9.3 Безвілля, його причини і боротьба з ним.
Безвілля є патологією волі. Вона виявляється у порушенні довільного управління психічними процесами.
Перш за все порушеннями довільної уваги.
Астенічний стан, пов'язаний із виснаженням нервової системи у результаті перенапруження, які зумовлюються тривалими переживаннями, надмірним розумовим навантаженням, перенесеними інфекціями та інтоксикацією, супроводжуються складністю зосередження уваги на певні завдання, підвищеною здатністю відволікатися. Сторонні подразники, шум та інші перешкоди порушують зосередженість уваги, фактично роблять неможливим виконання завдання. Однією із форм слабкості уваги, зокрема у хворих із початковими явищами склерозу судин головного мозку, є розсіяність. В її основі знаходиться підвищена здатність відволікатися, порушення стійкості уваги.
Порушення здатності переключати увагу спостерігається при локальних ураженнях лобних частин головного мозку. Їх увага постійно переключається на все нові об’єкти і думки, не затримується довгий час на чомусь одному. Такі хворі втручаються у розмови інших, відповідають на питання, які задаються іншим, проте не відповідають на ті, що задаються їм.
Відповідно, посилення до переключає мості уваги супроводжується послабленню іншої його властивості – здатності до концентрації уваги. Порушення різних форм уваги призводить до і до порушення сприймання.
Порушення сприймання.
Порушення зорового сприймання виявляється при виконанні зорових гностичних завдань. Хворі із ураженням лобних долів, особливо правої, не можуть виконати завдання, які вимагають послідовного розгляду зображення. Наприклад, вони не можуть порівняти два схожих зображення і знайти, у чому вони відрізняються. Спостерігаються також порушення у слуховому сприйманні у вигляді дефектів довільної регуляції у вигляді труднощів оцінки і сприймання звуків. Виявляються також труднощі і у тактильному сприймання – труднощі при впізнанні на дотик різних фігур.
Порушення довільної пам’яті.
При ураження певних ділянок кори головного мозку порушується запам’ятовування – погіршення слухової пам’яті, дефекти процесу витягування із пам’яті інформації. Порушення, що пов’язані із витягуванням інформації за бажанням самого суб’єкта це – амнезія, гіпомнезія та гіпермнезія. Амнезія – це повне випадіння із пам’яті певного періоду життя. Гіпомнезія характеризується послабленням пам’яті на поточні і давно минулі події. Гіпермнезія, зустрічається у клініці доволі рідко, проявляється у різкому загостренні здатності відтворювати відомості, які, як виявилося до хвороби, не збереглися у пам’яті. (Студентка медичного інституту, яка у стані короткотермінового психозу малярійного походження цитувала дослівно великі розділи підручника з анатомії, хоча до хвороби викладачі вважали, що у неї доволі посередні знання з анатомії)
Порушення доцільності дій.
Ураження лобних діялянок може призвести і до порушення довільного управління психічною діяльністю і порушенням доцільності поведінки в цілому, причому переважно це стосується тих форм свідомої діяльності, які направляються мотивами, опосередкованими мовною системою. Свідома, цілеспрямована поведінка у таких хворих розпадається і замінюється більш простими формами поведінки чи інертними стереотипами. Поряд із збереженням знань і окремих операцій спостерігається утруднення у їх доцільному використанні. Так, хворий із тяжким двостороннім ураженням лобних ділянок, випадково дотягнувся до кнопки дзвоника, натискає на неї, але не може сказати медичній сестрі, для чого він її викликав.
Порушення програм поведінки відбувається і внаслідок здатності сильно відволікатися на сторонні подразники, тобто із-за слабкості довільної уваги. Порушення доцільності рухів призводить до різних рухових порушень.
Порушення довільних рухових дій.
Порушення довільних рухів, які пов’язані у першу чергу із ураженнями коркових відділів рухових функцій систем називаються апраксіями. Вони супроводжуються елементарними порушеннями – паралічами, парезами, грубими порушеннями м’язового тонусу та тремором.
Кінестетична апраксія призводить до поганого керування рухів при збереженні м’язової сили і відсутності парезів. У хворих порушується правильне відтворення різних поз рук, вони не можуть зімітувати рухи , тобто показати без предмета, як здійснити ту чи іншу дію. У таких хворих порушується рух письма.
Просторова апраксія характеризується розладами зорово-рухових зв'язків, порушенням просторових уявлень («вверх – вниз», «право – ліво»).
Кінетична апраксія проявляється у вигляді розпаду «кінетичної мелодії», тобто порушенню послідовності, часової організації рухових актів. Для не ї є характерним неконтрольоване продовження руху, що розпочався. Цей вид апраксії проявляється у порушеннях малювання, письма, предметних дій, утруднюється вироблення навичок, тобто автоматизованих рухів.
Регуляторна апраксія – довільне порушення регуляції рухів, що пов’язані головним чином із різного роду формами порушеннями мовної регуляції. Це проявляється у утрудненні переключення з одного рухового завдання на інше – постукуючи олівцем по столу у певному ритмі хворі не можуть переключитися на інший ритм і продовжують стереотипно відстукувати ритм, який першим пред’явили для повторення.
Моторні порушення мови.
Розрізняють декілька видів порушення мови, які пов’язані із порушенням довільної регуляції: еферентну моторну афазію, аферентну моторну афазію, динамічну афазію.
При еферентній моторній афазії хворі не можуть вимовити практично жодного слова, але розуміють про що їм говорять.
Аферентна моторна афазія виявляється у заміні одних звуків мови іншими внаслідок труднощів диференціації артикулем. Порушується і немовний праксис – хворий не може надути одну чи обидві щоки, висунути язик тощо.
Динамічна афазія пов’язана перш за все із дефектами внутрішнього мовлення, що призводить до складності побудови замислу висловлювань.
Порушення сили вольових спонук.
Зниження сили вольових спонук виявлено при різних психічних захворюваннях та органічних ураженнях головного мозку. Були виділені такі порушення волі, як абулія, гіпобулія, гіпербулія і парабулія.
Абулія (від нерішучість) – стан безвілля, відсутність спонук до діяльності. Хворий припиняє будь-яку діяльність, втрачає всі бажання. Він подовгу лежить чи сидить у ліжку, часто у стереотипній формі. В кінці кінців хворий перестає виконувати найпростіші рухи, що пов’язані із задоволенням самих примітивних фізіологічних потреб. Часто при абулії відзначається аутизм – мовчання: хворий перестає говорити, не відповідає на питання.
Під гіпобулією розуміють менш виражене послаблення вольових спонук.
Гіпербулія характеризується, як здається, підвищенням вольової активності хворого, хоча важко уявити, що воля може зростати під впливом хвороби. Мова скоріше заходить про надзвичайно підвищений, маніакальний настрій, який підвищує активність.
Найбільш грубими порушеннями дій при патології волі виражається у різних формах ступора, стан повної нерухомості. При одній із форм ступора – каталепсії – збереження автоматичного підкорення, коли хворий застигає у положення, що йому надали. Найбільш вираженою формою каталепсії є стан воскової гнучкості.
Для хворих неврозами характерною є нерішучість, важкість ініціації дій у відповідності із прийнятим рішенням.
Порушення вольової сфери спостерігається у розумово відсталих дітей із затримками психічного розвитку.
Воля, як і більшість інших психічних процесів формується у ході вікового розвитку людини.
Воля – це узагальнене поняття, за яким приховується багато інших психологічних феноменів. Це і свідоме управління своїми діями, і вольові зусилля, і специфічні її прояви (вольові якості). Слід розвивати не абстрактну волю і не абстрактну «силу волі», а конкретні компоненти волі і конкретні прояви «сили волі», причому специфічними для них методами.
Н.Д.Левітов відзначає, щодо питання про вплив на волю шляхом впливу на свідомість існували дві односторонні і тому помилкові точки зору. Відповідно однієї (веде свій початок від Сократу), людині достатньо усвідомити, як треба вчинити, і вона буде та вчиняти. При всій важливості значення свідомості і переконань для сили волі, неможна сказати, що між свідомістю і переконаністю людини і її волею є завжди відповідність. Факти показують, що до числа слабовільних (невитриманих, капризних, впертих, недисциплінованих) нерідко належать ті, хто добре усвідомлюють негативне значення цих якостей.
Роль діяльності. Учені – Ф.Н. Гоноблін, В.І. Селіванов, А.Ц. Пуні та інші вважають, що вольові властивості особистості формуються у процесі діяльності. Тому для розвитку «сили волі» (вольових костей) частіше пропонується шлях, який здається простим і логічним: якщо «сила волі» проявляється у подолання перепон та труднощів, то і шлях її розвитку йде через створення ситуацій, які вимагають такого подолання. Проте практика (зокрема, заняття спортом) показують, що це не завжди призводить до успіху. Говорячи про розвиток «сили волі» і вольові якості, необхідно враховувати їх багатокомпонентну структуру. Один із компонентів цієї структури – моральний компонент волі, тобто ідеали, світобачення, моральні установки, які формуються у процесі виховання, інші (наприклад, типологічні особливості властивостей нервової системи), як генетично визнані, не залежать від виховного впливу, і у дорослих людей практично не змінюються. Звідси розвиток тієї чи іншої вольової якості у значній мірі залежить від того, у якому співвідношенні у структурі цієї якості знаходяться ці компоненти.
Визнаючи важливість формування установок, моральних якостей та інших психічних феноменів, які можуть оказати визначальний вплив на рішення, що приймає людина, слід ставитися до цього збалансовано.
Безперечно, розвиток сили волі складається не тільки у формуванні мотивів поведінки і діяльності. Це і процес адаптації до небезпечних ситуацій, які призводять до зниження гостроти виникаючих негативних емоційних станів, і оволодіння прийомами самостимулювання, і формування мотиву досягнення, і вироблення установки на подолання труднощів. Не виключеною є і можливість тренування власних вольових зусиль, хоча довести наявність такої можливості важко у зв’язку із тим, що немає методик вимірювання інтенсивності вольового зусилля.
Важко погодитися із пропозиціями формування волі в цілому, на думку Е.П.Ільїна, немає волі в цілому, а є окремі і специфічні її прояви.
Роль вимог.
Велике значення для формування вольової сфери особистості дитини має не тільки пред’явлення до нього вимог, які вербалізуються у словах «треба» та «не можна», але й контроль за виконанням цих вимог. Якщо дорослий говорить «не можна», а дитина продовжує виконувати заборонену дію, якщо після слів «треба прибрати іграшки» дитина уходить, а невиконання вимог залишається для неї без наслідків, потрібний стереотип поведінки не випрацьовується.
З віком складність вимог, що пред’являються до дитини мають зростати. У цьому випадку він сам переконується у тому, що дорослі рахуються з його можливостями, що вже зросли, тобто визначають його «великим». Проте при цьому необхідно враховувати міру складностей, які має подолати дитина, і не перетворювати розвиток її вольової сфери у нудне і неприємне заняття, пр. якому розвиток волі стає самоціллю, а все життя дитини перетворюється, за словами С.Л. Рубінштейна у одне суцільне виконання різних обов’язків та завдань.
У підході до розвитку волі, як вважав С.Л. Рубінштейн, є дві крайності, кожна з яких приховує у собі небезпеку. Перша полягає у тому, що дитина росте у ніжностях, її волю розслабляють, її позбавляються від необхідності робити будь-які зусилля; між тим готовність використати зусилля, для того, щоб чогось досягти – необхідність у житті, вона не дається сама по собі, до неї треба привчати; лише сила звички може полегшати труднощі зусилля: не що було незвичним, стане посильним. Інша – також не мала – небезпека полягає у перевантаженні дітей непосильними завданнями. Непосильні завдання зазвичай не виконують. У результаті створюється звичка кидати почату справу незавершеною, а для розвитку волі немає нічого більш гіршого. Для вироблення сильної волі першим і основним є правило – доводити один раз розпочату справу до кінця, не створювати звички кидати незавершеним те, за що взявся.
Чим меншим є вік дитини, тим більше вимагається допомоги їй у подолання труднощів для того, щоб побачити кінцевий результат свого зусилля.
Непродумане, а інколи і неправильне виховання може сприяти розвитку впертості (як негативний прояв настирливості, наполегливості) і підвищеної чутливості до несприятливим емоційним станам. Помічено, що найбільш стійким є страх, який важко до того подавити, у людей з підвищеною чутливістю до небезпеки, який розвинувся у дитинстві. Постійне обсмикування, грубий крик, надзвичайне фіксування уваги дитини на її недоліках і небезпеці діяльності, що має виконуватися призводять до невпевненості, а через неї до тривожності, нерішучості, боязні.
Роль статевих особливостей.
Експеримент, що був проведений по самовихованню В.К.Кузьменко старшокласниками волі виявив відмінності у розвитку тих чи інших вольових проявів у залежності від статі. Дівчатам вдалося значно швидше, ніж юнакам, добитися успіхів у виправленні своїх недоліків. У порівнянні з юнаками більше дівчат навчилися наказувати собі, виробили самостійність, подолали впертість, розвинули рішучість, настирливість і наполегливості. Проте вони відстали від юнаків у розвитку сміливості, принциповості, мужності.
Самовиховання «сили волі».
Самовиховання волі є частиною самовиховання особистості і, відповідно, має здійснюватися у відповідності з його правилами і перш за все – із розробки програми із самовиховання «сили волі». Спочатку визначаються цілі і завдання щодо самовиховання волі, визначається перспективна мета, річна, чергова ич найближча.. Потім рекомендується поставити перед собою конкретні завдання і описати шляхи і засоби вирішення кожного з них. Далі з урахуванням слабких сторін у розвитку вольових якостей накреслити і записати у зошит завдання, шляхи і засоби самовиховання цих якостей.
Формування морального компонента «сили волі».
Виявлення сили волі в значній мірі зумовлене моральними мотивами людини. Наявність у людини міцних переконань, цілісного світобачення пов’язують не просто із вольовою регуляцією, а з вольовою організованістю людини. Звідси одним із шляхів формування вольової сфери особистості людини вважається його моральне виховання. П.А.Рудик, підкреслюючи важливість цього моменту, пише, що виховання потрібних людини вольових якостей органічно і невід’ємно пов’язується з його моральним вихованням. Воно являє собою єдиний педагогічний процес, у якому виховання вольових і моральних сторін особистості взаємопов’язані і не можуть протікати роздільно: виховання вольових якостей не може здійснюватися без одночасного виховання моральних рис особистості; у той самий час моральне виховання не може бути здійснено поза вольової діяльності. Перша частина твердження автора (виховання вольових якостей неможливе без морального виховання) є, у межах вітчизняної психології та педагогіки аксіоматичною. Почуття довгу, усвідомлення необхідності здійснити героїчний вчинок у ім’я інших, подолання непереборної втоми – все це характеризує сформовану у моральному відношенні особистість, наявність у неї морального компоненту волі. Вважається, що саме у формуванні морального компоненту волі педагог має бачити головне завдання у розвитку вольової сфери особистості дитини. Багато у чому це положення є справедливим, вважає Е.П. Ільїн, якщо розглядати виховання «сили волі» не як самоціль, а як один із шляхів формування особистості. Відомо, що не кожний вияв «сили волі» дитини є педагогічно доцільним. Важливо враховувати, які засоби при цьому використовуються і на що направлено вольове зусилля.
Мотивами прояву волі можуть бути не колективістські, а індивідуалістичні, егоїстичні, антисоціальні прагнення школярів. У зв’яжу із цим і підхід до виявлення «сили волі» набуває у підлітків викривленого характеру. Один із старшокласників у бесіді із директором школи, який вимагав від нього вибачитися перед вчителькою, гордо заявив: «Я людина принципова: я в житті ніколи і не перед вик не вибачався!». Безвілля суб’єкта у багатьох випадках є результатом його поганого виховання як людини, громадянина, і не пояснюється лише відсутністю звички проявляти велике вольове зусилля.
Виховна робота є необхідною умовою розвитку вольової сфери людини. Виховання почуття колективізму, відповідального ставлення до загальної справи створює сприятливі передумови для вольових проявів. У багатьох дослідженнях було встановлено, що груповий (командний) змагальний мотив стимулює прояв сили волі у більшій мірі, ніж індивідуальний. Звернення педагогів, товаришів до моральних почуттів людини збільшує його сміливість та рішучість.
Таким чином при вихованні людини та її морально-вольовій підготовці у першу чергу необхідно турбуватися про формування цілісної особистості, у якої добре розвинуті ті мотиви, які мають суспільну спрямованість.
Формування морального компоненту волі допомагає проявляти вольове зусилля у будь-якій ситуації, незалежно від її специфіки. Він не тільки стимулює силу волі, але і визначає смисл її проявів. Завдання виховання полягає у тому, щоб надати вольовим зусиллям таку направленість, яка б дозволила людині здійснити моральний вчинок. Тоді і самі труднощі, які долає людина отримують інший емоційний відтінок: людина починає відчувати «приємну втому», інші емоції, які стають амбівалентними, тобто відображають два, здавалося б, протилежних переживання.
При цьому необхідно формувати вольові уміння: прийоми само переконання, само наказу, само схвалення.
Визнаючи роль моральних стимулів у конкретному прояві сили волі, все ж не слід вважати, що розвиток вольових якостей неодмінно має бути пов'язаний з моральністю людини. Розвивати силу волі можна і з егоїстичних спонук.
Твердження, що моральне виховання не можу здійснюватися поза вольової діяльності має принципове значення. Зневажання цього призводить до того, що діти хоча і стають освіченими по відношенню до моральності, але їх уявлення про неї не проявляються у відповідній вольовій діяльності, тобто у них формується декларативна моральність.
Справа у тому, що перші спроби (а у багатьох випадках – і подальші) здійснення моральних принципів вимагають виявлення сили волі. Тобто діти стають моральними через виконання вольового зусилля, а не вольовими через виконання моральних принципів. Це потім, коли моральна поведінка стане для них нормою, звичкою, вона сама буде полегшувати здійснення вольових вчинків. На перших порах морального розвитку особистості відбувається все навпаки.
Дійсно, що означає для школяра здійснити моральний вчинок, пов'язаний із почуттям чесності? Це значить, що йому необхідно побороти бажання приховати свій або чужий вчинок. А що означає проявити доброту, альтруїзм? Це значить, що потрібно відмовити собі у чомусь (побороти бажання залишити щось для себе, принести у жертву свій час, надати допомогу другу тощо). Звідси сподіватися на те, що якщо школярі знають, як поводити себе морально, то у них вже розвинена моральність, немає ніякого підґрунтя. Тому у педагогіці велика увага приділяється формуванню моральних звичок поведінки, тобто стереотипів поведінки, у яких реалізуються моральні принципи. І велику роль у такому тренінгу поведінки грає вольова регуляція, яка пов’язана із виявленням різних сторін сили волі.