2. Загальні психологічні особливості молодших школярів

Психологічні особливості молодшого шкільного віку  (6-10 років) Проблем, які стосуються психічного розвитку молодшого школяра, чимало. Ними займаються багато психологів як у нашій країні, так і за кордоном. Це пояснюється тим, що діти приступають до систематичного шкільного навчання, результатом якого повинно стати не тільки засвоєння системи наукових знань та умінь, а й розвиток творчих здібностей, готовності до подальшої самоосвіти, моральна вихованість молодої людини. Про те, що позитивна мотивація навчання спадає до 3 класу, відмічали і радянські психологи. Вони стверджували, що психічні функції для здійснення навчальної діяльності формуються в самій діяльності. Але до систематичного навчання у дітей повинні бути сформовані певні передумови або психологічна готовність до школи (Венгер Л. А., Котирло В. К., Проскура О. В., Гуткіна Н. І., Божович Л. І. та ін.). Всі психологи, які досліджували цю проблему, одностайно визнають, що психологічна готовність до навчання в школі має багатокомпонентний склад. Назвемо ці компоненти: ^ Мотиваційна готовність — це позитивне ставлення до пізнавальної діяльності, наявність пізнавального інтересу, потреба в інтелектуальній активності, в набуванні нових умінь, навичок. Це й соціальні мотиви: потреба зайняти нову соціальну позицію — позицію школяра, займатися діяльністю, яка має суспільне значення, оцінюється, схвалюється суспільством. Ці мотиви визначають внутрішню позицію школяра. Інтелектуальна готовність — це вміння прийняти навчальне завдання, наявність диференційованого сприймання, аналітичного мислення, достатній рівень розвитку символічної функції та уяви.  ^ Довільність поведінки: здатність діяти за правилами, вміння організовувати свою діяльність відповідно до мети, контролювати свої дії, доводити справу до кінця.  ^ Особистісна готовність: здатність до співробітництва з учителями та ровесниками, до змістовного спілкування з ними, до спільної діяльності; і наявність об'єктивної, критичної самооцінки.  Яким повинно бути навчання, щоб реалізувати потенційні можливості дітей? Особливо стосується це питання навчання дітей 6-річного віку. Багаторічний досвід експериментального навчання дітей цього віку показав, що їх можна й потрібно навчати, але тут є своя специфіка: потрібно створювати сприятливі умови, вони зазнають труднощів у адаптації до шкільного режиму, скоріше втомлюються. Школа як основний соціальний інститут системи освіти повинна реалізовувати спрямоване моральне виховання за принципом єдності афекту та інтелекту. Високий рівень культури — освіченості та моральності — становить одну із головних умов стабільності демократичної держави. Весь світ визнав, що розвивати розум і не виховувати високу моральність — це загроза для суспільства.  Розглянемо, як змінюється соціальна ситуація розвитку молодшого школяра в зв'язку зі вступом до школи. Зі вступом до школи змінюється зміст і характер ставлення дитини до оточуючого світу і до самої себе. Вона усвідомлює особливу важливість навчальної діяльності — це суспільно-значуща діяльність. Учень має нові обов'язки, за виконання яких звітується перед суспільством в особі вчителя: регулярно ходити до школи, робити уроки, не запізнюватися, виконувати правила для учнів . Система Дитина—Дорослий якісно змінюється, диференціюється. У стосунках Дитина—Вчитель діє мораль однобічної поваги, слухняності. Вчитель — центральна персона не тільки на уроці, а на певний час у всьому житті дитини. Цим і характеризується в першу чергу «внутрішня позиція учня» (Л. І. Божович). Вчитель — носій та еталон усіх тих соціальних норм, які повинен засвоїти учень. Вчи­тель має незаперечний авторитет і є моделлю поведінки дітей. Тільки він ставить до дитини вимоги, перевіряє якість їх виконання, оцінює — чим і створює умови для подальшої її соціалізації, доводить поведінку до певної стандартизації в системі соціальних обов'язків та прав. Добра поведінка та успішність у навчанні конструюють відносини і з батьками, товаришами з класу. Таким чином, емоційний стан учня не тільки в класі, а й удома, і в спілкуванні з товаришами визначає вчитель, оцінюючи його на уроках у школі.  Отже, молодший школяр повинен зайняти дві соціальні позиції: стосовно вчителя і стосовно до членів свого класу. Ці позиції не повинні вступати в протиріччя (наприклад, учитель високо оцінює одні якості, а діти — зовсім інші). Якщо спочатку коло вимог до кожного визначає вчитель, то з розвитком групи розвиваються вимоги до кожного з боку дитячого колективу. Емоційна децентрація допомагає молодшому школяреві взаємодіяти з ровесниками на принциповому рівноправ'ї, тобто мати власну думку та емоційну оцінку того, що відбувається в групі. У молодшому шкільному віці навчальна діяльність стає провідною. Навчання — це передача соціального досвіду, культурного надбання. Тому навчальна діяльність і за своєю метою, і за своїм змістом є суспільною діяльністю. Навчання передбачає засвоєння системи знань, системи наукових понять у логіці тієї науки, яку діти вивчають. Але діти набувають не тільки знання, вони вчаться як засвоювати ці знання, тобто вчаться вчитися, внаслідок цього відбуваються зміни в розумовому розвитку дітей, формуються інтелектуальні здібності, реалізуються їх творчі потенції, зростає і особистість, бо знання мають світоглядний аспект. Предметом навчальної діяльності виступає сама дитина, яка стає здатною фіксувати свої власні зміни (не знав — тепер знаю, не вмів — тепер умію), виявляти їх на рівні досягнень. Таким чином, включення дитини в навчальну діяльність вимагає створення таких умов, завдяки яким навчання набуває особистісної значущості, стає джерелом саморозвитку, засобом включення в суспільну практику життя. Структура навчальної діяльності, за Д. Б. Ельконіним, складається з таких компонентів: ^ Мотиви навчальної діяльності. Вони можуть бути зовнішніми по відношенню до навчальної діяльності та внутрішніми, які адекватні навчальним завданням і визначають внутрішню позицію школяра. Це навчально-пізнавальні мотиви та соціальні. В основі навчально-пізнавальних мотивів — пізнавальні потреби. Вони виявляються в інтересі до змісту навчальних предметів, до самого процесу набування знань та вмінь. Важливою умовою є також включення в колективні форми навчальної та соціальної активності. В цих умовах нові знання засвоюються як узагальнений спосіб дії в соціальному світі, а зовнішні мотиви будуть зсуватися на соціальні цілі. ^ Другий компонент — навчальна задача. Вона вміщує в собі проблему, яка моделює основи досліджуваної теорії. Головним стає не кінцевий результат, якого має бути досягнуто, а те, яким способом вирішується проблема. Завдання педагога — навчити приймати навчальне завдання, усвідомлювати його проблематичність, виділяти в ньому головне. Таким чином, уміння приймати й ставити навчальне завдання є одним із основних навчальних умінь, яким повинен оволодіти кожен учень молодших класів. Навчальне завдання вирішується дітьми за допомогою навчальних дій, які спрямовані на пошук та виділення загальних способів вирішення завдань певного класу. ^ Наступний компонент — контроль. Спочатку вчитель контролює діяльність учня. Проте педагогічне завдання — навчити дитину робити це самостійно. Контроль є формою довільної уваги (П. Я. Гальперін) як пошук адекватних способів дій. Контроль у навчальній діяльності (як і оцінка) належить сфері самосвідомості, тому його слід розглядати як самоконтроль, як вид саморегуляції. ^ Оцінка (самооцінка) — це останній етап контролю. Дитина повинна навчитися і контролювати, й оцінювати свою роботу. Важливо оцінити не тільки якість виконання завдання, але й свої дії, засіб вирішення завдання, які з них треба ще удосконалювати; треба фіксувати факт засвоєння (або незасвоєння) того чи іншого матеріалу, усвідомити причини недоліків, міру свого просування вперед (не знав — тепер знаю; не вмів — тепер умію.). Критерії оцінювання завдає вчитель, учні повинні їх засвоїти, навчитися оцінювати об'єктивно своїх однокласників, це сприяє розвитку власної самооцінки. В молодшому шкільному віці учні повинні в основному оволодіти функцією оцінювання та контролю  Крім навчальної діяльності, у формуванні особистості молодшого школяра мають значення інші види (гра, малювання, праця, спорт та ін.). Наприклад, гра продовжує розвивати уяву, навички спілкування; малювання спрямовує увагу дитина на засоби одержання результатів . Але будь-яка діяльність певною мірою залежить від успіхів провідної навчальної діяльності, якою учень оволодіває протягом усього шкільного життя, проте основи її закладаються в перші роки навчання. У ній формуються і такі новоутворення, які будуть визначати успішність подальшого навчання. До новоутворень молодшого шкільного віку, належить: ^ Довільність пізнавальних процесів — дозволяє відокремлювати різні плани реальності та дії в них. Формується вміння самому ставити мету в пізнавальній діяльності і у відповідності до неї будувати свою поведінку. Засобом організації внутрішньої розумової діяльності, що спрямована на оволодіння самим собою, на керування своє увагою, сприйманням, пам'яттю та ін. стає мова: складання плану, наприклад, формування питань. Школяр вчиться контролювати процес вирішення завдання, коректувати свої дії, одночасно керувати перебігом психічних процесів. ^ Розвиток внутрішнього плану дій є другим новоутворенням. Він забезпечує необхідну систему координат для організації психологічного простору «Я». Дитина оперує не з реальними предметами, а з їх образами та знаками — словами, цифрами, схемами-планами . Психологами встановлено, що до 12 років повинна бути сформована здатність діяти подумки (внутрішній план дій); у подальшому розумовий розвиток відбувається по лінії нарощування знань та оволодіння культурою розумової праці. Е. Еріксон до новоутворень цього віку відносить ще почуття компетентності психологічної й соціальної. В її основі — диференційована оцінка своїх можливостей («можу» — «не можу»), критична оцінка своїх знань. Наприкінці третього класу значно зростає кількість учнів з критичною самооцінкою. Отже, у молодшому шкільному віці повинні бути сформовані основні компоненти навчальної діяльності (особливу увагу приділити контролю й оцінці), повинні бути сформовані новоутворення, якісно іншим стає тип взаємин з учителем і особливо з ровесниками. Учень від позиції того, кого навчають, усе частіше переходить до позиції того, хто навчає себе сам, хоча й за допомогою вчителя або ровесників. У молодшому шкільному віці в центр свідомості висувається мислення. Воно стає домінуючим і починає визначати роботу всіх інших пізнавальних процесів, вони інтелектуалізуються: пам'ять стає мислячою, а сприймання — думаючим. Розвивається словесно-логічне мислення, здатність міркувати логічно, хоча операції аналізу, порівняння, узагальнення та інші застосовуються учнем лише на конкретному, наочному матеріалі. У ході навчання у дітей змінюється тип ставлення до знань — емпіричне на теоретичне: відбувається засвоєння теоретичних знань у логіці тієї чи іншої науки (математика, рідна мова ) Сприймання підкоряється інтелектуальному завданню: діти вчаться розглядати й аналізувати об'єкт, виділяти частини з цілого, встановлювати зв'язки, визначати суттєві ознаки, відносити об'єкт до певної категорії. Розвивається як аналітичне сприймання, так і синтезуюче.  Пам'ять розвивається в двох напрямках — довільності й осмисленості. Довільна пам'ять виявляється в розвитку здатності ставити мнемічні завдання; інтенсивно формуються прийоми довільного запам'ятання (складання плану і повторення за ним тексту, групування матеріалу, встановлення смислових зв'язків між його частинами). Проте смислова, логічна пам'ять ще слабка: діти часто вдаються до буквального запам'ятовування. Тому вчителю важливо нічого не давати дітям для заучування, поки не переконається, що матеріал діти зрозуміли. Потрібно також вчити пригадувати, виховувати готовність до відтворення матеріалу. Увага набуває рис довільності, але внутрішній контроль ще слабкий. Це скоріше пристосування до стандартних умов та вимог вчителя. Виявляються індивідуальні особливості уяви (в переключенні уяви, зосередженості, легкості відволікання та ін.), які треба враховувати при організації уваги на заняттях. Рефлексія як новоутворення цього віку змінює не тільки пізнавальну діяльність учня (вона стає осмисленою), але й ставлення до самого себе й до оточуючих людей. Суттєво змінюється характер самооцінки. В першому-другому класі вона була відображенням оцінки вчителя на основі результатів навчальної діяльності. А далі вона зазнає коректування з боку товаришів. Загострюється критичне ставлення до себе, збільшується кількість негативних самооцінок. Важливо, щоб у цей період збереглося загальне позитивне ставлення до своєї особистості в цілому, що залежить, у першу чергу, від оцінок дорослих. Але одночасно наростає критичне ставлення до дорослих, тут має значення компетентність учителя, його авторитет. Наявність самооцінки молодшого школяра в пізнавальній сфері забезпечить можливість формування самооцінки в моральному плані в підлітковому віці. Від успіху оволодіння навчальною діяльністю багато в чому буде залежати успіх переходу на нову навчальну мотивацію на наступному етапі розвитку