж дедуктивними. Умовивід — специфічна форма зіставлення кількох суджень. Індукція — процес переходу одиничних, часткових суджень до загального судження. Дедукція — процес переходу від судження, що виражає загальне положення, до судження, що виражає вужчі положення або частковий випадок. Ці умовиводи переплітаються в мисленні, спрямованому на вирішення пізнавальних завдань, зокрема тих, що вимагають розкриття причин різних явищ, мотивів поведінки людини. У розвитку мовлення важливим є використання різних форм слова, писемного та внутрішнього мовлення, яке виявляється у функціональних формах: повторення, монолог, колективний монолог, повідомлення, критика, наказ, прохання і погрози, питання і відповіді. Відбуваються також зрушення в морфологічній структурі усного й писемного мовлення, розвиток словесних асоціацій, оволодіння писемним мовленням, розширення взаємозв’язків між компонентами структури мовлення. Значно збільшується кількість слів, якими діти позначають предмети, явища, їх ознаки, дії, процеси. Проте є ще чимало дефектів в усному мовленні (шепелявість, заміна одного звука іншим, заїкання, картавість тощо), які вимагають уваги не тільки вчителя, а й спеціаліста-логопеда. Показником успіхів учнів у оволодінні мовленням є мовчазне читання. Воно відрізняється від голосного згор-неністю зовнішніх мовно-рухових актів: спочатку дитина читає пошепки, а потім мовчки. Мовчазне читання розвиває самоконтроль, увагу, внутрішнє мовлення. Переважає мимовільна увага. Діти активно реагують на все нове, яскраве і незвичайне. Мимовільна увага має позитивне значення, але недостатня для досягнення успіхів у навчанні. З віком зростає обсяг і стійкість уваги, пов’язані із значущістю навчального матеріалу. Усвідомлення учнями важливості його засвоєння — умова стійкості довільної уваги. Формування особистості. У молодшому шкільному віці відбувається подальший розвиток особистісних якостей не тільки в інтелектуальній, айв емоційній, вольовій сферах, спілкуванні з дорослими та однолітками. Джерелом емоцій у молодших школярів є навчальна та ігрова діяльність. Формуванню почуттів сприяють успіхи та невдачі у навчанні, взаємини в колективі, читання художньої літератури, сприймання телепередач, кінофільмів, інтелектуальні ігри тощо. До емоційної сфери належать переживання нового, здивування, сумнів, радощі пізнання — основи формування пізнавальних інтересів, допитливості учнів. Колективні заняття сприяють розвитку моральних почуттів і формуванню таких рис характеру, як відповідальність, товариськість, колективізм. Молодші школярі емоційно вразливі. Відбувається диференціація сором’язливості, яка виявляється в реагуванні на людину, думка якої має значення для них. Розвивається почуття самолюбства, що виявляється в гнівному реагуванні на приниження їх гідності й позитивне емоційне переживання за визнання їх позитивних особистих якостей. Розвитку моральних почуттів (дружби, товариськості, обов’язку, гуманності) сприяє перебування учнів у колективі, об’єднаному спільною навчальною діяльністю. Розвивається почуття симпатії, важливе для утворення малих груп, з яких складаються колективи. Формуванню вольових якостей (самостійності, впевненості у своїх силах, витримки, наполегливості) сприяє шкільне навчання, яке вимагає від учнів усвідомлення й виконання обов’язкових завдань, підпорядкування їм активності, довільного регулювання поведінки, уміння активно керувати увагою, слухати, думати, запам’ятовувати, узгоджувати свої потреби з вимогами вчителя. Ефективність цього процесу залежить від використання учителем прийомів переконання, зауваження, заохочення та інших засобів впливу на дитину. Зловживання негативними оцінками, нотаціями, покараннями спричиняє погіршення ставлення учнів до навчальних обов’язків, зниження активності, виникнення лінощів та інших негативних рис. З’являється усвідомлення обов’язків, розуміння того, що невиконання правил поведінки шкодить інтересам колективу й кожного учня. Дітям властиві наслідування й підвищене навіювання, що як позитивно, так і негативно впливають на засвоєння норм і правил поведінки. У зв’язку з недостатнім розвитком самосвідомості, малим життєвим досвідом діти можуть наслідувати небажані форми поведінки: грубість, недисциплінованість тощо. В інших випадках, коли вони беруть за взірець поведінку улюбленого вчителя, авторитетних для них дорослих, наслідування і підвищене навіювання полегшує засвоєння норм і правил поведінки. У цей період зростає роль особистого прикладу дорослих, передусім учителя. Стосунки між дітьми в класі формуються за допомогою вчителя, який завжди вказує на деяких учнів як на взірець, водночас звертає увагу й на хиби в поведінці інших. Більшість дітей відтворює у своєму ставленні до однокласників ставлення вчителя, не усвідомлюючи критеріїв, якими він послуговується при їх оцінюванні. Починає формуватися громадська думка стосовно учнів, які успішно навчаються і є дисциплінованими, з’являються спроби оцінити вчинки ровесників. У класному колективі виникають об’єднання, які переростають у стійкі шкільні й позашкільні мікроколективи. Важливо тримати їх у полі зору, знати, що саме об’єднує їх учасників та знаходити способи для коригування їх діяльності.