37. «Байки та прибаютки» Левка Боровиковського

Байка-приказка (у І.Красіцького «приповістка», у Л.Боровиковського - «прибаютка», «приповідка») - це невеликий твір на 2-8 рядків, ознаками якого є лаконізм, відсутність розгалуженого сюжету та деталізації, яскравість, чіткість, влучність вислову («Дурень і розумний», «Цікавий і мовчун» П.Гулака-Артемовського, байки Л.Боровиковського).

Започатковану П.Гулаком-Артемовським байку-приказку розробляв Левко Іванович Боровиковський (1806-1889).У 1852 р. за сприяння А.Метлинського в Києві побачила світ збірка «Байки и прибаютки», куди ввійшло 177 творів.У назву збірки винесений жанровий різновид байки, який розробив і утвердив в українській літературі Л.Боровиковський, - байку-приказку, «прибаютку». Серед джерел цих творів виділяють усну народну творчість, байки І.Красіцького та І.Крилова. Л.Боровиковський був одним із перших українських фольклористів, він збирав та записував приказки, пісні, повір'я, способи лікування хвороб тощо. Багато з опублікованих прислів'їв були використані ним у своїх оригінальних творах. Наприклад, «Хто ласо їсть - той твердо спить» («Ласун»), «Коли б знаття, де впаду, то б соломки підмостив» («Антін»), «Хто солодко живе, той гірко помирає» («Мати»), «Поки багат - то поки й сват» («Багатий, бідний»), «Старий віл борозни не портить» («Пархімови воли»), «Сова хоч спить, та курчат бачить» («Курча»). Із народної творчості .Боровиковський брав сюжети, теми, образи, дотепні вирази, до того ж його творчій манері була близькою стислість і місткість прислів'їв. Запозичення скарбів фольклору відбувалося двома шляхами. По-перше, народний анекдот або прислів'я ставали основою байки, в якій першоджерело конкретизувалося, набирало яскравих деталей: так, фабула анекдоту про хитрого солдата використана у творі «Москаль і Моря»; байка «Злодій» розвиває прислів'я «На чужий коровай очей не поривай та своє знай».По-друге, мораль подається у формі прислів'я або приказки «У кого що болить, про те й кричить» («Женись - перемінись») тощо.Любов до польської літератури, зацікавлення творчістю І.Красіцького прищепив Л.Боровиковському його університетський викладач П.Гулак-Артемовський. Від польського байкаря Л.Боровиковський запозичив форму байки, назву збірки (відповідно «Bajki i przypowiesci»), її загальну структуру. Автор залишив звертання «До дітей» І.Красіцького, а його «Вступ до байок» розширив п'ятьма оригінальними вступами: «Моя байка», «До друкаря», «Нащо писать», «Байки та Дяк і Петрусь», «Байка». Закінчується збірка, як і в І.Красіцького, «Кінцем». Здебільшого Л.Боровиковський творчо підходив до сюжетів польського байкаря, насичуючи їх українським колоритом, побутовими подробицями («Щука і Пліточка», «Петрусь», «Рівчак і Річка», «Мішок з грішми»). Загальна тенденція таких творів - скорочення першоджерела. Деякі байки І.Красіцького український автор просто переклав, зберігши назву, стиль, обсяг оригіналу (наприклад, «Перо і Каламар»).

Також Л.Боровиковський запозичав сюжети в І.Крилова («Андрій» - «Гришкин кафтан», «Кішка» - «Мышь и крыса», «Щука» - «Щука и кот», «Сороківка» - «Червонец»). Вплив російського байкаря позначився і на структурі цих творів: вони більші за обсягом, ніж звичайні «прибаютки» Л.Боровиковського. Водночас, намагаючись скоротити розгорнуту деталізовану оповідь, письменник позбавляє її «сатиричної гостроти, колоритності образів, яскравих художніх барв, нерідко руйнує моралізаторську частину байки» [7;59]. Обидва байкарі використовують сюжети Езопа та Федра: «Метелик» - «Муха и дорожные» (в Езопа - «Комар і Бик») тощо.Більшість байок Л.Боровиковського написано на побутові теми, через що багато літературознавців закидали йому відсутність творів сатиричного та соціального тону. Автор висміює такі людські вади, як пияцтво («П'яний», «Ледащо Іван»,), жадібність («Бушля», лінощі («Клим»), глупоту («Мішок з грішми»,), брехливість («Брехня») тощо. Народний погляд на проблему багатства розкрито у творах «Багатий, бідний», «Скарб». У них автор підкреслює минущість матеріального, наголошує на справжній цінності життя («Здоров'я нам миліше капшука»), аналізує мінливість ставлення людей до інших залежно від їхнього матеріального забезпечення («Поки багат, то поки й сват»). Отже, особливостями байкарського доробку Л.Боровиковського є лаконізм, дотепність, зв'язок із фольклором, життєвість, відсутність у багатьох творах алегорії, сатири. Письменник утвердив у новій українській літературі байку-приказку, перші зразки якої знаходимо у П.Гулака-Артемовського. Цей жанровий різновид знайшов своє продовження у співомовках С.Руданського.

38. Писати він почав рано, ще в гімназії, де на той час вже склалася певна літературнатрадиція: існував літературний гурток, діяв самодіяльний театр, виходили рукописні журнали та альманахи, в списках поширювалися «крамольні» твори Пушкіна, Рилєєва, Грибоєдова і Радищева. У ці ж роки на старших курсах гімназії навчався також Гоголь — душа всіх літературних починань. Саме в Ніжині були написані перші поезії Гребінки, байки та комедія на одну дію «В чужие сани не садись».Справжній розквіт таланту Гребінки припадає на петербурзький період. Він зближується з багатьма діячами російської та української культури, двічі друкує збірку байок «Малороссийские приказки» (1834, 1836), публікує окремим виданням розпочатий ще в Ніжині переклад «Полтави» Пушкіна (1836), вміщує свої твори в періодичних виданнях. Одним з перших Гребінка звернув увагу на молодого Шевченка й узяв безпосередню участь в організації його викупу з кріпацтва та виданні «Кобзаря» (1840). Упорядкований і надрукований Гребінкою альманах «Ластівка» (1841) засвідчив існування літератури українською мовою. Наприкінці 1846 р. він розпочав видання своїх прозових творів, але передчасна смерть обірвала його на восьмому томі.Гребінка був своєрідним письменником. Його творчий доробок, крім уже згаданих байок, складають українські й російські поезії та досить значна обсягом проза російською мовою. Пишучи обома мовами, Гребінка був, як відзначав ще І. Франко, «талановитим писателем російсько-українським». Своєю творчістю він неначе уособив історичну своєрідність української літератури, яка виникала, розвивалася й міцніла в безпосередніх зв'язках і взаємодіях з літературою братнього російського народу. Ця її специфічна риса склалася історично і була відбиттям споконвічної спільності долі наших народів. Кращі твори Гребінки, зокрема й писані російською мовою, користувалися значним успіхом і, за свідченням І. Панаєва, «дуже подобалися більшості читаючої публіки».Особливе значення для творчого розвитку Гребінки мала дружня критика й увага з боку В. Бєлінського, який послідовно підтримував кращі здобутки письменника, захищав його від ворожих нападів консервативних та реакційних журналістів, широко користувався його прозовими творами в боротьбі за перемогу реалізму, за торжество «натуральної школи», започаткованої творчістю великого Гоголя. В українських поезіях Гребінки, тісно пов'язаних з народнопісенною традицією, висловлюється протест проти наруги над людськими почуттями, зображується важка доля дівчини-сироти, бринить туга за щастям, що проходить мимо. Серед російських віршів, поряд з ліричними поезіями, значне місце займають переспіви українських народних пісень. У романтичній поемі «Богдан» (1843) Гребінка оспівав єдність двох народів-братів — українського й російського — в боротьбі проти спільного ворога, за мир, за возз'єднання. Емоційний характер і щирість більшості поезій Гребінки забезпечили їм широку популярність. Не тільки окремі українські, а й деякі російські вірші ще за життя письменника стали народними піснями. І не дивно, що його пісня «Молода еще девица я была...» й досі прикрашає репертуар багатьох співаків, а слухачі часто не здогадуються, що її проникливі рядки написав Гребінка більш ніж століття тому, Гребінка був автором понад сорока повістей, романів і оповідань, які умовно можна поділити на кілька тематичних циклів: показ окремих сторін українського життя («РассказьІ пирятин-ца», «Вот кому зузуля ковала!», «Мачеха й панночка», «Братья», «Нежинский полковник Золотаренко», «Чайковский»), побут і звичаї чиновницгва («Лука Прохорович», «Дальний родствен-ник», «Верное лекарство», «Йван Иванович», «Искатель места», «Полтавские вечера»), поміщицька сваволя та пригнічення кріпаків («Кулик», «Бьівальщина», «Злой человек», «Приключения синей ассигнации»), загибель «маленької людини» в бездушному середовищі («Записки студента», «Доктор», «Первьій концерт Ру-бини», «Заборов») та ін. Творчість Гребінки-прозаїка розвивалася в напрямку від романтизму до реалізму. В своїх кращих творах він виходив з естетичних настанов «натуральної школи», єднався з тимиписьменниками, які, слідом за Гоголем, сприяли зміцненню нового, реалістичного напряму в літературі, посилювали її викривальну дієвість. Саме за це його цінували Бєлінський та Некрасов, саме це. в його спадщині згодом привернуло увагу Чехова і ГорькогоНеперехідне значення й досі мають класичні байки Гребінки. У процесі становлення нової української літератури, коли визначався шлях її розвитку, йшла боротьба за розширення тематичних обріїв, за її суспільну значимість та ідейну наснаженість, коли характерним було своєрідне співіснування, взаємо зв'язаність різних стилістичних напрямків і течій, байка — витвір поетичної фантазії народу — відіграла значну роль у наближенні літератури до життя, до реалізму й народності.Євгену Гребінці судилося стати найвизначнішим байкарем першої половини XIX ст. «Як байкопис,— зазначав І. Франко,— займає Гребінка перше місце в нашім письменстві». Звичайно,ще до появи його байок на Україні вже існувала певна традиція. Байка широко побутувала в XVII—XVIII ст., використовувалася в курсах риторик і поетик, входила до перекладних збірників. Відомі звернення до цього жанру Г. Сковороди, І. Котляревського, П. Білецького-Носенка, П. Гулака-Артемовського і Л. Боровиковського. Особливо зросли принадність і авторитет байки після виступу І. Крилова. В. Бєлінський прямо зазначив, що «справжнім своїм торжеством на святій Русі байка зобов'язана Крилову».Створюючи свої байки під безпосереднім впливом Крилова, наслідуючи кращі літературні й фольклорні традиції та використовуючи здобутки попередників. Гребінка зумів виявити власну творчу індивідуальність. «Гребінка,— за словами І. Франка,— йшов шляхом, прокладеним в російській літературі Криловим, але йшов досить самостійно, не наслідуючи Крилова, вносячи в свої байки український пейзаж і світогляд українського мужика».Зіставляючи дві моралі — панську й народну, хижацьку й гуманну,— Гребінка наголошує на моральній вищості простого люду. Трудівники порівнюються з «найкращим зерном», з налитими колосками, а пани — з «половою навісною», з порожніми колосками, що «ростуть на ниві даром» (байки «Пшениця», «Ячмінь»),Для своїх алегорій байкар добирає промовисті імена. З одного боку виступають Ведмідь, Вовк, Лисиця, Будяк, Орел, Хміль, з другого — Віл, Зозуля, Снігир, Ягня, Коноплиночка, Рожа. Вдало використовуючи характерні природні ознаки та якості різних представників тваринного й рослинного світу, враховуючи фольклорні традиції й народне сприйняття навколишньої природи, Гребінка прозоро й стисло висловлює свої думки, робить їх зрозумілими для кожного читача.Гребінка не випадково назвав свої байки «приказками». Саме з народних приказок було почерпнуто виключно точні, афористично стислі сатиричні образи й мовні засоби для зображення найрізноманітніших явищ, саме з приказок у байку вливався могутній струмінь гумору й словесних барв. Окремі приказки лягли в основу сюжету («Школяр Денис», «Верша та Болото» та ін.), а часом визначили композицію байки як розгорнутої метафори («Могилині родини»). Інколи зустрічаємо виразні «портретні» характеристики (цар у байці «Грішник»), реалістичні побутові деталі, майже документальний етнографічний колорит, майстерно написані пейзажі. У більшості байок розповідна частина постає своєрідним оповіданням з гострим конфліктом, а самі вони будуються у формі діалога з зазначенням дійових осіб («Ячмінь», «Соловей») або діалога, який, займаючи більшу чи меншу частину твору, графічно не виділяється («Могилині родини», «Верша та Болото», «Зузуля та Снігир»). Байки з монологічною будовою оживляються активним зверненням оповідача до вдаваного співрозмовника або навіть цілої групи слухачів («Школяр Денис», «Утята да Степ», «Рожа да Хміль»). Постійна присутність байкаря відчувається майже завжди: він не відділяє себе від певної участі в оповіданих випадках або причетності до них, що дозволяє визначити авторське ставлення до зображуваного, приховане інколи вдаваною наївністю розповіді.М. Рильський підкреслював: «Реалістична основа байок Гребінки цілком очевидна». Це стосується байок із запозиченими сюжетами і тим більше тих, що постали не з літературних зразків, а грунтуються на реальному Окремі вирази байок, навіть їхні назви, взяті з народних джерел, у свою чергу пішли в народ як приказки, стали крилатими словами («А Лебедь плись на дно — і випурнув, як сніг», «Мовчи! почують — будеш битий», «Лисичці ж ратиці оддать», «Ведмежий суд», «Менший там не втне, де більший геть-то зможе» і т. д.).

39. 27 Гребінчиних байок, вміщених у збірці «Малороссийские приказки» (Петербург, 1834), здобули високу оцінку вже серед його сучасників П.Куліша та М.Костомарова. Зокрема, останній у статті «Обзор починений, писанных на лороссийском языке» зазначав: «… його «Приказки» завжди читатимуться з насолодою: автор постав у них не пародистом, не висміювачем малоросійської народності, а малоросійським байкарем, і пречудово виявив здатність малоросійської мови до апологічних творів» І.Франко вважав Є.Гребінку найкращим українським байкарем, а М.Зеров писав, що Гребінчині «Приказки» «становлять перший етап у розвитку української байки» /В основу його творів покладені відомі сюжети байок, здебільшого байок І.Крилова, й українські народні анекдоти, прислів'я, приказки. Досвід російського байкаря допоміг Є.Гребінці створити реалістичні образи, надати байкам соціального звучання, а зв'язок із фольклором визначив їхній національний колорит, простоту. Є.Гребінка розробляв у байках суспільно-побутові та морально-етичні теми. До перших належить викриття несправедливості суду («Ведмежий суд»), здирства й кругової поруки чиновників («Рибалка»), сваволі владних («Будяк та Коноплиночка»). Автор стверджує, моральну вищість простого народу над панами («Пшениця», «Ячмінь»). Ідея протилежності інтересів простих трудівників і панів розкрита в байках «Рожа да Хміль», «Школяр Денис», «Вовк і Огонь». Особливостями поетики байкарських творів Є.Гребінки є такі:

1) виклад матеріалу ведеться устами простої людини. Більшість байок подається у формі монологу селянина, дядька, звернення якого до читачів створює атмосферу довіри («Злий Кінь», «Рибалка», «Горобці та Вишня», «Хлопці» та ін.). Проте деякі твори побудовані у формі діалогу («Ячмінь», «Зозуля та Cнігир», або поєднують авторську розповідь із монологами та діалогами персонажів. Уведення фіктивного оповідача вмотивовувало використання розмовної мови, просторіччя, подекуди вульгаризмів («к тобі», «одвічати», «врем'я», «пиндючитися»,);

2) індивідуалізація мови персонажів, що глибше розкриває їхню вдачу, наприклад, брутальність Будяка («Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?») та розважливість Коноплиночки («Да як рости мені? і сам здоров ти знаєш, // Що землю у мене з-під корінця забрав») у байці «Будяк та Коноплиночка»;

3) наявність у низці байок описово-побутового вступу; скажімо, у байці «Рибалка» автор висміює захоплення провінційного панства «іноземщиною»:

4) етнографізм: наприклад, перелік страв на столі у Мірошника, як у «Енеїді» Котляревського.

5) деталізація оповіді;

6) окреслення часопростору: «Минулися гречанії жнива» («Утята да Степ»), «В далекій стороні, в якій, про те не знаю, // Мабуть, в Німещині, а може, і в Китаї» («Грішник»). Твори Є.Гребінки становлять новий етап у розвитку української байки. У них виявилися такі риси просвітницького реалізму, як насичення соціальним і національно-побутовим змістом, викриття беззаконня й несправедливості, надія на перевиховання панства, звеличення моральних якостей простих селян, національний колорит. Звичайно,ще до появи його байок на Україні вже існувала певна традиція. Байка широко побутувала в XVII—XVIII ст., використовувалася в курсах риторик і поетик, входила до перекладних збірників. Відомі звернення до цього жанру Г. Сковороди, І. Котляревського, П. Білецького-Носенка, П. Гулака-Артемовського і Л. Боровиковського. Особливо зросли принадність і авторитет байки після виступу І. Крилова. Створюючи свої байки під безпосереднім впливом Крилова, наслідуючи кращі літературні й фольклорні традиції та використовуючи здобутки попередників. Гребінка зумів виявити власну творчу індивідуальність. Оглядаючи Гребінчині байки, І. Франко писав: «Його сатира не широка і не їдка, хоч зовсім не безідейна, гумор вільний і далекий від шаржу...» М. Рильський теж відзначав саме цю особливість байок: «Кажуть, що до сатири Гребінка рідко сягає. Так, але буває й гумор, що б'є досить сильно і влучно, і цей гумор має у Гребінки безперечно національний, не позбавлений лукавості характер». При цьому М. Рильський посилався саме на «Ведмежий суд». У інших байках мова йде переважно про багатих і бідних, сильних і слабких, про повну безправність і беззахисність бідного люду («Зузуля та Снігир», «Ворона і Ягня», «Будяк та Коноплиночка», «Рожа да Хміль»). Для своїх алегорій байкар добирає промовисті імена. З одного боку виступають Ведмідь, Вовк, Лисиця, Будяк, Орел, Хміль, з другого — Віл, Зозуля, Снігир, Ягня, Коноплиночка, Рожа. Вдало використовуючи характерні природні ознаки та якості різних представників тваринного й рослинного світу, враховуючи фольклорні традиції й народне сприйняття навколишньої природи, Гребінка прозоро й стисло висловлює свої думки, робить їх зрозумілими для кожного читачаГребінка не випадково назвав свої байки «приказками». Саме з народних приказок було почерпнуто виключно точні, афористично стислі сатиричні образи й мовні засоби для зображення найрізноманітніших явищ, саме з приказок у байку вливався могутній струмінь гумору й словесних барв. Постійна присутність байкаря відчувається майже завжди: він не відділяє себе від певної участі в оповіданих випадках або причетності до них, що дозволяє визначити авторське ставлення до зображуваного, приховане інколи вдаваною наївністю розповіді.джерел, у свою чергу пішли в народ як приказки, стали крилатими словами («А Лебедь плись на дно — і випурнув, як сніг», «Мовчи! почують — будеш битий», «Лисичці ж ратиці оддать», «Ведмежий суд», «Менший там не втне, де більший геть-то зможе» і т. д.).

40. Прагнучи розв'язати проблем у — виразити національний ідеал українського народу, І. Котляревський у творі "Наталка-Полтавка" (1819) вдався до нових для себе стилістичних прийомів, У п'єсі він повністю відмовився від бурлеску та травестії і надав їй сентименталістських і побутово-реалістичних рис. Композиція твору лаконічна. У ньому діють тільки шість героїв, погрупованих за принципом їх ставлення до життєвого щастя. З одного боку, ті, що бачать його у грошах і достатку (возний, виборний, частково Терпилиха), з іншого — ті, яким дорожчі особиста свобода і віддане кохання (Наталка, Петро, Микола). Конфлікт п'єси — побутового характеру: між прагненням Тетерваковського одружитися з Наталкою і небажанням дівчини брати з ним шлюб. Однак у цьому конфлікті можна побачити і соціальну основу, адже Наталка не могла одружитися з Петром через його бідність.Композиція твору засвідчує його глибоку народність. Вона — й у вираженні народного прагнення до щасливого життя, і в розв'язуванні проблем, близьких простому люду, і в іскрометному гуморі, яким почасти пронизана мова п'єси (досить згадати діалог між виборним і возним, у якому Макогоненко постійно повторює фрази: "А ви ж їй що?" — "А вона ж вам що?"), і в щедрості, з якою автор "розкидав" по тексту драми прислів'я та приказки "Заміж вийти — не дощову годину переждати", "Знайся кінь з конем, а віл з волом", "Лучче синиця в жмені, ніж журавель у небі".

Особливу композиційну роль виконує в "Наталці Полтавці" пісня. Вона дає коротку, але влучну характеристику персонажам, які її виконують або слухають, і описує обстановку, в якій відбувається дія, красу української природи та людських взаємин. Автор використав і народні пісні, і міські романси, і власні мелодійні зразки, але всі вони вже після перших постановок п'єси набули небувалої популярності серед простих глядачів.Але ще більшої слави зажила драма завдяки яскравим і неповторним образам-персонажам. Центральне місце серед них займає Наталка Полтавка. І мати, й односельці не нахваляться нею.Одна ненька залишилася в Наталки і слухняна, богобоязна дівчина глибоко любить і шанує її. Водночас вона добре розбирається в людях, вміє тверезо оцінити їх вчинки і з гідністю відповісти навіть пихатому багачеві: "Гріх вам над дівкою глумитись! Моє все багатство єсть моє добре ім'я".Внутрішня краса Наталки яскраво розкривається і в її щирому коханні до сироти Петра. Пішовши на самопожертву заради матері і подавши рушники возному, дівчина залишається вірною хлопцеві, якого кохала ще з дитинства, і пориває з женихом, як тільки з'явився її суджений.На справжню самопожертву заради коханої здатний і Петро. "Я через тебе, — каже він Наталці на її заручинах з возним, — оставив Полтаву і для тебе в дальніх сторонах трудився чотири годи [...] Що я нажив — все твоє: на возьми!" Але парубкові не вистачає сили волі поборотися за власне щастя. Надто легко поступається цей поетичний, залюблений у рідну пісню трудяга своєму суперникові — возному.Для Петрового приятеля Миколи найдорожча — особиста свобода з присмаком козацької вольності, тому й живе цілий вік нетягою, "без роду, без племені, без талану і без приюту", не здобувши "ні кола, ні двора". Постійно мандруючи і знаходячи в тому втіху, найбільше цінує дружбу і добре товариство, а при тому знається потроху й на мистецтві, і на ремеслі.Багато кривди зазнала Наталчина мати Терпилиха. Чоловік-п'яниця розтринькав спільно надбане багатство, та не забрав з собою у могилу проблем бідного животіння. Понад усе на світі любить Терпилиха свою одиначку і хоче все зробити для того, щоб Наталці у житті поталанило більше. Вона мріє про багатого чоловіка для дочки, який принесе в дім достаток, а з ним і щастя. Добиваючись своєї мети, Терпилиха може бути навіть жорстокою щодо почуттів своєї улюблениці.Порадником Терпилисі в цій справі виступає виборний Макогоненко, що звик діяти обманом і крутійством, а найбільшу радість бачить у примноженні грошей. Кожен, хто знає виборного близько, говорить, що Макогоненко всюди і завжди вміє "увернутись: хитро, мудро, недорогим коштом". Задля цього він готовий бути прихильним і зичливим до бідних, не приховувати зневаги до чиновників-хабарників, видаватися жартуном, співуном і товариською людиною.Возний — типовий образ не дуже багатого панка. Він прагне до щастя, добиваючись чинів і фальшивої шаноби від людей. Здавалося б, уже здебільшого добився цього, має поважну посаду. Може ні в чому собі не відмовляти. Та хочеться ще чогось красивого, екзотичного.Послушна "молода ягниця" Наталка як ніжна дружина, дбайлива господиня, поступлива служниця, здається вершиною його життєвих ідеалів, та зіткнення з самовідданою у своєму коханні дівчиною навіть бундючного багатія приводить під кінець твору до розуміння, що не в грошах чи можливості нехтувати почуттями простих людей криється справжнє благо.П'єса "Наталка Полтавка" пройнята почуттями людяності, сердечності, доброти. На думку М. Рильського, "таємниця живучості "Наталки Полтавки" — в глибокій сердечності, у немеркнучім, чистім, як день, сяєві життєвої правди".

41. «Спираючись на досвід І. Котляревського-драматурга та авторів інтермедій XVIII ст., на мотиви народної пісенності й гумористики, а головне — на особисті спостереження («Я собрал главних здешних характеров несколько»,— свідчив письменник), Квітка-Основ'яненко створює соціально-побутову комедію «Сватання на Гончарівці» (1835), в якій розробляється гострий життєвий конфлікт: на перешкоді одруженню закоханих Уляни й Олексія стоїть належність нареченого до кріпацького стану, його бідність. Вперше в українській літературі спеціально порушуючи кріпацьке питання, драматург, з одного боку, намагається провести думку, ніби кріпацький стан не страшний для тих, у кого пани — добрі люди. Однак тут же, відбиваючи народний погляд і досвід, він показує, яка репутація кріпаччини й панів-кріпосників склалася в народі: Улянина мати Одарка, жінка з життєвим досвідом, про Олексієвих «добрих» панів говорить дочці: «Хоч вони і добрі, та пани! Як-таки се можна, щоб тобі з волі та у неволю», її жахає навіть думка, що дочку «поженуть на панщину». І вона намагається видати Уляну хоч і за дурнуватого, але за багатого й «вільного» Стецька. За існуючою в комічних операх традицією «Сватання на Гончарівці» має щасливе закінчення, однак Квітка створює по суті драматичну ситуацію: вільна дівчина заради щирого й вірного кохання до кріпака добровільно йде на кріпацьку каторгу.     Приваблює комедія іскристим гумором, яскравими побутовими сценами, поетизацією взаємин закоханих, поезією обрядовості.

42. «Москаль-чарівник» Івана Котляревського. У 1819 році на сцені Полтавського театру за участю М. С. Щепкіна (в ролі чумака Михайла Чупруиа) була поставлена друга п'єса І. П. Котляревського «Москаль-чарівник» — «опера малоросійська» на одну дію.До молодої і вродливої дружини селянина-чумака Тетяни у час його тривалої відсутності залицяється чиновник, «полиции писец» Каленик Финтик. Але чесна і вірна Тетяна хоче лише провчити Финтика і, може, трохи «підігріти» свого занадто впевне ного в її подружній вірності і трохи флегматичного чоловіка Михайла. Тому вона не заперечує проти""відвідин її хати Финти-ком і навіть дає згоду на влаштування вечері з випивкою. Але на заваді став спочатку «непроханий гість» — солдат Лихой, який прийшов на постой, а потім чоловік Тетяни Михайло Чупрун, що повернувся з чумацької дороги.Стурбована несподіваним поворотом подій, Тетяна ховає переляканого Финтика під піччю, а запіканку і ковбасу в інше місце.Солдат, який не спав і все бачив, бере хід подій у свої руки. Удаючи з себе чарівника, він змушує Тетяну «знайти» і поставити на стіл заховану нею випивку і закуску, пригощає Михайла, а потім виводить із схованки Финтика, який признається у своїх недобрих намірах і просить простити його. Як було вже сказано, це типовий водевіль. А справжній водевіль немислимий без викривальних мотивів як основи й опори здорового сміху — гумору, жарту, вигадки, в яких є доля правди. «Москаль-чарівник» побудований за принципом: доречний жарт може принести більше користі, аніж суворі морально-дидактичні настанови і повчанняЦю ідею проголошує автор устами солдата Лихого, який довів розвиток подій сюжету до розв'язки.Крім основного сюжетного мотиву — подружньої вірності у про стих людей всупереч зрадливості й розбещеності панів та дрібних чиновників, які, спілкуючись із панами, втратили високі прин ципи народної моралі,— Котляревський зачіпає й інші важливі для того часу питання, такі як збереження простонародного побуту і звичаїв, захист народних пісень від напливу «модних» роман сів, очищення народної мови від міщанського спотворення і кан целярського жаргону чиновників, а також і більш важливе су спільно-політичне питання — про рівність і дружбу між українцями та росіянами.У водевілі діє чотири персонажі, і всі вони, як для такого жанру, виписані досить повно. Найвиразніше змальовано образ Тетяни. І. Котляревський засуджує подружню невірність жінок, протиставляючи чесність простої селянки їхній «модній» моралі й етиці, сприйнятій від панів. На запитання Финтика: «Хіба — разві замужней не можна любити?» — Тетяна відповідає: «То-то ви, учені та письменні, які ви лукаві! Буцім і не розберете, що гріх і що сором!» Про Тетяну солдат каже: «Бой-молодица! Где здравьій рассудок, там ожидать можно і прямой добродетели».Тетяна соромить Финтика також за неповагу до матері та її просто народних звичаїв.Не боїться Тетяна бувалого й хитрого солдата, який споді вався її залякати. Вона морально і розумово стоїть вище не тільки за Финтика, але й за Лихого, а, може, й за свого чоловіка. Розу міючи свою перевагу над чоловіком, вона відбувається жартівли вою піснею: «Будь у мене мужичок з кулачок, а я таки мужикова жінка...»Солдат Лихой, як усі солдати, змальовані в українських інтер медіях та російських і західноєвропейських водевілях,— бувалий, веселий, дотепний, розумний, він знаходить вихід із будь-якої ситуації.Образами солдата, мужика і чиновника водевіль певною мірою пов'язаний з інтермедіями та вертепом, але, звичайно, за худож нім рівнем стоїть значно вище. Персонажі «Москаля-чарівника» — індивідуалізовані образи, характери, а не вертепні ляльки.Прагнучи до контрасту між позитивними й негативними персо нажами, як того потребував жанр водевіля, Котляревський трохи шаржував образ Финтика і дещо ідеалізував образи подружжя Тетяни і Михайла. Малюнок простонародного життя вийшов іди лічним, поза соціальними обставинами епохи. Порушивши важ ливі морально-етичні і громадські питання, Котляревський не на всі з них дав правильну відповідь. Наприклад, суперечку між сол датом і Михайлом про національну і громадську гідність українців у тогочасному житті Росії він припиняє втручанням Тетяни: «Годі вам споритися. Тепер чи москаль, чи наш — все одно: всі одного батька, царя білого діти». На жаль, це був той офіційний, вірнопідданський «патріотизм», від якого відвертався і російський, і український народ.