Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Янченко_Економгеографія_вопроси 1_2_3.doc
Скачиваний:
5
Добавлен:
23.02.2015
Размер:
140.8 Кб
Скачать

2. Передумови формування

Наука виникає і розвивається внаслідок потреб суспільства у достовірній інформації [Шаблій, с.43].

Людська діяльність ставить перед наукою певне завдання (соціальне замовлення), створює для його виконання відповідну матеріально-технічну базу. Кожна наука, виникнувши відповідно до вимог суспільства потім сама сприяє розвиткові самого суспільства і його продуктивних сил [Голиков, с.13]. Отже, суспільні потреби є головним рушієм розвитку науки. Це стосується і економічної та соціальної географії [Шаблій, с.43].

Особливо зросла роль економіко-географічних знань про природно-ресурсний потенціал “заморських” країн у другій половині ХІХ ст., коли в Європі прискореними кроками розвивалися на капіталістичній основі національно господарські комплекси Великобританії, Німеччини, Франції та ін. Зрозуміло, що, використовуючи наукову інформацію, суспільство підкріплює науку матеріально, даючи їй засоби для розширення і поглиблення досліджень: транспортну техніку, вимірювальні прилади тощо. Не можна стовідсотково стверджувати, що для географії суспільство створило якусь специфічну матеріальну базу [Шаблій, с.43].

Також дуже важливим чинником є і саморозвиток науки, зокрема і географічної. Кожна наукова дисципліна має внутрішні закони і закономірності свого саморуху, які відображають загальні риси розвитку наукового знання. У кожному періоді для науки характерні фундаментальні підходи, способи трактування явища та процесів — так звані парадигми [Шаблій, с.44].

Стародавні часи

Географія, як і історія, — давня наука. Вона виникла з потреб різних народів і країн у обміні своїх товарів на товари інших народів і країн. Проблеми товарообміну породили торгівлю й подорожі. Під час цих подорожей, а також військових походів відбувалися спостереження, велися записи, у яких давалися відомості про природу, народи, їх культуру, традиції, рід занять. Єгипетські, китайські, індійські, фінікійські, грецькі, римські мандрівники, мореплавці і купці залишили нам описи країн народів і природи різних регіонів відомого їм світу [Голиков].

Отож, соціально-економічна (суспільна) географія має давню історію. Як окремий напрямок у географічній науці вона виникла ще у Давній Греції (УГІ-ІІІ ст. до Р. Хр.). Зазначимо, що зародження і розвиток СГ відбувався всередині неподільної тоді географії взагалі і наукового знання зокрема [Шаблій].

Особливо вирізняються робот античних вчених — давньогрецького історика Геродота (між 490 і 480 — 430 і 424 рр. до н.е.) який у своїй 4-й книзі “Історія” залишив розділ країнознавства, давньогрецького вченого Ератосфена Кіренського (276 — 194 рр. до. н.е), що дав назву “географія” самій науці та склав “Географічні записки”, давньогрецького історика Страбона (64 — 23 рр. до. н.е.), який написав 17 томів “Географії”[Голиков]. Геродота вважають фундатором історії і географії, а Страбона - основоположником соціально-економічної географії. Від Страбона йде думка, що вся географія є суспільною наукою. Він також розвивав ідею територіальних відмінностей (районів). Вважав Землю “домом людства”.

Нарешті, Птолемей (90-168) вперше розділив географічне знання на власне географію (загальну географію - науку про кількісні характеристики Землі) і хорографію (науку описову, про якісні характеристики окремих територій). Книга Птолемея - “Керівництво з географії”.

Загальні риси стародавнього періоду:

  1. висунуто ряд ідей, що отримали підтвердження і розвиток у пізніші періоди (ділення географії на загальну й описову, ідея географічного району тощо);

  2. покладено початок застосування історико-генетичного і порівняльно-географічного методів дослідження;

  3. описано відомі землі, “всесвіт” або, як у той час казали, “ойкумену”. У певному розумінні, “ойкумена” - це заселена земля ;

4) багато наукових ідей і географічних описів запозичено у древніх вавилонян, індусів, фінікійців [Шаблій].

Епоха Середньовіччя та Великих географічних відкриттів

Здобутки греко-римської географії тривалий час не були відомі середньовічній християнській Європі; безпосередньою спадкоємницею старогрецької стала арабська географія. Від арабів географічні ідеї давніх Греції і Риму перейшли в Європу.

Арабська географія. У середньовіччі існувало декілька великих центрів культури, зв’язки між якими були незначними. Такими центрами (“світами” чи цивілізаціями) були: європейський християнський, північноєвропейський (скандинавський), арабський, китайський і, як потім виявилося, американський. Найбільш розвиненою була географія в арабському світі.

Починаючи з VII ст., араби швидко завойовували великі простори - від Індії до Іспанії, охоплюючи всю північ Африки і поширюючи на цьому просторі мусульманство. Між європейською християнською й арабською мусульманською цивілізаціями утворився своєрідний вододіл, бар’єр, який тривалий час стримував комунікацію між Європою і Південною та Східною Азією та стимулював пошуки нових шляхів у ці частини світу (подорожі навколо Африки Васко да Гами у 1497-1498 рр., прокладання шляхів в Індію Колумбом через західну півкулю у 1492 р.) та хрестові походи на Близький Схід (з 1095 р.).

Арабська географія творилася головно у 800-1400-х рр. Її представниками були: визначні географи, як Ібн Гаукаль (Х ст.), Ібн Гордадбеґ (ІХ-Х ст., написав “Книгу шляхів і країн”), Аль Біруні (ХІ ст., перший серед середньовічних учених висловив думку про рух Землі навколо Сонця, обчислив обвід Землі), Авіценна (ХІ ст.), Ідрісі (ХІІ ст.), Ібн Баттута (ХІУ ст.), Ібн Гальдун (ХІУ - початок ХУ ст.). Інформацію про світ араби черпали з двох джерел: переклали арабською мовою більшість греко-римських географічних праць і самі багато подорожували (описали Східну і частину Південної Африки, Індії, Китай, Середню Азію, Русь та ін.).

Араби виправили багато географічних помилок древніх греків. Для методології суспільної географії дуже суттєвою є думка Ібн Гальдуна про те, що спосіб життя і заняття людей більше залежить від їхньої культури, ніж від природного довкілля.

Араби уміло поєднали знання з математики й астрономії з географічними. Цим самим вони продовжили і розвинули ідеї Птолемея, що пізніше сприяло розвитку хорологічного напрямку в економічній географії, формуванню математичної географії [Шаблій].

Епоха Великих географічних відкриттів. Ця епоха розпочалася наприкінці ХV ст. і закінчилась у середині - кінці ХVІІ ст. Центр географічної думки переноситься в Європу, де в надрах феодального суспільства прискорено почали розвиватися капіталістичні відносини.

Найвизначніті географічні відкриття епохи:

- відкриття Колумбом Америки (1492 р.);

- відкриття шляху в Індію довкола Африки Васко да Гамою (подорож 1497-1498 рр.);

- перша кругосвітня подорож Маґеллана (1521 р.) та ін.

Унаслідок цих та інших подорожей було остаточно доказано істину кулястості Землі, яку у вигляді гіпотези висували ще стародавні греки. Також було підтверджено існування “на другій стороні Землі” людей-антиподів (теж старогрецька ідея). Похитнулася віра в геоцентричну будову Всесвіту Птолемея. Земні географічні й інші наукові відкриття підважили основи сакрального (релігійного) світогляду того часу. Почалася секуляризація всього суспільного, у тому числі духовного життя. На арену світової історії виходять великі європейські нації - іспанська, англійська, французька, німецька та ін. В економічному і духовному житті світ стає єдиним, однак європоцентричним.

Також було досліджено, що вивчення людини на земній поверхні охоплює “характеристику жителів, їхніх зовнішніх рис, ремесел, торгівлі, культури, мови, способу правління чи державного устрою, релігії, міст, якимось чином цікавих місць і визначних людей”.

У період Великих географічних відкриттів уперше виникла можливість розробляти повноцінні карти й атласи світу [Шаблій].

В епоху Великих географічних відкриттів і поглиблення територіального поділу праці посилилася потреба в новій науці — економічній і соціальній географії. Першою економіко-географічною працею вважають “Опис Нідерландів” (1567) італійського вченого Л.Гвіччардіні (1483 — 1540). У той час в Нідерландах бурхливо розвивалася промисловість і торгівля [Голиков].

Новий час

Новий період починається після епохи Великих географічних відкриттів, яка, по суті, підготувала корінні зміни у географічній науці. Хоч великі відкриття відбувались і в XVIII ст. (відкриття Австралії у 70-х роках), і в XIX ст. (відкриття Антарктиди у 20-х роках), проте це вже не вносило суттєвих змін у загальну географію (відбувався певний розвиток географії “в ширину”). У цей час увесь світ ліг на географічну карту. А Європа - центр світового землезнавства - вступила в нову систему духовних і матеріальних координат.

Великі географічні відкриття торували дорогу першій промисловій революції, широкому розвитку поділу праці. Це, відповідно, сприяло товаризації сільського господарство. Усередині держав поділ праці призвів до формування національного господарства (національного комплексу), а між державами - до формування світового ринку і у кінцевому підсумку - до розвитку світового господарства. Такі процеси надзвичайно прискорили розвиток наук, особливо географічної та економічної [Шаблій].

Як першу теоретичну працю теоретичну працю з географії називають “Всесвітню географію”голландського географа Б.Варенія (Вареніуса) (1622-1650). Його концепція географії полягала у поділі її на генеральну (загальну) і власне географію (окрему), яка вивчала різні країни (країнознавство). Ін розробив основи внутрішнього поділу країнознавства. У цій структурі виділено три розділи, в яких розглядаються властивості: 1) “землі” (положення країни, її межі, конфігурація, площа, рельєф, видобуток руд, води, ґрунти, рослинний і тваринний світ); 2) «небесні» (широта місця і висота Сонця, тривалість сезонів року, кліматична зональність); 3) «людські». Хоча «людські» властивості країни — це ще не економічна географія, але з їхньої сутності можна судити про економіко-географічні аспекти пізнання: склад населення, особливості його життя, торгівлю, міста, політичний устрій.

Нагромадження географічних знань і зростання потреб у них із часом обумовили диференціацію знань, унаслідок чого виокремились фізична географія та географія, яка характеризує життя й діяльність народів, господарство країн, їхні фінанси, ресурси [Голиков].

У політичному плані внаслідок розпаду середньовічних імперій (Іспанська, Священна Римська та ін.) утворилися національні держави. Ці держави, що формувалися модерними націями, потребували повних даних про природу, населення і господарство на своїх територіях і територіях інших країн. Це впродовж XVІІІ ст. надзвичайно стимулювало розвиток економіко- географічного країнознавства, яке часто розвивалося не тільки в системі географії, але й у системі економічної науки (так зване “описове державознавство окремих країн” або “камеральна статистика”) [Шаблій].

Камеральну статистику створили географи разом із діловими людьми, які займалися торгівлею, промисловим виробництвом, фінансами. Довгий час вона викладалася в багатьох європейських університетах. Назва «камеральна статистика» (від лат. status — стан, становище; держава) може бути перекладена як «описове державознавство». Цей напрям у географії було обгрунтовано в працях німецьких географів Г.Ахенваля (1749) і А.Ф.Бюшінга (1754). В підручниках із камеральної статистики описувалися території держав, адміністративний устрій, державний апарат управління, галузі господарства, фінанси, бюджет і навіть збройні сили та зовнішні зв'язки. Все це супроводжувалося всілякими відомостями, цифровими довідками. Власне, це були економічна, політична й військова географії, зведені в єдиній навчальній дисципліні. Основним методом камеральної статистики була робота з цифровими матеріалами. Тому нагромаджений нею досвід, винайдені методи обробки цифрової інформації згодом стали надбанням нової науки — статистики, яка відокремилась від камеральної статистики (тобто економічної, політичної, військової географа) й відійшла до економічних наук.

З розвитком міжнародного поділу праці й міжнародної торгівлі зросли вимоги до знань про країни, сировинні, паливні ресурси, фінанси, внутрішній ринок. Відповідно зростали й вимоги до певних галузей наукових знань. Підприємець і комерсант хотіли мати відомості не тільки про природно-ресурсовий потенціал країни або окремого її регіону, а й про номенклатуру та вартість вироблених там товарів, ринки їх збуту, можливості організації виробництва готової продукції, ймовірні ціни на неї. Це зумовило формування комерційної географії. Її батьківщиною вважається Франція, де 1723 р. вийшла «Комерційна енциклопедія» (комерційний словник) Ж.-Ж.Саварї, а 1740 р. в Ліллі — перший курс комерційної географії.

У другій половині XVІI1 й на початку XIX ст. в розвитку світової економічної географії посилився вплив політичної економії. Німецький географ О.Ґумбольдт (1769—1859) надавав великого значення географічному вивченню взаємодії природи й людини, вказував на важливу роль кількісних даних у географічних дослідженнях, особливу увагу приділив впливу людської діяльності на довкілля. Німецький географ К.Ріттер (1779—1859) створював історичні концепції, згідно з якими історія народів залежить від розвитку природного середовища, а історія природи накреслена «вищою істотою». Як і О.Гумбольдт, він розробляв порівняльний метод у географії.

Новий напрям в економічній географії започаткував політеконом І.Тюнен (1783—1850). У 1826 р. він опублікував працю «Ізольована держава в її ставленні до сільського господарства й національної економіки. Дослідження про вплив хлібних цін, багатства ґрунту й податків на землеробство». І. Тюнен створив модель просторового розміщення систем сільського господарства навколо центру споживання (ринку) сільськогосподарських продуктів. Сутність її полягає в тому, що залежно од відстані до ринку (центру абстрактної ізольованої держави — теоретична країна) змінюються спосіб використання землі й система ведення сільського господарства. Хоча багато розрахунків І.Тюнена були простими, проте створити абстрактну модель і тим довести можливість використання даного методу йому таки вдалося. Саме від І.Тюнена вже сьогодні вивчаються кільцеві приміські зони, що утворюються навколо якогось урбанізованого центру. Німецький економіст А.Вебер (1868—1958), аналізуючи просторові закономірності в географії промисловості, дійшов висновку про дію в ній «теорії штандорту», сутність якої полягає в тому, що промислові підприємства розмішуються з урахуванням мінімізації затрат на транспорт, оплату праці, а також агломерування промисловості (зосередження в певних пунктах з метою використання переваг виробничої та соціальної інфраструктури) [Голиков].

У новому періоді латинська мова втратила свою головну функцію, яку вона виконувала у науковому житті середньовіччя1. На арену вийшли національні мови. Почали формуватися національні географічні школи.

Серед національних шкіл слід відзначити велику роль німецької, яка домінувала до Першої світової війни, а також французької (так званої “географії людини”). Уже в новітньому періоді помітно виділялась англійська школа. Почали формуватися слов’янські географічні школи, особливо польська, російська й українська.

У новий період виникають громадські об’єднання географів і тих, хто цікавився географією - Географічні товариства (ГТ). У 1821 р. ГТ було створено у Парижі, в 1828 р. - у Берліні, у 1830 р. - у Лондоні, у 1838 р. - у Ріо-де-Жанейро, у 1839 р. - у Мехіко, у 1845 р. - у Санкт- Петербурзі та ін [Шаблій].

Новітній період

Новітній період почався з другої половини XIX ст. Його можна розділити на такі три часових відрізки:

- із середини 70-х років до Першої світової війни;

- міжвоєнний;

- після Другої світової війни і до нашого часу.

Час до Першої світової війни характеризувався остаточним поділом географії на фізичну та суспільну (антропогеографію) із подальшою їх диференціацією. Географія в університетах зрівнюється з іншими дисциплінами викладання (уперше у 70-х роках XIX ст. у Німеччині). Масово виникають кафедри географії, очолювані фаховими географами. Зростає кількість національних шкіл, а в них - наукових шкіл, очолюваних визначними вченими-географами. Зокрема, у німецькій географії до Першої світової війни виділялася антропогеографічна школа Фрідріха Ратцеля, у французькій - Поля Відаля де ля Бляша і його послідовника Жана Брюна; в англійській - глобалістична геополітична школа Галфорда Дж. Маккіндера та Джорджа Дж.Чізголма; в американській - школа геоморфологічних циклів Вільяма Моріса Девіса; у російській - фізико-географа Дмитрія Анучина. Формується й українська національна географія (акад. Степан Рудницький, Павло Тутковський). Економічна географія тоді вже виділяється у формі антропогеографії (Ф. Ратцель), “географії людини” (П. Відаль де ля Бляш) та статистики (П. Семенов-Тян-Шанський).

У міжвоєнний період остаточно сформувалися національні географічні школи слов’янських країн: польська (Еуґеніуш Ромер), російська (Ніколай Баранський), чеська (Іржі Краль), югославська (Йован Цвіїч), українська (Володимир Кубійович) та ін. У Німеччині панівною стала геополітика на чолі з Карлом Гаусгофером, у Франції - фізико-географічна реґіоналістика з Еммануелем де Мартоном.

Особливо активно розвивалася географія, у тому числі суспільна, в Англії. Тут уперше було виділено так звані функціональні райони (К. Б. Фоссет), розгорнуто дослідження земель на підставі великомасштабних карт (Л. Д. Стамп) з практичною метою. Цікавим явищем у світовій географії став розвиток російської економічної географії (районна школа Ніколая Баранського).

У міжвоєнний період центр світової географічної думки поступово переміщується у англомовний світ, особливо у США. Географія тут представлена такими іменами, як Ісайя Боумен, Елсуорт Геттінґтон, Еллен Черчілл Семпл, Річард Гартшорн, Карл Зауер та ін.

Якісні зміни у розвитку географії, зокрема суспільної, відбувались у повоєнний період.

По-перше, вона надзвичайно диференціювалася, з’явилися наукові дисципліни і напрямки, що пов’язані з новими загально- і конкретно- науковими підходами та парадигмами (наприклад, так звана географія поведінки).

По-друге, простежувались інтегративні процеси внаслідок виникнення “теоретичної географії”, “географії природокористування”, “геоекології” тощо.

По-третє, у географії застосовуються нові парадигми - модельна (моделювання територіальності явищ і процесів) і системна (системний аналіз і синтез). На цій основі набувають нового звучання вже сформовані теорії і концепції (наприклад, теорія територіального комплексування), а також методи дослідження (наприклад, картографічний) тощо.

По-четверте, надзвичайно збагачується методичний апарат та інструментарій науки. Швидко впроваджуються математичні методи і прийоми дослідження, застосування дистанційних методів та отриманої на їхній підставі геопросторової і геочасової інформації; комп’ютеризація процесу і формування геоінформаційних систем.

По-п’яте, суттєво змінюється ставлення до карти як джерела і результату географічних досліджень. Карту починають трактувати не лише як модель земної поверхні, а передусім як зберігача, носія і передавача геопросторової інформації.

По-шосте, простежується зростання інтересу до регіональних досліджень, тобто комплексного вивчення окремих регіонів як усередині країн, так і на міждержавному рівні.

По-сьоме, відбувається невпинний процес соціологізації і гуманізації суспільної географії. На цій базі назвичайно диференціюється соціальна географія і геоекологія. Наприклад, виникають такі дисципліни соціальної географії, як “географія способу життя”, “радикальна географія”, “географія поведінки” та ін.

Домінуюче місце в світі посідає англо-американська географія [Шаблій].

Еволюція розвитку географії, в тому числі економічної й соціальної, в XX ст. визначалася двома групами факторів: загальними, пов’язаними з глобальним поступом суспільного розвитку й наукового пізнання, та специфічними для певних груп країн, зумовленими їхньою історією і науковими традиціями.

Національна специфіка розвитку географічної науки визначалася насамперед традиціями національних шкіл: французької школи географії людини; німецької з традиціями регіонального планування й геополітики; англо-американської школи теоретичної географії та широкого використання кількісних методів [Голиков].

Сьогодення

Розширюється сфера прикладних досліджень з метою забезпечення планування й проектування. Наприклад, у Німеччині й Великобританії основну увагу приділено містобудівним і містоутворювальним проблемам, в Україні і Росії — формуванню територіально-виробничих комплексів і районуванню. Це сформувало прикладну географію.

З’являється біхевіористська проблематика. Серед нових проблемних напрямів слід назвати: географію міської злочинності, міграції, соціального життя в малих просторах, освіти, спорту, контрурбанізації, рурального (від ісп. rural — сільський, польовий) способу життя, конфліктів у ринковому суспільстві, децентралізації регіонального управління та ринку, феміністичну географію тощо. В самій економічній географії зростає роль географії високих технологій, дослідження депресивних районів та їх оздоровлення.

Внаслідок екологізації формується концепція геоекології (Німеччина, Росія). У високорозвинених країнах світу екологізація зумовлює зміну соціокультурної складової міського середовища В монографіях закладається “геоконфліктологія”, в якій сторонами конфлікту виступають господарство й природа. Економічна і соціальна географія досліджує не тільки державні, а й суспільно-соціокультурні інтереси. Посилюється увага до простору й часу, визнання земної кулі як багатовимірного простору [Голиков].

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.