Церковне життя в Україні хіv – хvi ст. Берестейська унія

В 1054 р. християнство розкололось на дві гілки: православну і католицьку. З тих пір ідея унії (об’єднання) завжди знаходила своїх прихильників. Після укладення Люблінської унії популярність ідеї уніатства в Речі Посполитій посилилась.

Метою унії було приєднання православної церкви до католицької з обов’язковим визнанням верховенства Римського Папи, тобто розширення сфери впливу Ватикану на Схід та помітне збільшення церковних володінь.

Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови для поширення ідеї уніатства і в українському суспільстві.

Поглиблювала кризу в суспільстві так звана «календарна реформа», проведена Папою Григорієм ХІІІ у 1582 році, яка суттєво розвела в часі релігійні свята католиків і православних. Через це католики-феодали неодноразово порушували релігійні традиції українських міщан та селянства.

Намагаючись підняти престиж православного духовенства, подолати дискримінацію православних віруючих, водночас бажаючи вирішити низку власних інтересів, львівський єпископ Гедеон Балабан на з’їзді в Белзі (1590) став ініціатором підписання унії. До нього приєдналися луцький, турово-пінський та холмський єпископи. У 1595 р. Папа Климент VІІІ офіційно визнав унію.

Юридичне оформлення унії мало відбутися в 1596 р. в місті Бересті. Але собор розколовся на дві частини – православну і уніатську. Уніатська частина затвердила акт об’єднання церков та утворення греко-католицької церкви, яка підпорядковувалась Папі Римському. Було визнано основні догмати католицької церкви, але церковні обряди залишилися православними, а церковно-слов’янська мова – мовою богослужіння. Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади. Крім того , уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті. Православний собор не визнав правомірність рішення уніатів. Усі спроби примирення були марними, а незабаром обі сторони прокляли одна одну. Внаслідок цього унія замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства.

Культура України в хіv – хvi ст.

Падіння у середині XV ст. Візантійської імперії зумовило корінний перелом у духовному житті українського суспільства. Після певної паузи у розвитку української культури, своєрідного інтелектуального та культурного застою, розпочинається її переорієнтація на західну цивілізацію. Проте засвоєння надбань західноєвропейської культури відбувається не механічно, а шляхом переломлення через духовне надбання попередньої української духовної традиції.

Така докорінна зміна і зумовила особливості розвитку української культури, зокрема архітектури і образотворчого мистецтва, в XVI - першій половині XVII ст. Виявом цих якісних змін стали:

• відхід від візантійських зразків та канонів (в іконописі постаті святих виходять за межі візантійських умовностей і набувають рис індивідуальності, передається динаміка руху);

• поширення ідей гуманізму, реформації та контрреформації;

• поява нових форм самовираження і мистецьких стилів (Так, у живописі наприкінці XVI ст. з’являються нові жанри - портрет, пейзаж, історичний живопис та ін.). Зароджується стиль бароко;

• посилення світських елементів, зростання уваги до людини та її духовного світу;

• індивідуалізація творчості.

Розвиток архітектури.

Протягом XVI - першої половини XVII ст. змінюється вигляд більшості українських міст. їх забудова починає впорядковуватися згідно плану. Зростає кількість мурованих споруд: церков, монастирів, світських будівель (будинки міщан і шляхти, магістрати тощо). Проте архітектура даного періоду представлена насамперед оборонними спорудами: замками, фортецями та іншими укріпленнями. Найбільш відомі, що збереглись на теперішній день: місто-фортеця Кам'янеиь- Подільський, замки Луцька, Острога, Меджибожа та ін. Значного успіху в будівництві оборонних споруд досягли козаки. Запорізька Січ була першокласною фортецею.

З початку XVII ст. оборонні споруди, світські будівлі, церкви набувають рис ренесансу (витонченість, декоративне оздоблення, великі вікна, скульптури та ін.). Найбільш відомі пам'ятки: “Чорна кам'яниця” на Ринковій площі у Львові, будинок Корнякта, каплиця Трьох Святих, церква Успіння Богородиці, кругла (нова) вежа Острозького замку та ін.

Видатними архітекторами цього стилю були П.Красовський, італійці Петро з Барбони та його учень Павло Домінічі Римлянин.

Основна маса споруд XVI - першої половини XVII ст. до нас не дійшла, незважаючи на широке кам'яне будівництво, основна маса будівель споруджувалась з дерева.

Образотворче мистецтво.

Для образотворчого мистецтва цього періоду властиві художнє використання народних і релігійних традицій. Його головними жанрами були фрески (польські королі доручали українським майстрам розписувати найголовніші храми Польщі - вавельська каплиця і кафедра у Кракові тощо), ікони (До найкращих зразків української іконографії та церковного різьблення цього періоду належить іконопис в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря, Богородчанський іконостас у Скиті Манявському у Галичині видатного маляра й різьбяра Іова Кондзелевіча), світські полотна (портрети, пейзажі тощо). У живописі світського характеру найпопулярним стає легендарний образ козака Мамая. Збереглось чимало тогочасний портретів: К.Острозького, Р.Сангушкого, К.Корнякта, Софії Тарковського та ін.

Окрім того, розвивалося й образотворче мистецтво малих форм - оформлення рукописних і друкованих книг, заставок тощо. Високомистецьким твором є, наприклад, Пересопницьке Євангеліє. В оформленні книг цінними є гравюри, на яких зображені історичні події XVI - першої половини XVII ст.